Розклад почуттів

Кожного разу, повертаючись з роботи додому, я не могла втриматися, щоб не навiдатися до свого коханого друга. Давид працював в офiсi, що знаходився на першому поверсi нашого будинку.

— Привiт! Як рухаються справи?

— Все вiдмiнно. За мiсяць вiдпустка, а з результатами експерементiв ознайомлю керiвництво наступного тижня. Сам вiд себе цього не сподiвався. Бомба! Вiдтепер людство в наших руках!

— Начебто до цього воно належало собi?

— Ростеш, Вiро! Люба моя, де проведемо вiдпустку?

— Поки що не вирiшила. Хочеш сказати, що вiдпочиватимемо за твiй рахунок? — я довго реготала, а мiй розумник Давид вважав, що смiюся не з його слiв, а iз зачiски. Добре, що розумiє: час до перукарнi.

Якщо у мене цiла купа друзiв, то у Давида — я одна. В коханнi вiн ще не освiдчувався, але тут i коту зрозумiло: любити, окрiм мене, йому немає кого. На щастя, нашi ровесники не сприймають Давида серйозно. Дiвчата вважають його трохи схибнутим. А я б слухала коханого день i нiч. В нього не голова, а три. Коли йому про це говорю, то вже смiється вiн: "Три голови — некрасиво. Хоча... Змiю Гориничу личить".

Я закохалася в Давида саме тодi, коли вiн розповiдав про вiдрiзанi голови на порозi сусiдньої квартири. Давид на власнi очi бачив три людськi голови, якi його сусiдцi подарували в день народження. Я ж завжди була боягузкою, тому нiкому так i не наважилася розповiсти, що той, хто зробив такий оригiнальний подарунок — мiй троюрiдний брат. Коли я в настрої, то можу точнiсiнько так як брат, який зараз вiдбуває пожиттєвий строк, заговорити людину. Бiльшiсть корiнних мешканцiв нашого району володiють розмовним гiпнозом. Справа не в циганах, якi тут проживають, справа в назвi району. Амур — це кохання. Ще за часiв Катерини саме в наших мiсцях проводилися великi гуляння, де благороднi кавалери вiшали локшину на вуха наївним представницям прекрасної половини.

Не знаю, як iншi знаходять собi пару, а я кохаю Давида з дитинства. Я не завжди розумiю, коли вiн жартує, а коли говорить правду: тому намагаюся пiдiгравати йому. Коли коханий хвалиться своїми досягненнями в роботi, я слухаю його iз роззявленим ротом. Йому подобається, що менi ще треба? Це вже не вперше Давид розраховує на грошову винагороду. Але до цього часу керiвництво лише використовувало його. Ще б! Давид закiнчив фiзико-технiчний iнститут з червоним дипломом! Навiть не знаю, чи варто про це розповiдати, але Давид винайшов безконтактнi наркотики. Подiбно до того, як промiнь сонця проникає через очi в епiфiз i виробляє серотонiн — гормон гарного настрою, так особлива блакитна лампа, яку сконструював Давид, випромiнює свiтло, яке в мозку людини утворює дофамiн — гормон задоволення. Ми разом випробовували лампу на перехожих i спостерiгали, як засмученi радiли, а старi люди закохувалися одне в одного. Керiвництво лампу забрало i наказало навiть не згадувати про неї. Марк отримав 25 тисяч гривень премiї i витратив кошти на новi дослiдження. Мiг би попрохати пiдвищення, але це вже його примха: дбає про вiльнi мiзки, не обтяженi обов'язками, якi б неминуче принесла з собою керiвна посада.

Того травневого вечора Давид запропонував переглянути разом з ним вiдеоматерiал i натякнув на те, що йому конче потрiбно знати мою думку.

Подiї вiдбувалися на улюбленому мiсцi наших побачень. Сумно згадувати колишню красу Парку живих i мертвих, побудованому на занедбаному кладовищi. В роки вiйни тут були похованi євреї, цигани, нiмцi. Коли прибирали мiсце для Циганського парку, жахливий сморiд охопив все Лiвоберiжжя. Були знайденi не лише масовi поховання часiв нiмецької окупацiї, а i свiжi останки. Кримiнальне Днiпро до останнього використовувало кладовище за призначенням.

