Зміст
  • Вибір
  • Вибір

    Мені було роки чотири, коли я вперше побачив янгола. Він стояв і дивився на мене через дорогу, і його біле пір’я куйовдилося під поривами вітру.

    Проїжджали автомобілі, а в просвітах я бачив його. До мене підійшов Санта Клаус — це був справжній Санта, я так вважав, в усякому випадку. Санта хотів, щоб я пішов з ним.

    Мені здалося дивним, що від нього пахне зовсім не молоком та печивом, а ліками та чимось затхлим, як від Бродяги Боба, що жив у картонній коробці у кінці вулиці. Цей Санта мені не подобався. В нього були пітні холодні долоні, і мені зовсім не хотілося, щоб він гладив мене по голові.

    Але потім він показав мені льодяник — червоно-білий, строкатий і величезний. Я подумав, що він, певно, м’ятний, як і повинен бути червоно-білий різдвяний льодяник.

    Я взяв Санту за руку і пішов би за ним, якби не озирнувся і не подивився на янгола на тій стороні вулиці.

    Янгол похитав головою та приклав палець до губ.

    Того разу для мене все обійшлося. Не мої фотографії з'явилися на шпальтах місцевої газети, не за мною кілька тижнів поспіль голосили заголовки статей. Зникла зовсім інша дитина — я дізнався про це випадково, підслухав, як мати з батьком перемовляються пошепки.

    Багато років минуло, доки я зрозумів.

    ***

    — Вогні Фріско, п’ять унцій.

    Коли Бронко змішує коктейль, він схожий на заводного богомола — молитовно піднесені руки, міцно стиснуті тонкі вуста та механічні рухи. Світло одинокої лампи відбиваєтся від металічних суглобів Бронко та переломлюєтся у склянці з рідиною медового кольору. Звідки він бере віскі — загадка, за теперішніх законів. Це задоволення коштує недешево, але сьогодні мені необхідно відпочити як слід.

    Хороший бармен нічого не питає, доки гість не зробив перший ковток. Бронко був хорошим барменом.

    — Все за планом? — спитав він, коли у мене в роті розквітнув перший вогняний феєрверк.

    — Авжеж, — відповів я. Мені не хотілося розмовляти. — Передавач у тебе?

    Бронко кивнув та підштовхнув до мене натерту до блиску маленьку тацю, на якій лежала крихітна чорна кліпса.

    — Россо наказав передати, що клієнт за адресою, — сказав він. — Сам він вийде на зв’язок пізніше. Ключ під квітковим горщиком. Ви що, хлопці, надивилися старого мотлоху на Олдіз-візор-віжн?

    — А сам ти, виходить, теж дивишся?

    Бронко знизав плечима.

    Я прикріпив до вуха прилад, більше схожий на сергу, та неквапливо допив свій коктейль.

    Час йти.

    Дім здавався порожнім. Я піднявся на ґанок, намацав ключ під квітковим горщиком, струсив бруд із взуття на порозі. В кухні було темно, пахло пилом та пряними спеціями. Я увімкнув світло та зірвав каптур з голови людини, що сиділа на стільці точно посередині кімнати. Ергономічність — ось що важливо, подумав я. Все повинне бути під рукою.

    Чоловік застогнав, потім спробував поворушитися, смикнувся. Хрипло задихав відкритим ротом — певно, мотузки затягнули занадто сильно.

    — Як спалося, падре? — спитав я, нахиляючись ближче. Він витріщився на мене, напружуючи короткозорі очі.

    — Що сталося? — спитав він. — Хто ви?

    Я відвернувся та рвонув ручку холодильника. Позаду завозилися.

    — Не рекомендую, — сказав я. Пиво-пиво-пиво, суцільне розчарування. Але все ж краще, ніж нічого. — Голими руками поліоргволокно не розірвеш, тільки скалічиш себе. Крім того, тут є я, а назовні — пара снайперів. Так що без шансів.

    Я відкрив пляшку та сьорбнув, а потім повернувся до нього, щоб краще роздивитися. Це й був мій «клієнт» — преподобний Андреас, також відомий серед недоброзичливців як Скажений Проповідник. Як і більшість моїх співвітчизників, я знав його за передачами, які йшли по візору. Він був усюди: читав свої проповіді по Реліджн Нешнал; інтимним голосом відповідав на питання в програмі для домогосподарок; відвідував в’язнів у Сан-Квентіні; виступав з промовою на відкритті благодійного фонду для дітей-сиріт, і так далі, і тому подібне.

