Олька і ми

– Мам, а, давай, здивуємо татка? – знаючи Олю, я насторожилася. Це дівча мене завжди змушує будувати у голові нові нейронні зв’язки.

- Що придумала? – про всяк випадок запитала я.

О, можна подумки було побудувати сотні варіантів розвитку подій, Оля майстер.

- Ми можемо зробити так, що наш татко був татком ще для когось, наприклад, якщо у когось із діток татка немає, – продовжувала донька.

Мене це змусило напружитися, невже мала щось помічала, раз завела таку мову. - Олю, ну що за дурниці, – про всяк випадок сказала я, вдаючи, що нічого такого не відбувається всередині мене.

- Мам, ну ось, на майданчику, у Дмитрика немає татка, є лише мама, то чому нашому татку не бути і татком Дмитрика? Це ж добра справа! – безапеляційно заявила Оля, і я видихнула, от до чого вона хилить. – Ну, глянь, на свята новорічні усі сім’ями, а Дмитрик лише з мамою, непорядок – заявило дівча.

- Сонечко, татко у Дмитрика є, але він просто далеко, так вийшло.

- Мам, я за встановлення глобальної справедливості! – заявила донька, вигляд її був рішучим, і те, що ми на дитячому майданчику і у неї у руках іграшкова лопатка ніяк її не бентежило. – Ось, все має бути порівну, правда? Ми завжди смаколики – печиво, цукерки ділимо на трьох, а як буде у нас ще одна дитина, то будемо ділити на чотирьох. Подумаєш! Ти сама мене вчила ділитися! А так ми поділимося татком нашим з Дмитриком, і у нього теж буде півтатка, класно ж!

- Дитинко, з людьми так не працює, – почала пояснювати я. Не можна так з людьми. З речами – можна, ось, у мене є два яблука, ти можеш з’їсти одне, можеш два, а можеш одне дати Дмитрику, чи два віддати, як не захочеш зовсім їсти, або навіть якщо схочеш, то однак відмовитися можеш і віддати своє, і радісно тобі буде від того чи однаково – то все від тебе залежить і від того, скільки ти маєш яблук. А з людьми то не так. Уяви, якби хтось захотів собі донечку, таку як ти розумашку, і сказав – я хочу мати дитинку. Ти пішла б до чужих людей, покинула б нас з татком?

- Мам, ти що? Ніколи і нізащо!

- А якби тобі запропонували щось за нас – скажімо красиву ляльку чи самокат, ти ж так його хотіла – ти пішла б?

Очі Олі примружилися, думала, зважувала, а я чекала.

- Мам, навіщо такі складні рішення? Я іще дитина, – резюмувала неочікувано Оля. А я не здавалася, бо таки нікому не хотіла віддавати нашого татка, тобто татка Олі, мого чоловіка.

- Олю, для Дмитрика наш татко є чужим дядею, він може бути добрим до нього, пригощати, навіть іграшки дарувати, але для того, щоб бути його татком він має піти до чужої тьоті – мами Дмитрика і не бути нашим, розумієш? – пояснювала я і мені від тих картинок у голові було так погано, що вирішила позбутися їх якомога швидше.

- Мам, я зрозуміла, тобто ти кажеш, що татком Дмитрика має стати інший дядя, вільний, не наш татко, бо у нього є ми, правильно?

- Правильно, – сказала я. Від серця помалу відлягало, але Оля таки вміє наводити на роздуми.

- Мам, добре, скажу як є, чому я вирішила Дмитрику татка знайти. Давно хотілося братика… А так би Дмитрик став моїм братиком, разом веселіше. Отака моя правда, – Оля підійшла до мене і обійняла за ноги, неподалік валялася її іграшкова лопатка і височів недобудований мур замку. – Мам, не кажи татку про те, що ми з тобою говорили, це наша таємниця. Я хочу, щоб він був нашим, а не чужим, – Оля ще більше стиснула свої обійми.