— Як ти? Так i не знайшов новий будинок? Берися до роботи! Досить вiдпочивати!

— Скажу вiдверто, немає бажання шукати щось нове. Шкода старого. До останнiх днiв був вiдданий менi. Погодься, не часто подiбне зустрiнеш.

— Ти себе пожалiй! Зсохся, маленьким став, я ж пам'ятаю твої кращi роки. Все мiсто тримав у напрузi.

— Що було, то було. Старанно робив свою роботу. Ще й з будинком пощастило. Невiдомо, що чекає мене в майбутньому. До хорошого швидко звикаєш.

— Пiшов твiй будинок у свiй останнiй будинок. Дуже плакали за ним?

— Нi, не плакали. Не вiрили, що зник безвiсти. Сподiвалися, що повернеться. Люди пам'ятають мого господаря злим i жорстоким. Вони не здогадуються, що ми iснуємо нарiзно вiд людей i пiдселяємося до них на незначний промiжок часу.

— Але ж ти довго жив у цьому чоловiковi?

— Так. Пощастило з будинком.

Червонi контур старого дiдуся намагалися проникнути крiзь землю. Рiзного кольору обриси чоловiкiв i жiнок вiдтягували червоного вiд того мiсця. Потiм вони знайшли великий стiл i вмостилися навколо нього.

— До останнього подиху мiй господар намагався держати в покорi мiсто, рiдних i знайомих, — продовжував червоний, — це добре у нього вдавалося. До себе не впускав нiчого, окрiм жорстокостi i злоби. Ранiше менi було затишно i просторо в його могутньому тiлi. Коли господар постарiв, то я вже не мав можливостi тримати в страху iнших людей i потроху з'їдав господаря. Старе не таке смачне, як молоде, але i покинути вiрну людину я не мiг, бо не мав права. Отак ми i жили.

Я нiчого не зрозумiла пiсля перегляду дивного вiдео. Щось вимальовувалося в моїй уявi, хоча я не була впевнена, що вгадала.

— Давиде! Ти сконструював вiдеогру? Це привиди в нашому парку, тобто на мiсцi старого цвинтаря?

— Не вгадала. А якщо добре подумати?

— Це обман зору? Свiтловi ефекти?

— Знову не вгадала. Пiдсказувати не буду. Ще один шматочок подивимося.

Цього разу вiдео не мало звуку. Червоний силует з контурами старенького дiдуся пiдкрався до пiдлiтка, який намагався навчити свого песика командi "Апорт". Пес лiнився бiгати або не розумiв господаря. Коли хлопець вчергове кинув палицю, червоний силует проник в тiло пiдлiтка. Юнак розгнiвався i почав бити собаку. За мить пiдлiтку стало шкода свого улюбленця, вiн заспокоївся i довго гладив пса по головi. Червоний силует покинув тiло хлопця i вже мав меншу iнтенсивнiсть та iншу форму. Вiн перейняв обриси пiдлiтка, який нещодавно гнiвався.

Я не могла говорити. Про таке я б нiколи не здогадалася, якби не побачила на власнi очi.

— Цього не може бути... Це нова гра? — я вiдчувала тривогу, бо мала надiю, що побаченого не може бути в дiйсностi.

— Нi, Вiро, це не гра. Я довго не мiг зрозумiти, що дiють цi силуети поряд з людьми. Однак пощастило, червонi обриси, що вже давно покинули покiйника, ненадовго пiдселилися в пiдлiтка, внаслiдок чого зменшили iнтенсивнiсть випромiнювання i набули форму тимчасового житла.

— Добре, що хлопець не впустив в себе гнiв.

— Тю. А я все думаю, як воно називається: злiсть, жорстокiсть, бездушнiсть? Дякую, моє сонечко, за допомогу, Давид поцiлував мене в щiчку, — ну, звичайно, гнiв.