    Має бути щось особливе, незбагненне у людині, яка змушує цілий натовп здійняти руки та рухатися в такт з її словами.

    Але в тому, хто сидів переді мною, не було нічого особливого та незбагненного. Середнього зросту, щуплий, зовсім ще молодий. Поки що не наляканий по-справжньому. Поки що храбрує, наскільки може храбрувати людина, що заснула у себе вдома, а прокинулася в незнайомій кухні, прив’язана до стільця.

    Він когось мені нагадував. Щоправда, всі мої клієнти когось мені нагадували — думаю, у всьому винні лицьові м’язи, ці маленькі зрадники, які складаються, як деталі пазла, у гримаси страху, сорому, болю, жахливого болю, нестерпного болю. Я міг би назвати ще сотню різновидів болю, аж тут прозвучав сигнал передавача.

    — Сай, — сказав голос в передавачі. — Я заскочу ближче до ранку. Підготуй клієнта — обличчя не чіпай, і взагалі, не дуже старайся, але нехай буде готовий співати й танцювати.

    — Танцювати — це навряд чи, — сказав я, і мені у відповідь хрипло засміялися.

    Я глянув униз і зустрів погляд преподобного.

    Танцювати — це навряд чи.

    — Ви мене вб’єте? — він говорив буденно, без недовіри чи придиху, як це часто траплялося з моїми клієнтами. Недовіра… вони не можуть повірити, що це може статися саме з ними. З дівчинкою по сусідству — авжеж, з тим хлопцем-якого-показували-по-візору — запросто, але з ними — ніколи. Кляті егоїсти.

    — Сподіваюся, що ні, — сказав я. — Хоча за це мені теж непогано платять.

    — Комусь я дуже заважаю, мабуть, — продовжував він.

    Я не став відповідати — мені було потрібно підготувати інструменти. Як зачарований, він спостерігав, як я розкладаю блискучі штучки, свердла та коліщата, розкручую протез та закріплюю тримач.

    — Що це?

    — Це насадки.

    Зазвичай я небалакучий, але сьогодні мені хотілося поговорити — певно, розм’як після спиртного. Але, правду кажучи, я не бачив причин, чому б не підтримати розмову, якщо мені так вже хочеться. Я нічим не ризикую. Дороги звідси у преподобного дві, і якщо він залишиться живим, то мріятиме якомога скоріше забути про все, що тут бачив і чув.

    Якщо зможе.

    — Отакий набір насадок — і будь-хто з металорганічною модифікацією верхніх кінцівок, як у мене, перетворюється на машину для тортур.

    — На кшталт ходячої м’ясорубки? — він спробував пожартувати.

    — Так, на кшталт м’ясорубки, — погодився я. — Почнімо?

    Преподобний, вочевидь, не чекав такого швидкого переходу від розмов до дії. Він притиснувся до спинки стільця, його чоло моментально вкрилося дрібними краплями поту.

    — Як вас звуть? — спитав він.

    Я похитав головою:

    — Нічого не вийде, падре.

    — Може, ми якось…

    — Я слухав твої проповіді, падре, — перебив я. — І знаєш, що мене найбільше дратує?

    Він похитав головою.

    — Ти постійно говориш про якийсь вибір. Ти кажеш, все, що відбувається, ми обираємо самі.

    Він кивнув.

    — Так і є.

    — Правда? — неочікувано для себе я відчув, як горло перехопило від злості. — Те, що зараз з тобою станеться, ти теж обрав сам? — Я засміявся. — Навіть дивно, що такий спосіб мислення знаходить послідовників. Ще й у таких масштабах.

    Він мовчав.

    — Ти помиляєшся, падре. Ти можеш думати, ніби все так, як ти сам обрав, але в результаті завжди знайдеться той, хто вирішить за нас. Неможливо виграти у цій грі.

    — Виграти можливо завжди, — м’яко заперечив він, і я зрозумів, що в мене увірвався терпець. Я ривком підтягнув стілець до себе і поклав руки на його пальці на підлокітниках.

    — Зіграємо з тобою, падре? Називається «правий, лівий чи обидва». Обирай. Почнемо з мізинців.

    — Ми могли б поговорити, — сказав він. — Вам потрібна допомога…

    — Обирай, — сказав я. — Правий, лівий чи обидва. Рахую до трьох. Один, два… — він не відповідав, і я закінчив: — Три.

    Хруснуло. Він не закричав, але я бачив, як надулися вени у нього на скронях та перекосився рот.

