Любов

Любов

- Верба, це Сова, прийом! – з рації почулось незрозуміле булькотіння – Чорт! Верба, це Сова, як мене чути? Прийом!

- Сова це Верба, чую тебе, прийом. – почулись ледь зрозумілі слова сказані на другому кінці.

- Верба, з БК погано, нам потрібно ще! З усіх боків лізуть і лізуть, сволоти, ледь встигаємо перезаряджати, запаси закінчуються! Потрібно ще! Прийом!

- Сова, мусите ще трохи протриматись, тримайте позиції, БК скоро буде! Все зрозуміло?! Прийом!

- Дідько… - Сова, заплющив очі, і безсило відкинувся спиною до сирої стінки окопу. Над головою одна за одною свистіли кулі та кулеметні черги, то тут то там розривались снаряди та міни, враз і враз присипаючи його голову землею та нариваючи осколками. Один із осколків потрапив йому у кисть правої руки. Та це нічого, болю не було, лише в ту мить коли він залетів в’їдаючись у плоть. Зрештою, не було коли прислухатися болить чи ні. Рука – це фігня – думав він, а Ден… от йому тепер як, йому живіт розпанахало від краю до краю. Ми то його перев’язали, запхали все всередину і забинтували, бо так треба… але такі рани вже добре знаєш і розумієш, що ще не довго…

- Сова, ти мене почув? От, чорт, знову зв’язок пропадає… – голос на другому кінці знову врізався в його голову, – Тримайте позиції, Сова, ні кроку назад, прийом!

- Вас зрозумів. Ден… тобто, командир взводу – триста, його потрібно евакуювати. Він дуже важкий триста, його треба негайно евакуювати. Скільки чекати на БК і евакуацію пораненого? Прийом!

- Скоро. Ми над цим працюємо. До вас дуже важко підібратися, але ми вас не покинемо, тримайтеся, підмога буде. Тримайтеся! Прийом!

- Зрозумів, чекаємо! Покваптеся, в нас обмаль часу! Прийом!

- Вас зрозумів, чекайте. Кінець зв’язку!

Знову пролунав вибух, цього раз занадто близько. Сову оглушило і накрило потужною хвилею осколків та землі. Дзвін у вухах, запаморочення, відсутність усвідомленості того що відбувається, до такого ніколи не звикнеш, але раз-по -разу вдавалося все швидше виходити з цього стану, принаймні йому так здавалося. Він зрозумів що засипало не лише його, його спорядження і зброя теж опинилися під шаром землі. Вибухова хвиля була сильною, але рухалася в праву сторону від мене, потрібно шукати там - подумав він, а потім в думках промайнуло, що він не найкращий вояка, якщо глупої ночі під шаленими обстрілами примудрився загубити свій автомат.

- Сенс його шукати – риючись у землі промовив він крізь зуби. – Зараз і так знову прилетить і на криє, а може навіть і поцілить. Так, нехай би краще поцілило…

Крізь землю почувся глухий невиразний звук.

- Ні-ні-ні… - заметушився Сова – Ден, його присипало. – Серце закалатало із ще більшою швидкістю ніж до того. Адреналін ввігнався у голову, вдарив у скроні. Це відчуття, постійний супутник таких ситуацій, кожного разу, коли здається, що вже все, приходить цей помічник і штовхає в обійми суворої реальності з новим ковтком незнаних до того сил. – Ден, брате, зараз, зачекай! Я зараз! Ти тільки тримайся!

Руки з шаленою швидкістю почали розкопували свіжо присипану землю. Дихання ставало що раз голосніше і судомніше. Знову виліт, звук прильоту, вибух. Знову град із землі та осколків посипався зверху. Сова знову відчув різкий біль у руці, але тепер вже трохи вище ліктя. Долі секунди, щоб знову отямитись і відкинути біль.

- Тримайся брате! – крикнув він і обрусивши землю ще із більшим завзяттям кинувся відкопувати побратима. Здавалося, що якщо таки добереться до нього, до нього живого, то таки судилося їм сьогодні вижити. Тож він мусить, будь-що мусить дістати Дена, витягнути його на повітря, не дати йому померти похованим живцем, в самоті, цілковитій самоті. В голові пронеслися спогади про пережите разом із другом. Не раз Ден витягував його та хлопців, здавалося із безнадійних ситуацій. Золоте, Тошківка, Новотошківка, Попасна, а тепер звільнення Херсонської області – все це вони пройшли разом і жодного разу Ден не покинув їх напризволяще, йшов у бій на рівних з ними, завжди попереду. Спогади в такі моменти особливо яскраві та пронизливі, в такі миті все відчувається гостріше, і запахи, і смаки, і звуки, і непомітне підкрадання смерті звучить як розкотистий грім у нічній тишині. Під руками відчулось щось тверде, щось що вже набувало форми виринаючи із кучугури. – Ден, ти живий, брате? – відповіді не було. Сова нахилився до обличчя свого побратима і відчув на щоці ледь вловимий теплий подих, а тоді із горла вирвався легенький хрип.

Живий. Він живий. Та чи на довго, чи вдасться його витягти звідси? По кілька метрів в околі від їх позиції чулися вигуки побратимів, які безперестанно вели боротьбу, не даючи ворогу просунутись ні на сантиметр вперед. Такої хоробрості, такої відданості, самопожертви світ ще не бачив. Сила-силенна років, десятки століть, та ще ніхто і ніколи не бився так, як вони. Здавалось, що вони звичайні люди. Так і було, у мирному житті. Та, як тільки вони ступали на поле бою, енергія незламних предків нестримним потоком пробивалася із землі, пробиралася в їхні тіла, та шалено пульсувала розганяючи киплячу кров. Звичайні надзвичайні люди – Українці.

