На чім стоїть суспільство

— Олеже, друже, ти вийдеш до дошки наступним!

Незважаючи на оте товариське “друже”, голос Віри Надіївни звучав більш ніж загрозливо. І він, і капосна вчителька чудово знали: Олег не вивчив ніякого вірша і зараз буде вигадувати рядки на ходу, дарма, що родився не Шевченком, а Міщенком.

Закінчувалася друга зміна шкільної п’ятниці, і, як завше в цю пору, голос Надіївни нагадував не тонкий струмок дзвінкої лірики, яким вона так любила захоплено озвучувати поезію Сосюри, а застуджену клуню. Ну, або, як жваво пожартував Тарас — забиту каналізацію старезного будинку з примарами. Таким голосом не біля дошки балакають, а відьми клянуть, та так безповоротньо, що потім ніякими яйцями не відкачаєш і жоден екстрасенс не відмудрує (навіть переможець “Битви”). Суцільний крінж, а не тітка.

Мабуть, вона дійсно відьма. Всі люди, як люди, а ця звідкись дістала телефон його бабці. І минулої п’ятниці, спіймавши Олега посеред уроку з мобільним у руках, оцим своїм замогильним голосом нащебетала їй повні вуха про важливість знань, зрив навчального процесу, його, Олегову, безвідповідальність і майбутнє ЗНО. І тепер кожного вечора, навіть у неділю, бабця витрушує його рюкзак і не відходить, доки він не виконає всіх записаних домашніх завдань… добре хоч, до електронного щоденника поки не дісталася. Але Надіївна грозиться, що якось завітає в гості і особисто зареєструє стареньку ще й там… А що, ця може. В неї ж совісті — ані на грам. Одна ота допотопна література на умі.

— Дзелень! — навіть треті півні в гоголівському “Вії” не звучали так обнадійливо і життєрадісно, як оцей шкільний дзвінок. Врятований від двійки! І взагалі — прощавай, школо, на цілих два дні. Здрастуй, матч!

Олег так тішився отим своїм майбутнім змаганням, що, звісно, тільки про нього й думав: вечеряючи — як забиває пенальті і рятує команду, чистячи зуби — як отримує блискучий кубок, влазячи в піжамні штани — куди саме в кімнаті поставить свою блискучу здобич… І вже аж у ліжку, закривши очі і на 50% поринувши в сон, скинувся: бутси ж! Брав же їх зранку на фізру, а назад же й не приніс! Клята література, капосний вірш…

Лежать, лежать під партою кабінету біології, якщо прибиральниці не поперли в кімнату загублених речей. Вкрасти їх навряд чи хтось украде — запах не той. Але як же без них завтра їхати?

Трохи погриз себе, а потім скочив: та скільки там до тої школи бігти! Сторож дуже сваритися не буде (а якщо Олег прихопить шоколадку з бабусиної нички, то ще й подякує).

Шоколадку вдалося зекономити — сторож, дядько Бугай, солодко спав на своєму посту, розкинувшись на незручному стільчику зліва від входу. Напевно, тільки представники цієї професії і здатні хропти в таких несприятливих умовах! Втім, школа відчинена, металева шафка з ключами — ось вона, і кожен “хвостик” підписаний. Тихцем взяти, що треба, а потім покласти назад. І нічого, що камери дивляться — він же не красти, а за своїм прийшов. В понеділок, раптом що, директору кубок покаже — то взагалі героєм стане.

В коридорі першого поверху мало не зіткнувся з примарою. Інстинкт примусив відсмикнутися, сахнутися і засісти за диванчиком… Тю, та це ж Надіївна! І куди це вона тулить посеред ночі зі стосом книг, обличчя — наче на війну зібралася… Вона тут що, сторожем підробляється? Чи живе в бісовій школі?

Бутси знайшов швидко — лежали там же, під партою. А куди б їм дітися! Це цукерки тут довго не залежуються — навіть якщо підписати, що всередині миш'як, все одно знайдеться якийсь екстремал, який кожну понадкушує і залишить записку: “Все чисто, я вижив”.

Ну, а тепер хутчій досипати, а то на завтра потрібно побільше сил! Утім, не встиг Олег замкнути клас, у коридорі раптом вимкнулося світло. Луп — і повнісінька мряка, немов хто ззаду підкрався і відро на голову тобі одягнув. Спробував підсвітити собі ліхтариком — телефон виявився мертвим.

“Хоч в морду дай”, — казав про таку несподівану темряву його найкращий товариш. І таки так: в цій чорній безодні до нього хто хочеш підкрадеться, а Олег і не розбере,

Он, що це зліва? Шурхіт, чи то шелест по паркету?

