Ой на Купала

Ой на Івана, ой на Купала

Дівчина лісом одна гуляла,

Місяць високо шлях прокладає,

Дівчина квітку щастя шукає!..

- Збирайся, лежебока! Досить киснути! Ну? Швидше-швидше!

До кімнати влетіла полум’яна бестія з відьомськими зеленими очима. Насправді, нічого відьомського у цій дівчині не було, окрім, хіба що, трохи божевільного характеру. Та багато хто щиро вважав це її родзинкою.

- Де горить? – поцікавилася, відкладаючи книгу. Готуватися до екзамену у присутності Яни було неможливо.

- Ще не горить, - метушилася моя єдина і найкраща подруга, закидаючи усяке різне до свого гламурного рожевого рюкзачка, - але якщо не поквапимося, обов’язково підпалять. І буде дуже прикро, коли це відбудеться без нас!

Так! Стоп! Я, певно, щось пропустила, бо второпати, про що говорить ця руда комета ніяк не вдається.

- Можливо, ти пожалієш мене і все ж таки розповіси, куди так поспішаєш? – схрестивши руки на грудях, дала зрозуміти, що ні на крок не зійду з місця, якщо Яна мені усе не пояснить.

Важко зітхнувши, наче я змусила її тягнути на спині весь комплект макулатури, яку нам ще першого вересня видали у бібліотеці, подружка упала на ліжко.

- Олю, тобі ніколи не говорили, що іноді ти буваєш просто нестерпною? – поцікавилася Янка. Мовчу! А який сенс відповідати? Вона говорить мені про це ледь не щодня. – Хоч би раз просто зробила те, про що тебе просять… Ні? А-ааа!.. Добре! Мирослав запросив мене за місто. Сьогодні уся їхня група святкуватиме Івана Купала! І я хочу, щоб ти поїхала з нами. Повір, буде круто! Розпалимо багаття, заспіваємо обрядових пісень, наплетемо вінків… Я стрибну через багаття з коханим!.. А якщо пощастить, і ти не будеш такою букою, то можливо й для тебе когось підшукаємо!..

Останнє подружка вигукнула з таким захватом, що мене аж пересмикнуло. Ну, так, хлопця у мене не було. Але ж я його й не шукала! Ніколи! Навчання забирає увесь вільний час…

- Зачекай! - почала повільно переварювати все почуте. - А ви нічого не плутаєте? Якщо мені не зраджує пам’ять, до Купала ще добрих два тижні…

- Ой, не бери до голови! – відмахнулася Яна, продовживши збори. – Мирослав розповідав, що колись це свято припадало на час літнього сонцестояння, а воно у нас сьогодні! То вже пізніше щось там переграли і перенесли дату… То як? Поїдеш? Буде весело, обіцяю!

Так-так! Куди я дінуся? Все одно ж не відчепиться!..

А вже через годину ми, на машині Мирослава, виїжджали з міста. Їхати довелося декілька годин, та воно було того варте. Велика галявина, на околиці густого лісу, всіяна польовими квітами, купалася у теплому літньому сонечку. Неподалік шуміла річка, а посеред галявини молоді хлопці складали величезне вогнище.

Народу зібралося багато. Думаю, тут не лише група Мирослава із театрального, а й інший не байдужий до веселощів люд. А взагалі, було дуже навіть колоритно! Дівчата у вишиваних сукнях з червоним намистом та віночками на головах, хлопці у білих чи вишитих сорочках… Були, звичайно ж, і такі, як я, у джинсах та кольорових футболках, спантеличені побаченим і не розуміючі, до чого ж їм приткнутися, настільки зайвими ми виглядали на цьому святі природи. Але навіть так, усім вільним рукам знаходилася справа.

- Олю, не стій, - гукала з іншого краю галявини Яна. Коли тільки встигла туди дістатися? – Іди сюди та допоможи нам прикрасити Марену!

Кого?..

Мареною виявилася вишнева гілка, прикрашена квітами та стрічками. Її планувалося втопити наприкінці свята, щоб провести зиму, а із нею і всі хвороби та негаразди. А Купалою – солом’яне опудало у штанях та капелюсі.

- Його ми спалимо на вогнищі, - розповідала Уляна, вродлива брюнетка в народному вбранні. – А потім будемо пускати віночки, тому обов’язково сплетіть власний. Якщо не вмієте, отам Оленка навчає всіх бажаючих! Будемо ворожити на долю, як віночок попливе, такий рік у вас буде. А коли геть стемніє, усі бажаючі підуть шукати квітку папороті…

- Дурня якась! – буркнула під носа, проте мене таки почули. – Ну… усі ж знають, що папороть не цвіте!..

- Звісно ж знають, - розсміялася Уляна. – Та це аж ніяк не заважає нам влаштувати собі розвагу. Не хвилюйтеся, квітка – то по бажанню! Ніхто не змусить вас іти до лісу по ночі…

Одногрупниця Мирослава ще багато чого цікавого розповідала, доки ми старанно прив’язували солому до дерев’яного хреста, створюючи Купалі ноги та руки. А пізніше усе відбувалося саме так, як вона й розповідала. Розпалили багаття, заспівали пісень, наплели вінків…

Звідусіль дівочими голосами лунали Купальські обрядові пісні, створюючи магію, занурюючи у казку..

