Зелена неділя

Макар обожнював влітку приїжджати до бабусі в село. Заради тієї краси він ладен був витерпіти і покоцану часом і дощами дорогу, на якій підстаркувата деренчлива маршрутка стрибала, наче на батуті; і сусідів по салону, від яких задушливо тхнуло коровою і молоком; і навіть закриті наглухо у тридцятиградусну спеку вікна й люки. Бо ніщо у світі не могло зрівнятися красою з обсадженими стрункими тополями ободівськими околицями, з зеленим морем пшениці, що мʼяко шелестить і перекочується під вітром, з полями квітучого ріпаку та соняхів з кукурудзою, що дозрівали під червневим сонцем, чекаючи своєї черги зацвісти.

Макар стоїчно терпів тригодинну поїздку, стискаючи в руці квиток і уявляючи, як нарешті вийде із цього деренчливого тарантаса і зможе розрівняти спину. Наближались Зелені святки, і в маршрутці до запаху молока і несвіжих шкарпеток домішувався ще й стійкий запах зілля, що його везла добра половина пасажирів. Макар усміхнувся, згадавши, що у баби Параски хата на Зелену неділю теж завжди заклечана всяким зіллям: лепехою, дубом, кленом, ще якимись пахучими травами, назви яких він уже давно позабував. У рідній Ободівці Макар не був уже, певно, років із десять, відколи вступив до столичної політехніки та й там і залишився працювати. Баба Параска щороку звала онука до себе на літо, але він щоразу відмовлявся. То навчання, то робота, то карантин, то ще якась причепа – у Макара в запасі завжди була тисяча і одна відмовка. Але цього року він погодився. Хай лише на три дні, але згадати дитинство захотілося.

Маршрутка виплюнула Макара і його спортивну сумку з речами і, чхнувши на прощання густим димом горілої солярки, поїхала далі. Він так само голосно чхнув у відповідь, хоча здавалось би, мав уже звикнути до подібних запахів у закопченій вихлопними газами столиці, підібрав сумку і почимчикував у бік бабціної хати. Йти треба було далеченько, повз міст і трохи зарослий очеретами сільський ставок, але Макару те тільки в радість.

Відколи Макар тут був востаннє, село змінилося. Тепер через ставок пролягав не трухлявий деревʼяний міст, на який дихнути було страшно, не те, що ступити, а відремонтований, з міцного бетону. Від мосту до центру села вела гарненька заасфальтована доріжка з пластмасовими чоловічками яскраво-оранжевого кольору біля школи. З містка, звісивши босі ноги до води, ловили рибу чиїсь хлопчаки років десяти-дванадцяти з саморобними кленовими вудками, і Макару в спину ударило дзвінке дитяче «Добридень, дядьку! А ви до кого?».

«Кмітливі хлопчаки, зразу зрозуміли, що немісцевий», усміхнувся Макар, відказавши дітям традиційне сільське «І вам добрий день». Ще добре, що за вовкулаку якого не прийняли, бо з його довгим чорним волоссям, зібраним у хвіст, три дні неголеними щоками і наглухо забитим рукавом на правій руці це було б геть не дивно. Повільно тюпаючи в бік хати, Макар прислухався. Село жило своїм звичайним життям: десь далі по вулиці мукала корова, просячись на обіднє доїння, ґелґотіли гуси і кахкали на ставу качки, від води несло густий запах водоростей. Тріпотіли листям вишні і горіхи біля парканів, скрипіли старі тополі біля продуктового магазину. Макар заплющив очі, глибоко вдихнув і штовхнув залізну хвіртку, що вела на бабине подвірʼя.

– Добридень, бабцю, – привітався Макар, ставлячи сумку просто на траву і зачиняючи за собою хвіртку.

– Макарчику! – прудкою пташиною метнулася баба Параска і обійняла онука, на ходу поправляючи хустину й квітчасту кофту. – А чому ж ти не подзвонив, що приїдеш? Я б і чогось доброго зготувала.

– Хотів зробити сюрприз, – усміхнувся Макар.

– То ходи хоч борщу насиплю, – заметушилася бабуся і гукнула через двір до діда: – Петре! А гляди, хто до нас приїхав!

