Я не я

Вона відчула теплий дотик чоловічої долоні, душа пташкою пурхнула у холодному тілі- « Як приємно знову відчувати себе потрібної, але для чого?...» - подумала вона. Так багато разів у повній темряві відчувавши себе майже мертвою, вона пригадувала своє минуле…

« Вперше відкривши очі від страшенного шуму її швидко передавали з рук до рук, гомоніли чоловіки німецькою, для неї рідною мовою. Вся блискуча в маслі з купою таких як вона, пахла деревом та лаком, струнка, тендітна та гладенька. Тоді їй здавалося, що в неї буде казкове життя у теплих затишних залах стоячи за склом під яскравим освітленням, втамовуючи допитливі погляди відвідувачів. Але як виявилося, це лише мрії…

Минуло не багато часу як в неї з′явився господар, ще й досі Вона пам′ятала його, наче це було тільки вчора. Молодий, років двадцяти п′яти, високий блакитноокий з дужими аж гарячими руками, які стискали Її так, як притискають до себе коханку після довгої розлуки. Вона пам′ятала, як молодик на ім′я Ганс, стояв на пероні прощаючись із матір′ю. Похмура, але тепла погода відображала настрій. Жінка плакала казавши: -« Сину, ти ж музика, не вбивця, яке вони мають право тебе забирати на другому році війни!» Ганс ніжно обіймаючи матір тремтячими руками відповідав: - « Не хвилюйся, я буду обережним.» Потяг потихеньку покотився по рейкам, а Ганс, ще деякий час стоячи на нижній щаблині спостерігав за тим, як мати мов примара, віддаляючись від нього танула серед численного люду проводжаючих.

Її колежанки, теж отримали по чоловіку. А тоді почалося пекло. З початку довга дорога у потягах, задуха, темрява. Потім ліси, посадки, окопи, сонце, день, ніч, дощі, вона єдина не змінно поруч, Вона відчуває його запах, по якому вже навчилася розпізнавати настрій свого господаря.

Ніч висохла після теплого дощу, розсипалися зоря по літньому небу, це перша їхня варта. Вона відчуває теплу ще вологу землю, він лежав на Ній притискаючи міцно до своїх грудей теплими худорлявими руками, вона відчувала на собі його тихе, але напружене дихання, його тіло майже повністю вкрило Її зігріваючи своїм теплом. Вони вдвох вдивлялися в темний горизонт невеличкої посадки десь далеко від рідного краю на чужій землі для якої вони були загарбниками. Темрява і втома спотворювали тіні кущів та дерев, які розмежовували горизонт. Вона відчула, як напруга в його тілі почала зменшуватись, сон ніжно налягав на Її господаря, суцільна тиша заспокоювала і Її. Раптом десь поблизу голосно пролунав крик дивної пташки. Господар здригнувся. Вона відчула гіркуватий з домішками нудотно -солодкого, змішаний із запахом поту, запах його страху. Він втиснув Її ще дужче у землю, і пильно почав вдивлятися в приціл. Мить!... Почалася стрілянина, Вона чула, як поряд свистіли кулі, відчувала, як ще міцніше він Її тримав, мабуть, його руки тремтіли, Вона не зрозуміла, бо кожного разу вивергала із себе кулю за кулею. Від напруги Вона розчервонілася, мов та зоря на захід сонця, яка сповіщає звідки завтра очікувати вітер. Несамовитість вихором втягла Її у смертельний танок, Вона вже не відчувала свого господаря, Вона сумлінно виконувала те, за ради чого Її створили, захищаючи свого господаря. Вона більше не відчувала його долоні, його в цілому, бо вперше за своє життя була гарячіше ніж він, цього разу Вона обпікала йому руки. І ось раптом все стихло.

Під ранок почав накрапати теплий дощ, та відчуття, що з неї ще й досі йде пара залишилося. Десь в далечіні народжувалася вранішня зоря, по троху небо почало набирати фарби. На решті вже цілком заспокоївшись, Вона відчула на собі нестерпно льодяні руки чоловіка і запах гарі, крові, холоду і стислого повітря, Вона зрозуміла, це пахла смерть. Прийшло розуміння того, що господар більше ніколи не стисне Її у своїх молодих долонях.

