В гості до Сонця

Високо у Карпатських горах, оточене густими буковими кронами, спало Сонячне місто. Мирно сопіли уві сні маленькі чоловічки – сонячні крихітки, народжені з перших сонячних променів, що торкаються Землі в день літнього сонцестояння. Зовсім скоро росяні вогники повідомлять мешканцям міста, що час прокидатися, адже їх чекає важлива робота – готувати Сонце до нового дня.

Вередун, тендітний місячний дзвоник із сусіднього Місячного міста, давно вже сповістив про перше Місяцеве позіхання. Це означало, що зовсім скоро Місяць спуститься на відпочинок, отже сонячним крихіткам час прокидатися і готувати все необхідне, аби причепурити Сонце. Проте Мрійник, що мав надіслати сигнал про початок нового дня, не поспішав запалювати росяні вогні. Він, як завжди, задивився на притухаючі зорі, уявляючи, як колись сам підніметься високо в небо і зможе роздивитися їх зблизька.

- Мрійнику, ти знову не сповістив про Місяцеве позіхання?

Крапочка, маленька сонячна крихітка з яскравим ластовинням на кирпатому носику, скрушно похитала головою.

- Пробач, Крапочко, - Мрійник винувато опустив голову.

- Потім зітхати будеш, а зараз швидко запалюй сигнальні вогники, крихіткам давно час збиратися.

Мрійник слухняно підбіг до росинки, що дрімала на травинці, і легенько на неї подув.

Вона засвітилася яскраво, ніби тисячі багать запалали всередині. А за мить під сусіднім буком загорілася ще одна росинка. А потім ще одна, і ще. І от вже ланцюжок із росинок-крапельок засвітився від Сутінкового Кордону до самого центру Сонячного міста. А за хвилину почулися тоненькі голоси його мешканців.

Найперший, як завжди, Грома – його гучний голос завжди сповіщав про все, що відбувається.

- Час прокидатися! Росяні вогні горять!

- Доброго ранку, Громе!

- Раночку, Купаво!

- Як спалося, Туте?

- Добре, дякую!

- І мені добре, дякую! – як завжди повторював за братом-близнюком Там.

- З новим днем, Любаво!

- Світозаре, ти знову загубив ключ від комори? Щоразу одне і те ж!

- Не хвилюйтеся, Пані Кульбабо, ми допоможемо його знайти.

Мрійник посміхнувся. Хоч він дуже переймався щоразу, коли невчасно запалював росяні вогні, але любив слухати, як прокидається сонне місто, наповнюючи галасом шурхотливі крони буків, серед яких мешканці побудували собі маленькі будиночки з гілок, моху і трави.

- Власику, треба поспішати. Глянь, як низенько місяць вже, схоже, Мрійник знову пропустив позіхання.

- І що за розтелепа? Кожного ранку через нього ледь встигаємо вчасно.

Почувши своє ім’я, сонячна крихітка сумно зітхнув. Ну от, він знову зіпсував усім день. Сховавшись за сонною ще кульбабкою, Мрійник сидів там, аж доки не почув гучний голос Грому:

- Сови прилетіли!

Всі звуки відразу посилилися і пришвидшилися. Зачинялися і відчинялися двері, стукали склянки і горщики, хтось позіхав, хтось бігав, глухо тупаючи по буковій гілці.

- Ай, хто це перевернув воду? Обережніше, тут же горщики набрані. Чим ти Сонце вмивати збираєшся?

- А де мій наплічник із рушниками, агов? Я його тут залишив!

Роздратовано засипіла одна із сов. Поважним птахам набридло чекати.

- Крихітки, на сов! – прогримів серед галасу голос Грома.

Пані Кульбаба стривожено подивилася на темне простирадло неба, з якого вже зійшли майже всі зорі і ще раз кивнула Грому. Той повторив оголошення:

- На сов!

Врешті, всі влаштувалися на широких пташиних спинах і сови знялися в повітря.

Мрійник вийшов зі свого сховку і відразу пошкодував про це.

- Мрійнику! – огрядна пані Кульбаба доволі легко перестрибувала з листочка на листочок, наближаючись до сонячної крихітки. – Що трапилося цього разу?

- Я задумався, - сумно опустив голову малюк.

- Любий мій, але ж ми говорили про це. Спочатку сповіщаєш про Місячне позіхання, а вже потім можеш милуватися небом, і мріяти, і думати.