Та ні, чому і кому тут шурхотіти?

Взявся рукою за стіну, і вперед! Кроків за десять клас англійської, потім стіна зліва закінчиться, і слід буде повернути направо. А там і вихід!

Сморід… Дивно, туалети лише хвилину до цього пахли щирим антисептиком. Втім, цей запах якийсь не такий. Наче каналізацію прорвало? Та ні, ще гірше: немовби щось здохло. Слоняка якийсь багатотонний, і той слоняка пролежав на спеці не менше тижня. Ааа, раки-маньяки, яке ж капосно-противне, аж очі виїдає. І знову шум — цього разу не тільки шурхіт, а й булькання… Чавкання…

Де ж той клас, двері якого він вже мав би налапати?

Десь там, у кінці коридору, крізь напівприкрите куцими шторами вікно світився новенький ЖК — ти диви, той побудований за кілометр бетонний монстрик досі не спить. Світиться, як провідна зірка. А трохи далі за ним і Олегів дім. Цей двоповерховий старигань вже давно дрімає, а в самому серці їхньої квартири міцно спить бабуся, і сниться їй Олег Винник. Ідилія, яку псує тільки хронічний запах тушкованої капусти, що просочується в обидві кімнати з кухні.

Темрява чавкнула так близько, що Олег не витримав — підскочив, впустивши пакет. На мить відпустив і стіну, а коли знову відставив руку вбік, з подивом налапав порожнечу. Ступнув лівіше, ще лівіше… Морок і пустка! А справа щось сунуло, невидиме і душне, харчало одночасно з усіх напрямків, виїдало очі нестерпним смородом…

А вдома тепло…

Задушливий сморід накотився з-за спини з новою силою, мало не збиваючи хлопця з ніг. Справа заскрекотіло, потягло крижаним, нездоровим холодом, а булькіт перейшов у гучне хрипіння. Олег не стримався, знову заклацав мертвим телефоном, визвірився, пожбурив його в бік уявної стіни… Звуку удару не було, мобіла просто пірнула в порожнечу і зникла безвісти. Олег замахав руками вусібіч, крутнувся, остаточно збився з пантелику. Звідки він йшов? Де це бісове вікно з житловим комплексом? Де… де всі звуки, крім цього крінжевого харчання? Дееее..?

Олег закричав, гучніше, ще гучніше, але не почув навіть півзвуку власного голосу.

У відчаї він з силою відштовхнувся від підлоги і рвонув уперед — кудись, туди, нехай у морок, головне — подалі від цього задушливого, нудотного, бездушного смороду. І кричав, так наполегливо, аж у горлі душа розірвалася навпіл — але кожен звук без залишку затирала чорнота… Чи, може, він просто оглух зі страху?

А потім крижана, вкрита тупими, але болючими колючками змія оповила Олегову ногу. Шарпнула назад. Хлопець на ходу влетів обличчям у паркет, не встигши ні підставити руки, ні повернути обличчя носом убік. Десь між очима гучно хруснуло, навколо голови розлетівся салют білястих іскор.

Підлога боляче тернула обличчя. Шарп! Ще шарп! Це пазурясті мацаки тягли його назад, з кожним поштовхом повзучи по тілу все вище. Здавили коліна… хазяйновито учепилися в пасок… пульсуючим коконом обгорнули груди, витискаючи повітря і одночасно шматуючи одяг і шкіру десятками хижих голок різного розміру.

Олег у відчаї заборсався, викинув руки вперед, загрібаючи підлогу ліктями, кистями і нігтями. Вгризся зубами в вичовгані тисячами ніг дощечки, але невидимий монстр був надто сильним...

А потім попереду, десь згори, загорілося легке блакитне світло. Задрижало, хитнулося…

"Не згасай! — поливаючи паркет сльозами, слиною, шмарклями, холодним потом, кров'ю з роз'юшеного носа, залишаючи на ньому сліди обламаних нігтів і шрами від передніх зубів, молився Олег. — Не залишай мене тут..! Тільки не тут!!!"

Вогник блимнув, збільшився. Ще… ще… перетворився на квадрат… прямокутник…

Телефон!

Олег за якусь мить розгледів навіть фото видри, яке незмінно слугувало заставкою на мобілці Надіївни.

Холодні мацаки знехотя відпустили, люто луплячи підлогу в непролазному мороці, що розпачливо зачавкав у глибині коридору. Поступово з темряви, що безжально оповивала Олега, почали проглядати стіни, одвірки, фіолетовий диванчик...