«Заплету віночок,

Заплету шовковий,

На щастя, на долю,

На чорнії брови…»

Не пам’ятаю, як розчинилася у всьому цьому, як занурилася з головою, втрачаючи орієнтири… Сміх, гамір, ніжні мелодії… Тріск дерева та соломи у яскравому полум’ї… Морена, котру ніяк не вдавалося потопити. Певно, не хотіла зима покидати затишного світу… Дрібні вогники у віночках, що мирно спускалися вниз за течією…

«Ой полинь, віночку,

Прудко за водою,

На щастя, на долю

Милому зо мною…»

А тоді, раптом, усе стихло! Як я потрапила до лісу, не зрозуміла! Просто, коли прийшла до тями, довкола уже нікого не було. Лише нічні шарудіння та шелест листя над головою. Спиною пробіглися табуном мурахи… Ліхтарик у руці раз по раз гаснув, певно батарейки сіли. Це ж треба було вдома його не перевірити! От дурепа! І що тепер робити?

Поблукавши трохи, спробувала погукати людей, та у відповідь лише тиша. І що тепер? Потягнулася до мобільного, що відтягував кишеню тонкої курточки, добре, хоч її прихопила, але мене очікувало нове розчарування: батарея сіла! Хотілося кричати і плакати! Розпач підступав, стискаючи горло. Невже я тут і пропаду?..

Так! Стоп! Досить киснути! До ранку зі мною нічого не трапиться, а там, або сама вийду з лісу, або ж мене рятівники знайдуть! Залишилося лише сподіватися, що Яна про мене таки згадає і викличе допомогу!..

Прислухаючись до кожного шелесту, раптом почую чиїсь голоси, повільно просувалася вперед. Крок за кроком, оминаючи широкі стовбури столітніх дерев та відганяючи від себе розпач, коли попереду щось наче засвітилося! Вогник… зовсім крихітний… Проте я його бачила!

Пискнувши від щастя, кинулася вперед. Швидше-швидше! Декілька раз боляче спіткнулася, зачепилася за якийсь кущ і розірвала штанину, але то нічого! Головне, я скоро виберуся звідси!.. Та як би я не поспішала, ближчим вогник ніяк не ставав. Ні, він не рухався, це я точно бачила, але й дійти до нього ніяк не вдавалося. Божевілля якесь! Чи, можливо, це просто я божеволію, і насправді ніякого вогника не існує?..

Вимкнула ліхтарик і зупинилася! Схоже, я й справді заблукала…

І коли я нарешті змирилася, прийняла неминуче та стала вирішувати, як пережити цю ніч, вогник мигнув зовсім поруч. Заворожена його ритмічним коливанням у повній темряві, я тихенько побрела до нього. Це було так… дивно, наче він живий! Здавалося, я відчувала його емоції: радість, захоплення, потім смуток і вину. Він, як мала дитина, намагався погратися зі мною, аби хоч якось розвіяти свою нудьгу.

Підкравшись ближче, здивовано охнула! Те, що відкрилося погляду, ніяк не вкладалося в голові! Маленький живий вогник виявився… квіткою! Вона ритмічно коливалася на тонкій ніжці, ворушачи тендітними золотими пелюстками. Яскраве світло, яке я побачила здалеку, здавалося, просочувало кожну її прожилку, перетікаючи по них, як кров по нашому тілу.

Неймовірно! Заворожено простягнула руку, проте торкнутися так і не наважилася. А що, якщо своїм втручанням я зруйную це диво навіки? Ні! Нізащо! Вона така ж жива, як і всі ми! Тож, нехай і надалі зігріває весь світ своїм теплом!..

Як тільки я так вирішила, позаду почувся голосний тріск сухої гілки. Злякано схопившись, увімкнула ліхтарика, направляючи його туди, звідки підкрадалася біда. Серце шалено гепало в ребра, а в голові шуміла кров. Невже це кінець?..

- О! А ти що тут робиш? – із темряви на світло вийшов високий вродливий хлопець у білій сорочці та скуйовдженим світлим волоссям.

- З-заблукала… - простукала зубами, намагаючись стримати тремтіння.

- Он як! – здивувався рятівник. – А чого не гукала? Я тут неподалік уже з годину блукаю. Уявляєш, телефон посіяв! Це ж треба було так затупити… Чого завмерла? Ходімо, проведу тебе до багаття! Наші уже й шашлик посмажили… Мене, до речі, Олегом зовуть. А тебе як?

- Олею, - полегшено видихнула, зрозумівши, що ображати мене ніхто не збирається.

Олег ще про щось розповідав, а я не могла повірити власному щастю. Невже це кінець? Радісно посміхнувшись, уже хотіла було піти за своїм рятівником, коли згадала про неймовірну квітку. Де ж вона? Чому Олег ніяк не відреагував на таке диво?.. Та коли обернулася, позаду мене уже нічого не було. Ні квітки, ні вогника… Зітхнувши, побрела геть.

Невже таки примарилося?