Маска Бога

Довкола Петра стояли люди, в повітрі повис важкий аромат свічок та ладану, а з динаміків по обидві сторони від стін лунав мелодійний тенор:

— Схиліть свої голови перед Богом!

Тридцятирічний чоловік намагався зафіксувати все: рухи, тембр, погляд священнослужителя, в чому той одягнений, але не зауважував нічого незвичайного. Той самий храм, в який він ходив з дитинства, фрески та образи святих на стінах, ті ж односельці. Тільки він, Петро, вже не той, що раніше. Востаннє входив сюди ще дев’ять років тому, до вторгнення Росії в Україну. Ще тоді прийняв рішення не відвідувати храм московського патріархату і намагався відмовити батьків з сестрою, проте інших церков у селі не було, тому вони продовжували молитись богу тут. Він змирився і, можливо, більше ніколи б не ступив за поріг цієї будівлі, якби не анонімний лист на електронну скриньку СБУ, в якому йшлося про ймовірне масове вбивство парафіян храму. Петро сам погодився на розслідування цієї справи й зараз він, агент СБУ під прикриттям, зі всіх сил намагається відшукати хоч би якісь зачіпки.

— Алілуя! Алілуя! Алілуя! — відгукувався церковний хор, а разом з ним і парафіяни на молитву священника.

Петро вже близько трьох років не приїжджав до батьків. Холостяк, вічно зайнятий роботою, а з настанням повномасштабного вторгнення зовсім закинув особисте та сімейне життя. Закарпатська область виявилася досить безпечною в порівнянні з іншими, тому йому нічого там робити. Принаймні так здавалося. Він раніше не бачив цього батюшку. Мама розповідала, що попередній помер два роки тому, а на заміну поставили служити іншого. Досить швидко він завоював повагу серед мешканців і навіть дехто з сусідніх сіл приходив на його богослужіння. Відносно молодий п'ятдесятирічний отець Інокентій легко вжився у свою роль завдяки природній харизмі та індивідуальному підходу до людей. Батьки з сестрою неодноразово з захопленням розповідали про нього.

— Знайте: моїми вустами промовляє істину сам бог! — знову почулося з динаміків. — А я нагадую, що сьогодні після служіння буде індивідуальна сповідь. Всі повинні висповідатися перед великим святом Пасхи, яке настане за тиждень. Хто не виконає таїнство сповіді, не отримає права увійти в храм в таке велике свято. Так що чекаю вас всіх у сповідальниці. На тому богослужіння закінчується.

"Ось воно, — промайнуло в думках Петра: — попередній священник перед Великоднем обов’язково проводив загальну сповідь, а цей говорить виключно про індивідуальну. В електронному листі йшлося про сповідь. Це і є зачіпка".

Після закінчення літургії люди одне за одним заходили та виходили зі сповідальниці. За міцними дерев'яними дверима відбувалося таїнство сповіді, далі парафіяни з одухотвореним виразом обличчя розходилися по домівках, вітаючи одне одного з вербною неділею.

— Синку, яка ж я рада, що ти вирішив висповідатися. Нашого нового батюшку сам бог прислав до нас, — з захопленням промовила Галина Іванівна, потираючи коліна.

— Так, мамко. Він справді особливий. Я це відчуваю.

— Петре, ми підемо додому, бо в мами вже болять ноги, — сказала молодша сестра, закінчивши висловлювати Богу молитву подяки за проведену службу та сповідь. — Ти наздоженеш нас.

Чоловік кивнув і перевів погляд на дерев'яні двері сповідальниці...

Трохи зачекавши, Петро побачив як вийшла жінка, за якою він займав чергу. На її обличчі іскрилася умиротворена усмішка, від якої в нього по спині пробігли дрижаки. Не проявляючи жодних емоцій, Петро зайшов до кімнати. З протилежного боку в кріслі сидів отець Інокентій. Священник одразу оглянув новоприбулого.

