День Легкості

Центральну площу Овечої Долини заповнювали заклопотані вигуки і, подекуди, лайка. Коваль Семен про щось сперечалися з Андрієм, старим теслею, що жив у селі, либонь, з самого заснування. Обидва відривались від розмови тільки щоб гукнути щось своїм учням суворими голосами.

— Ген-ген, лівіше, вогнище має бути рівно по центру!

— Та куди ти ставиш опору! Воно ж завалиться!

Орест спостерігав за метушнею, глибоко занурившись у себе. Це вперше він святкуватиме день Легкості разом з усім селом і вперше сам мав віддати щось Богині. До свята залишалося трохи більше доби, а хлопець ще поняття зеленого не мав, що це може бути. Принаймні, він сам так думав. В місцевій школі він дізнався, що за звичаєм, започаткованим ще найпершими поселенцями Овечої Долини це мало бути щось, що обтяжує, не дає рухатися далі. Саме позбавлення від таких речей і дозволило поселенцям ужитися разом і побудувати Овечу Долину такою, як вона є. Та скільки хлопець не копався в речах у своїй кімнаті, нічого потрібного знайти так і не зміг.

— Привіт! Хвилюєшся?

Веселий голос вирвав Ореста з роздумів несподівано і різко. Від його ніжності і дбайливості серце приємно тьохнуло. Орест сіпнувся і глибоко вдихнув, задушуючи це почуття. Тільки тоді обернувся і побачив перед собою Мар’янку. Попри те, що Орест жив тут якийсь рік, вони вже непогано здружилися і багато часу проводили разом.

— Налякала, — відгукнувся Орест. — Ну... Є трохи. А ти?

— Ага. Теж хвилююся. Для мене це теж вперше, хоча я минулі роки приходила на площу з батьками. Більше заради смаколиків, звісно. — Мар’янка задумливо глянула на метушню на площі. — Вже придумав, що віддаси?

— Ні. Мабуть, ще ні.

Рука Ореста автоматично сіпнулася до сорочки на грудях. У голові притьмом пронеслися непевні образи. Бебехи та скрині, акуратно розставлені на запряженому кіньми возі, погляд зволожених слізьми синіх очей і невисловлене, затаєне в грудях стискання серця. В голові промайнули несказані слова і тендітний силует, що дивився вслід. На рівнинах він бачив його ще дуже довго, від’їжджаючи з рідного селища.

Все пронеслося так швидко, що він і не помітив ні своїх рухів, ні зміни виразу обличчя. Зате помітила Мар’янка. Кутики її уст ледь помітно опустилися.

— А ти? Ти придумала? — запитав Орест просто щоб змінити тему.

— Так! — Обличчя Мар’янки знову повеселішало. Вона закопирсалася у кишенях довгої спідниці. — Ось!

В руках дівчини з’явилась пістрява шовкова стрічка. Орест зачаровано дивився, як гладенька тканина переливається та палахкотить у сонячному промінні.

— Це що? — запитав він, не відводячи погляду?

— Та так... Подарунок, вважай. Нагадує про одну неприємну сварку, — ухильно відповіла дівчина.

Додому вони прямували разом, все продовжуючи говорити про майбутнє свято. Запитань у Ореста була ціла купа. В його рідному селищі день Легкості не святкували, а місцеві хлопці чого тільки не наговорили в школі, користуючись недосвідченістю новенького.

— А ти не боїшся просто все забути? — запитав хлопець. Це запитання хвилювало його найдужче. Що-б там його не гнітило, забувати він точно не хотів. Батько завжди казав, що спогади — цінний досвід. Якими-б вони не були.

— Та не забуду-ж я все, — відповіла Мар’янка, змірявши хлопця поблажливим поглядом. — Я сама ще не відчувала цього. Але батьки казали — все пам’ятатимеш. Просто пам’ятати буде легше.

Орест так і не зрозумів, що саме вона мала на увазі.

— Мабуть, треба спробувати, щоб щось второпати, — пробурмотів він собі під носа, а тоді додав вже гучніше: — Добре, а якщо нічого не принести? От нічого не придумаю, тоді що?

Мар’яна тільки стенула плечима.

— Не знаю. Мабуть, твій тягар залишиться при тобі і буде тебе жерти. Я ніколи про це навіть не думала.

— Не буде ніякої кари небесної чи блискавки?

Сховати за жартами таке важливе запитання не вдалося. Мар’яна хитро усміхнулась кутиками уст перед тим, як відповісти:

— Богиня Лана не карає. Покарати себе можеш тільки ти сам.

— Що за Богиня приймає в дар щось таке неприємне... — замислено виголосив хлопець.

Мар’янку, здавалося, обурили його слова.

— А що за Богиня може вимагати віддавати їй їжу чи одяг? Чи, не дай Боже, ще більше, — погано приховуючи роздратування відказала дівчина, струсонувши головою.

— Ну... Богам же треба щось на знак любові.