- Добре, а про братика я подумаю, ми з татком подумаємо, почекай трошечки, – сказала я і усміхнулася крізь зрадницькі сльози. Скоро Різдво, час загадувати бажання!

***

Ольга увійшла до кухні, я саме крутилася біля плити, помішуючи молоко, щоб не пригоріло. Знаю-знаю, у ємність, яку використовувати для кип’ятіння молока на дно попередньо краще линути трошечки води. Я так і зробила, але перевірено досвідом – краще стояти над каструлькою, аж допоки не почне здійматися пухнаста шапка пінки.

– Мам, а що таке хаос? – запитально поглянули на мене її оченятка.

Це ж треба, подумала я, у її роки я не чула таких слів, хоча зараз діти геть інші.

– А ти де почула це слово?

– Та по візору дядя сказав, що якщо не зробити щось там, то нас чекає хаос. А я навіть не знаю, який він і як чекає? Чи зустрічати його як друга, чи як ворога?

Ого, як далеко мала пішла у думках, – подумала я, але слідкувала за її роздумами вголос.

– Знаєш, а мені цікаво було б, як би тобі татко відповів на це питання.

– Мам, татка ще нема. Його чекати довго, звісно, що у нього я запитаю. Але зараз крім тебе і кота вдома нема нікого, ну ще цуценя спить, але воно ж мале зовсім, що воно може знати про життя?

Я повернулася до доньки остаточно, вимкнула плиту, щоб моє молоко не вилізло без дозволу і замислилася.

– Дивися, – брала паузу я словами, а сама думала, як пояснити, щоб краще, – пропоную тобі експеримент, ти ж любиш досліджувати?

– Люблю, мам, ти це прекрасно знаєш! – її оченята грайливо сміялися, і я спустилася навпочіпки, щоб бути з нею одного зросту.

– Іди сюди, скажу щось на вушко, – таємниче промовила я і донька підійшла.

– Ти впевнена? Я точно можу це зробити? – перепитала вона після того, як я їй нечутно сказала, що таке хаос, і вигукнула – я люблю це слово! Хаос – це круто!

Я повернулася до плити і увімкнула конфорку, за вікном сьогодні трішки мело. Передноворічний настрій створювався теплим молоком, намірами спекти імбирного печива і сюрпризом для Олі – розписати потім те печиво кумедними візерунками. Я навіть їй дозволю зліпити кілька фігурок, якщо забажає, малою я любила працювати з тістом.

Оля зникнула в кімнаті надовго, молоко нарешті закипіло і мені стало цікаво, чому мала так довго не озивається. Вона була дуже зайнята, я це усвідомлювала, може лягла перепочити.

– Стук– стук– стук! Доню, можна до тебе? – запитала я, коли уже був час замішувати тісто на печиво.

– Мам! Я ще зайнята! – почулося з– за дверей, – ти що хотіла?

– Олю, я тут маю тісто замісити на печиво, як закінчиш, підходь на кухню, ліпитимемо вдвох.

– Ух– ти, мам, кльова ідея, от лишень я ще заклопотана, прийду, як закінчу, уже трошки лишилося.

– Добре, – сказала я спокійно, адже голосок у доньки був веселий і натхненний, хороший маркер настрою.

Руки опустилися у борошно, набираючи його у ситце. Замислена, про сніг, про світ, про очікування від світу, я здригнулася, коли на кухню впурхнула розпашіла донька, і, прибираючи волоссячко рукою з чола, з сяючим поглядом урочисто повідомила – все! Я готова ліпити!

На щоці я помітила залишки зеленої фарби, та і під нігтиками фарбу не вдалося ретельно змити. Малювала, подумала я, певно, малювала хаос. От, мала вигадниця.

– Мам, допоможи мені гарно руки вимити, будь ласка, а то я мила-мила, терла-терла, а однак фарба застряла.

– Олю, а чи не пора нам трішки підкоротити нігтики? Вивільнимо фарбу, ручки будуть чистесеньку, га? – підморгнула я малій.