    — Спробуймо ще раз. Безіменний. Правий, лівий чи обидва?

    Цього разу він закричав. І потім він то замовкав, то знов кричав, але мені так і не вдалося змусити його зробити вибір.

    ***

    Я бачив свого янгола ще двічі: мигцем — одного разу напередодні того дня, коли я вступив до армії. І ще раз — одразу перед тим, як розірвалася бомба розміром із лляне насіння, і від мене, офіцера Спецвійськ Сполучених Штатів, що знаходився при виконанні, залишилася половина.

    Все відбулося блискавично швидко. Так нещадно швидко…

    В один момент Сайрус Бейл живий та задоволений життям, справ на сьогодні лишилося всього нічого, незабаром на нього чекає підвищення, а на порядку денному (чи, краще сказати, вечірньому) — гулянка і дівки-дівки-дівки. Поруч з ним йде новобранець, він дивиться на Бейла з розкритим ротом і не бачить янгола, який стоїть трохи осторонь. Бейл з новобранцем проходять повз нього, їх кроки луною розсипаються в пустому коридорі.

    Янгол застережливо підіймає палець та хитає головою, але хлопчина вже відчиняє двері, і в Бейла просто немає часу, щоб його зупинити. Щоб подумати. Він встигає тільки відштовхнути хлопця та зайняти його місце у застиглому просторі-часі.

    А потім крихітний шматок пластика спалахує клубком вогню, — лежати, Том! Лежати, сучий ти син! — і Сайрус Бейл довгу, нестерпну частку секунди спостерігає, як цей клубок завмирає, потім начебто зменшується в об’ємі та раптом розростається, заповнює повітря і все навколо.

    На порядку денному (чи, краще сказати, вечірньому) — загальне прощання з офіцером Бейлом.

    Я думав спочатку, що помер, і, правду кажучи, навіть здивувався: це було зовсім не страшно. Мені було легко, я плив у просторі, сповненому промінням світла, а десь на фоні було чути радісні, бурхливі звуки, наче там хлопали крилами якісь птахи, дуже багато птахів.

    Я повернув голову, намагаючись їх роздивитися, і тут мене скинули вниз. На землю, з розмаху, як кидають тенісний м’яч, і я був обвугленим, порваним тенісним м’ячем, в якого не виходило підскочити назад. Тому я ридав, як ридають новонароджені, і ніяк не міг зупинитися.

    А через пів року та шість операцій в моєму житті з’явився Россо. Одного не надто чудового дня — їх стало багато в моєму житті після того вибуху, нескінченна низка не-надто-чудових днів, просочених запахом дезінфектантів та туманом в голові від знеболювального — я прокинувся і побачив, що хтось сидить поруч з моїм ліжком.

    — Ось як держава дбає про своїх героїв? — вимовив незнайомець з удаваною скорботою в голосі. — Підлатали — та й годі. А як тепер жити — хоч хтось з них про це подумав?

    — Що треба? — спитав я крізь зуби, намагаючись піднятися та сісти за допомогою здорової руки. Лежати було надто принизливо — навіть більш принизливо, ніж борсатися під його холодним поглядом. Ще гірше було те, що він озвучив мої думки. З моменту, коли я прийшов до тями, я боявся думати, що буде далі, тому що від мене майже нічого не лишилося. Як я не старався, Сайрус Бейл разом з його далеким минулим та перекресленим майбутнім здавався мені вигаданим персонажем. Хто я тепер? Як я житиму?

    — Я продивився ваше досьє, — сказав незнайомець, — І воно мене насправді вразило.

    Мені він не подобався — втім, як і всі інші представники людського роду. Від нього віяло офіціозом, як лайном. Я одразу ж подумав, що він, певно, працює на якесь велике цабе. Я ніяк не міг зрозуміти, нащо йому знадобився.

    Він запропонував мені угоду. Найкраще протезування, яке можна придбати за гроші — металорганіка, яка не просто повертає втрачене, а перетворює людину на щось на кшталт кіборга із надможливостями, — найвміліші хірурги та… нормальне життя. Моє життя. Життя, в якому не потрібно випорожнюватися через трубку і, прокидаючись кожного ранку, заново згадувати та обмацувати порожнечу там, де повинна бути права половина мене.

    Незнайомець міг дати мені все це, а натомість я отримував роботу.

    — Кілера? Найманого ката? — це звучало так безглуздо, що я б розсміявся на все горло, якби він не був такий серйозний. — Ти головою вдарився чи як?