Я довго не могла заснути, все розмiрковувала над побаченим. Якщо хтось стороннiй почне керувати нашими почуттями, а до цього все йшло, то суспiльству настане кiнець. Потрiбно буде дiзнатися, до якої ворожки ходила матуся, щоб повернути татка, коли вiн покинув нас i зiйшовся з коханкою.

— Мамо, пам'ятаєш, коли я навчалася в школi, ми їздили до ворожки?

— Для чого тобі? — мама проникливим поглядом дивилася менi в очi, хоча здавалося, що заглядає в душу.

— Ма, не дивися так. Все нормально. То для експериментiв треба. Ти ж знаєш, який Давид розумник.

— Не радила б з Радою експериментувати. Поганим може завершитися. Сама краще поїдь до неї. Вона на виїздi з Амуру мешкає. Вiзьми фотографiю Давида, а Рада визначить, чи насправдi вiн долею тобi призначений. Вiд цього бiльше користi буде.

Водiй маршрутки не квапився. Ми довго їхали. Спочатку Петрозаводською, а потiм вулицею Моторною. Навiть, якщо Рада скаже, що з Давидом мене нiчого хорошого не чекає, я буду прохати допомоги. Багато рокiв я тримаю у власних руках наше кохання; так сильно як я, Давида не кохатиме нiхто.

На кiнцевiй зупинцi я вийшла i попрямувала в бiк озера, бо саме так менi наказала мама. Я милувалася красою природи: з правого боку виблискувала водна гладь, з лiвого — цвiли сади. Кумкали жабки, скреготали сороки, мило шелестiло листя. Навкруги було гарно — так само, як i у мене на душi. Навiть, якщо Рада скаже щось погане, не повiрю, буду просити вберегти те, що у мене є.

Черги, про яку попереджала мама, не було. Я постукала у дверi. Вiдчинило однооке чудовисько в жiночiй подобi.

— Зачекай, — дверi хряпнули перед самим моїм носом, а вже за мить передi мною стояла ошатна циганка в квiтчастiй хустцi i сонцезахисних окулярах.

— Добрий день, дозволите зайти? — я намагалася бути вiчливою.

— Проходь. Свято церковне сьогоднi. Зазвичай не приймаю, але ти несеш незвичайну новину. Потрiбно поговорити.

Я розповiла Радi про те, як довго кохаю Давида. Вперше, не лише їй, а собi, призналася в тому, що помiж Давидом i мною зависли сумнiвнi вiдносини. Я тривожуся з цiєї причини.

— В душі твого Давида немає мiсця для совiстi, жалю i доброти.

— Чи закохається вiн у мене?

— Я не дам вiдповiдi на це питання. Якщо знатимеш своє майбутнє, втратиш iнтерес до життя. Тобi це непотрiбно.

— Так я... Я лише задля цього сюди приїхала.

— Над твоїм Давидом нависла загроза. Лише ти врятуєш його.

— Яка загроза? — запитала я, хоча розумiла, що мова йдеться про експерименти над людськими почуттями.

— Iди вже! Розплачуватися зi мною не треба. Я сама вiзьму те, чого в тебе забагато. Комусь знадобиться.

— Красу? Кохання? Розум? — я пiдбiгла до люстерка. Нiчого в менi не змiнилося.

— Розуму в тебе не лишнього, але бiльше i не треба, — я образилася i побiгла геть, а Мар'яна щось бурмотiла менi вслiд.

Подивимося, хто тут розумний! Вiщунка збрехала. Нiчого вона в мене не забрала, а навпаки — додала впевненостi.

Я кохала так, як i ранiше, але дивилася на Давида iншими очима, та й вчинки мої стали продуманими. Кожного ранку я заносила коханому гарячi снiданки, бо знала, що вiн не покидає офiс навiть обiдньої перерви. Пiсля роботи поспішала не до Давида, а додому. Однак це не означало, що мої почуття згасли. Я просто намагалася не набридати.

