Переродження

Це був сьомий день тижня - неділя звичайно. На календарі, якщо мені не зраджує пам’ять, був серпень вісімдесят восьмого. Годинник показував сьому ранку, в цей час моя сім'я бачила сни. Коли більша годинникова стрілка робила декілька обертів, всі прокидаються. За принципом доміно (я так вирішив це назвати, здалось дотепним), - спочатку матір, яка готувала всім сніданок. Прекрасний омлет, який просто манив, наче у мультфільмах – рукою. Овочевий салат, за останній місяць вона зачастила з ним. Я навіть пам’ятаю приблизну причину цього здорового харчування. Сусідка вихвалялась, як це добре впливає на її талію, но мені здавалось, що все що вона робила добряче впливало на її сто двадцяти кілограмову тушу.

Після прокидався батько, який одягав свій синій-недільний халат, неохайно зав'язував пояс і прямував на запах свіжої кави, яку заварювала мати в турці. Якщо враховувати час, про який я тут розпинаюсь, ми були явно не з бідних, якщо голова сімейства мав халат для конкретного дня, а його дружина варить каву в турці.

І останнім хто падав (тобто прокидався) у цьому ряді доміно - Я. Відігрував роль сина. В той недільний ранок мені була уже ціла двацятка. Ні, у мене не був день народження, а може й був. Не пригадаю. Невдовзі мав закінчити університет. Що теж було достатньо витратно для тих років. Плати багато і ні за що – тобто вчись.

Якщо моя сорокалітня довбешка мені не зраджує, то це відбувалось за добу до того прекрасного дня, який я описав. Прекрасного, яким він мав бути, як зазвичай.

Прокинувшись рано вранці, через те, що у відкрите вікно хлюпали краплини дощу. Так здалось мені, коли відкрив очі завдяки цій мелодії природи. На вулиці дійсно йшов дощ. Тож прийшлось підняти зад з ліжка і закрити вікно.

Після такої розминочки і "лоботомії" вікном, спати ясне діло не хотілось. Не одягаючись, я спустився на перший поверх. Відчувши, що у домі вже нікого немає, розтягнув руки у боки та видав твердий звук горлом, ніби вереск, але без верещання.

Сніданку мені ніхто не залишив, напевно дуже всі поспішали. Корчив лице, точно корчив, я себе знаю, через велике небажанням готувати собі, звісно. Відкривши холодильника, щоб побачити якийсь напів консервант або залишки вечері. Та нічого, тільки інгредієнти, які потрібно поєднувати між собою, щоб отримати страву (зараз я б душу продав за те що побачив тоді у холодильнику). Це не тішило, ані трохи.

Справа була настільки важка, що мені спало на думку зателефонувати до моєї подруги, яка точно сиділа без діла. Тоді у мене, точніше у мого батька в кімнаті був стаціонарний телефон. Розкіш. У Ольги, так звали мою подругу, теж він був. Вона з сім’ї, яка давненько товаришує з моєю, але наше покоління вже віддалялось, але не ми. Після того, як закінчив розмову з Олею. Можливо тоді їй здалось жартом, те що я запропонував їй прийти і приготувати мені сніданок. Та не встиг я відкласти трубки, у двері подзвонили.

"Невже так швидко?", - жартівливим тоном промовив у своїй голові. Та за дверми мене чекав міліціонер.

- Доброго ранку.. Я сержант Річенко. Ви Камські?, - достатньо холодно промовив міліціонер, не чекаючи відкриття дверей повністю.

- Антон Камські, саме він, пане, - одразу, не вагаючись відповів я.

НКВД-шник витримував паузу. Я відразу зрозумів, що нікого він не розшукує, не збирається арештувати. Адже погляд був твердий, ніяких зирків за спину та у сторони. Свідчило це, що сержант прийшов щось повідомити. Та тільки ця думка зійшлась у голові, Річенко продовжив:

- Мені розпорядили повідомити вам, що сьогодні о восьмій ранку, ваші родичі потрапили в дорожню катастрофу і на…

- Стійте, що? – вигукнув я, та перебив сержанта. Той навіть легко не злякався, не був здивований. Якби ви його бачили, подумали б, що він створений для таких розмов, для таких новин.