Свіжий вітерець легенько торкався листя дерев, які грайливо перешіптувалися, мов намагалися роздратувати, то затіняючи, то відкриваючи полуденне сонце. Трава слухняно підкорювалася вітру, торкаючись Її своїми прохолодними гострими кінчиками, Вона лежала по серед природньої краси і трупів, думаючи про те, скільки таких, як її господар, лежали на тій стороні: « Я -вбивця! Не збагну, нащо створювати таких як я. Як змивати з себе кров людей які загинули завдяки мені, навіть якщо накази не моя примха. Цікаво, а чи маю я вибір?» Її думки обірвала знайома мова. Вона відчула як хтось забрав її господаря.

- Дітере подивися, що я знайшов! - Вона прислухалася до скрипучого чоловічого голосу.

- Клаусе, та це ж одна з найкращих дівчаток, якими на разі користується наша армія. - Відповів тенор.

- Бери її, все одно цьому солдату вона вже не знадобиться.

- Ти не пам′ятаєш, як його звали? - Запитав Клаус.

- Здається Ганс, - з байдужістю у голосі відповів Дітер. – «А втім, яка вже різниця. Головне, самим повернутися живими, бачиш, яка бійня в ночі була!» - Закінчив він.

Солдати забрали Її та позбирали таких як вона і пішли геть. Деякий час Вона бовталася по між Клаусового краму, лише інколи відчувавши тепло його руки на собі. Та коли його худорляві пальці стискали Її, здавалося, що сама смерть тримає Її у своїх обіймах. Його запах був геть іншим, від нього тхнуло ненавистю. Світло – сірі очі Клауса, блищали як у хижого звіра. Вона відчувала, йому подобалося вбивати. Якось, невеличкою купкою солдатів у складі якої були Клаус і Дітер, зайшли до села і вперше за довгий час Клаус звернувся до Неї : -«Ну красуне, сьогодні я подивлюся на що ти здатна!» Вояки заходили до кожної хати і вбивали тих, хто чимось їм не подобався. Це було схоже на полювання у загороді.

Клаус штовхнув дерев′яні двері глиняної хатини вкритої очеретом. Коло печі стояла молода жінка, на печі сиділо дитинча. Вона міцно була притиснута до правого плеча Клауса, його курячі пальці знаходилися на гачку. Вона побачила, як злякалася дитина і почала плакати. Перелякана розгублена жінка повернулася до Клауса лицем, прикриваючи спиною дитину. Клаус крикнув німецькою: - «Halt dieser Motte das Maui, sonst helfe ich!» (стули пельку цій комасі, бо я допоможу!) І навів Її дуло на жінку, та не поворухнулася. Клаус без вагань натиснув на гачок. В цю мить Вона бачила, як мати дивилася у чорну діру невеличкого діаметру зазираючи смерті прямо в очі. Вона дала осічку, Клаус скаженіючи, ще раз натиснув на гачок, і знову осічка. Він почав лаятися, потім плюнув на долівку і виходячи з хати кинув через плече: - «Lebe, bis ich zuruckkomme!» (Живи, доки я не повернуся!)

Через декілька хвилин почувся голос дивної птички, ще хвилина і у селі по серед білого спекотного літнього дня почалася кривава бійня. Цвіркунами лунали постріли, поглинаючи несамовиті крики різних мов, а Вона все продовжувала давати осічки, як би Клаус не намагався примусити Її стріляти. Все затихло так само раптово, як і почалося. Вона лежала в траві, на неї світило сонце, зігріваючи своїм промінням, поряд з пробитою головою лежав Клаус, з рани цебеніла кров. « І знову все скінчилося, нажаль не для мене.» - Думала Вона. Раптом Її забруднену кров′ю і землею підняли чиїсь теплі, м′які руки, Вона відчувала себе зовсім знесиленою.

- Петро подивися, який у мене тепер є трофей! – крикнув юнацький голос іншою мовою.

