Після "Конкурсу"

Молода симпатична жінка неспокійно спала у своєму аероліжку, час від часу кидаючись з боку на бік. Зашелестіли тихі кроки – хтось підійшов й нахилився над нею.

— Вибач, люба, та надалі спокійніше ти не спатимеш. Аж доки не виконаєш те, чого від тебе чекають.

Постать простягла руку – й торкнулася її щоки.

***

Іоанна Панібудьласка відпочивала на узбережжі Чорного моря. Отриманих за перемогу в літературному конкурсі грошей цілком вистачало на оплату цілого місяця проживання у затишному окремому флігелі майже на березі. А ціни в літній сезон в Хорлах були просто скаженими. Це зумовлювалося не лише майстерно відреставрованими в селищі будівлями часів Фальц-Фейнів, але й заведеної десь із 30-х років моди на усамітнення.

Люди із великих міст потроху мігрували назад у напівзруйновані села, заново їх обживаючи й розбудовуючи для комфортного проживання з можливістю дистанційної роботи. Тому звикали до того, щоб мати багато особистого простору, часто бачилися хіба батьки з дітьми й поодинокі сімейні пари.

А от з морським узбережжям все було складніше. Щоб мати право купатися на своєму індивідуальному клаптику моря з пів кілометра уздовж берега та окремий флігель з автоматичним прибиранням, треба було викласти кругленьку суму, тож не дивно, що більшість українців воліла оздоровлюватися у морських домашніх джакузі.

Але Іоанна могла нарешті собі це дозволити – місяць на морі!

І вона щодня ніжилася під лагідним завдяки крему сонцем та насолоджувалася ласкавими через налаштувач берегової лінії хвилями. Споглядала увечері вогні Криму, куди теж дуууже хотіла потрапити, але вартість відпочинку там взагалі зашкалювала й місць ще з зими не було.

А ще вона гуляла з мобільним гідом відтвореним портом Хорли зразка далекого 19-го століття. Де не лишилося нічого від оригінальних побудов, замостили віртуальними декораціями. І картина старовини вражала.

І нічого не писала.

Ані пів ідеї, ані чверть рядочка не народилося навіть у голові, доки Іоанна болісно переживала самозраду.

Такого підступу – причому двічі! - вона від себе не очікувала. Мало того що найнижче оцінила свій власний твір під час конкурсу, так ще й втекла від чоловіка, який являвся їй у снах! Злякалася!

А… хоча він сам винен! намагалася бути собі адвокатом Іоанна, бо чого на неї накинувся! Література – це ж метафори, це доведені до крайнощів емоції та вчинки, щоб точно зачепити читача й змусити його уважно стежити за перебігом подій! Ну ніхто ж не відтворює середньовічних Ромео та Джульєтту, і не лише тому, що домашній медгаджет не дозволить померти від отруєння!

Так і її героїня просто привнесла трохи історичної нотки у сучасний 2050-й рік. Вона носила червону сукню, високі підбори, вдягала спокусливу білизну, в якій уявляла, що її сусід …

Іоанна аж відчула млосне хвилювання у животі й нижче, пригадавши деякі деталі зі свого оповідання. Вона відігнала від себе наступні спогади про пристрасть, яка пашіла від Ларіона, коли той ступнув до неї. Бо що потім робити такою накрученою? Джойнер не підкидав їй жодних варіантів (звісно, підтягнув її книжку, напевно, хто ж на таку божевільну клюне!).

Словом, письменниця удень займала себе як могла, а уночі неспокійно спала від думок та картань.

А цього ранку вона взагалі прокинулася, бо їй наснився чийсь теплий доторк.

— Чорт, з цим треба щось робити…. У мене вже дах їде! — сонно поскаржилася вона смартфлігелю. Потяглася рукою до кнопки, щоб прибрати затемнення з панорамних вікон – і застигла.

Бо на стільчику сиділа, закинувши одну струнку ногу на іншу, незнайома їй дівчина у яскраво-червоній сукні!

Іоанна аж зі свого аероліжка звалилася з переляку! Лежала, кліпаючи очима, бурмотіла собі під носа:

— Треба до лікаря йти, а то ці галюцинації… А чому портативний медгаджет нічого не помітив? — проговорила Іоанна, потираючи очі.

— Привіт! — мовила «галюцинація» низьким голосом.

Присутність когось чужого у своєму житлі налякала Іоанну більше за можливі проблеми з головою. Як так?! Система захисту не спрацювала?!