— Бігом на вихід! — засичала Надіївна. Її довге волосся розтріпалося, як у відьми, з лівої ніздрі струмувала яскраво-червона нитка крові. Вчителька не запитувала, не дивувалася — здається, вона і так все знала… Або їй просто було байдуже від перевтоми. Під очима жінки провалилися чорні “панди”... Цікаво, коли вона спала востаннє?

Олег загріб пакет з взуттям, який знайшовся тут-таки, у півметрі від лівого ліктя. Роздираючи нігтями чорний пластик, так, як лежав — на боку — поповз у бік сходового майданчика. За його спиною Надіївна щось сичала отим своїм зламаним голосом. Час від часу в сичанні проскакували розпачливі зойки.

По стінах здійнялися, звиваючись, чорні вузькі тіні.

Чорт, навіщо вони з Тарасом тоді, в середу, гризли оті чипси під партою — не могли до перерви дотерпіти? На тому уроці Надіївна і взяла своє останнє “високе Ля”, після якого тільки хрипіла і попискувала. Ох, і смішно було.

А тепер — чого не смієшся? Регочи, смердючий пацюче.

По ногах знову пройшовся крижаний мацак, і Олег, вже тримаючись однією рукою за червоні шкільні східці, розпачливо заверещав. Живий звук того відчайдушного крику додав віри в себе. Шарпнувся, кинувши тіло вперед — дарма, що потовчеться, вались колобком, стукайся ребрами по твердому, аби тільки виборсатися з цих задушливих лабет! Світ покотився шкереберть, потім приклався по голові кам’яною брилою. З очей бризнули зірки,цього разу золотисті...

“Глядіть, не спаліть мені школу. Це осередок знань, наша зернина культури. Це те, на чім стоїть суспільство”.

В голові розпогодилося, і майже одночасно стало боляче — скрізь, навіть у кутніх зубах. Олег здійнявся на рівні, коліна підступно дрижали. Де той бісовий пакет? Хап, намертво. Він ці кляті бутси тут не залишить. Ні, тільки не тут. Надто багато він вже за них сьогодні заплатив.

Он світиться хол. Там охоронець, дядько Бугай. І вихід. Дарма, що двері ведуть у ніч — та ніч не має мацаків і зогнилого столітнього смороду, у ній тільки зірки і купи золотистого опалого листя. А ще — далекий ЖК з його вічно сяючими вікнами. А за півкілометра — і його дім. ЖК не дасть схибити і помилитися з напрямком. Головне — дістатися рятівних дверей.

Олег видибав у хол, безсило тримаючись за стіну. Тілом, по якому пройшлися колючі мацаки, почали розходитися хвилі болю, атакуючи пошматовану шкіру наполегливими хвилями. Тіло одночасно палало і вкривалося морозяними сиротами, а груди і мозок душила нудота.

Скільки світла!

Раптом стіна з портретами кращих учнів і скляними полицями, обставленими кубками за спортивні досягнення ліцеїстів, вибухла гострою темрявою. В центр приміщення виринула небачена досі потвора, сплетена з десятків мацаків. Олег хрипко заволав від несподіванки — і тут же задихнувся від радості, почувши оцей свій розпачливий зойк. Є звуки, є світло у цьому світі! Отже, монстр не всесильний!

За спиною засичала Надіївна: все ближче, ближче... От зараз вона вибіжить зі сходового майданчика і зітнеться з почварою, а він, Олег, тим часом — до дверей!

Потороча кинулася вбік, розбившись об говерлу з будматеріалів, що їх сьогодні старшокласники під проводом фізрука весь ранок зносили з двору. Олег вже хотів був зрадіти — “А що, монстрику, мізинчика не забив об арматурку?” — як раптом мацаки потвори обросли сталевими прутами, і чорний опівнічний супротивник виріс в центрі холу ще вищим, озброєним довгим залізяччям і дерев’яними дошками.

— Хутччччій на ви-иххх… — вигукнула за спиною вчителька. Олег вже чує її гаряче дихання за плечем, маленькі, гострі кулачки щосили штовхнули його у спину. — Не дай себе поглинути! Школа — тільки приміщення… Бережи душу!

Монстр загарчав і вишкірив пащу, більше схожу на чорну діру. Його напівпрозоре тіло постійно мінилося і перетікало з місця на місце. А всього в двох метрах від мацакової буряви мирно дрімав сторож у своєму одвічному кріселечку.