– Мам, я не дуже люблю те, ти мені коли коротко стрижеш, то інколи потім боляче мені і неприємно.

– А ти не крутися, я постараюся зробити дуже обережно, обіцяю.

Нігтики, насвіжу підстрижені, пішли митися водою з милом, донька розгледіла і мазок на щоці, умилася, я її зачесала наново, а тим часом надворі сніжити стало ще більше.

Чисті рученята підставлялися під ситечко, і на них падав сніг з борошна.

– Мам, отут як надворі, глянь! – сказала донька і я посміхнулася.

Потім розпочався процес приготування тіста, оченята спостерігали за тим, як я вправно розбиваю ножем яйця, відділяючи білки від жовтків.

– Мам, а татко коли прийде? – запитала мала, надворі починало сутеніти.

Скоро прийде, от ми печива наготуємо, і татка пригостимо.

– Я хочу для нього виліпити динозавра, допоможеш? – змовницьки запитала донька.

– А чому динозавра? – усміхнулася я.

– Татко сказав, що він динозавр.

– Не пояснював чому?

– Ні, просто сказав так, і я повірила.

– Добре, для татка спечемо динозавра.

– Мам, а можна, щоб іще динозавреня ? Маленьке таке? – вона приблизно показала розміри майбутнього динозавренятка.

– І ще можемо спекти яйце, ще менше, правда? Натяк на ще одного майбутнього динозаврика.

– То може спечемо уже сімейку динозариків? Мам? Ну, щоб йому не було самотньо і він міг ходити на полювання, а динозавренят було кому нянчити.

– Чудова ідея! – підтримала я, і ми разом засміялися.

Тісто було замішане і я ретельно вимила руки, взяла доньку і ми пішли до вітальні на канапу, вона сьогодні ще не спала, збуджена зранку вирішувала питання світового масштабу, вивчаючи хаос.

Оля заснула, коли я прочитала півтори сторінки казкових історій про звірів. Зазвичай вона запитувала по ходу читання, що означає те чи інше і як я думаю, як діятимуть звірі з оповідки, забігаючи наперед, будуючи сотні можливих варіантів.

Я пішла на кухню, заварила какао, додала до аромалампи кілька крапель гвоздики і кориці і сіла пити напій, поки не прохолов.

За півтори годинки мого штудіювання англійської мови, Оля вже перепочила і повернулася на кухню, ми почали ліпити печиво.

– Мам, а я хочу йому шапку зробити, щоб не мерзнув, зима ж, – Оля відірвала шматочок тіста і розкатувала у долоньках.

– Роби, доню, зиму красиво спостерігати у затишному одязі і теплому житлі.

– Мам, як ти думаєш, а наш тато таки справді динозавр? – невгавала донька.

– Так, я переконана, що так, – вимальовуючи у своїй уяві асоціації дорослої людини. Рідко хто нині прагне мати сім*ю, віртуальні сервіси зробили свою справу. Це мені пощастило, не дарма народилася у неділю.

– Мам. Глянь! – Оля показала її динозаврика у смішному береті з пімпочкою і поруч мале кумедне динозавреня. О, іще яйце треба, – промовила донька і відірвала тістечка.

У двері задзвонили, коли ми вже майже доліпили деко.

– Ура, татко прийшов! – радісно прокричала Оля і її як вітром здуло.

Я поставила деко у духовку, і пішла зустрічати чоловіка-динозавра.

Він був схожим на єті, припорошений снігом, і лише по голосу можна було впізнати його.

– Доню, чекай, я роздягнуся, – а то заморожу! – намагаючись схопити легко одягнену малу, чоловік зняв шапку і розмотував шарф.

– Привіт, – промовила я і поцілувала його у холодного носа.

– Тату-тату, а у мене для тебе сюрприз! – Оля не відставала, їй кортіло показати сюрприз, який готувала у себе у кімнаті.

– Зараз мию руки і йду за сюрпризом! – сказав він і пішов до ванни. А що це у вас так гарно пахне? Га?