— Тихо, ну чого ти, — незнайомка підвелася й подала їй руку, щоб та піднялася, обдавши Іоанну запахом солодких тягучих парфумів. Жінка аж чхнула. Декоративна косметика, як і способи ароматизувати своє тіло, лишилися давно в минулому, коли медицина позбавила людей необхідності щось маскувати.

— Хххто Ви?... Як Вви…

— Мене звати Катя. Катерина Смолій, — відрекомендувалася дівчина.

Іоанна дурнувато закліпала: що?! Таких імен вже нікому не дають! Вона для свого оповідання накопала його в журналі за 2019 рік!

— Це … це Фотинія Вас підіслала? Ну звісно! Вона любила розіграші у школі! — засміялася Іоанна: це усе пояснювало!

Окрім того, як ця дівчина пройшла повз систему захисту.

— Та ні. Я й справді твоя героїня, — промовила дівчина. Іоанна намагалася згадати, коли вона встигла наділити свій персонаж таким оксамитовим низьким голосом. Наче не робила такого.

Та не про те вона думає.

Панібудьласка помотала головою. Спитала:

— А ти чого тут?

— Ну як чого. Тобі з видавництва писали?

— Пписали, — погодилася письменниця.

— Про те, як твої читачі хочуть продовження історії, говорили?

— Ага. Говорили, - знову дурнуватий кивок головою.

— Ну і?

— Що?

— Чого не пишеш?

— Нне можу…

— Чого?

Іоанна нарешті розсердилася.

— Слухай, що за допит? Якщо ти, як ти стверджуєш, моя героїня, то, по-перше, не нависай на мене, а то загинеш в автотрощі!

Катя здивовано подивилася на Іоанну:

— Ти чого така агресивна? А по-друге?

— А по-друге, тобі яке діло до того, пишу я продовження чи ні! — вигукнула письменниця. Вона сердито схопилася за телефон:

— Я телефоную в поліцію, — рішуче промовила вона. — Хай вони розбираються там, Катя ти чи хто!

— Ага, — глузливо мовила дівчина в червоній сукні. — Вони приїдуть – і побачать лише одну збожеволілу від свого успіху письменницю.

— Чого це?

— Бо я для них невидима.

Непрохана гостя знову сіла на стільчик, не дочекавшись запрошення від господині.

— А тепер про те, що треба мені. Знаєш, — така впевнена до цього Катя раптом потупила очі, — я хочу пережити все те, що шепотіла Дмитрові на вухо в передостанній сцені.

— Що? Увірватися до його квартири в мереживній білизні і там…., — Іоанна раптом відчула, що стає такого ж кольору, як і сукня на її…ну нехай буде, героїні, ладно.

— Ага.

— А до мене чого припхалася! Чого не сходиш так до нього? — Іоанна щосили смикала 3-де сову на своїй піжамі.

— А я не можу. Я ото лише до тебе можу. А так більше ні з ним і ніяк. Просто собі сиджу зі своїми думками – і все.

— Мені своїх проблем вистачає, — Іоанна встала з наміром перевдягнутися й піти на море, щоб трохи обдумати побачене. Але Катерина перегородила їй дорогу.

— То треба було мене не створювати, якщо ти так безвідповідально до мене ставишся! Одружила би нас в кінці чи що! І ми би знали, що можемо самі собі дати раду! А так! Обірвала на найцікавішому!

— Цікаво, це лише у мене така нахабна героїня? — поцікавилася Іоанна.

— Пф! Ти думаєш, чому жанр трилерів та бойовиків занепав? Бо там герої письменників з ножами й бластерами переслідували! Хоч і не зашкодять, але лякали їх весь час до усирачки!

Іоанна безпорадно махнула рукою, взяла купальник й пішла до ванної перевдягатися, думаючи, хто навчив її героїню таким висловам. А коли повернулася до своєї кімнати, Каті вже не було. Лише терпкий запах парфумів нагадував Іоанні, що їй це не примарилося.

Письменниця цілий день проплавала, поснідавши та пообідавши дарами моря. А потім, коли підійшла її електронна черга гуляти парком Софії Фальц-Фейн, помітила на лавочці біля музичного водограю знайому червону сукню.

— Ти що, тепер і до туалету зі мною ходити будеш, чи що? — обурено вигукнула Іоанна.

— Я твій персонаж. Вже ходила, коли була ще й твоїй голові, — парирувала Катерина. — Ну що там, пишеш?

— І не подумаю! — палко вигукнула Іоанна. — Це була дурна ідея, і я не хочу більше писати в цьому напрямку. О, а хочеш, я попрошу когось іншого написати твою історію?

Іоанні здалося, що це гарна ідея – передоручити цю набридливу Катю комусь із літературних підсобників, що недорого пропонували свої послуги відомим авторам.

