Ціна кохання

Високі підбори не давали змоги нормально пересуватися знищеною часом бруківкою. Катря звикла лише до зручних кедів і тому важко переминалася з ноги на ногу, подумки благаючи Господа-Бога, шоб усе-таки ніхто не зупинився.

Повз пролітали з космічною швидкістю автівки, водії лише мимольотом кидали погляд на дівча й чимдуж тисли на газ. Хтось дивився співчутливо, хтось із хіттю, ну, а дехто - з відвертим осудом та злістю.

Обсмикнувши коротку джинсову спідницю, Катря нерішуче позадкувала у кущі, що росли на узбіччі. Їй було страшно тут, вночі, на цій дорозі біля лісу. Якби не Славко, то хтозна чи вийшла б вона взагалі із дому пізніше десятої години вечора...

***

... Вона ніколи не забуде той роковий день, після якого все пішло шкереберть. Чорну порожню дорогу, тьмяні ліхтарі, усміхнені Славкові очі, що з ніжністю дивилися на Катрю, та сліпуче світло дальніх ліхтарів вантажівки, що так несподівано з`явилася з-за рогу вулиці.

Далі все було, мов у тумані: бліде, аж зелене, непорушне Славкове лице, заляпаний кров`ю асфальт та різкий вереск "Швидкої", від якого в душі щось переверталося та кидалося туди, у палату, де під незліченною кількістю трубочок лежав ЇЇ Славко.

Чекати допомоги не було звідки. Мати хлопця пила, як то кажуть, "по-чорному", а батька він не знав. Сама мати була сиротою, тому про гроші на лікування не могло бути й мови. Зі сльозами на очах, із серцем, що обливалось кров`ю, Катря спостерігала за тим, як повільно, але впевнено, витікає з коханого життя. Вона б усе зробила, все - аби тільки врятувати Славка, аби тільки він вижив. Та вона ще була не така вже й доросла - 18 років відкривають мало перспектив для роботи, тим паче в невеликому райцентрі. Куди лише Катря не зверталась - і до кафе офіціанткою, і в контору секретарем просилася, й навіть машини розвантажувати ладна була, - та звідусюди виходила ні з чим. "Буде досвід - тоді приймемо", "у нас уже є працівники", "дівчат на таку роботу не беремо" - та й уся розмова.

Й тоді, на вершині відчаю, Катрю осяяло - це ж можна, не кидаючи навчання, підробляти трохи ночами і при цьому ніхто нічого не дізнається. А грошей вистачило б на те, щоб поставити Славка на ноги. Спочатку ця думка здалася дівчині страшною і безглуздою, проте із плином часу, дивлячись на лежачого вже третій тиждень у комі Славка й обливаючись гарячими сльозами, вона дедалі частіше почала до неї повертатися.

"А що тут такого?" - намагалась подумки переконати сама себе. - "Таким багато хто займається. Можна тихенько ходити ночами подалі від містечка, у бік лісу, де проходить траса на Харків. І зовсім не страшно... Можна випити "перед ТИМ" трохи алкоголю, щоб притупилося бажання втекти й ніколи більше не повертатись. Заплющити очі, потерпіти якихось півгодини й отримати таку суму грошей, яку мама не отримує й за місяць роботи." Іншого виходу Катря не бачила.

І от цей день настав. Прибігши вранці у лікарню й наслухавшись від лікарів сумних та невтішних прогнозів, вона на диво мало посиділа в палаті й, вже виходячи, нагнулася й прошепотіла у вухо Славкові: "Я зроблю все, щоб ти вижив. Обіцяю." І кинулася геть у двері...

***

- Мамо, я піду? - запитливо глянула на матір,а тоді на годинник, що висів на стіні.

Було опів на дванадцяту.

- Куди?!. - матір здивовано глянула на доньку, яка пізніше одинадцятої й додому ніколи не поверталася.

- Ну... мені треба.. до Славка.. - Катря потупила очі в підлогу й молила Бога, щоб мати не помітила, як вона почервоніла. Вперше їй довелося обманювати матір.

- Доню, - жінка помовчала, мов підбираючи слова. - До Славка вночі тебе ніхто не пустить. Та й не треба тобі туди. Все одно це нічого не дасть. - Вона важко зітхнула й глянула на дівчинку, готову розплакатися з хвилини на хвилину. - Все одно підеш, так? - згадала, що Катря характером вся в батька - як щось вирішить - неодмінно зробить по-своєму. - Ну, йди. Може й пустять. - І вона махнула рукою.

Не чекаючи, поки матір обернеться, Катря кулею вискочила з дому і, ридаючи, кинулася в ніч. Ще ніколи в житті їй не доводилося брехати матері. Завжди про все вона їй розповідала, та цього - не змогла.

Трохи заспокоївшись, Катря переодяглася в кущах у речі, які взяла із дому у пакеті - змінила джинси на ультра-коротку, позичену у подруги, спідничку, футболку - на облягаючу маєчку з глибоким декольте, а кеди - на тихцем украдені із шафи материні чобітки на тонких високих підборах. Переклала мобілку в кишеню спідниці, взяла в руку останніх п’ятдесят гривень на спиртне, а пакет прикидала гілками під розлогим деревом.

Намагаючись надати обличчю якомога нахабнішого та буденного вигляду та не розплакатися, непевним кроком дівчина наблизилася до нічного кіоску й нарочито грубуватим голосом потребувала:

- Пляшку горілки!

Напівсонна продавчиня підозріло окинула поглядом надмірно розмальоване обличчя дівчинки, проте, махнувши рукою, віддала "Хлібний Дар" взамін зібганої купюри, що перекочувала до її рук, та з силою зачинила віконце.