- Добре Василю залишай його собі, будеш потім перед онуками хизуватися, бо таки ж вона гарна! – Відповів Петро, майже юному солдату.

-

-

- Діду! Діду, а покажи мені Її ще раз будь ласка! – Чорні оченята свердлили діда, а теплі долоньки тягли його за палець до сараю, де вже багато десятиліть стояла Вона. Дмитро Васильович добре про неї дбав усі ці роки, бо пам′ятав розповідь батька про те, як Вона колись врятувала йому життя. Дід Дмитро сміявся дивлячись на онука, розумів, завдяки Їй, мав не аби яку владу над Микиткою, і поки онук гостював у них, бабуся з млинцями мала менше бонусів.

- Ходімо Микитко погуляємо, а потім ще раз провідаємо Її, згода?

- Згода! – Весело процвірінчала дитина. Дідусь узяв онука за рученятко і через якихось півгодини вони вже ходили берегом Дніпра під променями вранішнього сонця. Маленькі ніжки хлопчика лагідно цілували прохолодні хвильки річки. Сонце з кожною хвилиною все вище здіймалося над річковим горизонтом, виблискуючи золотом на воді. Дідусь спостерігав за намаганнями онука дивитися на золоту воду, але той увесь час примружувався і потирав оченята від яскравих виблисків. Дмитро тихо посміхався у сиві вуса. Легкий вітерець на свій лад корегував зачіску малого, бо той гепсом відмовлявся від усіляких картузиків.

**********************************************************

- Добре, що наші діти Стас із Юлею у відпустці за кордоном, - все частіше казав Дмитро своїй жінці Валентині, іноді навіть забуваючи, що онук поряд. Може буде змога і вони залишаться там. « Не хочу щоб діти відчули на собі те жахіття яке почалося», - похмуро наче б то сам до себе продовжував дідусь. « Ти мабуть з малим збирайся, поки ще є змога виїхати, поїдеш до дітей,» - тихо, але твердо, як відрізав сказав Дмитро Васильович. Валентина Яківна була дуже налякана і не сперечалася. Вже у вечорі бабуся з невеличкою валізкою, тримаючи за маленьке рученя онука сказала: - « Поїдемо у цікаву подорож, до мами з татом.»

-

Вона як завжди начищена, блискуча стояла в брезентовому чохлі, який як зуміла пошила баба Валя, і якесь неприємно – тривожне передчуття вже який день поспіль наростало у Ній. Давно Вона не відчувала це млосно – тягуче тремтіння.

Знахабніле сонце розштовхуючи хмарки на осінньому небі пробивалося крізь щільні фіранки, лоскочучи вії мирно сплячих Стаса та Юлі. Прокинувшись, ліниво потягнувшись Юля визволила вікно від тканини, впустивши сонячне світло у кімнату. Крізь велике вікно вона подивилася на гострі готичні дахи австрійського міста, насолоджуючись красою архітектури та духом старовини, яка панувала в історичних містах.

- Стасе, підводься вже й так сніданок пропустили, - звернулася вона до чоловіка. « Зараз буду дзвонити батькам,» -продовжила жінка.

- Добре, добре, - відізвався з ліжка Стас.

Юля взяла телефон та набрала знайомий номер, але з першого разу додзвонитися не змогла. « Це вперше,»- подумала вона, та швидко відігнавши тривожні думки пішла збиратися на екскурсію.

У вечорі Стас із Юлею вже знали, що у них вдома почалася війна, і загарбники увійшли до рідного міста. Вони похибки почали збиратися додому. Потім Стас зупинившись сказав:

- Юлю, залишайся, по-перше відпустка щойно почалася, по-друге -бабуся з нашим сином приїдуть до тебе, а потім вирішимо, що далі. А я повертаюся додому, я повинен захистити наш дім, тай батько буде поряд.

Юля сиділа на ліжку, наче кам′яна, дивлячись порожніми очима кудись в далечінь. Вона зовсім нічого не розуміла. В її голові не вкладалася думка про те, що сусідня держава увірвалася війною до рідної країни. «За що? Чому? Навіщо?»- думки виром крутило в голові. Зібравши речі Стас підійшов до дружини:

- Я кохаю тебе, - обійнявши її сказав він, і закрив за собою двері.