- Я співчуваю, але візьміть себе в руки. Ваші родичі, на жаль. – так і не закінчив свою промову. Він побачив, що мені і так все ясно... а може і добурмотів своїм холоднючим тоном, але я уже не слухав. Зняв синього капелюха, скорчив лице та пішов.

Мої вічі були залиті сльозами, а якщо говорити словами «фуфлософів», - то горем. Тоді всю ніч я пригадував моменти, жалів, уявляв альтернативний хід подій, подумки повертав з мертвих свою сімейку, спочатку цілком. Потім, ніби відкидав варіанти когось із членів. "Можливо хтось не гідний повернутися?", але які ж це були пусті думки, уяви і надії парубка чий розум від недосипання малював такі картини, що Достоєвський б перевернувся у гробу чи ще хтось там з їхнього племені митців. Тоді щось в мені зламалось і змінилось...

Давненько вуличні світила не проваджали місцевих жителів, деякі із них вже злягли від зіткнення з автомобілями у останні дні свого повноцінного існування, а щасливі власники цих автівок швидше за все померли і пішли своїм шляхом. Ті кому не пощастило, залишились гнити в них, чекаючи поки якийсь мародер не доб`є їх через жадібний погляд, який зацікавлено застигне на бардачку. У самих ж автомобілів немає вже нічого, щоб доводило їх дієздатність. На багатьох відсутні колеса, або ж вони здуті і залишились нікому не потрібні. Все що б'ється і ламається – побите і зламане.

Переродження - так називають час, коли катастрофа (якщо це можна так назвати) спричинила оберт цивілізації. Називають ті, хто все ще не втратив віру у щось, що не давало згаснути ніколи і нікому. Не жителі цих земель, а от природа переродилась. Колишні міста видають тільки незрозумілі будівлі, які ніяк не клеються з оброссям зелені. Крізь тріщини у асфальті проростає папороть. Чомусь саме вона знайшла собі місце у “новому світі”. Цегляні будинки, більше не чекають шпаклювання, їх бридкий оранжевий колір давно вкритий лісовим мохом. Зазвичай двері забиті зсередини, швидше за все хтось їх забарикадував, але так і не зміг покинути оселю. Оселю в якій, бетонні стіни зараз покриті справжніми квітами, а не малюнками на обоях. На місцях дубових столів - росте живе дерево, і через розбиті вікна хапається за сонячні промені. Швидше за все, воно так само легко згасне у просторі тієї кімнати, як і власники оселі.

На цих землях, люди помирають двічі. Так вже ведеться не одну добу, не один місяць і навіть не рік. Хтось слідкує за календарем, розраховує і малює його власними руками (навіть таких відчайдухів я зустрічав), бо тоді коли зупинився світ, навіть найкращі працівники календарних фабрик не створили календар на двадцять зим уперед.

Часу промайнуло вдосталь. Діти вже не ходять у школу. Якщо пощастить з батьками (що малоймовірно), вони зможуть навчити їх письму. Саме письмо для листування, останній засіб комунікації на цій планеті.

Єдине, що залишилось незмінним і “актуальним” - вбивці та мародери. Їм відкрився ящик пандори, вони отримали все що їм хотілось. Світ у якому немає правил, жодних. Від закону і моралі залишились тільки терміни у тлумачних словниках, та й ті гниють у бібліотеках. Лайся, гвалтуй, кради, трощи і вбивай.

Коли я вперше зустрів такого на вулицях, на старих, ще не перевернутих. Звичайний чоловік в діловому костюмі з дорогими туфлями (підробка, швидше за все). Тодішні риси його обличчя вже не вимальовуються, може й на щастя, але думки були темні, грязні. Таким як вони місце у пеклі, там займуть своє місце. Вже займають у новому світі.

В центрі району Ласкад, розташований табір общини, яка називалась доволі оригінально - “Ласкад” (та кому яке діло до назв). Обнесений навкруги дерев'яними стінами, дуже незграбно і швидко збудованими. Вигляд породжував думку, що незабаром все обвалиться. Ззовні було не дуже безпечно домайстровувати, тож робота кипіла від ранку до вечора зсередини.

Світало, чергові вже здавали оглядові позиції своїм товаришам, молотки гучно постукували по цвяхах та дошках. У кабінеті голови общини була мертва тишина. Він звісно ж не спав, прокинувся зо дві години тому. Він виспався, адже лягали в ліжко, як тільки смеркає. В сумерках робити нічого, а привертати увагу лишніми звуками було ризиковано.