– Ти диви! Макар! – дідусь вигулькнув з-за гаража, наче казковий чарівник, хоч і в засмальцьованому кашкеті набакир і в такому ж старому піджаку, покритому плямами від мастила. – І не попередив навіть, миш така мала.

Макар реготнув, обіймаючи і його. Ця «миш» була тепер голови на дві вища за діда і рази в півтора ширша, але дитяче прізвисько було сильнішим за вік і час.

Пропустивши рідних, Макар увійшов до хати, вдихаючи свіжий запах мʼяти й аїру, якими було заклечане все, до чого бабуся змогла дотягтися. «Як добре бути вдома», подумав він, знімаючи запилюжену кофту і простуючи до ванної, аби вмитися. Умившись, поголившись і переодягшись з дороги у чисту футболку й нові джинси, він зайшов на кухню. Бабуся, мабуть, десь віднайшла секрет чарівної скатертини, бо на столі, окрім густого червоного борщу, ще й задерли догори хвости кілька смажених рибин, лисніла вимитими боками молода цибуля й редиска, а дідусь нарізав тонкими скибочками почищене від солі сало.

– Розкажи-но, як у тебе справи? – запитав дідусь, дістаючи ложку собі й Макару.

– Та які там можуть бути справи, – знизав плечима Макар. – Все по-старому. Робота-дім-робота. Недавно, правда, підвищення дали, то трохи обовʼязків додалося. А так все майже без змін.

– А з дівчатами як? – хитро підморгнула бабуся, і Макар не втримався, щоб не закотити очі. – Знайшов уже собі якусь наречену столичну?

Макар ледь не вдавився борщем. У них ця розмова заходила щоразу, коли він зʼявлявся в полі зору баби й діда. Бабця бідкалася, що Макар єдиний з усіх її онуків, на чийому весіллі вона ще не була і чиїх дітей ще не няньчила. Шкода, вона не знала, що Макар досі не міг викинути з голови русокосу Наталку – свою шкільну любов. Тому вирішив перевести розмову в інше русло.

– А як у вас тут справи? – запитав, відставляючи убік спустошену тарілку і беручись за смажену рибину. – Бачу, село квітне за нової старости.

– Ще б пак, – гордовито випростався дідусь. – Наталка, відколи старостою громади стала, за розбудову круто взялась. Вибила в районі гроші на ремонт клубу і школи, дорогу центральну заасфальтували. Ти ж памʼятаєш, яка там калабаня після кожного дощу стояла? А це все рівненько, гарненько. Аж любо глянути!

– Чекай, Наталка? Лісовичка? – Макар ледь не вдавився вдруге.

– Так а яка ж? – здивувалася бабуся. – Відколи нареченого-пияка з хати вигнала, така ділова стала, активістка. Все для села робить. Он, до речі, на завтра гуляння для молоді в честь Зелених святок організовує. Може, сходиш, Макарчику?

По хитрому погляду бабусі Макар уже здогадався, що від походу на гуляння йому точно не відкрутитися. Та й не те, щоб він сам був проти. Він же фактично заради цього сюди й приїхав – за натхненням для нової книги. Йому хотілося наживо побачити, як відбуваються традиційні гуляння.

Увесь наступний день Макар тинявся по хаті і двору, то увʼязавшись за бабусею до церкви, де освячували зілля і всілякі лікарські трави, то допомагаючи дідусю по господарству. Хоч було і велике свято, але качки, кілька гусок та курок їсти все одно хотіли, тож насипати їм зерна і налити води треба було. Для книги теж знайшлося раптово натхнення, тож вдалося навіть написати кілька сцен. На святкування сільська молодь зазвичай починала збиратися близько сьомої, компаніями сходячись до місцевого ставка. Макар задля цього зустрівся ще з кількома друзями дитинства, щоб піти разом.

У ставок впадала невеличка річечка, біля якої уже веселилася молодь. Дівчата співали пісень і пускали на воду вінки з трав і польових квітів. Друзі швидко розбрелися по знайомих, і Макар випадково прибився до компанії незнайомих дівчат. Одягнені у вишиті сукні, з широкими вінками на розпущеному волоссі, ті виглядали, наче щойно зійшли з картин Миколи Пимоненка. Дівчата фотографувалися, Макар теж з їхнього дозволу зробив кілька світлин.