    На той раз я послав Россо.

    А потім були ще дві операції та одна спроба самогубства, але я був настільки жалюгідний та безпорадний, що навіть цього не зміг для себе зробити. Коли Россо прийшов знов, я був згоден убивати, тільки щоб все це припинилося.

    І можна сказати, що я досяг успіху в своїй новій професії.

    Зовсім як в старому доброму анекдоті: «На мою роботу ще ніхто не скаржився». Жодна жива душа.

    ***

    Ближче до ранку передавач ожив та сказав голосом Россо:

    — Сай, я зараз буду. Клієнт готовий?

    — Можу проткнути зубочисткою та перевірити.

    Після секундної паузи Россо зареготав.

    До його приходу в мене залишалися пара хвилин на відпочинок. Я ліг прямо на підлогу у вітальні — сильно нила спина, і зазвичай це допомагало. Останнім часом в мене іноді траплялися болі на лінії зрощення з металорганікою, але лікарі запевняли, що це психосоматичне. Може, моє тіло відторгає те, що дісталося надто дорогою ціною?

    Я повозив рукою у пошуках пульта і ввімкнув візор, щоб трохи розвіятися, але мені не пощастило: там, на екрані, був він, преподобний Андреас Майлз.

    — …кожен з нас має вроджене чуття. Кожен знає, де пролягає шлях до істини. Не всі готові його пройти, але багато хто з вас робить цей вибір прямо зараз. Бере на себе відповідальність за своє життя тепер, коли…

    Я вимкнув візор та деякий час лежав та дивився у стелю.

    Потім прийшов Россо й одразу ж попрямував до кухні, а я залишився лежати, краєм вуха фіксуючи звуки, що долітали звідти.

    — Преподобний… У мене є до вас послання від групи людей.

    Я почув здавлений звук.

    — …вам, преподобний, не варто було совати носа у політику. Вас попереджали, і неодноразово. Ви відмовилися взяти це до уваги.

    Я встав і підійшов до вікна. За допомогою зуму на очному протезі відстежив позиції снайперів, яких Россо залишив для того, щоб наш клієнт не втік.

    — Ви розумна людина, преподобний, — закрадливо продовжував Россо. — У вас є вибір. Ми можемо співпрацювати, подумайте про це. Покиньте думки про сенат, підтримайте наших людей — а ми готові вам запропонувати захист та…

    Россо осікся, і через пів секунди я зрозумів, чому. Скажений Проповідник сміявся — скрипучим, глумливим сміхом, від якого в мене раптом заболіло всередині. Точно, він не погодиться. Ані зараз, ані потім.

    Сміх обірвався гучним ляпасом.

    Я продовжував дивитися у вікно.

    Не менше, ніж година минула, доки Россо вимотався.

    Я багато думав і дійшов до висновку. Нічого надзвичайного не було в преподобному Андреасі. І переді мною не стояло питання вибору — з того дня, як я погодився продатися за можливість знов стати цілим, я знов і знов обмінював чужі життя на своє, не моргнувши. Всі вони — просто безлика біомаса, яку я повинен зжерти, щоб жити. І преподобний Андреас один з них.

    І таке буває, падре. Нещодавно преподобний Андреас стояв на сцені, до його слів дослухалися мільйони, розкривши роти, як голодні пташенята (дай-дай-дай духовного поживку!). На порядку денному в того Андреаса була просвітницька діяльність та наближення до блага ще однієї порції спраглих. А ближче до ночі — чарка коньяку і сесія блуду з гарненькою парафіянкою.

    Але зараз у цього, зовсім іншого Андреаса болить все, що тільки може боліти. Він знемагає від спраги (аж ніяк не духовної), від нього тхне потом та сечею — бо всі ми люди, навіть ті, кого шпальти називають «сучасним святим». На порядку денному… можна не казати, чи не так? Ми всі знаємо, що чекає на тих, хто не піддається на вмовляння «групи людей», яка не соромиться користуватися послугами снайперів.

    Зараз він сидить, звісивши голову, на тому самому місці, на стільці посеред акуратної, такої традиційної кухні. Волосся, світле та кучеряве, схоже на ягнячу шкіру, злиплося та побуріло, а тіло перетворилося на суцільний синець. Він схожий на зіпсовану іграшку і міг би здаватися жалюгідним — але чомусь в ньому немає нічого жалюгідного. Россо, я — це ми були нікчемні та безсилі, а він просто був побитий ледь не до смерті.