— Ще чого! — обурено вигукнула та. — Вони понаписують! Ми будемо довго й нудно обмінюватися довідками та психологічними картами через Джойнер, потім оця ваша дика процедура «фізичного притирання»… Сказитися можна – сидять в одній кімнаті чоловік та жінка, обоє голі-голісінькі, й слухають вказівки комп’ютера, що і як їм робити! А потім ще оцей дезінфікуючий душ, підбір поз! Та я вже й перехочу, поки це витерплю!

— А ти звідки знаєш, що і як у нас, га?!

— Тю. Я ж наче як з 2050-року теж, просто з дивними застарілими нахилами, забула хіба?

Іоанна хотіла їй заперечити, але смартбраслет запищав, нагадуючи, що час на відвідини парку вичерпано. Скоро мав зайти наступний відвідувач.

Вона спішно вибігла через ворота, оздоблені вигадливими візерунками. Раз Катю ніхто не бачить, то хай собі сидить. Розваг із Дмитром вона захотіла, ти ба! Та тут сама собі дозволити не можу такого, подумала обурено Іоанна, а ця!

Раптом Іоанна зупинилася: а дійсно! Проблема в тому, що вона собі не дозволяє! А чому? Все тому, що її з підліткового віку навчали берегти себе, шанувати почуття інших, встановлювати контакти, не підганяти події, вивчати партнера, щоб не натрапити на маніяка. І це все це добре, але не для кожного темпераменту підходить. Напевно, тому в її уяві й народилася оця навіжена Катя, цифровий дільничний її бери!

Іоанна побрела додому. Там розгорнула портативний змінний комп’ютер і повела свою героїню дорогою любові до напористого Дмитра. В наступному розділі Катя, одягнувши чорну мереживну білизну, заявилася до сусіда прямо в ній. А далі Іоанна знову зависла. Ну не уявляла вона, що і як робити за такою спрощеною процедурою, якої вимагала від неї Катя. Та й видавцям таке не пошле – її оповідання й без того було дещо скандальним, а тут взагалі порушення усіх норм!

Тому Іоанна закинула знову писанину й поїхала кататися на яхті. Нею керував чоловік у червоному, який сидів у наглухо відгородженій від неї кабіні. Жінка розуміла, що то був усього-навсього рятівний жилет – на ній самій був оранжевий - але їй усюди вже ввижалася нав’язлива сукня Каті.

Увімкнувся голосний зв’язок – і з керівного відсіку пролунало:

— І чого ти знову не пишеш?

Іоанна ледь не випробувала на плавучість свій рятівний жилет! Як бісова Катя це робить?! Де капітан?!

— Пливемо до берега! — заверещала вона. Яхта слухняно повернула й за кілька митей підійшла до причалу. Катя вистрибнула з кермувального відсіку й допомогла Іоанні вибратися.

— Я… в мене…. Фантазії бракує! — зізналася Панібудьласка своїй героїні.

— Отакої….чули би тебе твої читачі! — похитала Катя головою, стягуючи із себе жилет.

— Може, ти мені надиктуєш? Це ж твої бажання! — загорілася ідеєю Іоанна.

— Е ні, — промовила Катя. — Я у тебе в книжці хто?

— Пілотеса , — промовила розгублено Іоанна.

— Ну от. Кожному своє. Я, — вказала на яхту, — кермую. А ти – вигадуєш. Екіпірування, між іншим, здай.

Іоанна розгублено простягла рятівний жилет дівчині. Та відсалютувала – й зникла у кермувальному відсіку.

Іоанна підіймалася до свого флігеля й сушила собі голову, як вийти з цієї дурнуватої ситуації.

«Письменник має передавати тільки те, що добре сам знає» згадала вона настанови з курсу літературної майстерності.

Що ж…. Лише заради літератури! І щоб усі від неї відчепилися!

***

Іоанна несміливо постукала у Ларіонові двері. На ній була червона сукня, зшита роботом за її викройкою. Ідею з підборами вона відкинула – морока шукати, та й яка людина погодиться катувати свої ноги добровільно? Катя ж не людина, пра?

Іоаннине серце стукало сильніше за її пальці. Ну хто припирається до когось додому без попередньої домовленості за тиждень чи й більше?.. . Ще поліцію викличе!

А може його удома нема?

Письменниця вже зраділа цій думці, коли двері відчинилися, і Ларіон глянув на неї своїми пронизливо-темними очима. Обличчя його спершу видовжилося від здивування – Іоанна аж хотіла втекти до себе чи пробелькотати щось там про кран, який поламався, чи що там писали у старих книжках про подібні ситуації. Аж сусідові очі спалахнули радістю, він весь наче засвітився й обвів її поглядом:

— Ого, яка ти! Просто… вау!

