Ольґерда (відкориговане)

Хельга

Ми одіж вдягаєм нову, як стара перетліла, й душа із старого в нове поселяється тіло.

Бо хто народився на світ - той повинен умерти, хто вмер - той відродиться в тілі новому по смерті.

(Бгаґавад-Ґіта)

Сиджу, прив'язана до батареї. Згадую, як раділа колись успіхам сина, коли його шкільна команда перемагала. Зараз Сашко лежить і конає поряд зі мною, з простріленою ногою. Вже другу добу. Не грати йому вже ні в "Соколі", ні в "Кудрівці", ні в "Колосі".

Тіло мертвого чоловіка лежить в іншому куті кімнати. Вони катували Ігоря в мене на очах, намагаючись витягнути з нас інформацію. Чи то про збройні сили, чи про територіальну самооборону. А, може, про Курача? Доброволець, ніби, Слава Богу, вже виїхав із селища.

Все змішалось. Голова розривається від болю й відчаю. Між ногами палає, як у пеклі, через кожноденні ґвалтування. Але я тримаюсь. Упевнена, що підбитий майже власноруч танк та бронемашина - це тільки початок. Не для того мене обирали мотижинці, щоб я їх зрадила зараз. Не для того робила із селища справжнє квітуче райське диво, щоб допустити до нього рашистів.

Звук пострілу. Синок, що і так був майже мертвим через втрату крові, здригнувся востаннє. Його тіло завмерло, а мене вивели на подвір'я. Знову ті ж самі питання, знову погрози. Та мені нема чого втрачати. Все, що маю, я вже втратила. Селище, яке плекала з усією материнською любов'ю. Коханого, що жив заради мене й дітей. Та рідного синочка. Залишилась, правда, іще Оленка. Але вона була в безпеці.

Останнє побиття. Останній ґвалт. Їхні смердючі відростки, що стирчать з поміж ніг, раз по раз впиналися в моє роздерте й скривавлене лоно. Та свідомість моя вже не тут. Ніби збоку, я спостерігаю за тим, як вони б'ють моє тіло, калічать груди й обличчя, продовжують задавати питання. А я запам'ятовую імена.

олєг. чінгіс. алєксандр. магомедмірза. віталій. два сергія. і ще один саша.

Я знаю, що на мене чекає моя сім'я. Мої розстріляні односельці. Відпочивши в райських садах, ми повернемося в Україну. Родимося знову, й відновимо все, що занапастили ці покидьки. Побудуємо щасливу країну так, як робили це й у цьому житті.

Я знаю, що ми нездоланні. Знаю, що Україну не винищити так легко. І що кривдники будуть варитись у пеклі нескінченно довго. Мучитись, аж доки їхні душі не перетворяться в ніщо.

Бачу, як окупанти відкидають моє несвідоме тіло, застібаючи блискавки на штанях. Роздратовані. Злі. Один з них дістає табельного пістоля. Лише один постріл - і цівка крові стече з дірки в лобі. Але ні.

Інший знайшов у сараї тупу пилку. Крива усмішка виникає на його обличчі, й перший ховає зброю. По черзі вони починають відпилювати мою голову. Тіло приходить до тями, кричить та звивається від болю, через що один змушений тримати його, а інший - пиляти. Кров фонтанує в усі боки, доки пилка не перерізає шийні хребці. Тіло обм’якає. Вони міняються місцями й закінчують свою справу.

Червона рідина повільно й ритмічно продовжує стікати з дірки, що утворилася замість голови, просочуючи залишки одягу. Тіло – твердіє й кам’яніє. Вони ще будуть ґвалтувати мій обезголовлений труп декілька днів поспіль. Лише потім, коли воно почне смердіти - закопають.

Але то - лишень моє тіло. Вже непотрібні шати, які згодом будуть передані землі. Справжня ж "Я" лечу угору, на зустріч світлу. Й коли «очі» звикають до нього, бачу довкола себе усіх рідних та близьких. Сина, чоловіка, матінку з батьком, деяких односельців. Миколи серед них немає. Іще повоює, значить. Олени - теж, тож, хтозна - можливо, я ще й побачу свою донечку із тепер вже попереднього життя, у своєму наступному.

З висоти райських садів я бачу й минуле, й майбутнє. Бачу, що Україна вистояла, як справжній Архангел Господень. А росія - скинута в Пекло.

Амінь.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.