– Ходи до нас, у нас тут веселіше! – гукнула йому ще одна компанія дівчат, які у своїх сукнях пʼятдесяти відтінків зеленого ледь не губилися на фоні чагарів, що впритул підступали до берегів ставка.

– Ходи, ходи! – гукала ще одна дівчина з пофарбованим у такий самий зелений колір довгим волоссям. – Потанцюєш трохи з нами. Ти ж умієш танцювати? – дівчина настирливо тягла Макара за руку, закручуючи в танок під злагоджений хор інших.

– Облиште його, дівчата, він свій! – від цього голосного окрику Макар ніби прокинувся і відпустив тонкі дівочі пальці. – Ходіть он краще віночки з води виловіть. Тільки не перебийтесь за них, як минулого року на Купайла.

– Та тю на тебе, Наталко, скажеш таке, – фиркнула дівчина і з кількома іншими з розгону стрибнула у воду, піднявши фонтан бризок. Макар аж очі протер, щоб відігнати мару, бо ясно побачив, як у чистій воді замість подолу сукні зблиснув сріблястий рибʼячий хвіст.

– То що, русалка?! – з несподіванки занадто голосно вигукнув він, обернувшись до Наталки.

– Звичайно, – знизала та плечима так, наче просто вказала йому потрібну вулицю. – Зелені свята для русалок завжди найкращі дні. Хіба тобі ніколи баба не казала, щоб у Зелену неділю до води не ходив, бо русалки залоскочуть?

– Казала, але… – Макар затнувся. – Я думав, то просто дитячі казки.

– Тут між нас сьогодні багато всіляких істот, – Наталка розвела руками. – І мавки, і русалки. Кого тільки немає!

– І що, всі люди, хто прийшов сьогодні, знають, що тут і чарівні істоти є? – здивовано запитав Макар.

– Хтось знає, хтось здогадується, хтось просто прийшов розважитися і не зважає на таке, – Наталка обійшла його по колу, перекинувши з плеча на плече важку русу косу, ледь сплетену при кінці. Макар зачудувався плавністю і грацією її рухів.

– Ти теж сьогодні схожа на мавку, – видав він, сподіваючись зробити комплімент, але Наталка у відповідь тільки дзвінко розсміялася.

– Я не мавка, я відьма, – відповіла вона. – І сьогодні я тут, аби наглянути за цими бешкетницями.

– Так, це правда, – підтакнула та сама зеленокоса дівчина, яка ледь не затягла Макара у танець. Вона уже виловила собі з води не надто розтріпаний віночок, але Макар, роззявивши рота, дивився лише на її сріблястий хвіст, що ледь помітно розбивав воду, коли вона намагалась втримати рівновагу, опершись ліктями на бетонні плити уздовж берега.

– Ніколи б не здогадався, – зачудовано протягнув Макар, і тепер розміялись мавки, що розсілись по гілках верб, які росли поблизу.

– Можеш вважати себе обраним, що ми відкрили тобі свої секрети і не залоскотали при цьому, – захихотіли вони, переглядаючись між собою. Макар полегшено видихнув і теж засміявся.

– Допоможеш мені трав назбирати? – встряла Наталка, дістаючи з-під якогось куща рогозяного кошика. Макар кивнув. Хай ким вона там була, але їхня шкільна історія кохання все ж міцно сиділа у памʼяті, тому він слухняно потюпав за нею углиб лісу.

– Кажуть, сьогодні вони особливу магічну силу мають, – Макар подав Наталці кілька пучечків духмяної мʼяти. Світила повня, тому він міг не боятися, що замість потрібної рослини зірве якийсь бурʼян. – Я трохи читав про традиції на Зелену неділю, – знічено відповів на німе запитання в очах Наталки. – Але скажи, оте все, – Макар кивнув у бік ставка, звідки линув сміх і дівочі голоси, що виспівували якусь русальну пісню, – це правда? Чи це просто у нас у фольклорному ансамблі в клубі такі акторки майстерні?

Наталка знову дзвінко розсміялася у відповідь.

– То ти вже власним очам не віриш? Можеш дивуватися, але все це відбувається насправді і всі ті істоти, яких ти бачив біля ставу, теж справжні.

