Шотборд

Вона була із канадського клену. Денис ніколи не був в Канаді, та і клени у них не росли. Це виглядало наче закляття: “канадський клен”. Не матеріал, не вбогий пластик його дитячого пенніборду — справжній класичний шотборд. І так — з канадського клену.

Вона стояла там, за ідеально прозорим щитом штучного скла. Чорт, та вона майже говорила до нього. І, звісно, коштувала цілий статок. Принаймні, цілий статок для людей, яким от-от має виповнитися п’ятнадцять.

О, звісно, в нього була віртуалка. У всіх були. Була навіть дека з цими обручами для щиколотків — тато подарував на тринадцятиліття. Але — і тепер, дивлячись на справжнісінький шотборд він бачив це ясніше ясного — це було зовсім не те.

Прохати батьків він не став. Денисова мати нещодавно втратила роботу в овочевому магазині і ніяк не могла знайти нової. Батько ж останніми днями вертався додому все похмурішим так, що навіть Денис став це помічати. Гідропонних ферм, на одній з яких працював тато, в останні роки розвелося забагато, зарплатню не підвищували з бо-зна коли, а ціни гарцювали мов молодий жеребець. “Побачити коня” було записано в його щоденнику бажань одразу за “Побачити океан”.

Ввечері він не міг заснути. Обмацавши вузеньку кімнатку-пенал очі раз по раз поверталися до його скарбнички — красивої глиняної скарбнички у формі “корабля поколінь”, який от-от мав зійти зі стапелів орбітальної корабельні. Зараз замилування його діжкоподібною тушею вже йшло на спад, але минулого року, коли він випрохав її той корабель був усюди — на рекламах, шпалерах комунікаторів, тимчасових малюнках підшкірним чорнилом. Врешті решт не витримав, встав, пішов до вітальні. За помахом сенсора (дозвіл йому дали в чотирнадцять) від’їхала панель майстерні. Узяв міні-пилку, батько — усміхнений, минулорічний — іноді обробляв нею дрібні детальки своїх діорам. Скарбнички було шкода, тож він охайно зрізав дно. Звісно, була пара сотень на чіпі, але цього — навіть якщо припинити їсти будь-де поза домом — ніяк не могло вистачити на шортборд.

Уся надія на дейми — смішні залізні монетки, які, попри майже 100% чіпованість не тільки не вийшли з обігу, а, здається, навіть не думали здавати позиції в міських крамничках і магазинах.

Денис натиснув кнопку. Пила завищала. Дірка у зубі (кляті гарбузово-лакричні пастилки) відгукнулася фантомним болем, нагадавши недавній візит до дантиста. Диск покрутився з годину і денце-двигун “корабля поколінь” акуратно відпало. Металевий потік кружальців сипнув на підлогу. Серце Дениса стрибнуло і знов упало. Він перерахував дейми. Знайшов три загублених при підрахунку кружальця. Перерахував знову. Мало. Їх було надто мало.

Перед очима пропливали зайві порції морозива і газованки, підйом до обсерваторії наверху купола (клятий корабель поколінь, здавалося, майже не змінився з минулих її відвідин), безцільні поїздки монорейкою, пляшка пива на трьох, яку десь роздобув Артем… Все зблякло порівняно із кленовою досконалістю, фантомне морозиво віддавало у роті попелом. Третина. Разом з чіпом цього вистачало хіба на третину дошки.

Треба було щось придумати.

Будувати той фуллерів купол його покликав Петро. Вони грали на баскетбольному майданчику і, хоч на м’ячі стояло тавро “обважнений” він все одно підстрибував як скажений.

Хочеш підзаробити — спитав Петро й сплюнув під ноги — є тут одна халтура…

Хочу — сказав Денис не вагаючись. І через надто довгу павзу — тільки що за робота? Петро струсив гривкою каштанового волосся, кутики його рота злегка скривила посмішка Він жував жуйку з легким наркотиком, калюжка слини зблиснула токсичним зеленим.

На роботу довелося їхати електроскутером. Помах долоні з кредитним чіпом відімкнув гнуту панель розмальовану графіті, і отримав порядком вже пом’ятий транспортний засіб.