- Мамо… - тихо вирвалось з вуст Дена.

- Спокійно братику, ще трохи почекай, скоро тебе заберуть звідси. Тебе вилікують і ти знову повернешся до своєї мами, - приборкуючи емоції, якомога спокійніше, повторював Сова відкопуючи Дена, - знову почуєш її голос, знову її обіймеш. Але ти повинен бути сильним, заради неї. Чуєш? Тримайся. – Мама… Сова машинально опустив голову вниз, його погляд прикипів до закривавленого зап’ястя, але крові він не бачив, він бачив лише браслет на своєму зап’ясті колись подарований мамою, сплетений з товстої чорної нитки із вплетеними по колу медальйонами із зображенням Святого Бенедикта - захисника від сил зла. – Ти обов’язково, ще з нею побачишся, навідміну від мене…

Аж ось Сова отямився, ніби хтось різко вирвав його із густої ширми туману і привів до тями. Він оглянувся по боках, пройшло не більше п’яти хвилин, як він зв’язувався із штабом, а враження ніби пройшла добра половина життя. Що ж це я роблю? - промайнуло в його голові, - я потрібен там, потрібен своїм побратимам. Він швиденько відкопав свій автомат та інше спорядження, облаштував місце для Дена, щоб його якомога менше засипало до моменту евакуації і перебіжками, під дощем із куль та снарядів попрямував у бій на підмогу побратимам.

- Мамо, я чую твій голос – прохрипів Ден вже залишившись наодинці, - як я би хотів тебе обняти…

Не відомо скільки минуло часу, поки до незламного Денового взводу підійшло підкріплення, це могли бути хвилини, а могли й бути години. Час на війні – поняття, яке не вписується у загальні визначення, а особливо під час бою, він йде не так, як у решті світу, тут він то нестерпно сповільнюється, то скажено прискорюється, то стискається, то вибухає. Підвезли БК, заразу після цього підтримка з повітря. Витримавши шалений натиск і провівши блискучу воєнну операцію, Денова група не тільки втримала позиції, але і відбила атаку та просунулась добряче вперед, таким чином відвернувши імовірне взяття ворогом у кільце іншого групи.

Як тільки з’явилася можливість, Сова подався до Дена, він мусів його витягти. На застереження, що він поранений і йому краще пошвидше евакуюватися, Сова не зважав, потрібно було якомога швидше добратися і врятувати побратима, нічого іншого для нього в той момент не існувало. Підібравшись ближче і глянувши за ріг окопу, Сова остовпів. Він не міг поворухнутися, здавалося не міг навіть дихати. Ден лежав на тому ж місці, де він його і залишив та здається вже не дихав. Зверху над ним зависла чиясь постать. Сова напружив зір і пригледівся пильніше. Це була не звична постать, ніби і людська і не людська водночас, біла, прозора, жіноча чи чоловіча важко було зрозуміти. Постать нахилилася, провела рукою по обличчю Дена, а тоді ставши навколішки, прихилилася та наче оповила його собою. Сова мовчазно дивися на те, що відбувається, майже забувши, що в легенях вже майже не залишилось повітря, аж раптом, він відчув чийсь дотик на своєму зап’ясті, опустивши голову він побачив свою скривавлену руку і мамин браслет, який прозирав ніби з напівпрозорої хмаринки, напруживши зір він впізнав в обрисах туманного згустка руку. Глянувши перед собою він побачив прекрасне безлике створіння із двома мигдалеподібними цятками замість очей, які ніби світились із середини. Постать своєю іншою рукою легенько погладила Сову по обличчі, ніби милуючись і водночас заспокоюючи його. Вмить, він відчув, що знову може дихати. Постать повільно попрямувала у напрямку де лежав Ден і повела Сову за собою. Підійшовши ближче він побачив, що інша хмаринка з людськими обрисами, яка схилилась над його побратимом, міцно обнімала його. Секунда, дві, три, аж ось легкий подув вітру і все мариво розвіялось. Почувся хрипкий звук – Ден знову почав дихати.

Що було далі і як вони дістався тилу, Сові важко було пригадати, все було ніби у напівсні. Як виявилось його поранення не обмежились двома пораненнями руки, на його тілі було безліч більших і менших ран, переважно осколкових. Незадовго після того, як він дотяг в безпечне місце свого друга, він і сам відключився через виснаження викликане втратою крові і великою кількістю травм. Попереду і в нього і в Дена був довгий період лікування та реабілітації. Як пізніше виявилось Ден, вже більше ніколи не зможе побачити свою маму, про що тоді відчайдушно переконував, намагаючись його заспокоїти, Сова. Його мама померла тієї ночі, не витримало серце. Померла – щоб подарувати синові нове життя і стати для нього захисним куполом, таким, яким вже була для Сови його мама. Хлопці не багато говорили про те, що відбулося тоді перед світанком, проте кожен з них чітко усвідомив, що сталося з ними тоді, який потужний захист за ними завжди стояв і буде стояти – Любов. Що ненависть ворога ніколи не зможе подолати любов, ніколи вона не стане сильнішою за любов. Любов оповиває, заволікає, заповнює всі щілини, знаходить ненависть, де б та не сховалась, накриває її своєю хвилею доти, доки та не захлинеться. Ніколи те, що породжене ненавистю не матиме влади над тим, що породжено любов’ю.