Олег шарпнувся вправо, кидаючись не так до виходу, як просто з-під удару — а назустріч йому вже летіла рапіра новенької, блискучої арматурини. Удар прохромив стегно трохи нижче паху, і скажений біль миттєво затопив тіло, а опісля чорною бомбою вибухнув у мозку. Вибухнув — і затопив собою увесь світ. Монстр переміг…

...Було зимно. Особливо мерзли ноги.

Поворушив ступнею — не вкрита.

Он воно що: знову вві сні виборсався з-під ковдри, і тепер потрібно шарити в темряві і шукати її десь на підлозі.

В темряві? Але ж у кімнаті день?

Олег кліпнув, спробував повернутися набік — і тіло знову проштрикнув різкий біль.

— Синочку мій, прокинувся, хлопчику! — засокотіла десь збоку бабуся. Внуком вона не називала його вже років зо п’ять, з того часу, як мама не вийшла з останньої, другої коми і ще маленький Олег заходився щоночі перебігати до старенької в ліжко і гірко плакати, вткнувшись носом у тепле бабусине плече. Звісно, останні три роки він вже спить один, та й сльози давно висохли. Але вже воно так повелося в їх нагло змалілій родині — він “синочок”, а вона — “мама”.

— Де це я… — у роті пересохло, і ще цей бісів холод. Хоча останнє зрозуміло — що це його вкрили тонким простирадлом? Де нормальна ковдра, листопад же надворі?

— Так у лікарні ж досі? — здивувалася бабця-мама. — Ти ж уже прокидався, коли з операційної привезли. Ми розмовляли, не пам’ятаєш? А тоді анестезіолог дозволив тобі поспати…

В ногах блиснув метал — бильце “казенної” койки. Зелені стіни, вздовж віддаленої — три порожні ліжка. На одному зім’ята подушка і старенький бабусин плащик. І чим це пахне? А-а, звісно ж, тушкованою капустою. Мабуть, десь тут поряд у лоточку стоїть. Який же ранок без цього “корисного” і “вишуканого”, а головне, доступного наїдку.

От тепер Олег вже дійсно повірив, що все це — не сон.

А як же чемпіонат?!

— Зараз субота?

— Так, друга дня, — сумно похитала головою бабця, одразу зрозумівши, про що він подумав. Ще б пак — останні дні удома тільки й розмов було, що про футбол. — Але нічого! Ваші вже знають. Сказали, що триматимуть твоє місце в команді, доки не одужаєш. А лікар говорив, що травма не страшна, ти відновишся і повернешся у спорт вже через два місяці…

Перемотана нога боліла, але якщо не рухатися, то можна було терпіти. Рука теж боліла — ти диви, катетер, а з нього повідок до крапельниці. Смикатися не можна. Як же зігрітися?

За дверима прогуркотіло щось важке, жіночий голос покликав пацієнтів обідати.

Бабуся втерла запалі очі куточком хустинки і, мабуть, щось відчувши, взяла з сусіднього ліжка ковдру і заходилася вкутувати Олегові ноги. Оце так, а там вже було намощено. Звідки ж дрижаки?

— Ти втратив багато крові, от і мерзнеш… — прошепотіла вона і знову протерла очі. Бабуся ніколи не любила, коли хтось бачив, як вона плаче. Як у тому вірші: “Як не буде, не скигли, доню, то великий брид”... Де ж він його чув?

Урок!

Олег скинувся:

— А хто мене сюди..?

— Іванко Бугаєнко, сторож шкільний, дай йому, Боже, здоров’ячка… — бабуся сухими вустами поцілувала онука в чоло і заходилася наливати з пузатого термоса гарячий чай. — Він як почув, що воно все там завалилося, то одразу прибіг, знайшов тебе і “Швидку” викликав… Нащо ж ти туди в темряві пішов? Не дочекався, коли сторож з обходу повернеться?

“Атож, з обходу,” — скривився Олег. От же ж героя знайшли — дрихнув собі, доки вони з Надіївною…

Надіївна?!

— Я там був… один?

— Один, так, — захитала головою бабуся, напуваючи його солодким чаєм. Рухатися не хотілося, все тіло боліло, тому Олег не заперечував проти такого поводження. От тільки від бридких кавалків лимона відпльовувався. Ну, от хто кидає лимон у термос? — Любий мій, на тебе ніхто там не нападав. Це ти в темряві на стенд з нагородами натрапив… І ще пощастило, що обличчя, очі склом не порізав… Обережніше треба, любий…

...Вже аж під вечір здогадався попрохати телефон і зазирнув до соцмереж. Звісно, на солодкаву сторіночку Надіївни у Інстаграмі, наповнену віршиками і фотками малюків, у яких вона була класним керівником, він і не думав підписуватися. Але ж дівчата там за чимось стежать — от вони точно знали б, якби щось ТАКЕ сталося…

Але однокласниці, як завжди, пиляли свої селфі на фоні листя, котиків з собачками та приколи з Тік-Току.