У місті почали зникати інтернет, світло, вода, харчі. Дикими псами постійно вили сирени. Дмитро Васильович сидів у своєму дворі, інколи виходячи до крамниці поспілкуватися з сусідами і дізнатися останні новини. Все частіше лунали постріли та вибухи. Блокада все дужче стискала волю людей, які залишилися у місті. А Вона змінила своє місце перебування з темного сараю на затемнений куток кімнати біля вікна. Їй дуже подобалося, тим паче тепер Вона мала змогу бачити все, що коїть за вікном. Тепер Вона- вартова. «Дивно, так змінився світ за ті роки поки я була в сараї, а військові звірства не змінні,» - іноді думала Вона. Так злетіло більш ніж півроку. Дмитро завдяки сусідам долучився до лав підпілля, отримавши прізвисько Дід, ходив туди де гуртувалися чоловіки, які мали змогу дати бойову відсіч окупантам.

Знаходячись у Дідових долонях Вона почувалася зовсім по іншому. В його теплих, ніжних, м′яких руках палав вогонь. Він опікав Її як ніщо і ніколи. Вона розуміла, що тепер Вона, через багато років на іншому боці.

Іноді пробивався інтернет передаючи новини. Розповідали про війну, руйнування, загиблих, та про те, що свої вже поряд, і буде контр наступ і обов′язково відіб′ють Херсонщину і повернуть до складу рідної країни. Коли Дід натрапляв на такі новини, він слухаючи брав Її до рук, стискаючи так міцно, що як би Вона вміла дихати, напевне б задихнулася. Жага помсти, любов до рідного краю, до сім′ї линули з його серця надихаючи Її саму помститися. Ту, яку створили для загарбництва. Ту, яка більш ніж півстоліття була іноземкою.

Розпочався довгоочікуваний наступ. Маленька купка сміливців разом з Дідом примкнули до військових з територіальної оборони. Кожен вправно робив свою роботу, а «помічники», допомагали чим могли.

- Діду, ти краще носи патрони, – кричали йому молоді хлопці-вояки.

- Не лізь нікуди зі своєю старенькою, бо ще підведе у важливу мить, - сміялися парубки.

- Хлопці, як же я Її покину, я з цією лялею до кінця! – Віджартовувався Дід. – «Краще давайте до мене додому скоріше дійдемо, в мене гарний самогон у льоху від жінки захований, і салко у баночках, і домашня ковбаска, і помідорчики з огірочками, - в жінки руки золоті. Найкращій привід випити, коли оцю заразу з землі нашої витравимо!

- А де ти живеш Діду? – Запитав хтось із хлопців.

Дід називаючи адресу, пригладжуючи вуса, трішки примружив очі пригадавши свій дім, подвір′я, садок.

- Та ти що!? Хіба не знаєш!? Ту частину міста майже всю понівечили. Та може твоєму самогону пощастило! – намагаючись підбадьорить старого, посміхнувся хлопець, який з пульту керував дивним приладом. Не дуже Дід розумів, що то за диво, хотів було запитати. Та йому вже все стало байдуже. «Все втрачено, ВСЕ! Слава Богу, що родина жива,» - подумав літній чоловік, що є сили стискаючи у руках свою стару гвинтівку. Вона відчула нестримну лють, яка мов цунамі здіймалася в його душі, поглинаючи кожний сантиметрик його тіла, кожну клітиночку його організму. Вона його не впізнавала, це був в же не той добрий, веселий чоловік, якого Вона знала.

В цю мить Вона зрозуміла, щоб там не сталося, Вона, та що створена вбивати, буде вбивати! Не тому, що Вона опинилася в руках молодого німця, чи людини із жагою вбивати, не тому, що Вона врятувала життя солдату- юнаку, НІ! Тому що через сторіччя Вона перетворилася із загарбниці на захисницю, яка без вагань і осічкок буде вбивати кожного, хто прийшов паплюжити, вбивати, гвалтувати і нівечити Її рідну домівку, Її землю.