Старі куполи поменше, над передмістями і складами, хаотично набудовані в останні двадцять чи тридцять років зараз вважалися ледве не нетрями, то один, то інший розбирали, деякі й зовсім стояли пусткою. Ходили чутки, що на їх місці скоро зведуть купол-близнюк, але поки на пустищі було видно хіба що пилозаслони, зарості люцерни та звироднілий салат біля опріснювачів.

Їх покликали на невеличку ділянку, де якраз почали зводити новий купол. Вони вбралися в ізольовані (і вельми поношені) сьюти, перевірили комунікатори вшиті в комір, насунули щитки від пилу та дихальні маски. Відвідні трубки одразу огидно забулькотіли, вбираючи літню спеку. Хмарки неслись трохи швидше, аніж хотілося б, та пилового буревію не передавали.

Робота була простою але важкою. Фарук з Петром закріпившись карабінами на тросах полізли нагору. В своїх сьютах вони трохи скидалися на убергероїв зі старих двомірних фільмів, кілька з яких Денис переглянув перетворивши одну зі стін на відеопанель.

Ким був він сам? Мабуть що людиномурахою, яка мала туди-сюди лазити стовпом з трубками-секціями майбутнього геодезіку. Спина нила, руки в рукавичках потіли. Думки про убергероїв-комах розважали з годину, потім розчинились у втомі та блідо-ірисовому небі.

Цифри на екрані (лінзи і, тим більше, напилення на сітківку була їм не по кишені) повзли з 11 до 18 і, нарешті, 25 градусів, рециркульоване повітря через рівні проміжки омивало пересохле горло. Він раз по раз хапав ковток води з трубки в правому кутику коміра і — значно рідше — хрипів що от-от буде в мікрофон, який стирчав з лівого.

Градуси на щитку поповзли назад і сьют увімкнув підігрів. За пильним склом загоралися вогники — раніше від усіх вуличне освітлення, ніби маленькі ельфійські лампадки засяяло в найближчій зеленій зоні з низькими деревами. Втім, кленів, там, звісно не було. Небо вже почало голубіти, коли вони нарешті повернулися під купол. Малий геодезік трохи зріс, а в денисовій кишені прибавилося кілька фобок. До потрібної суми лишалося пара тижнів.

Йому снився парк біля рампи. Сірі бетонні тумби різної висоти. На нових, високих золотися літери: Марк Гібсон, Софія Войтович, Бадд Панья. Менші, давніші тяглися до самого старого шлюзу, а імена на них вже ніхто не міг розібрати.

Наступну декаду вони працювали, нарощуючи геодезік. Рожеве змінювалося жовтим та брунатним, буре затягала присмеркова блакить. Посеред тижня раптом став пити Денисів батько, Василь. Він наливав собі склянку бурбону на три пальці, а щоб зекономити дорогу рідину клеїв контактний дерм сп’яніння і швидко полинав у меланхолійне забуття, хіба зрідка ковтаючи напій. Крізь прочинену переділку Денис бачив як злітав і падав його зарослий неголеною щетиною борлак.

Дошку Денис придбав навіть раніше, ніж думав. З портового купола приїхав конвой і, зокрема, привіз оновлення для Ad Astra Sports. Омріяний кленовий шортборд зсунули до стіни, давши місце новій колекції альпіністського спорядження. Поряд вишикувалися нові ергономічні лонгборди і забавні пенніборди для малечі. Але — і це було важливіше — на тій самій, кленовій з’явилася віртуальна позначка -30%.

Два дні після купівлі він не міг розпакувати придбання, лише зрідка торкався дерева у виїмці. Тіло боліло після роботи, як не крути, вони домовлялися на декаду. Тягаючи прозорі плити і вуглепластикові труби на верхотуру геодезіка Денис, мовби чаклун бурмотів під ніс закляття: Дека. Киктейл. Блантсайд. Конкейв.

У вихідний сол декади нарешті наважився здерти пакування. Кленова була прекрасна. На кілька хвилин забув як дихати. Руки торкалися поверхні. Покриття зверху. Дерево унизу. Очі зробились сухими, він незмигно втупився у свою мрію. Увімкнув проєкцію канадського клена і зачаровано дивився на могутнє дерево. Поставив на полицю. Хотів не чіпати, боявся померти від щастя.

У вітальні побачив батька, вдивився, відвів очі. Завше ошатні вуса тепер настовбурчилися неохайною гусінню, що погрожувала переповзти на давно неголені щоки. Очні яблука під стуленими повіками ворушилися, на зап’ястках і шиї було три релаксивних дерми. Дениса замлоїло, відфільтроване (і все-таки ледь порошисте) повітря здалося нестерпно задушливим.