І на сторінці школи глухо. От іроди — в них мало людина в холі не загинула… Та що там — у них вночі монстр по школі гуляв, а вони нічого!

...На третій день вже й виписали. Хороша новина — ще крок до повернення у спорт!

Але вдома чекала полиця з підручниками, як крижане нагадування про те, що школа чекає. Чигає! І зовсім скоро йому доведеться туди піти. Бабця щодня торочила про знання — батькам однокласників зателефонувала, домашні завдання побрала. Сиділа над душею, поки він вирішував задачі та завчав нові англійські слова. Спробував було заговорити про перехід на домашнє навчання — та яке! Тут же розплакалася: “Тобі, — мовляв, — диплом потрібен гарний, і інститут. Мама так цього хотіла…".

А потім забіг Тарас. Розпашілий після тренування, вимолотив на кухні дві тарілки борщу, і тільки після цього бабуся залишила їх удвох наговоритися.

— Чувак, камон, давай вже в школу вертайся! — він так енергійно вимахував руками, що аж тричі ляснув Олега по хворій нозі. Кожного разу вибачався, але потім знову забував про страшне поранення товариша. — Там щас круто, як ні-ког-да. Доробили наканєц ремонт в бібліотєці, а замісь книг Х-бокс поставили. На уроках лафа, домашок почті не задають. А главне — до нас більше не придовбуються, замісь контрольної нам в четвер кіно крутили…

— А як… Надіївна?

— І вона тоже, уявляєш? — розсміявся Тарас. — Більше не хрипить. І говорить почала як нормальна людина, а не як ходяча цитатка. Нічо не вчимо, сказала — книжок можна не носить. Дєвкі в шоці!

По кімнаті війнуло холодом. Олег озирнувся — бабуся відчинила вікно на провітрювання? Але ні, зачинене наглухо.

“Це осередок знань, наша зернина культури. Це те, на чім стоїть суспільство”.

Фортеця культури виявилася не такою вже й стійкою. Тарас хихотів, радісно жестикулював, його невимовно тішило, що його навіть за матюки до завуча перестали викликати. Але десь глибоко в душі Олег розумів, що радіти тут нічому…

Монстр чекає. Його мацаки вже огорнули їх усіх, просто Тарас цього ще не бачить.

Йти на милицях, заповзати на той третій поверх щоранку і вперто навчатися? Чи піддатися спокусі і попливти за течією? Але за неважливі речі не намагаються вбити...

— А завтра ми з хлопцями рішили на зарубіжку водку протащить — а шо, училка всьо равно нас на задніх партах не баче, — хихотів між тим Тарас. Олег кліпнув — і раптом побачив приятеля дорослим, в потертому спортивному костюмі, в передпокої якогось крупного офісу. Високий кабінет, відкритий бар, Тарік наливає собі щось у велику склянку, а за вікном місто в усій своїй непоказній “красі” — забиті сміттєві баки, зграя бродячих псів, побиті вікна. Все, як бабуся розповідала про “дев’яності”, тільки вже не в кіно, а в житті — в їхньому житті! По місту їде танк, на броні намальований прапорець сусідньої країни — а Тарас весело регоче, втупившись очима в екран здоровенного телевізора, по якому біжить картинка яскравої комедії, озвученої "майже нашою, какая разніца"...

Кліп — мара зникла. Тарік знову зачепив хвору ногу, скочив, вибачився — і знов примірився сідати на ліжко.

— Ти знаєш, що? — Олегів біль був гіршим за зубний, але знеболювальні в аптеках ще продаються. — Я завтра тоже прийду на уроки. Тільки не по водку. Я тут лежав, думав… Треба чогось добиться в житті. Для початку гарно ЗНО пройти і в нормальний вуз вступити, от. Репетитор нам не по карману. Так шо буду вчитися… Давай і ти за компанію!

Тарас подивився, як на ідіота. Але нічого. Час є, він зрозуміє. Не про культурний осередок — так хоча б про монстра.

А потім вони з другом перетягнуть на свій бік і інших! З дівчатами буде зовсім легко, вони завжди гарно вчилися. І з першачками. А от вчителі, директор… Але Надіївна боролася на смерть — може, ще не все втрачено, і їх не підмінили, а просто “замакітрили”, і це ще можна вилікувати?

Тільки б монстр був один! Опікуватися всіма школами району Олег не подужає...