***

... І ось тепер Катря тут, непевним кроком задкує у кущі, бо ноги заплітаються від випитої горілки, а в голові дивно паморочиться й шумить. Вона вже майже зливається із ніччю, та раптом біля неї чується виск гальм і, моргаючи габаритами, зупиняється темна "Ауді", з якої гримить щось ледь схоже на музику.

- Давай, залазь скоріше! - чоловічий голос намагається перекричати "Рамштайн", і двері чорної красуні відкриваються.

Катря роздумує всього декілька секунд і, похитуючись, робить крок вперед. Пірнувши у теплий накурений салон, дівчинка миттєво тверезіє.

- Ну що, скільки береш? - шкіриться бритоголовий, а за ним поблискують зубами ще двоє.

- Н-не знаю... - Катря мимовільно кладе ногу назад, на дорогу, проте хтось хапає її за руку.

- Та ви що, не бачите? - повертається бритий до друзів. - Вона ж ще, мабуть, "целка". Да?

Перелякана і вже мало що розуміюча Катря слухняно киває головою і її сковує божевільний страх.

"Боже, допоможи, що я роблю?" - пульсує у мозку, проте перед очима випливає блідий, розпростертий на ліжку Славко, і дівчинка розуміє, що дороги назад немає. Вона мусить ЦЕ зробити.

- Нічого, не бійся, - гундосить із заднього сидіння вусатий дядько, від якого жахливо тхне перегаром. - Ми добре тобі заплатимо.

Катря знову киває і намагається зробити так, щоб вони не помітили, як труситься від переляку її худеньке тільце і як цокотять, вибиваючи дріб, зуби. Вона розуміє, що зробила велику помилку, проте виправляти її вже ніколи.

Далі - задушливий, пропахлий потом салон, жорстке сидіння, обтягнуте сірим чохлом, грубі волохаті руки, що нахабно лізуть під маєчку, боляче здавлюють маленькі гострі груди, стягують трусики.. та гострий паралізуючий біль. І кров. Багато крові. І серед цієї крові - мов у тумані, неймовірна, здається, сумма - 1000 доларів. Тремтячими руками дівчинка бере ці гроші та буквально випадає із машини.

На вулиці холодно. Світає. Катря, ледь пересуваючи ноги, бреде вздовж шоссе і гірко плаче. Їй жаль себе, жаль Славка, жаль своєї цноти, якої у неї вже ніколи не буде. Жаль свого життя. Але втішає єдине - саме цієї кількості грошей не вистачало для закупки потрібних ліків. Тепер їй не потрібно більше йти на ту дорогу і повторювати найбільшу помилку свого життя. Тепер Славко одужає. Він просто не може не одужати. Після того, що вона зробила. Адже ж Бог усе бачить.

Відкопавши свій пакет та трохи вимившись вологими серветками, дівчина закопує закривавлені речі у землю й тихцем прошмигує до хати, мимо кімнати, звідки чується уривчасте дихання матері.

Катря лягає, проте сон не йде. Занадто багато емоцій як для однієї ночі. Та й живіт унизу мов припікають розпеченим залізом.

Ледь дочекавшись сьомої, дівчинка хапає гроші, що лежать під подушкою, та, не розчесавшись, мчить до лікарні. Забігши без стуку в ординаторську, вона мовчки кладе купюри на стіл і аж тоді сідає на стілець, намагаючись віддихатись.

Старий сивоволосий лікар довго й суворо дивиться на неї, та через хвилину його погляд тепліє. І під цим поглядом Катря починає плакати. Їй згадується все - і останній погляд Славка, й сліпуче світло вантажівки, і сьогоднішня така жахлива ніч.

Лікар важко зітхає, підіймається з крісла і кладе велику зморщену долоню на маленьку чорну голівку. Й довго-довго так тримає. По-батьківському. Старенький лікар, у якого все ще по-дитячому співчутлива душа, та маленька дівчинка, яка всього за одну ніч стала дуже дорослою.

***

Після тижневого курсу лікування Славко все ще у комі. Катря, кусаючи губи, задумливо дивиться у вікно, де яскраве вечірнє сонце вже робить спроби сховатися за обрієм. Крізь відчинене вікно залітає вітерець і ворушить її розпущене волосся. Рука, якою вона тримає Славкову долоню, заніміла, проте відпускати її дівчина не збирається. Їй здається, що коли вона тримає Славка за руку, він тут, із нею, а не десь там, у страшній холодній темряві. Раптом Катрі здалося, що Славкові пальці ворухнулися.

"Цього не може бути" - після місяця коми повернення здавалось нереальним. Апарат штучного живлення навіть пропонували вимкнути, проте Катря не дозволила свідомо вбити найдорожчу їй людину, роззлюченим звіреням кидаючись на лікарів. І

Ще один ледь відчутний потиск, скоріш як подих вітру... Катря повільно повернула голову і... зустріла здивований нерозуміючий погляд голубих очей.

- Катрусю? - шепіт, дорожчий за все на світі. Як довго вона за це боролась, як чекала!

- Так, Славунчику, - голос зрадливо зривається, горло здавлюють спазми.

- Ти.. тут. А я... що зі мною? - він намагається встати, та тут же падає назад, на подушки, миттєво покриваючись холодним потом.

У Катрі здають нерви.

- Лікаря!!! - несамовито кричить вона і, намагаючись сховати гарячі сльози, шепоче: "Я люблю тебе, Славунчику! Я тобі не зраджувала, ні... Я все зробила правильно... Я так тебе люблю!.."

Лікарі і медсестра уже вриваються в палату. Дівчинці застилає очі якась червона пелена і Катря провалюється у безвість. Проте на душі уперше за весь місяць спокійно.

Тепер усе буде добре.