— Сину мій, я тебе ще не бачив у цьому домі Господньому. Чому не приходиш до Бога?

Петро знизав плечима і незворушно відповів:

— Я живу в Києві. Ото приїхав до батьків у село на празник.

— Перший раз за два роки? — недовірливо запитав Інокентій. — Чи боявся показуватись на очі Господні? Бог все бачить. Від нього ніде не сховаєшся.

— За три, — з легким соромом промовив агент.

— Зрозуміло. Певно, давно ти не сповідався.

— Так, давно вже.

— Тоді стань на коліна перед образом господнім і розкажи всі свої гріхи, що ти сотворив за весь той час, — сказав священник, вказуючи на килимок перед собою і розправив єпитрахиль.

Петро послухався і по черзі почав розповідати все, що міг вигадати та пригадати. Сповідь є сповіддю і надто багато брехні може його розкрити. Краще вже говорити правду. Інокентій уважно слухав і продовжував обережно вивчати незнайомця. Той втупився очима в тканину, що застеляла йому обличчя і незв'язно бурмотів про свої гріхи. Тоді зупинився, переводячи подих та нервово потираючи долоні.

— Все сказав? — перепитав батюшка. — Не забувай: ти в храмі Господньому. Тут не можна обманювати.

— Так, все, — покірно схилив голову Петро.

— Тоді підніми голову, — сказав, знімаючи єпитрахиль. — І поглянь в очі Господу нашому. Він говорить до тебе моїми вустами.

Петро невпевнено зазирнув у вічі священникові й закляк. Очі Інокентія вп'ялися в його. Вони заворожували, затягували у надра своєї чорноти. На мить все довкола розплилося. Петро спробував відвести погляд...

— Ні, — м'яко промовив пастир. — Сміливо дивись в очі Богу, коли він з тобою говорить. Якщо ти сповідався щиро, тобі нічого боятися.

Голос Інокентія звучав впевнено, розмірене дихання заспокоювало, а очі невідривно дивилися прямо в душу.

"Гіпноз, — одразу збагнув Петро: — ось у чому справа. У цю гру можна грати удвох".

Агент поглянув прямо в обличчя гіпнотизерові, не відриваючи погляду від його перенісся.

— Добре, — задоволено протягнув Інокентій. — Так вже краще. Не бійся Господа.

Деякий час чоловіки дивилися один на одного, оминаючи прямого зорового контакту. Вони знали, що тривала дія на якийсь з аналізаторів виснажує, що дозволяє ввести співрозмовника у стан легкого гіпнозу. При вмілому використанні можна занурити людину значно глибше і тоді жертва зовсім втратить контроль над своїм тілом та розумом. Інокентій продовжував тиснути на слух виваженою промовою. Петро замислився:

"Я вивчав гіпноз на старших курсах військової академії, але звідки священник знає, як його застосовувати та головне, навіщо? Доведеться підіграти, щоб дізнатися правду".

Тут він послабив погляд: очі злегка заплющилися, м'язи обличчя розслабилися, руки покірно лягли на коліна...

— Добре... — продовжував розтягувати слова гіпнотизер. — Не бійся... Не бійся... Ти ж знаєш, що Бог тебе любить...

— Так...

— Не забувай про це і щодня приходь до храму. Будемо з тобою говорити. А зараз іди помолись перед іконою і прославляй Господа нашого, бо він простив гріхи твої.

Петро, хитаючись, підвівся на ноги та вдаючи одурманеного фанатика, побрів до виходу. На вустах розгорялася та ж злегка божевільна усмішка, що й у всіх, хто виходив до нього. Зачиняючи за собою двері, встиг вихопити бурмотіння священника:

— … Як той хлопчисько. … З ним треба бути на сторожі. Залишилось дуже мало часу…

Протягом усього тижня Петро ходив до храму і сповідався перед отцем Інокентієм як і всі односельці. Батюшка говорив, що кожен має відвідати сповідальницю й одного разу може виявитися недостатньо, щоб підготуватися до воскресіння Христового. Кожного разу Інокентій намагався ввести агента в гіпноз, а той уміло прикидався, наче все спрацювало. Це виявилося дуже виснажливо для Петра й одного разу гіпнотизерові ледь не вдалося пройти крізь його ментальний захист.