- Я пам’ятаю, пані Кульбабо, але знову не зміг втриматися. Пробачте, будь ласка. Я не навмисно.

- Я знаю, крихітко. Але через тебе може постраждати не лише Сонячне місто, але і вся планета. Вже мільйони років ми доглядаємо за світилом і ще ніколи не запізнювалися зі своєю роботою. А за цей тиждень, відколи ти став наглядачем, ледь не спізнилися вже всьоме!

- Може, мені не варто бути наглядачем? – тихо прошепотів Мрійник, опустивши голову.

- Що ти сказав, любий? – нахилилася до нього пані Кульбаба.

- Може мені не варто.. бути наглядачем? – ще тихіше відповів сонячна крихітка, але цього разу пані Кульбаба його почула.

- Ну що за дурниці! Прийшла твоя черга, а сонячні крихітки ще ніколи не порушували її. Наше завдання – чітко дотримуватися залишених найпершими крихітками інструкцій. І тоді все буде добре.

- Але, здається, я не створений бути наглядачем.

- Ще не було крихіток, які б не могли виконувати всі завдання зі списку. Ти також зможеш, але потрібно докласти трохи більше зусиль. Постараєшся? – пані Кульбаба підбадьорююче глянула на Мрійника. Той лише кивнув, тамуючи сумне зітхання.

Пані Кульбаба погладила крихітку по рудій голівці і поглянула в небо. Тривожно нахмурила брови.

- Щось сьогодні Сонце затримується. Невже вони не встигли його підготувати?

- Може, просто, затрималися трішки, - спробував втішити пані Кульбабу Мрійник. – За кілька хвилин Сонце обов’язково з’явиться!

Але воно не з’явилося. Ні за кілька хвилин, ні за годину. Мрійник з наставницею так і стояли, піднявши голови до неба, аж доки лопотіння крил у темряві не сповістило, що повернулися сови.

Не чути було гучних сповіщень Грома, не лунав кришталевий сміх Крапочки. Навіть Тут і Там не сварилися, як завжди, хто перший гойдатиметься на зеленій гойдалці, яку крихіткам спорудила пані Білка, що жила по сусідству.

Тиша і темрява накрили Сонячне місто.

- Невже не встигли? – стривожено запитала пані Кульбаба Веселку, що

керувала командою літунів.

- Не встигли, - приречено зітхнула та. – Воно навіть не піднялося до нас зі своєї ущелини.

- За мільйон років такого ще не траплялося, в нас немає інструкції на випадок такої ситуації, - розгублено прошепотіла пані Кульбаба.

- Що ж тепер робити? – Веселка налякано дивилася на старосту міста.

Але пані Кульбаба мовчала.

Раптом почувся галас. Маленький натовп місячних дзвоників, блідо

освітлюючи все навколо, швидко наближався до крихіток.

- Доброго вечора, шановні. Вибачте, що ми без запрошення перетнули Сутінковий кордон, але Сонце не зійшло і ми не знаємо, що робити.

- Чи воно зійде чи ні?

- І коли?

- Місяць нервується, не може спати.

Тремтливі постаті крихіток-сусідів, що доглядали за Місяцем,

схвильовано говорили всі водночас.

- Заспокойтеся, будь ласка! Паніка нам не допоможе, -

впевненим голосом сказала пані Кульбаба, піднявши догори руки, аби привернути до себе увагу наляканих крихіток. – Прошу пані Папороть, - вона кивнула старості Місячного міста, що незворушно стояла серед розтривожених місячних дзвоників, - пройти зі мною до Сонячної бібліотеки. Ми ще раз переглянемо всі сувої, там має бути опис подібної ситуації та спосіб її врегулювання. Всім іншим потрібно розійтися і зайнятися своїми щоденними обов’язками.

- Що, і воду набирати для Сонечка?

- Звісно! Готуйте найчистішу воду і найм’якші рушники з тополиного пуху. Аби повернути світило на небо, потрібно стратися вдвічі більше.

Втішені дзвоники і крихітки попрямували по своїх справах. Мрійник підбіг до пані Кульбаби.

- Дозвольте мені піти з вами? Я швидко читаю, зможу вам допомогти.

- В цьому немає необхідності, Мрійнику, - сумно посміхнулася

тітонька Кульбаба.

- Але ж там так багато сувоїв…

- Так, сувоїв дійсно багато, багато історій та інструкцій. Але нам немає необхідності їх читати, - пані Кульбаба сумно зітхнула. – Я знаю їх усі напам’ять, любий. І там немає ані слова про схожу ситуацію.

