Загублена казка

Ранковий карпатський ліс прокидається від таємних снів, і що йому там наснилося? Величні дерева розкинули цупке гілля, неначе потягуються, а насправді мріють знагла схопити тебе. Купно колосяться гірські трави, насичені нічними чарами, зрощені самими мавками. А десь на краєчку цього Диколісся, на прирученій полонині, шебуршить, сопе та зітхає невеличке селище, що, здається, є жродлом усіх дивних звуків у зачарованих землях.

Вшак, той магічний край завжди звучав особливо, як бузинова сопілка.

Ліс марить, скрегоче, розмовляє зі своїми численними мешканцями, декому, навіть, співає про свої сни.

Один з таких обранців, приворожливий парубок з вогняним волоссям та палаючими очима, не зважає на ранковий лісовий щебет. Бо дуже зайнятий – захоплено спостерігає за повільним, розміреним життям людського поселення. Воно нагадує скупчення метушливих мурах, що без продиху комашяться у своїх дрібних справах. Дивно, але вогняного парубка це ніби справді цікавить. Він може годинами споглядати за селищем, в якому ніколи не відбувається нічого дивовижного. Звичайна людська крутіль. Але цього ранку щось таки трапилось. Несподіваний шурхіт з-за дерев…

Дівчина бігла ранковою росою з шаленою швидкістю, ніби намагалася перемогти в уявній гонитві. Се хазяйська рука відправила її за цілющими травами ще на світанку, а вона забарилася, тож вимушена наздоганяти збіглий час. Та дівчина стала вкрай чутлива до краси, не змогла втриматися, щоб не помилуватися з вершини пагорба на палкий схід Ярила.

Однак, стежка, що вилася під дівочими босими ногами, була геть не в гуморі, все більш кружляла серед похмурих дерев, то різко повертаючи, то підскакуючи. Мала бігла щосили, але ж пильнувала, бо знала – ця дика стежина, що та зміюка підступна. Втім, зміюка все ж таки підсунула їй клопіт. Перечепившись через коріння, що чортом зненацька вистрибнуло з-під землі, дівчина немов злетіла і тієї ж миті гепнулася в багнюку, аж зуби клацнули. Ковзаючись у зміїній калюжі, вона почула над собою якесь дурнувате гоготання.

Перелесник ледь не падав зі сміху. Це було і справді смішно, особливо, коли розлючена мала, нарешті, вибралася з бруду, побачила, хто над нею регоче, проте, не злякалася, а підхопила дебелу шишку та жбурнула її в кривдника.

– Згинь, падлюка нечиста! Чи хочеш хрест святий в твої погані очі?!

– Ач, бісена дівка! Прийшла до мене в ліс незваною, та ще й вишкіряється! – пирхнув лісовий перевертень.

– Я нічого поганого не зробила! Твого добра не чіпала! А ось ти, безецник, мені халепу вдіяв на рівному місці. Ще й волієш, щоб я тобі за це кланялася!

Шалена дівка вперто виставила підборіддя, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Перелесник аж очами блиснув від того нахабства.

– От дурепа! Ти хоч знаєш, з ким базікаєш?!

– Знаю, пане блазню! Бачу, не безока. Та все одно тремтіти не буду від якогось бісового перелесника! Не на ту натрапив!

– Овва, мати лісова… Тож на кого я натрапив? Як тебе звати, шалена?

– Ксана, донька мольфара. Я прийшла з миром, зась ти все зіпсував!

Перелесник хитрувато посміхнувся і по-хазяйські повів рукою.

– Вітаю тебе Ксана, донька мольфара, будь як вдома, але не забувай, кому за це подякувати. Не всі такі гостинні, як я, у нашому вовкуватому лісі…

Звісно, рудий бешкетник мав рацію. Однак справжнє зло оселилося зовсім не у лісі. Справжнє зло гніздилося саме серед людей.

…Спливали дні, бурчали певги. Світило сходило над лісом та відступало після млосних чувань. Перелесник не відступав. З самого світанку він мчався на пагорби, що на межі лісу та людської весі, та робив дещо дивне. Взагалі нічого не робив. Нікому не пакостив, не лаявся з вовкулаками, не влаштовував мисливцям жахливих жартів, навіть, не чіплявся до вдовиць. Він просто ніби завмер. Дожидався. Та, на яку він дожидався, жила своїм маленьким незрозумілим життям. Досвіту вставала, годувала худобу, іноді стояла, як сумна верба, посеред дороги, а коли видавалася нагода, бігла на найбільший пагорб проводжати Ярило.