Голова сидів на старому шкіряному кріслі. Справжня шкіра, за стільки років не втратила свого хорошого стану. Зате ручки і ніжки виглядом немов вимовляють тому, хто дивиться на сидіння - “Нам уже під сотню...”. Григір, так звали голову общини, переглядав власно написаний рукопис. Він нахилявся, щоразу як тільки починав знову перечитувати текст. У ньому все було граматично правильно, думки нанесені чисто і не агресивно. У минулому житті він був юристом, тож промови писати умів.

Єдині двері які вели у кімнату застогнали, промінь світла наростав з відкриттям, аж поки у кімнату не увійшов чоловік.

- Це добре, що ти зайшов, - не відриваючи погляду від листа паперу, впевнено промовив Григір, він знав якого гостя чекає, - сьогодні тобі доведеться податись на край міста. На Пасіку.

Район був під контролем головорізів, які отримували плату за так званий захист поселень і общин від них же. Ті люди були конкретним непотребом, колись я зустрів одного з них, тож не змусив кулю чекати.

Голова підвів погляд і стиснув губи, безмовно чекаючи відповіді мовчазного співрозмовника, але той тільки кивнув. Цього було достатньо.

- Це важливо. Лист і сумка, - голос на секунду змінився на більш наказовий.

- Сумка? - перепитав гість. Він був здивований, але емоції про те не свідчили.

- Набої для ПКШ, - з агресією на обличчі відповів голова, але вона була спрямована не на співрозмовника, а тому кому ця сумка дістанеться.

Під час розмови сумка наповнена набоями була вже на столі, а лист перев’язаний стрічкою. Тож вони вже були закинуті у велетенський похідний рюкзак.

Я розплющив очі, та перестав їх чути. Весь час моя гвинтівка з восьмикраткою націлена на довбешку голови общини. Думки у нього були чисті (що неймовірно мене заганяло в роздуми), весь ранок до приходу незнайомця стурбовано обдумував плани на розділення їжі та іншої добутої провізії. Плани щодо розвитку і подальший дій були хорошими, жаль він їх не записував, адже наступної хвилини я натисну на курок і позбавлю його життя.

Я влучаю у череп і рознесу йому мізки. Тоді він не оживе вдруге у не зовсім своєму розумі, у дикому вигляді, а якщо пристрелю його в іншу частину тіла, то після, від його рук постраждають жителі общини. Тож я вагався, довгенько вагався, що встиг спостерігати і читати його більше чотирьох годин. Але вирішив його долю і общини.

Переродження уже давало свої перші поштовхи. Дивні випадки, люди помирають і повертаються, щоб зжерати своїх близьких на поминках - стислий варіант того з чого все почалось. Я чув подекуди щось на типу цього по радіо, але на днях поховав сім’ю, то ж мені було не до Надзвичайної Ситуації, яка вже була оголошена радянським урядом.

Я лежав днями на ліжку, інколи на дивані. Харчувався недоїдками та пив звичайнісіньку воду з під крану (з часом її перекрили, десь на добу). На третій день після оголошення НС, електроенергію відключили, якраз тоді мій відчай відійшов на задній план. Душив останні звуки з радіо, яке на славу винахідникам того часу, було на батарейках.

Прокомуністичні ведучі вмовляли людей не панікувати та не зневірюватись у владі, адже вона робить все для народу. Це останнє, що я почув з того радіо, воно розрядилось.

Сидіти вдома не було вже ніякого сенсу, харчі закінчувались і повітря у кімнаті вже здавалось кислим і відштовхуючим. Тож я вирішив попрямувати до найближчого кіоску з цигарками, а після - в магазин.

На вулицях нічого незвичайного не помітив. Жителі міста розгулювали вулицями у свій останній вихідний, а попередження і прохання розцінювали як казочки. Навіть я на хвилину зарядився позитивом і впевненістю, що все гаразд і маячня, яка наче повертає мертвих в життя - пусті балачки.

У своїй розповіді вже згадував чоловіка у чорному костюмі і лакованих туфлях. Він стояв перед мною в черзі до кіоска з тютюновими виробами, або ж цигарками. Погляд прикутий до його взуття: мене не покидала думка, що його туфлі - підробка.

