Туман

Холодний туман огортає все навколо. Він такий густий, що берега не видно. Капітан лається, тягне за важіль під правою рукою, і шум двигуна змінюється. Човен стишує хід.

— Джоне, — кричить він у вікно рубки. — А ну йди на ніс, бо я нічорта звідси не бачу.

Джон, наш матрос, двадцятирічний юнак — чи то племінник, чи то син племінника капітана, я так і не зрозуміла його пояснень, щось відповідає і слухняно йде.

Він говорить англійською. Тут на півночі Шотландії, серед каміння й туманів ще живі люди, які говорять гельською та шотландською. Але їх стає все менше й молодь говорить лише англійською.

— Кажуть, тут є чудовисько. Не таке, як у Несс. Інше.

Акцент капітана такий важкий, що я його ледь розумію. Киваю.

— Та скільки ходжу, ніколи не бачив. Я так думаю — тут кожен бачить, що хоче.

Йому далеко за п’ятдесят. Сріблясте волосся й така ж борода, а ще глибокі зморшки, висічені вітром та бризками роблять його схожим на морського вовка з історій Жуля Верна. Образ псує лише електронна сигарета замість люльки.

Я озираюся на сина. Хочу зловити його погляд, переконатися, що все гаразд. Вадим схилився над кормою і на мене не дивиться, натомість вдивляється в буруни, що тягнуться від гвинтів мотора.

За якийсь час Джон кричить:

— Бачу пірс!

Капітан знову лається й ще більше сповільнює судно. Я виходжу з рубки та йду на ніс. Берега ще не видно й причал видається з туману химерним хижим звіром, що підняв голову з води, готуючись напасти на жертву. І самотня постать на ньому, лише додає зловісної схожості.

Коли човен торкається пірсу, Джон перекидає на нього звичайну нестругану дошку. Жінка подає мені руку.

— Це ви? — вона допомагає мені зійти на пірс. — Я вас так чекала.

Мені доводиться відразу відступити вбік, бо Джон починає носити містком коробки та ящики, в яких щотижня човен доставляє товари жителям острова.

— Оксана, — знову простягаю їй руку.

— Керол, — каже вона, — Ходімо, я покажу вам будинок.

Я озираюся на воду, над якою пройшла хвилину тому. На мить здається, що під її гладдю звиваються товсті мацаки з присосками. Та зараз я бачу там лише відображення туману, що клубочиться над поверхнею озера.

Керол під вісімдесят, вона зовсім сива, однак спину тримає рівно. Іде дрібними, проте твердими кроками. Вона нагадує мені когось із персонажів Дікенса, але я не можу пригадати, кого саме.

Стежка до будинку здіймається вгору крутим схилом. Я підтримую Керол під руку, а Вадим іде попереду легкою ходою підлітка. Мені стає цікаво, який у нього зараз вираз обличчя. Хочу покликати, та позаду стартує двигун човна. Лякаюся раптового звуку, що нагадує про й стрімко пригинаюся. Намагаюся пригнути й Керол, але за мить розумію свою помилку і вибачаюся.

— Це жахливо, що у вас відбувається, — каже вона. — Я би хотіла ще якось допомогти…

— Дякую, — кажу я. — Ви вже допомагаєте.

— Добре, що ви мені написали, — каже Керол.

Я мовчу. Їй написала волонтерка, що опікувалася мною, та зараз це не важливо.

З туману перед нами постає двоповерховий будиночок. Судячи з плюща, що обплів його кам'яні стіни та дубів навислих над дахом, він дуже старий. Однак дерев'яні частини пофарбовані, отже, за ним доглядають.

— Я жила тут із чоловіком та сином, — каже Керол, — Тепер не живу. Переїхала в Данфермлін. Квартирка там маленька, але мені багато не треба. Я побуду з вами, кілька тижнів, поки обживетесь, а потім поїду.

— Дякую, — знову кажу я.

Із дверей будинку виходить рудий кіт. Він сідає посеред дороги й починає вмиватись, не звертаючи жодної уваги на Вадима.

— Кімната нагорі, — говорить Керол, коли минаємо кота й заходимо в будинок. — Я покажу.

Піднімаємося сходами й однією рукою я торкаюся кам’яної стіни, а іншою — дерев’яних лакованих перил. Нова, рожева й тонка шкіра на пальцях, що наросла після травм, ідеально відчуває текстуру — кожну тріщинку й нерівність. Ці відчуття прив’язують мене до цього місця.

— Спальні однакові, — каже Керол. — Але тут ліжко новіше.

Вона відчиняє двері якраз навпроти сходів.

— Це була кімната Вілла, — каже. — Сина.

Сіре сонячне світло, що ледь пробивається крізь низько навислі хмари й туман просочується сюди крізь прозорі штори. Побілені стіни різко контрастують із темною, витертою дерев’яною підлогою. Під єдиним вікном стоїть старе бюро темного дерева з хитромудрим різьбленням і латунною фурнітурою. Під двома іншими стінами — шафа і комод, з такого ж темного дерева.

Тільки ліжко не виглядає так, ніби потрапило сюди із позаминулого сторіччя. Металеве, з ґратчастими бильцями, увінчаними блискучими кулями, воно акуратно застелене білим покривалом із червоними маками. Торкаюся квітів. Пальці лишаються рожевими. Не червоними.

— Вам стане легше, — каже Керол. Мені говорили це, коли я втратила їх, і я не вірила. Та з часом стає легше.

Я відвертаюся й підхожу до вікна. Перед будинком, огорнутий туманом, стоїть Вадим. Дивиться на озеро. Як же я хочу побачити його обличчя. Якщо капітан правий — одного дня це станеться.