Перелеснику ж тільки того й треба було. Щойно дівчина наближалася до лісу, він ніби оживав, починав метушитися. Дивно, але зухвалий перевертень хвилювався, буцімто не знав, на що наважитися. Спочатку ховався серед кам’яних куп, але недовго. Видюща донька мольфара його швидко знайшла. Ото був тарарам! В зрівнянні з ним буря з громом та блискавками дитячий белькіт. Але згодом минулося. Ті двоє багато розмовляли. І з кожним разом їхні розмови ставали дедалі тихішими. Деінде, навіть, чувся запальний дівочий сміх. Настало спекотне літо.

Відтоді щодня вогняний парубок чатував зайняту роботою Ксану. То біля великого корчу підстереже, то за збором герби «випадково» зустріне, то, навіть, в іншого перетвориться та назустріч до неї йде. Дивна то була поведінка для дорослого двохсотрічного Перелесника. Якась магія відбувалася між тими двома.

Та бачили се не тільки мовчазні пагорби. Але й деякий недобрий люд, що не вмів, навіть, втримати язика за зубами. Дуже скоро поповзла по сільських закутках отруйна мрячка. Почали нетями плітки розпускати про сім’ю мольфарову. Буцімто, донька, розбещена та безсоромна, з нечистю зв’язалася, згубу на село наводить. Мовляв, в цих краях люди і без того часто-густо пропадають, щезають без сліду і все, а тут своя вітрогонка лихо до дому тягне.

Ксана на те гадюче шипіння за спиною не звертала ніякої уваги. Від дурнів трималася осторонь, ходила королевою. Батько ж її, мольфар Остап, був в селищі поважною людиною, все чув, все знав, схвильовано крутив довгі вуса, поглядаючи на доньку. Розмірковував. Одного разу, коли дівчина знов зібралася увечері до лісу, він встав на її шляху. Розмова була недовгою, проте між батьком та донькою ніби розколина проповзла. Ксана пішла засмученою, а Остап повернувся до хати та наказав старшому синові, своєму кращому вихованцю: йди та простеж, з ким зустрічається ця непокора.

Того ж вечора, коли Ксана повернулася з прогулянки, батько зустрів її похмурий та мовчазний. Не сказав жодного слова. Але в його суворому серці дозріло вже непохитне рішення. Засланий в ліс Василь приніс погану звістку. Ксана, мовляв, сплуталася з самим Перелесником. Мило з ним туркотять, один одному усміхаються, тільки за руки не тримаються. Та й звісно чому: бо потвора то страшна, нечиста… Один дотик – то вірна смерть.

Наступного ранку Ксана не з’явилася, як завжди, на подвір’ї. Василь за двох весь день порався по господарству. Навіть, голосу дівчини чутно не було. Без її жартів та сміху селище здавалося осиротілим. Донька мольфара неначе зникла. Перелесник чатував до самих сутінок та все марно. Ніч видалася тиха, аж занадто, ніби ревно зберігала чиїсь таїни. Над дахом мольфара чварною хмарою навис потайливий покрив. Крізь той магічний захист не промайнуло б і місячне сяйво.

Ярило двадцять разів сходив і заходив на самоті, перш ніж трапилось несподіване. На цей час Ксана ніби припинила існувати, навіть, її слід, яскравий, як пташеня феніксу, почав затьмарюватися. Перелесник змінив купу обличь, намагаючись дізнатися у селі про долю доньки мольфара. Проте люди базікали різне: хтось казав, що вона лежить хвора, хтось вважав, що вона збігла з коханцем, а хтось присягався, що бачив, як вночі її забрали чорти.

Одного разу, коли Василь пішов до лісу по цілющі трави, зухвалий перевертень прийняв його тіло та переступив поріг мольфарового дому. На щастя для Перелесника трапилось це зранку, тому захисна хмара встигла розсіятися на сонці. Остап здивовано спитав старшого сина, чому той повернувся так швидко та ще й з пустими руками. Безецник відповів, що обійшов всі знайомі галявини та не знайшов сон-трави. Чи може він спитати в Ксани, де вона здобувала її останнього разу? Батько похмуро кивнув на важкі дверцята льоху. Спробуй, спитай! – сказав він з недоброю посмішкою.

Несправжній Василь, не вагаючись, вліз у темне підпілля. Там зустріли його могильний холод та вбивча тиша. У тому моторошному місці не могло бути нічого живого, навіть, щура. Звісно, Ксаною там і не пахнуло. Проте там смерділо дуже знайомо і несподівано… Смертю, жахливими сновидіннями, злою долею та безнадією. Перелесник одразу ж зрозумів, чий це дух. Він знав її під ім’ям Мара. Мара була старою, як світ, демоницею, богинею найлютішої негіді, володаркою підземного мороку. Вона була його давньою знайомою і останньою, з ким він шукав зустрічі.