    Я зупинився у дверях та засміявся, і Россо різко повернувся і подивився на мене, як на божевільного.

    — Здається, ми зламали падре Андреаса, шефе, — сказав я. — Він зіпсувався і вже не співає свої проповіді. А ти матимеш великі проблеми, бо відкусив більше, ніж можеш прожувати. Хто б міг подумати, що цей хлюпик — такий кремінь?

    Россо вилаявся так тихо, що я не розчув, але, здається, він проклинав той день, коли вирішив благодійно обдарувати такого психопата, як я, — а потім кинувся до полоненого. Він сам наче втратив розум, і я подумав, він перетворить Андреаса на кисіль за лічені секунди. Я акуратно охопив Россо за талію та відтяг у сторону.

    — Він тебе не чує, — казав я, але Россо теж мене не чув, бо оглух від люті.

    Я відпустив його тільки тоді, коли він покинув спроби вдарити мене. Россо важко дихав і дивився спідлоба, з легкою недовірою, наче оцінював. Так, певно, дивляться на газонокосарку, яка ні з того ні з цього вирішує напасти на хазяїна. Потім випрямився та пішов до дверей.

    — Прибери його, — сказав він, не обертаючись, і вийшов.

    Я знов залишився один.

    Я думав: зараз я підійду до того, хто сидить на стільці, приставлю до лоба дуло моєї улюбленої скорострільної насадки, і через кілька секунд для нього все закінчиться. Але не для мене — бо хтось повинен ліквідувати безлад, який лишається після того, як клієнт відійшов до кращого світу. Вся процедура займе пару годин, і після цього від преподобного Андреаса залишиться пара запонок, а я зможу відпочити — помиюся, перевдягнуся і знов піду випити до бару Бронко. Може, навіть зніму собі хвойду й відтягнуся по повній програмі.

    Я видохнув і прикрив очі. Це було б добре. Дуже добре.

    А потім я подумаю про своє життя. Візьму відпустку ненадовго. Поїду до батьків — вперше за багато років.

    Час минав, а я все сидів та дивився на Скаженого Проповідника, чекав, коли він прийде до тями. Мені треба було дещо спитати наостанок, треба було, щоб він підтвердив мою здогадку. Мені здалося, я зрозумів, кого він мені нагадував: мого янгола, цього хрінового халтурника, який винен у тому, що я перетворився на машину для вбивств.

    Я думав, що дочекаюся, коли він відкриє очі, та спитаю: як ти міг? за що?

    Але коли Андреас отямився, я спитав зовсім інше:

    — Чому ти мене покинув тоді, у шпиталі, коли був мені потрібен? Чому дозволив погодитися на таке життя?

    — Я не розумію, — неясно прошелестів він.

    Це була правда — він не розумів. Я усвідомив свою помилку, коли заново придивився до його обличчя — Андреас і справді був схожий на мого янгола, але це був не він. Йшлося навіть не про ту подібність, за якою впізнають родичів, яка була колись (і лишалася дотепер, незважаючи на протезування обличчя) у мене з моїм батьком.

    — Так, так. Я помилився. Сплутав тебе з одним…

    Під його поглядом я встав і підійшов до вікна, слухаючи свої кроки. Мікромеханізми в протезах працюють майже безшумно, і зазвичай я їх не чую за биттям пульсу та за власним диханням. Але сьогодні вони співали — я йшов до вікна під звуки клятого Шуберта.

    — Не в тому справа, — сказав я своєму відображенню у склі.

    Справа була не у зовнішній подібності, як мені здалося спочатку. Просто у присутності Скаженого Проповідника світ дивним чином викривлявся — чи, навпаки, розправлявся, як зім’ята доларова купюра? — і я відчував, що сам обираю, куди йти далі. Точно так, як у ті моменти, коли бачив янгола.

    І хоча я довго відмовлявся у це вірити, і з лже-Сантою, і з Томмі, і пізніше, з Россо — це був лише мій вибір, нічий більше.

    Як і зараз.

    Я визирнув назовні. Само собою, Россо не відкликав снайперів.

    Першого я зняв одразу, другого не встиг — хлопець швидко зорієнтувався та спробував пристрелити мене раніше, ніж я пристрелю його. В нього вийшло. За частку секунди до того, як другий снайпер впав горілиць, до мене долетів його прощальний привіт — розривна капсула зачепила протезоване око та понівечила всю механіку. Я струсив металорганічні уламки, намагаючись не помічати шум в голові, що наростав потроху. Мені от-от може стати дуже зле, подумав я. Але не так зле, як могло б, якби капсула поцілила у здорове око.

