Радіодиктофон

Радіодиктофон.

Квітень 2022...

Телефонний дзвінок, здається, розбудив пів станції в метро, де майже місяць п'ємо вночі чай, читаємо в своїх гаджетах останні новини та засинаємо десь під ранок.

– Швидко збирайся. Візьми тільки саме необхідне. Через півгодини за тобою приїде машина. Через дві години від'їжджає потяг. Ти повинна в нього потрапити...

... І ось вже вокзал... Людей дуже багато, то не сказати нічого... Перед сходами головного входу, як і в минулі часи – голуби... Вони шукають те, що перелякані пасажири могли залишити, поспішаючи у незаплановану подорож... Птахів не менш, ніж людей. Невідомо, чи розуміють ці природні творіння, що світ змінився, і вже на довгі часи вийшов із свого звичного режиму існування?

... Люди заходять у середину вокзалу.

Які добрі згадки були колись... Подорожі, очікування, зустрічі... Але все перекреслилось в мить.

... Великий самовар посеред зали. Раніше було цікаво перед дорогою випити чашку гарячого, може, не дуже смачного, чаю з цього диво-велетня – вокзального кафешного самовара.

А зараз волонтери розливають чай із того самого самовара у термоси, банки та пластикові стаканчики – у кого що є.

І раптом...

– Евакуаційний потяг прибув на третю платформу...

Ось вони... перші сльози війни, які запам'ятаються. Які будуть переслідувати ще дуже довго. А може і не залишать ніколи...

Перші сльози... Може тому, що до цього ніколи було плакати. Спочатку збирали ту тривожну валізку. Потім бігли ховатись у метро. Ще потім прижимались до холодного полу коридору, обхопивши руками голову, та затуляючи вуха від грохоту бомб та гулу літаків...

Були перелякані. Був якийсь ступор. Мозок не хотів працювати... Та сліз не було...

Їх не було і тоді, коли зранку вийшовши на вулицю, побачили, що танк перегородив всю проїжджу частину дороги. І дуже лячно було не те що підходити, а, навіть подивитись у той бік...

...Але ж як недобре прозвучало це повідомлення. Як розірвало на шматочки все в середині...

Евакуаційний потяг... Не потрібні більше старі фільми про війну... Здавалось, що земля піднялась вгору, небо спустилось на низ. А ти стоїш посеред цього катаклізму з невеликим наплічником, в який вмістилось все твоє минуле життя.

Стоїш, чи вже тебе несе в натовпі. Не відчуваєш власних рухів. Бо всі хочуть потрапити в, може останній на сьогодні, потяг. На автоматі піднімаєшся по тим чотирьом чи п'яти сходинках у вагон, тебе проштовхують в середину і далі. Здається, мозок не хоче виконувати свої функції, тільки чітко відбиває це нове, але таке старе – "е -ва-ку-а-цій-ний"...

Наче сон. Та це не сон...

Наче марево. Тільки ні, не марево...

Це війна...

– Евакуаційний потяг відправляється об 11.00...

– Евакуаційний потяг Харків – Ужгород прибув на першу платформу...

... Крізь гул у вухах виразно розбиває всі думки той, ще не до кінця усвідомлений, вираз "е-ва-ку-а-цій-ний по-тяг". Вираз, від якого хочеться ще більше тікати...

Всю дорогу з очей випливають підсолонені краплі. Вони прокладають стежки на щоках, та так боляче спускаються далі, що відчуваєш, наче розрізають якоюсь своєю невидимо-гострою частиною шкіру на обличчі.

... Та під стук коліс, які починають сповільнювати рух, у темному по всім правилам безпеки вагону, пробивається сповіщення про потяг, яке наче виводить тебе на новий рівень неможливого...