«Хто ж надіслав того листа? — міркував Петро: якби я зміг поспілкуватися з тією людиною, це пролило б трохи світла на ситуацію».

Детектив спробував зібрати більше інформації про священнослужителя, але односельці майже нічого про нього не знали. Лише те, що він сам про себе розповідав. Приїхав з Києва: Прислали з самої Лаври. Сказав, що має родину в сусідньому селі. Там і поселився. Про сугестивний вплив ніхто з мешканців не пам'ятав, що ще більше насторожувало Петра. Зате в базі даних СБУ про нього знайшлося більше інформації: Олег Петрович, п'ятдесят п’ять років, родом з Бєлгорода, колишній КДБіст, тепер священник московського патріархату...

Настала субота. пастир всіх закликав до індивідуальної сповіді. Запрошував і родичів, що приїхали в гості. Петро знову стояв на колінах перед Інокентієм. Йому вже здалося це звичним і навіть необхідним щоденним ритуалом, проте він намагався тримати себе в руках. Цього разу отець говорив трохи по-іншому.

— Ти мене уважно слухаєш? — перепитав колишній КДБіст напівсонного Петра.

— Так, Господи...

— У мене є завдання для тебе, сину мій. Мені потрібна твоя жертва. Коли прийде час, ти маєш виконати мою просьбу.

Петро продовжував бездумно вдивлятися в перенісся співрозмовника: "головне не дивитися в очі... Не дивитися в очі...".

— Ти згоден?

— Так, отче...

— Коли побачиш цей знак, виконуй все, що я накажу, — сказав Інокентій і показав йому пентаграму.

"Що за чортівня!" — вилаявся подумки Петро, та вголос сказав:

— Та-ак, отче...

— Добре, сину мій. А тепер іди й пам'ятай, що Бог завжди поруч.

Вдома Петро довго не міг оговтатися від почутого. Виявляється, що це все справа якогось божевільного сатаніста, який співпрацює з московським патріархатом. "Отже, нитки ведуть до росії, але що він задумав, — розмірковував детектив, пригадуючи ключові слова дияволопоклонника: — жертва... Жертва...". Зрозумівши, що справа набуває небезпечних обертів, агент тут же проінформував начальство про все, що довідався. "Якщо він всіх вводив у транс, як і мене, то виходить, що все село чекає однієї єдиної команди. На Великдень...".

***

Розтинаючи сутінки, люди йшли з самого ранку до храму. В руках кожен ніс кошик зі стравами, кухонним приладдям та напоями. Усіх сповнювала радість та надія на Боже благословення. Сьогодні він воскрес, щоб дати можливість людству спастися.

Петро увійшов разом з сім'єю до храму. Довкола такі знайомі обличчя: сусіди, родичі, навіть друг, з яким Петро часто грався в дитинстві. Тепер Іван прислуговує в цьому храмі дяком. "Невже скоро їх усіх не стане?".

Батюшка почав урочисту літургію. Всі щиро молилися та дякували Господу за принесену ним жертву заради їхнього спасіння.

"Жертва... — промайнуло в голові Петра, коли він поглянув на батьків та сестру: — тут надто небезпечно. Чому вони не послухалися й не залишилися вдома?».

— А зараз приступіть усі до світлого причастя, як наказав нам сам Ісус Христос! — почулося запрошення з динаміків. — Я і ще двоє священників, які приїхали мені допомогти, з радістю причастимо вас.

Натовп ринувся до святого причастя...

