Нове життя Чернігова

Нове життя Чернігова

Минали нескінченно довгі півтора місяці блокади невеличкого містечка Березна, що на Чернігівщині. Навіть не блокади, а відриву від цивілізації.

З початку повномасштабного вторгнення, з 24 лютого 2022 року, і по друге квітня цього ж року, жителі селища як равлики забившись у свої будиночки мовчки чекали, самі не знаючи чого.

А звіддаля цілодобово доносилися нечувані раніше мирними мешканцями канонади, від звуку яких більша частина місцевого населення бігла в туалет, а інша — заціпенівши мовчки чекала гибелі, або порятунку. Світломаскування, за яким люди ховалися в своїх “мушлях” було спасінням і... новим жахом, адже ніхто не знав, що принесуть нові сутінки. А вони приносили роздуми, страх за життя дітей та за своє власне. Страх бив паралічем, адже ніхто не знав чи прокинеться зранку, якщо, звісно, вночі хоч трохи спатиме.

Моторошно було лежати мовчки ввечері з вимкненим світлом та завішеними старими ковдрами та покривалами вікнами, і прислухатися до тиші, що змінювалася несамовитим гулом нахабних літаків, які розрізали не тільки небо, слух та думки, а ще й чужі життя в сусідньому місті Чернігів на “до” та “після”, адже прямували ворожі крилаті машини саме туди.

Порожні крамниці, аптека, безлюдні вулиці та передчуття неминучого гнітили, а вибухи артилерії та бомб неподалік змушували здригатися. Люди лягали спати в одязі, тримаючи біля себе “тривожний” рюкзак та вузол теплого одягу для “укриття” оснащеного у власному погребі, який, всі прекрасно розуміли, не врятує у випадку прямого потрапляння. Мешканці Березни здригалися від раптових звуків вибухів та стін, що тряслися, і щоразу подумки прощалися із найціннішим — життям і дітьми. Але намагалися жити. Намагалися вірити, і вірили. Боялися, тряслися і вірили.

Люди не знали, що відбувалося в сусідньому Чернігові, адже звʼязку не було, інтернету не було, а в телевізійному марафоні новин про місто, яке тримало оборону з перших днів наступу русні прийнявши увесь вогонь на себе, чомусь нічого не говорилося. Замовчувалось і про жахіття, які переживали мешканці приглеглих сіл і містечок, які ніколи не зможуть забути того, що сталося.

Серед мешканців селища Березна була і Ольга, яка як і більшість місцевих жителів

Але були в житті Ольги і радісні моменти, коли, все ж таки, пробивався звʼязок і вона мала можливість отримати смс від сина, військового контрактника, якого з першого дня вторгнення відправили на “теплу” зустріч з руснею, яку він вже ніколи не забуде...

“Я в порядку!” — одного березневого дня отримавши повідомлення від Дмитра, Ольга плакала від щастя. Молилася і плакала. Жінка завжди вірила в Бога, але почала безперервно читати молитви тільки в березні 2022.

У тім-таки березні почалися нескінченні черги. Люди збиралися за хлібом, який нарешті почали завозити в селище в обмежених кількостях, за олією, манною крупою, мукою та макаронами, які як і всі інші товари, були у великому дефіциті. Стояли люди годинами і в черзі до аптеки, яка видавала решту препаратів на руки по одній одиниці. Люди терпляче стояли в черзі, і, як не дивно, навіть ні за що не сварилися, як то раніше частенько бувало, а терпляче чекали мовчки слухаючи прильоти й відльоти, що все гучніше лунали з боку Чернігова. В черзі люди жахалися від гучного підриву мосту через Десну. Лякали й літаки, що час від часу кружляли над небом селища.

Ольга теж, як і більшість незапасливих людей, стояла в чергах з самого ранку в надії роздобути хоч щось їстівне, примерзаючи до березневого асфальту, який дихав розпачем, страхом та невизначеністю. Вона панічно намагалася вловити слабкий сигнал мобільного аби подзвонити своєму маленькому хлопчику Дмитрику, який дуже швидко виріс ставши справжнім, мужнім та щирим. Адже це її маленький хлопчик став на захист міста не вагаючись, не боячись та не позичаючи мужності. Жінка переживала, коли хлопець довго не виходив на звʼязок, адже чудово знала, що нашим дорогим захисникам там зараз дуже гаряче, і через це серце щеміло ще сильніше.

“Мамо, все норм. Боремося. Здолаємо. Вже скоро!” — отримавши на телефон смс повідомлення, щаслива мама засяяла як мідний пʼятак.

— Все добре! — вигукнула Ольга в черзі, чим привернула до себе увагу оточуючих.

— Що ж тут доброго, дитино? Он чуєш як гримить? — зауважив старенький, сивий дідусь, вказавши рукою в бік Чернігова.

— Так, моторошна канонада не спиняється. Що ж в цьому хорошого? — роздратовано кинула жіночка, злісно зиркнувши на Ольгу.

Проте щаслива мама не роздратувалася. Вона розуміла, що відкрито радіти в такий момент серед розгублених, заляканих та зморених людей було неправильно. Але не могла не радіти, адже знала, що синок живий. Душа заспівала, а на серці розлилося приємне, яскраве тепло.

Так і сталося, як прогнозував син: другого квітня російська орда вирушила назад, розстрілюючи та спалюючи все на своєму шляху. Вони не дивилися чи то мирні мешканці, чи діти, чи прості водії поодиноких, зустрічних машин — всі потрапляли під ворожу роздачу.

Після другого березня мешканці чернігівшини почали висовуватися зі своїх укриттів як равлики на прохолодну траву. Люди по-троху намагалися повернутися до звичайного життя, знаючи, що воно вже ніколи не стане таким, як було раніше.

Березнянці почали виїжджати в Чернігів, коли старий міст зміцнили, адже новий, міцний міст через Снов, що зʼєднував Березну та Чернігів, підірвали ще в перший день повномасштабного вторгнення.

Багато прихищених У Березному чернігівчан виявили, що повертатися вже немає куди... Але люди, пригріті під крилами родичів, знайомих та просто небайдужих людей, відшукали в своїй душі мужність жити по-новому, жити інакше, жити не так, як це було до... Вони змогли пережити втрати та навчилися ЖИТИ по новому — інакше та розмірено. Жити так, неначе кожний новий день накращий і... останній.