    У мене запаморочилося в голові, і я майже впав, коли нахилився, щоб відв’язати Андреаса — звалився на коліна, наче збирався помолитися перед сном. Перерізав поліоргволоконні мотузки — насадки в протезі-м’ясорубці працювали безвідмовно, отже, нервові центри поки що в порядку. Звалив преподобного на плече, підвівся та пішов у напрямку до гаража. Мене штормило, і дорогою я впустив його, але він навіть не пікнув. І, дякувати богові, не питав, що це я таке роблю.

    В гаражі було темно, але коли ми увійшли — тобто, я увійшов, невпевнено тримаючись на ногах, — загорілося світло. Мені одразу здалося, наче щось не так.

    Але що?

    Я не міг роздивитися, зображення розпливалося, голова розколювалася від болю. Я попрямував туди, де стояв мій Лінкольн Ейр-ровер, та зупинився напівдорозі, щоб нажати кнопку на брелоку та запустити двигун.

    Поруч із Лінкольном стояв янгол, спираючись на сріблястий обтічний корпус.

    Стільки років минуло, подумалося мені, а він анітрохи не змінився.

    Його крила були складені, пара махових пір’їн прим’ялася, коли він підняв руку, вказуючи великим пальцем за спину — на авто, — і похитав головою. Пару секунд я дивився на нього, а в голові було порожньо-порожньо-порожньо. Потім я рвонув до виходу з усією швидкістю, на яку був здатен.

    Позаду шарахнуло, і мене перекинуло вибуховою хвилею. Падаючи, я встиг подумати, що Россо виявився обачливішим, ніж я вважав. І, будь ласка, я зовсім не проти померти, та тільки не зараз, будь ласка, коли я не один.

    Стіна обвалилася, і стало зовсім темно, а я все думав про Россо для того лише, щоб не думати про біль, якого було надто багато.

    Россо облажався, недолюдок, сучий син, і вирішив викреслити цю сторінку зі своєї чудової біографії. Він добре вивчив мої звички, для нього було простіше простого передбачити, що я робитиму. Спочатку я прибрав би преподобного, а потім перевдягся б у свіжий костюм з краваткою та пішов би прогулятися. На виході на мене вже чекали б снайпери.

    А якби вирішив взяти авто — на здоров’я, Сай, ось вибуховий пристрій, що детонує через двадцять секунд після запуску двигуна. Якби в мене не крутилася голова, як клята карусель, якби я не тяг на собі сто шістдесят фунтів напівживої ваги — за ці двадцять секунд я б акурат встиг дійти до Лінкольна та усістися на м’яке шкіряне сидіння. Ба-дамс! — і наш друг Сай вдруге (і цього разу вже назавжди) вирушає годувати божих пташок.

    Білих та чорних качок, що хлопають крилами, жадібних галасливих качок з жовтими ногами.

    Виявилося, це не качки.

    — Підіймай. Обережно, під ним ще один.

    — Живий…

    ***

    Я спав дуже, дуже довго, а коли прокинувся, все навколо було білим. Але я одразу вирішив не тішити себе надією, і правильно — я зовсім не помер. Білими були стіни лікарні.

    Поруч у кріслі сидів преподобний Андреас, весь у пов’язках та синцях, що вицвіли до жовто-сірого кольору. Коли він помітив, що я ворухнувся, то підняв голову від рідера та подивився на мене.

    — Як відчуття, падре? — спитав я. — Тихий, кришталевий ранок, а? Майже сімейний.

    Він посміхнувся.

    Я раптом відчув, що в мене зовсім немає сил. І тоді навалився страх — мені терміново треба було впевнитися, що від мене залишилось хоча б щось. В лівій руці стирчала крапельниця, але це мене не зупинило — я потягся, обмацав своє праве плече, скинув простирадло і переконався на власні очі, що я майже цілком був на місці, якщо не враховувати знімної частини протеза.

    Преподобний Андреас дивився на мене зі співчуттям. І точно так само дивився янгол, який сидів, підібравши ноги, на тумбі біля вікна.

    — Падре.

    — Так.

    — Я хочу дати свідчення.

    Преподобний Андреас кивнув, а мій янгол з досадою махнув на мене рукою, але не пішов, а сидів коло вікна весь час, доки я знов не заснув.

    Мені наснилося щось дуже хороше — з тих снів, які не можеш потім згадати, але які залишають по собі відчуття спокою.

    Кінець.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.