— Боги навіть не їдять! І одягу їм не треба! А полегшити наш тягар — вияв любові Богині Лани до нас! — обурювалась Мар’янка.

— А ти звідки знаєш? — незадоволено кинув у відповідь Орест.

Такі суперечки не були у них рідкістю і десь в глибині душі кожен отримував від них свою дещицю задоволення. Вони не злились одне на одного по справжньому. Так, сперечаючись про необхідність Богам та Богиням прикривати тіло чи споживати жертовну їжу, вони простували закрученими вулицями села, минаючи зелені пагорби та широкі пасовища, на яких, немов білі хмаринки, меланхолійно тупцяли вівці.

Перед Мар’янчиним подвір’ям вони зупинились. Впертий і вередливий вираз обличчя, який зазвичай супроводжував їх підліткові суперечки, миттю стерся з обличчя дівчини, змінившись лагідністю і турботою. Орест вчергове придушив вир, що вже починав закручуватись у грудях.

— Подумай. Не барись, — серйозно вимовила дівчина, провівши долонею по його передпліччю.

— Так, — тільки й відповів Орест.

Додому хлопець ішов в глибокій задумі, раз по раз торкаючись сорочки на грудях. В глибині душі він вже знав, що не дає йому рухатись, що саме щоразу стримує і придушує серце в грудній клітці. Але зізнатися в цьому, позбутися цього, означало для нього зраду. Зраду того силуету, що дивився вслід, коли запряжений кіньми віз востаннє від’їжджав від рідного села, зраду вологого від сліз погляду синіх очей, зраду того непевного, але такого сильного почуття, що вперше в житті проклюнулось в останні миті його перебування вдома. І яке він так і не встиг висловити.

Вдома Ореста зустрів гамір, що доносився з кухні. Батьки так-само готувалися до свята, перешіптуючись і радячись, що можуть віддати покровительці селища. Для них це також був перший раз і рішення вони намагалися прийняти зважено. Щойно двері, скрипнувши, зачинилися за хлопцем, його гукнули:

— Оресте, це ти? Ходи сюди!

Хлопець пройшов на тісну кухоньку. Батьки чекали за столом. Кипа пожовклих сувоїв і конвертів були незграбно розкидані перед ними.

— Пошту принесли, — усміхнувшись собі у вуса вимовив батько. — Для тебе теж є.

Матір простягнула йому конверт. Щойно він побачив назву рідного селища на звороті, його серце завмерло, але лиш для того, щоб вже за мить закалатати удвічі швидше.

— Дякую, — промимрив хлопець, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Він щосили терпів, щоб одразу-ж не вибігти в свою кімнату, розірвати конверт і почати жадібно читати. Хлопець вже знав, що прочитає лист з десяток разів. Ледве стримавшись, він підняв голову від листа і глянув на батьків.

— А ви придумали, що віддасте Лані?

Батько знітився. Матір лише всміхнулася у відповідь.

— У нас є варіанти, — загадково відповіла вона. — Але давай поки не будемо. Не знаю, чи варто розповідати завчасно. Може, це погана прикмета.

— А ви... Могли-б щось порадити і мені? — потупившись запитав хлопець.

Батьки перезирнулися, ніби подумки перемовляючись. Він відчував, що їм так і кортить дати пораду, сказати йому, як вчинити правильно, чого краще позбутись, а що залишити. Хвилину на кухні панувало мовчання, а тоді батько ледь помітно похитав головою.

— Боюся, хлопче, це можеш вирішити тільки ти сам. Як би ми не хотіли щось підказати.

Очі батька посумнішали, та в них відбивалася впевненість, що він чинить правильно. Матір не стала сперечатися, лиш кивнувши на знак згоди. Вже виходячи з кухні, хлопець знову почув тихий гамір і перешіптування.

Впавши на ліжко у своїй кімнаті, хлопець на хвильку завмер. Мабуть вперше за весь рік в Овечій Долині він спіймав себе на тому, що насправді не хоче відкривати конверт. Це зрадливе почуття нерішуче проклюнулося десь в глибинах хлопчачої душі. Він знав, що написане, чим би воно не було, принесе лише тугу і провину. Конверт важко шурхотів в руках. Радість від отримання листа випарувалась, залишивши по собі гіркий присмак. Роздуми знову заполонили голову. Рішення оформлювалось само собою, скільки-б він не намагався стримати себе, заборонити собі навіть думати про таку зраду. Воно незмінно виринало, ніби риболовний поплавок, раз по раз повторюючи, що кращого, правильнішого рішення в нього немає.

Він зважився в останню хвилину, вже прямуючи до площі разом з батьками. Ще здалеку було видно, який натовп там зібрався. Здавалось, тут були усі мешканці Овечої Долини. Навколо площі бовваніли ятки зі смаколиками та смажениною, якими було прийнято ласувати опісля ритуалу. Звісно, після того, як і продавці в них позбудуться свого тягаря. Орест намагався не думати про те, що збирається зробити. Зосереджені люди навколо, здається, теж дотримувались цієї тактики. Це приносило полегшення. Принаймні, не одному йому важко.