Чоловік гучно подякував, розвернувся, ледь не танцюючи на своїх гидких туфлях і я зустрівся з ним поглядом, у того грала усмішка, яка затрималась після спілкування з продавчинею.

Тоді я вперше побачив темряву думок людини, відчув емпатію до його бажань та лицемірність тієї посмішки, з якою він покидав жінку у віконці того кіоску, прочитав мерзенні слова які крутились у нього в голові, фантазії щодо зґвалтувань та вбивств. Час ніби зупинився і я цілу вічність пересував його книги свідомості по полицям. Продавчиня перебила мій потік морального болю від відчутого:

- Вам що?

Чоловіка у чорному костюмі та фальшивих туфлях вже не було. Я не відповів жінці, мовчки, немовби психічнохворий з відкритим ротом побіг у будь-якому напрямку. Біжучи кожна думка перехожого, якого зустрічав на шляху, залізла мені в голову, я чув і бачив все, що у них коїться в довбешці, не міг це зупинити. З'явився головний біль, мені зробилось гірше, щось надзвичайне відбувалося зі мною і контролю над цим я не мав.

Надіюсь мою сім'ю не спіткала така ж доля, як і всіх хто помирає вперше і перероджується для смерті удруге. Або ж вони конвульсують у своїх гробах, а може вибрались (ті хто помирають двічі витриваліші) і отримали кулю в свою тушу, бо ж зустріти їх не бажаю.

На вулиці була нестерпна спека, сонце ніби добивало всіх хто залишився на цій клятій землі після переродження. Тоді я блукав в пошуках провізії вулицями міста, ще не такого зеленого як зараз. Розгледіти гнилі стенди та ржаві банери не складало ніяких зусиль. Це було за п’ять років до того як приціл моєї гвинтівки був націлений на голову общини Ласкад.

Не знаю, був він тоді вже кимось для тих людей в общині. Моя перша зустріч з ним, вийшла доволі напруженою і мало не закінчилась летально для когось із нас.

Напівприсядом оминав згаслі в сиву давнину автівки, заглядаючи у середину салонів, щоб побачити бодай щось, що могли про всяк випадок взяти із собою водії і залишити для мене або інших мародерів (самі не бажаючи того). Інших мародерів, так, я вже порівнював себе з цими пройдисвітами, бо що ще залишалось, як не обкрадати, те що обікрали або обкрадуть?

Від моїх спланованих дій відволікло незрозуміло тихе, наче приглушене чиєюсь рукою, завзяте дихання. Мені в довбешку прийшла думка, що це жіночка, яка потребує допомоги або ж вона заманює звичайних блукачів в пастку. Коли ж вони підійдуть до неї, то отримають по своїй добрій умислів голові від друзяків цієї хвойди.

На щастя я розумівся в поглядах людей, що вони собою несуть. Чи то крик про допомогу або ж манять у пастку. То ж не входячи повністю у той провулок, з якого лунало вже не дихання, а якісь стогони, я зиркнув в сторону джерела цього звуку.

Мої здогадки розбились, як давно розбились дзеркала тих автомобілів, повз які я проходив хвилину тому. Жінки там не було. Я побачив чоловіка в дивно-хорошому піджаку (вибирати одяг собі до смаку було не легко і не потрібно). Він сидів на колінах спиною до мого погляду, а ще тінь провулку не давала мені розгледіти його повністю, хоч би він стояв обличчям до мене.

Чолов’яга парадоксально рухався назад, а потім вперед, та не так щоб зрушитись з місця. Спочатку мені здалось, що він один з тих, хто помирає двічі, але нагадаю, на ньому був на диво охайний піджак. Це було не характерно для мертвих, які не відчувають навіть п'яти сантиметровий наліт на своїх гнилих зубах, що вже мовити про хороший вигляд. Перед собою він щось тримав руками і все ще не переставав хитатись. “Мабуть не може вставити патрон у патронник свого пістолета”, - такий вирок заключив зі своїх спостережень.

Невідомо чому, але я вирішив попрямувати у його напрямку. Не можу пригадати, що мною тоді керувало. Я давно не розмовляв з людьми, а може хотів просто допомогти.

- Ей, тобі допомога не потрібна? - зробивши ще декілька кроків, закинув свою гвинтівку за плече, аби не налякати незнайомця. Руки розтягнув у різні боки, щоб вони свідчили про мої добрі наміри.