Подався на меморіал. Рампа була порожньою, і він якось бездумно, автоматично встав наа дошку. Виявилось легше, ніж очікував:: віртуалка і пенніборд дали основну механіку. Підстрибнув — як і сотні разів — у симі. Підстрибнув — як ніколи — в реалі. Рампа пружнилась під ногою. Тяжіння легко рознімало обійми. М’язи боліли після роботи. Боліли, але тримали. На якусь мить йому здалося, що він летить.

Став кінчати роботу раніше. Петро бурчав але терпів, здавалось, його тривожать якісь невідомі Денисові речі. Катав до заходу, заходячи в дім намагався ні з ким не зустрітись. Мати було не до того, вона мовчки давала йому поїсти, якщо ще не спала. Говорили про новини: криза біженців у Гібралтарі. Єгипет бомбив етіопів, ті підривали його водяні дами. Євроконфедерація збільшила відсоток вітрової енергії, біля узбережжя Канади бачили останню родину китів.

Думав про це. Океан, який він? Чи побачить він клени? А коней?

За два соли до закінчення їхньої угоди з Петром розбився Фарук. Це сталося якось буденно, зовсім не драматично. Він змахнув руками, похитнувся, ковзнув — і впав. Денис навіть не встиг здивуватися і, тим більше, злякатися. Він тупо застряг на середині Конкейву, рядку зі своєї дурнуватої скейтерської мантри. Та й чи була причина лякатися, троси надійно закріплені…

Петро неймовірно швидко спускався донизу. Тіла в повітрі Денис не побачив. І що це за пляма там, віддалік у люцерні? І чому його винаймар так завмер й закриває обличчя руками? Ноги і кінчики пальців обпік нефізичний холод. В животі стало пусто і легко. Не витримав вузол. Бригадир мав завжди пильнувати страховку, та чи оглянув її сьогодні? Денис не зміг пригадати.

Вся робота скінчилась на цьому. Бригадира забрали засмикані поліцейські. Забрали Петра, що в’язав той злощасний вузол. Сполотнілий керівник будівництва крутив у руках недоречний планшет, його костюмом повільно повзли темні плями поту.

Розпитавши його відпустили. Праця неповнолітніх мала вийти боком його наймареві, але в нього були серйзоніші проблеми. Того дня він взяв дошку і знов пішов на космічний меморіал біля старого шлюзу. Коли у синіх сутінках Денис йшов додому кров скрапувала з його ліктів, колін та долоней.

Скандал тієї ночі він пам’ятав погано. Мати кричала, батько мовчав, ходив за водою, шумно пив і клеїв заспокійливе на материни зап’ястки. Денис заснув як тільки голова торкнулася подушки. Всю ніч йому снилися золоті павуки, що заплітали порожні людські очі трикутним павутинням.

Наступного сола батько прийшов раніше. Він знову був чисто поголений, похмурий, але абсолютно тверезий. Сказав, що його звільнили. Одповів матері, що місць на гідропонних фермах більше немає. Ні, і в сусідньому місті також. Він зміг влаштуватися лише на “корабель поколінь”. Так, вони мають летіти цієї декади.

Сам не знавши чому, Денис заплакав. Ніби раптово померли останні кити, промайнули й шубовснули у прірву коні, зів’яли усі канадійські клени і зник, розчинився в пісках океан.

Останній день він провів самотою на рампі. Батько завірив, що в обертовому барабані будуть місця з гравітацією. Може він зможе потренуватися там. Спроба зустрітись з Петром не вдалася, той сидів під домашнім арештом.

Коли вони йшли до монорейки крізь старий шлюз сонце хилилося до обрію. Камінець Фобосу вдруге піднявся і плив в синюватому небі Марса. Його вже колишній купол почистили від пилу, і в призахідному промінні він прочитав невидимі доти імена. Декотрі упізнав, втім, більшість не сказала йому нічого.

Він йшов поміж плитами, стискаючи канадську кленову в правиці, а лівою проводив пальцями по вибитих літерах:

В…жил Ґріссом

Ге..ман Ті..ов

Алан Ше..ард

Павло …опович

..олтер Ширра

Скотт Карпентер