— Слів не можеш дібрати? А ще в письменники хотів податися! — насмішкувато мовила Іоанна, дивуючись власній сміливості.

— Ні, я просто…. Та чого це ми тут, заходь! — запросив Ларіон свою гостю, і її серце знову полетіло в п’яти.

Чоловік завів її до своєї спальні. Іоанна стояла ні в сіх, ні в тих, хоча мала би – напевно – якось граційно вигнутися чи що там ті жінки робили кілька десятків років тому?!

— Тобі личить червона сукня. Я такої жінки ще не зустрічав, — зізнався їй Ларіон.

— Якої – такої? — збентежено перепитала Іоанна. — У сукні? Так вони ж того….незручні!

— Такої…сміливої у своїх бажаннях… Я просто у захваті! Зажди одну хвилину!

Ларіон вибіг з кімнати, а Іоанна озирнулася по боках. Ларіонова спальня нагадувала її власну, тільки її стіни прикрашали шпалери з морськими пейзажами, а тут були звичайні бежеві. Іоанна гарячково подумала, що вже, певно, час знімати сукню, щоб, коли Ларіон прийде, вона вже була у спокусливій чорній – і страшенно незручній - білизні, взятій напрокат в музеї. Це все лише заради літератури!

Доки жінка боролася із застібкою, краєм ока помітила чиюсь портретну фотографію на стіні. Іоанна випрямилася, з подивом упізнавши на зображенні … Катерину Смолій!

— Що.Це.Таке? — спитала Іоанна, вказуючи на портрет, коли Ларіон повернувся з пляшкою виносоку та двома келихами.

— Чорт! — намагаючись не дивитися на спокусливі форми в чорній білизні, сказав Ларіон, — Я все поясню!

— Все не треба, — холодно мовила Іоанна, вдягаючи сукню. — Що це такий ідіотський спосіб мене спокусити, я здогадалася. Три питання: хто вона, як ти її вмовив ламати цю комедію і як вона пройшла через систему охорони?

Ларіон зітхнув, поставив те, що тримав, на стіл, опустився на аероліжко.

— Я би ніколи не обрав такий спосіб…гмм.. спокусити тебе, як ти кажеш.

Все геть не так, як ти собі це уявляєш. Все значно гірше.

Іоаннині брови підлетіли догори.

— Що?!

— Справа у тім, що я – мотиваційний аніматор.

— Хто це? — Іоанна нарешті влізла у сукню й стояла, схрестивши руки на грудях. Та Ларіон пам’ятав їх напівоголеними, й це дуже збивало його з думки.

— Бізнесмени наймають мене, щоб я повпливав на людей, які заважають розвитку їхньої справи. Різними способами. Вирішую я сам.

Іоанна округлила очі. Про таке навіть вона, особа допитлива, не чула.

— А як же ж свобода вибору?.

— Ну так, це не зовсім етично, але зазвичай питання вирішуються у взаємовигідний спосіб.

— І чим це мені мало би бути вигідним?

— Нуу… якби я знав, що ти прийдеш до мене, і прибрав цю фотографію…, — Ларіон кивнув на стіну, а в його очах застрибали лукаві зайчики, — то вигідно було би всім.

— Припини! — розсердилася Іоанна. — Хто тебе найняв і для чого?!

— Твоє видавництво. Хоче продовження історії. Ти ж не стежиш за новинами зараз, правильно? А читачі просто атакують редакцію!

— Сказитися…, — Іоанна потерла лоб рукою. — Так як вона пройшла?

— Еее…., — завагався Ларіон.

— Слухай, якщо ти мені не скажеш, то я….

— Що?

— Розкажу усім про твою роботу!!! Якщо мене так хочуть читати, я їм в деталях все й викладу! І приписку зроблю, з твоїми координатами!

Ларіон зіскочив з аероліжка й підійшов до Іоанни. Вона аж стислася: раптом їй тут і….

Та її сусід раптом розреготався, а потім повільно проказав, дивлячись їй прямо в очі:

— Тобто, ти хочеш написати про те, як прийшла до свого сусіда в самій білизні?

Іоанна вся пішла плямами – вона не знайшлася що на це заперечити. А Ларіон задумливо мовив:

— Ти вчинила дуже відверто, прийшовши до мене. Маю тобі відплатити такою ж відвертістю. Словом…. Катя Смолій – це був я.

— ЩОО?!