При зустрічі Давид хвилювався і не розумів, як себе поводити. Часом здавалося, що вiн ось-ось заплаче. Я не соромилася цiлувати його, пiсля чого мiй коханий знову почувався задоволеним i розповiдав про дослiдження.

— Вiро, ти такого ще не бачила. Ось поглянь, яка цiкава вiдеозйомка вийшла!

Подiї вiдбувалися на дитячому майданчику. Серед дiтлахiв вирiзнялася трiйка пiдлiткiв. Хлопчик проявляв уважнiсть до обох своїх подруг: по черзi катав дiвчат на гойдалцi, подавав руку в разi потреби, одним словом, поводив себе, як справжнiй джентльмен. Дiвчаток переслiдували два ледь помiтнi силуети помаранчевого i жовтого кольору. Коли хлопець придiляв увагу однiй дiвчинi, то помаранчевий силует зливався з його обранкою, а жовтuй селився в позбавленiй уваги дiвчинцi. Подруги не приховували своїх почуттiв, вони радiли прихильностi з боку хлопчика i ревнували його одна до одної. Жовтий i помаранчевий контури змiнювалися, вони копiювали обох дiвчат, зберiгаючи обриси своєї останньої власницi. Несподiвано увагу юнака привернула iнша дiвчина, на яку, виявляється, вiн чекав увесь цей час. Хлопець покинув подруг i побiг назустрiч своїй обраницi. Помаранчевий силует став бiльш чiтким i яскравим, вiн наздогнав юнака i злився з ним. Жовтий — роздвоївся i вселився в покинутих дiвчатах.

— Нiчого собi! Як цiкаво! Але чому ти хочеш позбавити людей почуттiв? Ой, iще... Де камери спостереження? — запитала я зовсiм тихо.

— Не хвилюйся. Я поставив фiльтри. Та й... якщо бути чесним, то окрiм тебе, Вiро, мене нiхто всеройоз не сприймає, — цими словами Давид дiстав мого серця. Я поцiлувала коханого i подумала, що завжди буде так: нiкому Давида не вiддам.

— Всього показати я не зможу. Контури почуттiв, вiдчуттiв i бажань не завжди ясравi i чiткi, як на попереднiх вiдео. Я роздiляю їх за фiзичними характеристиками. Щоб тобi було зрозумiло, поясню iнакше. Почну з того, що ти вже бачила. Гнiв — червоного забарвлення, кохання — помаранчевого, ревнощi, заздрiсть i жадiбнiсть — жовтого. З того, що не бачила: зелена доброта, синього кольору пиха, вiра має блакитне забарвлення.

— А розум? Якого кольору розум?

— Я ще не проводив дослiдження з розумом.

— Ой, найголовнiше: яке забарвлення має страх?

— Коричневе...

Деякий час ми мовчали. Я не знаходила потрiбних слiв, щоб поговорити про головне. Знаючи характер i здiбностi Давида, я зрозумiла, що вiн навчився клонувати почуття. Допомога керiвництва йому потрiбна для того, щоб створити належнi умови. Тодi людина, група людей чи велика спiльнота зможе впустити в себе... наприклад, страх. Або... повагу i любов до лiдера своєї країни. Ще можна позбавити пристрастей безхатченкiв, п'яниць, наркоманiв... Щось пiдсказувало, що над цими категорiями людей уже хтось проводить експерименти. Вiд подiбних думок моє тiло вкрилося гусячою шкiрою. Згадала плiтки i образи в бiк багатодiтної родини, що мешкає в однокiмнатнiй квартирi поверхом нижче. Особисто я захоплююсь тiткою Валею, матiр'ю п'ятьох охайних i вихованих дiтей. Якщо мною, як i моїми сусiдами, заволодiє почуття зневаги до цiєї порядної родини... що ж тодi?

— Ти повинен припинити цi безглуздi дослiдження! Я зроблю над собою надзусилля. Я тебе розлюблю! Ти залишишся один!

— Я не залишуся один. Я вмiю створювати i керувати коханням! Це дрiбницi. Не дуже й потрiбно. Набагато важче сформувати iдеальний розум. Лише в цьому проблема.