- Але чому ви не сказали про це? – Мрійник здивовано зупинився.

- Тому що вихід є завжди! Але потрібен час, щоб його знайти. І краще, щоб до тих пір ви, малята, були зайняті корисними справами і не хвилювалися даремно. Отож іди на своє місце і слідкуй уважно – раптом Сонечко надумає з’явитися або ж погукає нас! Ти знаєш, що тоді робити, - пані Кульбаба кивнула і взявши пані Папороть під руку, швидко покрокувала з нею по зеленій доріжці, освітленій хвостатими світлячками.

Мрійник так і лишився стояти у темряві. Що зможуть придумати пані Папороть і пані Кульбаба? Це він винен у всьому. Якби ж уважніше ставився до своєї роботи.

Крихітка підняв голову. Його улюблених зірок не було на чорному покривалі неба. Там не було ані мерехтливих тіней, ані загадкового Чумацького шляху. Нічого, що так любив Мрійник.

Невже Сонце не сумує за безкрайніми блакитними просторами, за ніжними пухнастими хмаринами, куди м’якшими, ніж їхні пухові рушники. Раптова думка ніби осяяла темний світ навколо - треба нагадати світилу про все це і воно обов’язково повернеться!

Але як дістатися до Сонця без сов? Мрійник не знав, де шукати птахів, вони самі прилітали щодня у визначений час.

- Що ти придумав?

Від несподіванки, крихітка аж підскочив. Перед ним стояв тендітний місячний дзвоник і блідо світився у темряві.

- Перепрошую?

Мрійник знітився, уявивши, як розказує про надумане дзвонику. Це

навіть ідеєю назвати не можна.

- Розкажи, раптом я зможу допомогти? Я б дуже хотів допомогти хоч раз, бо зазвичай тільки псую все, - і місячний дзвоник сумно зітхнув.

- Як тебе звати? – запитав Мрійник, бажаючи підбадьорити

дзвоника.

- Мене називають Тінь, бо я занадто сором’язливий і зазвичай залишаюся непомітним. Проте цього разу мені дуже хочеться допомогти.

Мрійник розуміюче кивнув.

- Я подумав, що можна було б поговорити з Сонцем, нагадати йому, яким прекрасним він робить світ. Розумію, що це смішний план, але іншого я не маю.

- Не думаю, що це смішний план, - заперечно похитав головою Тінь. - Сонцю буде приємно поговорити з кимось.

- Невже Сонцю, величному і могутньому, потрібні розмови з нами?

- Одного разу мене забули на Місяці. Після роботи яструби забрали всіх, а я відволікся і навіть не помітив, як вони полетіли. І лишився сам біля нічного світила. А коли він почав сходити на небо, попросився з ним, бо боявся залишатися сам в темній ущелині. Місяць був вражений, що хтось наважився заговорити до нього. Вражений, але щасливий, - Тінь посміхнувся.

Він розповів Мрійнику, як радо світило розказував про своє нічне життя над Землею. Як не вистачало йому спілкування, бо ж зорі не вміють говорити, вони лише співають тихенько, ніби тендітні скрипки.

- А потім ми спустилися на відпочинок і прилетіли місячні дзвоники чепурити Місяць, але ніхто навіть не помітив, що я всю ніч залишався на небі.

Тінь сумно зітхнув.

– А коли Місяць запросив мене залишитися, Морок, старший над літунами, обурився страшенно і сказав, що це не за інструкцією і він не може дозволити такого. І тоді всі мене відразу помітили і ще довго розпитували, чому Місяць виявив таке дивне бажання.

Мрійник співчутливо торкнувся до мерехтливого плеча Тіні, але той раптом посміхнувся.

- За декілька днів усі забули про цю історію. Всі, крім одного. Якось після роботи я лежав на даху своєї хатинки, спостерігаючи за Місяцем. І раптом мене тихенько погукали. То був Північний Вітер, Місяцевий друг. Світило попросило його забрати мене на гостину. З тих пір Північний Вітер щоночі відносить мене до Місяця. І здається, він навіть почав яскравіше світити з тих пір. Навіть пані Папороть помітила. Запитувала літунів, чи не змінили вони нічого в процесі підготовки Місяця до сходження, бо він значно красивіший став.

- Яка захоплююча історія! – Мрійник посміхнувся. – Я дуже радий, що Місяць знайшов собі співрозмовника. І друга.