— Ну… є така нова технологія – типу скафандра, тільки він облягає тіло й створює ілюзії. Себто, я поміркував над тим, як могла би виглядати Катерина, і мені надрукували такий ілюзокостюм. А минати систему охорони мені дозволяє спеціально написана мною програма.

— ТА ТИ… ТИ…ТИ МЕРЗОТНИК!

— Іоанно, клянусь – я нікому ніколи не завдав шкоди. Й, коли погодився на замовлення на тебе, спершу не знав, що це ти.

— А коли дізнався?! Чому мені не сказав?!

— Ну…розказувати нам нікому не можна. Й відмовлятися від замовлень не можна. Інакше можливі санкції. Дуже болісні, повір.

Іоанна хотіла йому вірити, але те, що він тинявся по її кімнаті й обговорював з нею таке, що….уууу, але ж вона зараз прийшла до нього хіба новий альбом гурту «Іздрик і коти» обговорювати?!

— Словом, так. Якщо хочеш, щоб я нікому не розказала про твої заняття, пропоную наступну угоду. Ти, — тицьнула пальцем в сторону Ларіона, — пишеш те кляте продовження про Катю Смолій, якщо вона вже тобі як альтер его.

Ларіон мовчки слухав продовження, часто дихаючи. Чи то від стаху бути викритим перед суспільством, чи через те, що обурена Іоанна видавалася йому ще пристраснішою.

— Я – переїжджаю звідси у Хорли під оплату майбутньої книжки, — продовжувала озвучувати свій план жінка, — а ти – до мене ніколи, чуєш? ні-ко-ли не наближаєшся більше! Хоч сам президент тобі замовить!

Іоанна крутнулася й побігла до дверей. Ларіон опустився на аероліжко й сумно зітхнув:

— Що за жінка! Вогонь! Таких більше нема…

Помовчав, дивлячись на жінку в червоному на стіні, й додав:

— Що ж, напишу тобі продовження, якщо ти наполягаєш. Але чи ти готова до цього, моя люба?.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Олександр Калінін
30.12.2021 02:01
До частини "Після "Конкурсу""
Гм, скільки не продовжуй, кінця-краю не видно... Це якийсь синдром :)
Лана Філлі
30.12.2021 06:43
До частини "Після "Конкурсу""
Ага, синдром "А за деревом дерево")) пам'ятаєте цю пісню?)
Олександр Калінін
31.12.2021 15:07
Ні, на жаль не чув. Знайшов ось таку в Інтернеті: "Там у лісі є дерево, Біля нього ще дерево, А за ним іще дерево - Ось і кінчився ліс. Ой, ні, ні, там ще дерево, Біля нього ще дерево, А за ним іще дерево - Ось і кінчився ліс... Ой, ні, ні, там ще дерево, Біля нього ще дерево, А за ним іще дерево - Ось і кінчився ліс..." Вона?
Лана Філлі
31.12.2021 15:56
От! Уявіть, що вона співається таким сонним голосом, а коли є надія, що ліс кінчиться, з перебільшеним ентузіазмом вступає ще одне дерево.. ну і так далі!) Словом, Іоанна ніяк не хоче канути в лету.
Олександр Калінін
31.12.2021 18:36
Уявив! Дякую!
Лана Філлі
31.12.2021 19:15
Ну от) тепер ви збагатилися на ємнісний національний образ)
Христина Вілем
24.10.2021 10:00
До частини "Після "Конкурсу""
Та це чисте знущання!))) Тут все одно потрібне продовження.
Лана Філлі
24.10.2021 10:16
До частини "Після "Конкурсу""
Згодна! Поділяю Вашу думку! Знущання! Скільки не пишу - треба ще... Дякую!
Олександр Калінін
31.12.2021 15:07
Коментар видалено
Тетяна Юр'єва
22.10.2021 23:33
До частини "Після "Конкурсу""
Шикарно! Але перспективи для авторів бойовиків, трилерів (детективів?) щось лякають :)
Нандаї
22.10.2021 17:43
До частини "Після "Конкурсу""
я в захваті! ...ніяких претензій, окрім бажання читати далі....! (але вже закрутила, але вже молодець!)
Лана Філлі
22.10.2021 17:50
До частини "Після "Конкурсу""
Дякую! Хто ж надихнув! ;)
Ярина Мартин
22.10.2021 17:16
До частини "Після "Конкурсу""
Дякую! Аж сльози з очей від сміху! Треба читати кожному, в кого письменницька криза намічається)))))
Лана Філлі
22.10.2021 17:25
До частини "Після "Конкурсу""
Дякую! Тішуся, що створила гарний настрій!