Подорож у диму

Подорож у димовій завісі

Очі застилав густий дим. Настільки густий, що здавалось ніби він влазить у вуха. І випаровується крізь волосся по всьому тілу. Судорога струснула усі м’язи. Дим раптово зник. Доносилось каркання ворон, шелест вітру у листі вцілілих дерев, стогін поранених… Постріли вщухли. Крики стишувались так і не дочекавшись допомоги.

Бойчук так і не витиснув з себе жодного волання про допомогу. Він розумів що може втратити свідомість назавжди і тому зберігав сили. «А могло б виглядати так немов би ти спостерігаєш останні ковтки життя і хочеш їх запам’ятати» - подумав солдат – «а може ж так і є.» - відповів він сам собі.

- Точно собі? – перепитав невидимий голос .

- Так точно. – від козирнув і біль пронизав тіло.

- А я тоді хто?

- Я не бачу нікого, значить я розмовляю з самим собою.

- Як піонери правою рукою. Ха ха.

- Краще поклич когось.

- Нікого не має. Поглянь. Тиша і спокій – багато людей про це мріють.

Солдат Бойчук піднявся на лікті, озираючись навколо – білий безмежний простір. І ні душі. Білизна чистоти зашкалювала. Поняття право, ліво, верх та низ були відсутні. Одночасно нічого не було і було все. Тобто, білий простір був порожнім і наповненим до абсолюту весь час. Але це лише сприймалося, відчувалося якимось іншим органом сприйняття реальності. Якщо є таке поняття як реальність, дійсність. Вони були тут і одночасно були відсутні. Але і відсутні вони були не десь там у іншому вимірі простору часу, а взагалі були відсутні , їх не існувало. Все існувало і не існувало одразу. Все пояснювалось і заперечувалось постійно само у собі.

Звідкись із білої далечини, якщо можна так сказати, безшумно прикотилась маленька ідеально-білосніжна кулька. Чоловік, що усвідомлював себе солдатом Бойчуком, нахилився підняти її. Випростовуючись і розглядаючи цей маленький предмет, він збагнув що якась тверда плоскість все ж таки існує, адже він опирається на неї ногами, і…

- … по ній щойно котилася кулька. – зауважив голос.

- Агов, це знову ти? – продовжуючи розглядати кульку.

Тиша. І різке тремтіння повітря (якщо воно тут є, адже він не дихав), та щільної матерії на якій він все ще стояв. Бойчук різко підняв голову. На нього котилися сотні, тисячі, мільйони величезних білих кульок, заповнюючи простір навколо. Всі вони були білими на фоні білого безмежного простору, який раптово змінювався у нагромаджене безмежне місце.

Він у відчаї поглянув на кульку і одразу ж опинився на «другому кінці» безмежної білої чистої Вічності. Порожньої і наповненої одночасно самою собою. Ніяких маленьких чи велетенських кульок не було. Він знову завис у цьому приємному просторі. Ідеальна, абсолютна, чистота приносила насолоду, перебуваючи у ній, наповнюючись нею.

У далечині щось зненацька з’явилось і швидко наближалось до його ніг. Він нахилився і побачив маленьку білу кульку, як йому здалося до болю знайому. Вона була схожа на цей прекрасний білий простір. В той самий момент коли він підвів погляд, до нього котилися величезні білі кулі, заповнюючи усе навколо. Усе було переповнено. Не знаючи що діяти, шукаючи допомоги поглянув на маленьку кульку у руках. І його знову перемістило у інший безмежно-білий простір Вічності. Де він нічого не пам’ятав про те що відбувалось мить тому.

І знову прикочувалась маленька біла кулька, а потім великі. Так повторювалось тисячі, а може й мільйони разів. До поки він запам’ятав увесь цей, здавалось би, безглуздий процес переносу свідомості у просторі. Він запам’ятав усе по порядку що за чим відбувається, і що відчуває у цьому просторі. Але навіть знаючи що буде далі, змінити нічого не міг. Він повторював і далі всі ті самі дії з кулькою, і ошелешено спостерігав як накочуються великі білі кулі і знову опиняючись на самоті, де йому було безмежно добре, забуваючи про всі неприємні спогади щойно пережитого.

І голос з ним більше не вів філософської розмови. Це було єдиним що звучало. Кульки котились безшумно.

Все зникло. Маленький хлопчик ледве розплющував очі. В роті пересохло, губи потріскали від жару, що поволі спадав. Мама допомогла йому підвестись на ліжку і зробити кілька ковтків теплого чаю. Горло боліло до нестями, але все ж він відважився ковтнути рідину і обезсилившись впав на подушки. Тяжко дихаючи, дитя спостерігало навколишній світ блукаючим поглядом. Затулені штори, крізь які пробивалось денне світло, лакований стіл, кілька стільців, скатертина, плафон під стелею, велика лакована шафа. Ніяких тобі білих кульок. Він дома. Значить завтра у садок він не піде, а проведе на самоті у цій кімнаті кілька днів, допоки вилікується.

І його окутав сон без сновидінь у який поринула свідомість.