— Грайся, грайся! Закiнчиш в божевiльнi!

Я хряпнула дверима i пiшла геть. Побiгла до рiчки, щоб дивитися на воду. Менi завжди ставало легше поблизу води.

Коли мене наздогнав Давид, я заспокоїлася i все ж продовжила важку розмову.

— Я не така розумна як ти, тому поясни свою точку зору: для чого керувати емоцiями iззовнi? Моя уява малює стадо заляканих баранiв, якi тiкають вiд уявного вовка або секту, в якiй всi кохають одне одного.

— Я не про все тобi розповiв. Менi пообiцяли мiльйон, якщо я зумiю видiлити i клонувати почуття страху. Уявляєш? Цiлий мiльйон! Ми з тобою вiдправимося в кругосвiтню подорож! Яким чином можна заробити такi кошти? Лови момент!

— А ти не подумав про тих, кого будуть тримати в лещатах страху? Якщо ти народився в кримiногенному районi, то обов'язково повинен бути бандитом? Тобi байдуже? Ти не здатний на спiвчуваття? А якщо завтра вони твоєю ж зброєю та й по тобi?

— Нi. Нi. Iще раз нi. Я захищений, бо пообiцяв наступного разу видiлити iдеальний чи... досконалий розум. Я ще не визначився з остаточною назвою. Погодься, почуття — це дрiбницi. Краще б їх, взагалi, не iснувало. Розум — це все! Щодо страху... менi дали пояснення, що страх потрiбний для лiквiдацiї злочинностi. Уявляєш свiт без бандитiв i манiакiв?

Шкода, але це вже перебiр. Як добре, що я вiдвiдала Раду! Як добре, що вона забрала у мене надлишок кохання, яке ранiше затьмарювало розум. Iншим разом я б розтанула вiд цих слiв. Я ж обожнювала Давида саме через його розум. Принаймнi так менi здавалось.

Я не могла заспокоїтися. Я не хотiла, щоб мiй коханий Давид потрапив до божевiльнi. Я була впевнена, що вiн торкнувся забороненої теми. Надiюсь, що не поповнить армiю Наполеонiв i Гiтлерiв в психлікарні, але все до цього йшло. Я поскаржилася на головний бiль, вiдпросилася з роботи i попрямувала до автобусної зупинки. Маршрутку довелося чекати недовго. Цього разу дуже швидко доїхала до кiнцевої зупинки. Сонце схилялося до заходу, а я стояла в кiнцi довгої черги, яка складалася переважно iз жiнок.

— Втретє звертаюся за допомогою до Ради. Надiюся на порятунок. Спочатку горiлкою зловживав, потiм у борги влiз.

— Знову проблеми з чоловiком? — я вирiшила пiдтримати розмову.

— Саме так. А тепер йому до всього байдуже. Трiйка дiток, будинок потребує ремонту... — жiнка ледь не плакала.

— Гадаєте Рада допоможе? — дивувалася я i задумалася над тим, чого ж тому чоловiковi треба? Можливо, бракує почуттiв?

— Не треба говорити, — Рада не дала менi слова сказати, — ти побачила на власнi очi те, що я вiдчуваю. Ти силою кохання пiдкорила великий розум. Якщо я зараз не вiддам тобi власну силу, то наша планета загине. Сама доля привела тебе сюди.

Я поверталася додому в розпачi. Чому лише схибнутi потрапляють останнiм часом на моєму шляху? Давид чекав мене бiля пiд'їзду. Серце моє тьохнуло. Милий вiн, кохаю його, вражого сина, як i ранiше, а можливо, ще бiльше.

— Я був у тебе на роботi. Менi сказали, що ти захворiла. Що трапилося? — не може бути мiй милий Давид диктатором, що я собi навигадувала?

— Все гаразд. Минулося. А ти як?

— Ходiмо я тобi ще дещо покажу, — Давид запропонував менi переглянути новi вiдеоматерiали. Я трiшки засмутилася, але погодилася.