– Тобто те, що ти відьма, теж правда? – пригадав раптом Макар. – Роботі це не заважає?

– Та ні, інколи навіть допомагає, – усміхнулась Наталка, кладучи до кошика пучок ще якоїсь трави, назви якої Макар не знав. – Хоча на роботі я стараюсь цим не зловживати, як і магією взагалі.

– А як же місцеві уживаються разом із мавками й русалками? – знову поцікавився Макар, йдучи слідом. Лісочок був зовсім крихітним, тому Наталка зробила кілька кіл тонкими стежинками і знову вийшла до води.

– У нас негласна домовленість: селяни не чіпають нас, ми не чіпаємо їх. От і все. Це традиція, яка передається з покоління в покоління.

Ледь Наталка показалась біля берега, як до неї підбігла дівчина з великим вінком у руках.

– Наталко, ходімо «тополю» водити! – покликала вона і поклала вінок Наталці на голову. Та ледь встигла зняти з руки кошика, як її відразу ж потягли в коло. Інша дівчина зробила те ж саме з Макаром.

За танцями й співом непомітно пролетіла коротка червнева ніч. Мавки й русалки перемішалися зі звичайними сільськими хлопцями й дівчатами, і під ранок уже було не розібрати, хто де. Макар веселився разом з усіма, не задумуючись уже, хто перед ним, а коли молодь почала розходитися по домівках, визвався проводжати Наталку. Говорили мало, більше милувалися сходом сонця над ободівськими полями, але в якийсь момент він не витримав і запитав:

– Ти ніколи не думала про переїзд?

– Колись, ще відразу після школи – так, задумувалась, – чесно відповіла Наталка. – Але зараз розумію, що нікуди звідси не хочу їхати. Тут мій дім, моє місце сили. Я знаю, що саме тут принесу найбільше користі. А чому ти питаєш?

– Просто цікавлюсь, – знизав плечима Макар. – У мене була колись думка запросити тебе до себе у Київ. Тепер от думаю, чи ти погодилась би чи ні.

– Зараз точно ні. Та й бешкетниць тих доручити нікому, – усміхнулась Наталка. – А без догляду їх залишати не можна, ще біди комусь нароблять. Для них то жарти, а селяни можуть і всерйоз розізлитися. Навіть не дивлячись на вікову домовленість про мирне співжиття. А відьма в селі – єдина, хто може посередником між ними бути. Тому доведеться тобі, Макаре, якось уже самому.

– Та це я вже зрозумів.

– Єдине, чим можу допомогти, – Наталка простягла йому кошик, просячи потримати, а опісля дістала з-за пояса якийсь невеличкий мішечок, – ось цим. Не знаю, чи ти віриш в таке, але тут оберіг. Хай буде при тобі, він приноситиме удачу.

Марко взяв із Наталчиних рук мішечок і поклав у кишеню.

– Дякую. Знаєш, я тут книгу пишу про казкових істот і різні народні звичаї. Погодишся побути моєю консультаткою в цьому питанні?

– Звичайно, – Наталка забрала з Макарових рук кошик із травами. – Мій фейсбук у тебе є, номер у селі теж знають. Якщо треба буде якась порада – можеш писати, дзвонити, як тобі зручніше. Ну от, власне, ми й прийшли, – вона кивнула на критий червоною черепицею будинок. – Дякую, що провів.

– І тобі дякую за компанію. Бешкетницям своїм передавай від мене вітання.

– Обовʼязково, – махнула на прощання Наталка. Макар махнув рукою у відповідь і повернув на свою вулицю.

Село прокидалось, аби знову зайнятися своїми буденними справами: сходились у череду корови, ґелґотіли гуси, десь кукурікав чийсь горластий півень. Макар збирав у сумку дбайливо спаковану бабою Параскою смачну передачу, аби встигнути на ранкову маршрутку на вокзал, і щиро шкодував, що в понеділок уже треба було знову на роботу. Він із задоволенням сходив би ще на один день святкувань, але навіть цих отриманих вражень йому вистачало з головою. Він дав собі тверду обіцянку, що обовʼязково приїде в Ободівку ще й на Івана Купала, бо був упевнений, що там буде ще цікавіше. Тим паче в компанії таких незвичайних казкових істот.