Натовп все прибував і прибував, поки площа не заповнилась під зав’язку. Попри цілу юрбу людей, було на дивовижу тихо. Кожен думав про те, що віддасть Богині цього року. Востаннє згадував те, що гнітило, зі справжнім сумом.

В центрі височіла невеличка сцена. Орест вже знав, що першим з промовою виступить Гліб, диякон і жрець Богині Лани, покровительки Овечої Долини. Він був таким старим, що деякі хлопчаки були впевнені — саме він і проводив цей ритуал вперше, більше сотні років тому. Але, попри вік, жрець зберігав бадьорість. Накульгуючи, він виліз на сцену і, дочекавшись цілковитої тиші, заговорив скрипучим голосом.

Цю історію Орест уже знав. Про перших поселенців, що не могли ужитися через сварки, образи та тугу за домом і які звернулися до Лани, Богині цих місць, по допомогу. І як Лана заговорила з першим жерцем (яким, звісно, насправді був не Гліб) і якому розповіла, як віддати їй свої тягарі за допомогою вогню та молитви. Але слухати старого диякона все-одно було цікаво. Попри все, він дійсно горів своєю вірою.

По закінченню промови він виголосив молитву. Орест не знав її, та бачив, що деякі з односельців самими губами нашіптують слова в унісон з дияконом. Молитва ставала все гучніше, а хвилювання — все сильнішим. Ось-ось розгориться вогнище.

І воно запалало. Щойно скінчилася молитва спочатку червоний, а потім спокійний, жовтий вогонь здійнявся попід сценою у важкій металевій основі, що займала добру третину площі. Немов за командою, люди зібралися в декілька черг. Попереду стали найсміливіші. Речі відправлялись у вогонь і спалахували різними барвами, немов у центрі площі розросталась пекуча веселка. Черга Ореста невблаганно наближалась. Ось уже до вогнища підходять батьки. Обережно кожен з них викидає свою річ. Батько позбувся старезної вудки, якою ловив рибу ще вдома, мати — вишуканого глечика, який могли зробити тільки в рідному селі. Те, що заважало їм прийняти нове місце, новий, невідомий світ за межами дому, де мало хто займається риболовлею і ніхто не робить таких глечиків. Полум’я здійнялося синім і Орест помітив, як обидва батьки полегшено зітхнули.

— Давай. Тепер ти, — схвильовано проказав батько, повернувшись до юрби. — Ми тебе зачекаємо.

На ватяних ногах Орест наблизився до вогнища. Жовтий спокійний вогонь заворожував. Його рука поволі потяглася за пазуху. За мить звідти показався золотавий медальйон. У світлі полум’я він вилискував на всі сторони. Вага медальйону тисла на долоню. Хлопець клацнув затвором і медальйон відкрився. З середини на нього дивилися знайомі сині очі. Безплідна туга вкотре пронизала серце і вже за мить медальйон полетів у вогонь. Нерішучості не залишилось місця. Жовтаві язики полум’я розступились, ніби замислившись, чи приймати таку пожертву. На якусь коротку мить в голові пронеслась думка, що ж за дурість він вчинив. Але полум’я вже здійнялося синім, поглинаючи золотавий блиск.

Орест очікував чого завгодно. Найбільше — що зараз купа спогадів висиплеться в нього з голови, як сіль з розбитої банки. Найменше він очікував тої полегкості, яку відчув. Ніби все те, що було пов’язано з медальйоном, вмить стало не тужливим і невисловленим, а прекрасним, чуйним, приємним. Хлопець полегшено видихнув, вбираючи в себе нові відчуття. Ейфорія повністю захопила розум. Він розвернувся до юрби з широкою усмішкою на обличчі. Його очі блукали обличчями, поки не впіймали те, що він шукав. Мар’янка усміхалась йому з натовпу. Вона щойно скинула свою ношу і тепер стояла поруч з Лесею, з якою, здається, не розмовляла весь час, що Орест її знав. Він відповів на її усмішку. Серце шалено забилося в грудях. Більше його нічого не стримувало.

П’янка втома розстелилася в голові димкою. Веселий сміх, запах диму та апетитної випічки ще лоскотали органи чуття своїм післясмаком. Це, здається, вперше він не в ліжку настільки пізно, але воно було того варте.

Тиша кімнати контрастувала з гамором площі, але була такою приємною, затишною. Орест вже збирався гепнутись на ліжко і нарешті прочитати лист. Тепер він був йому під силу. Та щойно приступивши до виконання свого плану, хлопець вловив краєм погляду незвичний полиск. Зиркнувши в бік полиску, хлопець закляк. Медальйон покоївся цілий і неушкоджений на кипі шкільних сувоїв. Хлопець обережно підняв його і зважив в руці, а тоді, клацнувши, розкрив і глянув на знайомий образ. Спогади огорнули його теплом і ніжністю. Згадувати було приємно.