- Може, і Сонцю потрібен друг? – Тінь підбадьорююче глянув на Мрійника.

- Але як дістатися до нього, аби запитати?

Тінь усміхнувся і задзеленчав тихо, розсипаючи срібні звуки навколо. За

кілька секунд щось зашуміло і Мрійник відчув дотик вітру.

- Привіт, Тінь, - прошелестів незнайомий голос.

- Привіт, Вітре. Це мій друг Мрійник. Ти зможеш віднести його до Сонця?

Північний Вітер глянув на сонячну крихітку і ствердно кивнув.

Політ скінчився так раптово, як і почався, крихітка навіть злякатися не встиг. Десь попереду з’явилося тьмяне світло і Мрійник побачив, що опинився на краю прірви, в якій Сонце ховалося відпочивати. Світило не спало, воно крутилося з боку на бік і час від часу зітхало, ніби великий стривожений кит.

- Доброго дня, пане Сонце.

Велика вогняна куля завмерла, потім повернулася і підвела на

Мрійника палаючий погляд.

І раптом Мрійник злякався. Ще ніхто не насмілювався звертатися до

Сонця, таке величне і осяйне було воно. А що, як світило розгнівається на таке нахабство від маленької крихітки? Наче мало йому було неповаги цього тижня.

- Ти хто такий? І як тут опинився? – голос Сонця був більше

здивований, ніж розгніваний і Мрійник відчув себе впевненіше.

- Я Мрійник, шановний пане. Мене приніс Північний Вітер.

- Ох, я колись таки дам прочуханки тому розбишаці! Розважається,

навіть не думаючи, що може налякати когось.

- О ні, пане, він зовсім мене не налякав. Я сам просив його принести мене сюди.

- Сам просив?

- Так. Адже ви не з’явилися на небі сьогодні, тож я подумав, можливо вам потрібна допомога?

- Ти пропонуєш допомогу мені? – руда сонячна брова злетіла вгору.

Мрійник збентежено знизав плечима. Він і сам розумів, як це смішно

виглядає.

Сонце засміялося, спалахнувши раптом яскравіше.

- Ні, маленький сміливцю, допомога мені не потрібна.

Мрійник розуміюче кивнув, не знаючи, що йому робити далі.

А Сонце несподівано додало:

- А от компанія не завадить. На цій висоті інколи буває страшенно

самотньо.

Тепер вже посміхалися вони обоє.

- Ви покажете мені небо? – захоплено стиснув долоньки перед

грудьми Мрійник.

- Взагалі-то, я не планував туди повертатися. Важко дивитися, як всі

радіють життю, граються, спілкуються. А я тут зовсім один і ніхто ніколи навіть не вітається до мене, - Сонце зітхнуло.

- А чи віталися ви до когось, пане Сонце? Пробували з кимось

поговорити?

Світило заперечно хитнуло сяючою головою.

- Ви пам’ятаєте, яке прекрасне небо? Але ми можемо насолоджуватися цією красою лише завдяки вам! Тому ніхто і не вітається – ми боїмося звернутися до вас, такого величного і могутнього. Нам страшно відволікати вас від важливої роботи. І страшно, що нас не почують.

- А я б почув! – посміхнулося Сонце і раптом вибухнуло сліпуче, підхопило сонячну крихітку на руки і швидко піднялося вгору, проганяючи зі світу пітьму.

Вже за якусь годину і сліду не лишилося від цієї позачергової ночі – переливалася блакить, радісно щебетали птахи, радіючи новому дню, пурхали метелики, чепурилися білобокі хмаринки, підбиваючи пухнасті боки.

- Добрий день! – гойднуло рудим чубом Сонце пролітаючому внизу

беркуту. Вражений птах аж завмер на мить, а потім посміхнувся і радо відповів:

- Добрий день!

- А тут і справді не так вже й погано, - задоволено потягнулося Сонце,

вмиваючи сонячним промінням заспані дерева. – Корисно інколи дивитися на світ іншими очима, – і підморгнуло грайливо Мрійнику. А той захоплено роззирався на зорі, що привітно махали йому і віталися, наспівуючи срібноголосо.

«Корисно інколи бути сміливим», - думав місячна крихітка.

А пані Кульбаба, яка випадково почула розмову Північного Вітру та Тіні і негайно кинулася рятувати Мрійника, спостерігала за щасливою парочкою зі спини сови і думала як же корисно інколи жити за покликом серця, а не за інструкціями.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.