Майстер і годинники

До рук майстра потрапили кілька годинників. Перший був зовсім новий, до нього всередину всього лише затекла вода, яку треба було вилити, підсушити деталі та зібрати заново.

Другий годинник мав багато років, у ньому постирались коліщатка, велика кількість піску потрапила у механізм та заважала крутитись отим всім гвинтикам.

- Я не можу відремонтувати цей годинник, - розвів руками майстер. - Він надто старий, нічого не зробиш. Нажаль.

- Але це мій улюблений годинник! - зі сльозами на очах закричала дівчина. - Будь ласка, ну Ви ж можете хоч щось! Принаймні спробувати. Я так не хочу, щоб він зупинився...

Схилила голову, щоб приховати відчай.

- Нічого не можу вдіяти, - повторив майстер. - У мене є кілька деталей, проте коліщатка від нового годинника сюди не підійдуть. Та й часу гаяти не бачу сенсу, якщо чесно. Він все одно пропрацює максимум кілька років.

Дівчина відчула гарячу злість і безпомічність. Схопила в оберемок старий годинник і вже хотіла вибігти на вулицю, коли її плеча хтось легко доторкнувся.

- Дозвольте я погляну? - запитав інший майстер.

Він виглядав трохи молодшим від попереднього, тому особливої довіри не викликав. Але все ж, дівчина розтиснула долоні.

- Ось. Годинник. Він вже дуже старий, проте я вірю, що його ще можна полагодити, - промовила, благально дивлячись на чоловіка.

- Спробуємо, - промовив майстер, обережно перекладаючи його собі на руку. - Скільки б він не пропрацював, хай тиждень, а постаратись варто. Чи не так?

Підморгнув.

Дівчина спостерігала за його пальцями, затамувавши подих. Вони старанно і дбайливо бігали туди й назад, щось протирали, відкручували, міняли місцями. Нарешті майстер витер піт з чола та стомлено всміхнувся.

- Будь ласка, - простягнув годинник. - я зробив усе, що зміг. Там стерті коліщатка, є проблеми з усім механізмом, проте я висверлив невеличкі зазубринки, відшліфував. Трохи попрацює.

Дівчина схопила його руку і з вдячністю потисла.

- Дякую! - прошепотіла. - Ви... Ви майстер від Бога!

Схопила свою дорогоцінність, притисла до грудей і пішла.

Годинник йшов іще багато, дуже багато років. Старанно вицокував свій час, на заздрість та подив першого майстра. Усе, що було треба - просто спробувати та підійти з душею, не посилаючись на вік.

А дівчина носила його в кишені, плекаючи, мов дитину, і щоразу посміхалась чоловіку, проходячи повз майстерню.

Хочеться, щоб таких майстрів, як другий, було якомога більше. Котрі не відправлять додому, навіть не подивившись, тільки тому, що "механізм стертий".

Якщо ви, звісно, зрозуміли, що мова тут не тільки про годинники.