Погляд тримався твердим, більше нічого від мене сказано не було. Я чекав відповіді чоловіка у піджаку. Та він завмер, його імпульсні рухи припинились, стогін теж.

- Що тобі потрібно? У мене нічого немає. - спокійним голосом промовив любитель непідходящого одягу. Його погляд застиг над тим, над чим він забарився до нашої зустрічі.

- Я просто давно не зус... - затнувся, бо побачив поряд з ним револьвер. Не певен, чи він був заряджений, але лежав він для такого випадку, як наша зустріч.

Незнайомець різко відкинув якийсь об’єкт від свого паху, зірвався з колін, по ходу схопивши свій револьвер. Через мить він стояв у повний зріст і цілився у мене з клятого кулевипускача. Штани у нього були приспущені, та трухани він уже встиг підтягнути вільною рукою. Мої руки розведені в сторони, а погляд грався у бій між тим де зосередитись. Його обличчя здавалося знайомим, та мені було не до цього, бо глядовий бій виграв об’єкт, який відкинув чоловік коли піднімався.

То було оголене тіло парубка, давно вже мертвого, сьогодні помер удруге, в цьому я був певен. Цей вертухай вструмив з тишка йому ножа в скроню, щоб той не шумів та не верещав, що було характерно збудженим мерцям. Ножа вже не було там, але чіткий слід від нього присутній. Після цього він вже не міг вкусити свого некрофільного гвалтівника за шию або причандал.

Я отямився і перевів погляд на револьвер чоловіка в піджаку, який вже встиг заправити свої штані, вони непогано підходили до всього наряду, піджаку і дорогих туфель. Все ще наряд мені здавався не підходящим для таких земель, для такого часу. Барабан ствола був відкритий, чітко виднілись дирки в ньому, що свідчило про відсутність чотирьох патронів, але один все ще міг бути і невпинно чекав свого старту.

- Там є набої? Чи ти все вицідив у цього бідолагу? - нервово, але без запинань спитав і щиро посміхнувся, перевівши погляд вже на рівень очей чоловіка.

Охайна борідка та довге волосся не видавало на обличчі капель поту, та й без цього, було зрозуміло, що він пітніє. Тхнуло від нього, як від товстенької дівчинки після фізкультури. Він був схвильований цим дійством.

- Зараз я тобі доведу! - нервозно скрикнув вертухай і знову пролився потом.

На мить я проникся бідами гвалтівника трупів, переварив його думки і бажання. Побачив біль, радість і найголовніше, як мені здається, дізнався скільки набоїв у тому револьвері. На мить заплющив очі, щоб від невідривності не застигнути на довгий час, струснув головою і знову поглянув на пістолет опонента по спарингу за життя.

- Стріляй, нумо. - спокійним, невимушеним голосом викинув і незграбно стягнув з плеча свою гвинтівку. Незграбність полягала у тому, що її приклад стукнувся об моє стегно.

Звісно він не вистрілив, а тільки налякано, як лісовий звір, на якого присвітили ліхтариком - побіг, а у цьому випадку, налетів на мене, збив з ніг, але не збирався завдавати мені шкоди. Принаймні тоді. Я струснувся на понівеченому часом асфальті і не вагаючись, піднявся.

Чоловіка не було, по собі він залишив тільки тіло давно мертвого всередині і зовні - монстра, який догнивав би і без втручань. Не скажу навіщо, але першим ділом, я оглянув тіло цього хлопця, точніше мерця з тілом хлопця. Те що я побачив, підтвердить слова сказані мною раніше. Він дійсно трахав його, свідчили про це штанці, які охайно спущені до колін лежачого пасива. Надіюсь хоча б поцілунків між ними не було. Як на мене краще вже перетягувати на стінку, а не трахати труп.

Зосередившись, затримавши дихання, заплющив ліве око, щоб праве спокійно споглядало ціль у прицілі гвинтівки. Просидівши у такій позі доволі довго, я думав, завжди довго думаю, а може просто повільно.

За останні двадцять років мої діяння не назвеш героїчними. Якщо відкидати вагу вчинків моїх і Григіра, чому я не заслуговую кулю в лоба? Грязну та принизливу кулю, яка влучить з такої відстані, що вбивцю ніяк не відслідкувати.