Потенційна енергія

Кирило повернувся після пекельних боїв живим і цілим. Фізично. Але це був вже не він. Зараз його радісна кольорова душа чорними клаптиками плавала в каламутному тумані пильного слоїка десь на дальній полиці мозку. Він так само обіймав друзів, пив каву в колись улюбленої кав'ярні, згодом зайшов до офісу з листом подяки від своїх побратимів. Але світ став іншим. Чи може це Кирило вже не є собою?

На нього чекала кохана жінка. Про їх шлюб казали, що він закарбований на небесах. Та чи може він повернутися до неї такий? Ні, він не шукав в кронах паркових дерев снайперів, йому не чулися звуки вибухів у вихлопах автівок, майже не снилися жахіття. Тоді що з ним не так?

Він відкрив двері порожної квартири. Ключ, який він вважав більше не потрібним після новин в ЗМІ, заскрипів у замку й таки зробив свою справу. Їх житло вціліло. І навіть вивернуті ракетою нутрощі сусіднього під'їзду вже почали приводити до ладу. Все одне добре, що його Леся-лисеня, попри пручання свекрухи, рішуче забрала її та дітей до друзів в Закарпаття. І зараз, збираючи згідно з детальним списком речі, він досі вагався – поїде сам чи надішле поштою.

Місто силкувалося вдавати, що йому байдуже на витівки орків та жило під гаслом «а нам своє робити». Кирило не був впевнений, що йому тепер є місце в цьому світі, де одні посмішкою маскують біль, а інші відверто кривляться на піксель. Він робив все, що мусив, проте нібито дивився на себе збоку. Й не впізнавав себе.

«Сам живий, родина в порядку, житло ціле. Що тобі не так, друже?» – проказав він до себе й злякався власного голосу.

Пізніше, сидячи в «Pizza Veterano» серед тих, кому не треба нічого пояснювати, він цмулив фірмовий напій через соломинку й намагався пригадати мирне життя. Кирило знав, що до нестями кохає дружину. Саме знав, а не відчував це зараз.

До нього підсіла молода жінка. Практична зачіска, мінімум косметики та деяка особливість рухів викривали в неї посестру.

– Бачу, давно сидиш. Допомога потрібна? – щиро запитала вона.

– Ніби ні, – відказав він та з подивом помітив, що дивиться в тарілку з салатом вже понад дві години.

– Надумаєш – зателефонуй, – вона швидко написала на серветці номер мобільного. Й перехопила його погляд та з посмішкою додала, – це не мій, це.. психолога. Багатьом нашим допоміг.

Вона поплескала його по плечу й пішла за свій столик, де її вже чекали десерт зі свічками, посмішки та подарунки.

Відпустка після шпиталю не безкінечна. Треба було приймати рішення і взагалі якось розібратися в собі. Він вийшов на балкон. Місто зустріло блідими вогниками, торохтінням генераторів і прохолодою. Хотілося курити. З пачки сиротливо стирчала остання цигарка.

– Треба купити, – поліз в кишеню перевірити гаманець Кирило. На підлогу випала зім'ята кулька серветки. Поглянув на годинник. Ще не дуже пізно. Що він втрачає, якщо зателефонує?

На тому кінці зв'язку автовідповідач назвав адресу й попросив після сигналу обрати дату і час. Це було трохи дивно, але що зараз вважати нормальним? Він виконав інструкцію й неочікувано для себе додав: «Це терміново». І відчув, наче трохи полегшало. Кирило спустився по цигарки, коли мобільний коротко тенькнув смс-кою: «Якщо терміново, можете прийти зараз».

Двері відкрив юнак років 15-ті й одразу запросив в кімнату.

– Перепрошую, а коли прийде психолог, – влаштовуючись на потертому дивані, запитав Кирило.

– З вами буду працювати я, – повідомив хлопець.

Це фахівець? Кирило мовчки встав і пішов назад, в передпокій.

– Залишитесь, будь ласка, вже комендантська. Звісно, якщо в вас немає перепустки, – озвався психолог.

Як комендантська? До неї було ще добрих три години! Кирило кинув погляд на мобільний. Дванадцята. Куди подівся час?

– В мене є перепустка, – проказав він трохи здивованим тоном.

– Тоді до побачення. У вас все вийде.

Кирило затріснув за собою двері. Добре, що цигарок купив. І що в нього має вийти? Маячня якась. Ну хоч від думок відволікся. Треба поспати.

На ранок Кирило не відчув ніяких змін. Він «відбував» життя. Отже, по розпорядку треба йти вмиватися. В кутку передпокою наштовхнувся на пакунок з речами. Подивився на нього як на щось дратівне: треба прийняти рішення, а відповіді в нього досі немає.

Кирило вийшов на вулицю. Місто намагалося дихати пошматованим на «до» і «після» життям. Дев'ята. Над вулицями залунав гімн. Хтось зупинився, хтось перехрестився, дехто не звернув уваги, а дехто крадькома витер непрохані сльози. І серед цього чорно-білого фільму кольоровою плямою в очі впав хлопчик. Він дивився в небо і притискав ручку до серця, ворушачи губами. Люди йшли повз, ненавмисно штовхали Кирила, який застиг посеред неширокого тротуару. А він все дивився на малюка. Хлопчик також помітив чоловіка в пікселі, зробив крок назустріч і запитав: «Можна?». Ще не розуміючи, про що питається дитина, Кирило відповів згодою. Малий міцно обійняв його за ногу і ледь чутно прошепотів «дякую». Але чоловік почув. І тоді його душа різнобарвним метеликом розбила на друзки занедбаний слоїк, і тріпочучи так-сяк зібраними неохайним печворком крилами, зайняла належне їй місце.

Кирило згадав зниклі три години. Його прорвало, порвало і склало наново. Малолітній «психолог» зміг зняти печаті, яки чоловік сам наклав на себе, щоб не збожеволіти. Але тепер йому вистачило сил перемогти себе. Таки, як цей хлопчик, й були такою силою. Війна зігнула Кирила, намагаючись зламати. Натомість пружній стрижень души набув потенційної енергії, готовий хльостко вдарити у відповідь.

– Я вже їду, кохана, – зателефонував він дружині з вокзалу, – тільки в мене не буде багато часу.

– Я знаю, любий, – відповіла трубка, – чекаємо!

Його світ остаточно прийшов в норму, наскільки це можливо в умовах війни.