Тільки тепер Петро зауважив нових священників і їхня зовнішність не викликала довіри: в одного шрам на пів обличчя й відсутній передній зуб, а інший вибритий налисо, але зате з довгою чорною бородою. Прийнявши, як і всі, хліб та кров Христа, Петро повернувся на своє місце, по дорозі непомітно сплюнувши в хустину: — "краще не ризикувати".

Святкова літургія доходила до кінця, але напруга детектива лише наростала: — "Інокентій не міг відмовитися від задуманого. Все згідно з його планом. Чекає слушного моменту, щоб подати сигнал. Я єдиний, хто зможе їх врятувати... Штурмова група затримується в дорозі. Потрібно зберігати спокій». Агент поправив замасковану під Ґудзик камеру з мікрофоном...

Забили дзвони... Хор і всі парафіяни виспівували: «осанна!» та «Христос воскрес!».

— Браття і сестри, — звернувся до парафіян батюшка. — Нарешті цей день настав...

Після цих слів двоє підозрілих священників розгорнули над головою Інокентія великий прапор, на якому виднілася пентаграма...

Усі застигли, мов статуї...

— А тепер принесіть свою жертву Христу, як колись він приніс її заради вас!

Дехто з людей заціпенів від побаченого, проте перевівши погляди на своїх рідних та друзів, вони ще більше збентежилися. Ті почали діставати з кошиків гострі кухонні ножі...

— Не бійтесь, браття і сестри, ми пройдемо цей шлях разом з вами, — сказав Інокентій і приклав лезо до зап'ястя. Двоє поплічників повторили його жест.

"Імітація, щоб підштовхнути до дій! — збагнув Петро: — одні показують, інші повторюють. Хто б міг подумати, що це спрацює на такій кількості людей. Пора втрутитися".

В цей момент агент дістав з-під сорочки пістолет і не зволікаючи вистрелив в Інокентія...

Куля застрягла у прихованому під ризою бронежилеті…

— Я знав, що з тобою будуть проблеми, — прошипів КДБіст, відновлюючи рівновагу. — Але вже надто пізно...

Тут же двоє посіпак дістали з-під ряс пістолети та наставили на Петра.

Натовп збожеволілих фанатиків завмер з ножами в руках... Час застиг разом з важким повітрям...

Раптом на Інокентія стрибнув дяк, стискаючи в руці лезо:

— Згинь, нечиста сило!

Батюшка в останній момент встиг відхилити голову, щоб уникнути критичного удару в шию, та лезо потрапило в плече...

— Сука! — просичав ранений. — Нужно било тебя єщо тогда убрать! Умри, падло! — і направив свого ножа йому у серце...

У цю ж мить пролунав постріл! Цього разу Петро цілився в голову…

Дяк і дияволопоклонник одночасно впали на підлогу...

— Чорт! Іване! — закричав Петро, стискаючи пістолет у руках. — Не встиг...

Раптово двері з гуркотом відчинились і до храму увірвався озброєний загін. Знову пролунали постріли... За кілька секунд все стихло. Лисий та пошрамований лежали нерухомо. Все закінчилося...

***

— Вибач, друже, — шепотів Петро у невідомість. — Якби я тільки не зволікав.

Навколо шуміли тополі, а він дивився на свіжу могилу приятеля. Як виявилось пізніше з щоденника загиблого, який той вів, щоб не зійти з розуму, саме Іван надіслав листа в СБУ, бо перший запідозрив щось неладне. Дивом йому вдалося уникнути сугестивного впливу злочинця. Знав, що ніхто йому не повірить, але не міг не діяти. І тоді, на Великдень, не зміг стояти осторонь... Отримав прямий удар в серце, та Врятував інших. І все через якогось божевільного сатаніста, який вірив, що масове жертвоприношення допоможе росії швидко захопити Україну. А може, він діяв за вказівкою Кремля... Зрештою, їх обох немає в живих. Жертви віддані: одна справжньому, а інша — фальшивому богу.