Хлопчики-близнюки придбали шоколаднi батончики. Сiли вдвох на лавочку i ласували ними. Несподiвано один з близнюкiв вiдiбрав у брата батончик, швиденько впорався з ним, а потiм ще довго смакував своїм. Обидва брати почувалися задоволеними.

— Нiчого особливого я не побачила, — здивовано сказала я.

— Зараз побачиш. Я налаштую на максимальне наближення.

При повторному показi я помiтила спалах свiтла, пiсля якого вiд обох хлопчик вiдокремилися блiдо-жовтi силуети, якi об'єднались в один бiльш iнтенсивний. Жовтий силует злився з одним iз близнюкiв, внаслiдок чого той став дуже жадiбним, а iншому до всього стало байдуже.

— I таке буває? — я здивувалася. Згадала жiнку з черги, яка намагалася врятувати свого чоловiка вiд байдужостi.

— Iснує думка, що легко керувати тими, хто боїться, а я вважаю, що потрiбно позбавити людей всiх емоцiй, почуттiв i бажань. Я впевнений, що байдужi — це той пластилiн, з якого необхiдно лiпити суспiльство майбутнього! Добре буде всiм — тим, хто при владi, та й звичайному люду стане хороше. Байдужiсть врятує свiт! Не буде злочинностi, впаде захворюванiсть, не треба буде боятися перенаселення. Я покажу тобi новий прилад в дiї.

Давид дiстав з шафи звичайний лiхтарик, обiйняв мене, i ми пiшли на вулицю. Ще навiть не сiрiло, тому користуватися освiтлювальним приладом було б недоречно.

Назустрiч нам йшла засмучена п'яниця. Марк поцiлив лiхтарем їй в обличчя. Я не встигла побачити свiтла, але була вражена результатом. Обличчя п'яницi набуло байдужого вигляду, у неї змiнилася хода. Рухи стали ритмiчними i урiвноваженими.

— Бачила! Я позбавив її шкiдливих бажань. Дивись, у неї руки бiльше не тремтять.

Давид направив лiхтар на iншу жiнку, яка гуляла з малюком.

— Мамо! Мамо! Ти куди? Зачекай! — маленький хлопчик наздоганяв свою матусю. Вiн плакав, але жiнка не звертала на дитину нiякої уваги.

— Давиде! Припини, так не можна! Позбався цiєї гидоти! — я викинула лiхтарик у вiдкритий люк каналiзцiї. Вода i темрява проковтнули найновiший винахiд людства проти людства, автором якого був мiй коханий Давид.

— Для чого? Для чого ти це зробила? — Давид плакав, але я не квапилася його заспокоювати, просити пробачення чи жалiти.

— А як щойно було маленькому хлопчику? Як йому зараз? Тобi дитину не шкода?

— Знайшла з чим порiвнювати! Ти знищила мою роботу. Я нiколи нiчого не записую i не запам'ятовую! Вдруге я не зможу все це повторити. Менi потрiбне натхнення саме для цього винаходу! Воно вже себе вичерпало!

Передi мною стояв не Наполеон, не Гiтлер, не Давид. Я побачила справжнього звiра, який вже готовий був розiрвати мене на шматки. Та як би не так! Я жiнка! I цим все сказано.

Тiєї митi я вiдчула в собi силу всiх почуттiв i їхню життєстверджуючу складову. Без особливих приладiв, використовуючи лише власнi сили, я перенесла їх в тiло мого коханого.

Мiй Давид ніби прокинувся вiд злого сну. Мiй Давид дивився на мене iншими очима. I вже не вiн для мене, а я для нього стала взiрцем розуму i краси!

Ми одружилися, але нiколи, навiть подумки, не згадуємо тi злощаснi часи, коли Давид намагався заробити мiльйон. В тому, що вiдбулося, iснує левова частка моєї провини. Адже кохання — це не захоплення розумом, красою чи силою обранця. Кохання повинно бути силою, яка здатна не лише вберегти вiд помилок свою половинку, а i врятувати увесь свiт. Щоб керувати почуттями не потрiбнi надсучаснi винаходи i ворожки. Достатньо лише бути люблячою жiнкою. Чи не так?