– Ой, татку, там іще один сюрприз, але поки він не готовий, прошу, сядь, я хочу зав’язати тобі очі, і поведу покажу щось! – Оля не вгавала.

– Добре, – чоловік сів на стілець і мала зав’язала очі моєю хустиною.

– А тепер давай руку і йдемо, помалу, щоб не впасти! – Оля тягнула його до своєї кімнати.

Я пішла перевіряти печиво, коли почула з кімнати – ОГО!

Чоловіка ОГО! я знала добре. Що ж там таке? Подумала я і поспішила до сім’ї.

Обличчя Олі сяяло, чоловік же стояв як укопаний і озирався довкола.

– Таточку, милий таточку, це передноворічний хаос! – урочисто проголосила Оля. І я, переступаючи поріг кімнати зрозуміла, чому мій динозавр такий спантеличений.

Всі іграшки довкола були розкидані, зазвичай акуратне ліжко було розстеленим і скуйовдженим. В суцільному художньому безладі, яким був хаос, не було жодного місця, яке було б у порядку. Але кульмінацією імітації ХАОСу була намальована на стіні гуашшю ялинка, прикрашена іграшками, намальованими теж.

– Хіба це не чудово? – запитала захоплено донька. – Тато, я влаштувала хаос, а тепер ми будемо усі разом наводити порядок, це буде магічне новорічне прибирання як у історії з книжки про єнота, от лише ми всі, сімейка динозавриків, будемо задіяні, класно я придумала?

– Це чудова ідея! – після пояснень доньки засміявся чоловік. – Як ти придумала класно! Я в захваті? Новорічне прибирання хаосу! Іди сюди! – він взяв її на руки і поцілував у щічки.

Я засміялася, бо сюрприз перевершив усі очікування.

Коли я шепотіла на кухні доньці, що хаос легко влаштувати, порушуючи порядок, чи могла я припустити наскільки добросовісно і творчо вона поставиться до задачі. Вона мене здивувала і розсмішила, хоча роботи нам теж завдала.

– Доню, а давай зробимо так, поки мама піде ладнати вечерю. Ми трошечки впорядкуємо кімнату, воюючи з хаосом? – запропонував чоловік, присівши поруч малої, торкаючи плече.

– Мам, хаос це протилежність порядку, і не надто він мені до вподоби – повернула голову до мене вона, і, поглянувши на татка, – дала п’ять на згоду.

Я повернулася на кухню, печиво уже спеклося, і я вимкнула духовку. Гріючи кашу з підливкою, вирішила нарізати овочів на салат.

Через півгодинки усе було готове, і я пішла по своїх домашніх.

У кімнаті вже майже все було по своїх місцях, акуратно застелене ліжко, я здогадалася, що застилав він, рівнесенько, ніби під лінійку. Іграшки були акуратно розміщені на поличках етажерки і моя сім’я з пензликами возилися біля стіни.

– Мам, глянь, ось і наші динозаврики. Я тут подумала, що печиво ми з молоком з’їмо, а отут вони ще поживуть. Чоловік старанно промальовував мордочку дорослого динозавра, а Оля бігала біля нього і підказувала як краще.

– Іще треба берет! – резюмувала вона і піднесла татку баночку червоної фарби.

– Артилерійський? – спитав він усміхнено?

– Тату, а що таке артилерійський?

– Тихо-тихо, любі, вечеря готова, гайда на кухню!

Я уявила, як він пояснить що то значить артилерійський, і що після інсценуації хаосу очікувати від Олі можна. Артилерійський експеримент ми навряд чи переживемо, принаймні, не сьогодні.

– Йдемо вечеряти, потім розкажу, миємо руки і їсти. Я голодний, як … динозавр!

І коли ми всі разом сиділи за столом, Оля колупалася у салаті і сказала:

– Мамо і тату, скажу вам так, для того, щоб влаштувати хаос можна було не розгромлювати кімнату, можна було накришити звичайнісінький салат.

І ми всі разом засміялися)