– Ласкаво прошу до пекла, пан Перелесник. Тут таким, як ти, завжди раді. Тут на тебе, я чув, зачекалися…

В голосі Остапа відчувався справжній тріумф.

– Овва, пане мольфаре, тепер я розумію, куди подівся ваш щезлий люд! Виявляється, ви панькаєтеся з Марою! Вдаєте цілителя та захисника, а насправді в холопах у злої смерті… І чим вона звабила вас? Пообіцяла силу ведмежу, вічну молодість, чи просто залишити у спокої в обмін на численні життя?

– Начебто тебе хвилюють оті численні життя! – загарчав Остап. – Ніби ти не граєш людськими долями за своєю примхою? Не тобі мені дорікати, перебіжчику. Ти ж ні риба, ні м'ясо. Духу не вистачає обрати сторону!

– Я давно обрав свою сторону, мольфаре! І це дуже дратує темну володарку. Досить балачок. Я прийшов за Ксаною.

– Запізно… Ксана пішла з цього світу. Вона у Мари. І в цьому винний саме ти! Через твої чари моя донька змінилася. Вона геть збожеволіла! Я втратив її! Але ти втратиш більше! Гадаєш, я б дозволив тобі заволодіти нею?!

Перелесник не відповів. Він ніби сам збожеволів. Тільки навіжений самохіть сунеться в пазурі кровожерливої хижачки Мари. Бо це для вільної нечисті означає найлютішу участь – добровільно входячи до пекла, назавжди залишаєшся в темряві. Шляху назад вже нема. Це куди як гірше, ніж просто осліпити себе, навіки заліпити очі надважкими, непідйомними повіками. Це значить ніколи вже не побачити ані лісу, ані сонця, ані тої, що дорожча за безмежне синє небо. Та Перелесник все одно пішов у пекло. Хоча міг без особливих зусиль вбити зрадника – мольфара, що, навіть, власну доньку зробив ставкою в темній грі. Проте сильніший дозволив себе пересилити. В ту останню мить щось в ньому змінилося. Щось незбагненне спалахнуло майже як сонце, щось дуже схоже на живу людську душу. Перевертень пройшов своє найвеличніше перетворення. Крок у темряву, ще один… Дивовижне створіння зникло з лиця землі.

Мара так зловтішалася зустріччю з давнім «другом», що одразу втратила усілякий інтерес до гості, похапцем виштовхнула Ксану з підземного лабіринту. Донька темного мольфара стала єдиною людиною, що вибралася з пекла живою. Та, звісно, все має свою ціну. Сонячна душа її затьмарилася, волосся вкрилося білим інієм, в очах застигла потойбічна крига. Вона назавжди запам’ятала бліде обличчя Перелесника, яке побачила востаннє. В його прощальному погляді було стільки невимовного почуття, скільки їй не знайти серед людей за все своє життя. Та вона й не намагалася шукати. Ксана тієї ж ночі пішла в ліс, подалі від людей. Більше в селищі її ніхто не бачив.

Остап продовжував жити подвійним життям справжнього перевертня. Час був не владний над ним. Він ніби молодшав з кожним роком, дивуючи всіх міцним здоров’ям та нелюдською силою. Мара виконала свою обіцянку. Майже… Та не була б вона демоницею, якби у тієї обіцянки не було підступу. Одного разу вона дозволила своєму вірному помічнику Перелеснику помститися надто самовпевненому мольфару. А чому б ні? Перелесник Остапу нічого не обіцяв. Шалена блискавка, що раптом зірвалася з ясного неба, влучила саме в мольфарову домівку, що миттю згоріла вщент разом з чаклуном та його негідною спадщиною. Рештки хати поглинула земля.

Відтоді минуло десь півтисячі років на людський вимір. Та я вже давно їх не рахую. Я той, хто живе цілу вічність. Хто іноді від нудьги спостерігає за рухом життя. Щось запам’ятовується навіки, як ця історія про Ксану, доньку мольфара, та закоханого Перелесника. Мабуть, ще й тому, що ніхто, окрім мене, не знає тої правди, не бачив, що було і чого не було на цьому світі. Хоч дехто і про мене скаже, мовляв, та що він може бачити, старий ледащо! Він, навіть, власні повіки підняти не в змозі… Еге! Воно й так, та трошки не так. Життя в мене довше за повіки, тож і навчився хитрувати. Люди навчили! Думаєте, чого відростив оті довжелезні запинала на очі? Хе-хе! Щоб хоч на землі того пекла не бачити…