Прокляті мимохіть

– Пані, панове та усі інші гості, упириці та вовкулаки, вурдалаки та зомбаки різного штибу, вітаємо на нашому святі ночі та проклятих. Заходьте, знайомтеся, радійте своїй силі та проклинайте людство. І нехай прибуде з вами темрява, – поважного виду вампір в червоній свитці та з настовбурченою сивою зачіскою вітав прийдешніх з імпровізованої сцени.

Зі всіх-усюд прибувало все більше і більше служителів ночі, та просто проклятих істот, котрі прийшли сюди заради цікавості. Магічна ілюзія, що розширювала підвал до небувалих масштабів, з кожним новим гостем все більше набувала вигляду випаленої галявини посеред покрученого лісу. На колонах привітно посміхалися прикуті кайданами скелети. Мумії, прибувши здалеку, вже встигли розвісити власні бинти, неначе гірлянди на гіллі, що додавало місцевій атмосфері трошки пустельного затишку. Привиди привітно верещали один на одного. У цілому царювала легка та невимушена атмосфера вечірки. Якщо ж забути про походження місцевої публіки, то взагалі не відрізнити від людських гулянь.

На вході до імпровізованої крипти відвідувачів зустрічала похмура упириця. Навіть в спробах виглядати привітно та ніяк не втрачала зловісного погляду ненависті та презирства.

– Ану пішов геть звідси, дрібнота! Тебе не запрошували, – жіночка шкірилася на непроханого гостя, загубивши останні нотки примарної дружелюбності.

– Я нечисть, я зло, я гнів та людська загибель! – не вгамовувався коротун, в спробах пробратися на свято.

– Ще раз повторюю, це свято проклятого зла, а ти домовик, тобто природнє. Ти навіть не зло в стандартному розумінні, просто крадеш у людей шкарпетки і повертаєш дріб’язок в обмін на частування. Тому йди геть до своїх, а то позву охорону!

Домовик зі злості тупнув ніжкою, плюнув в лице упириці, та з реготом втік, тільки його і бачили. До стійки натомість підійшов наступний.

– Вибачте, я ось, – мертвяк протягнув якийсь папірець.

– Так, вибачте за цю виставу, він до нас постійно намагається пролізти, бо збори його «братії» надто вже рідко відбуваються, – упириця уважно розглядала протягнутий сувій, – так, проходьте, все вірно з запрошенням.

– Запрошення куди? – зомбі виглядав розгубленим. В його затуманених очах проглядалася сотня запитань.

– На свято. Ви, я так розумію, новенький?

– Я не знаю! Я мовчки вмер вдома, потім раптом прокидаюся в могилі ні з того, ні з сього. Ледь виліз назовні, сварився зі сторожем кладовища, а тут кажан з ось цим сувоєм в лапках підлетів. Там була адреса і я подумав, може знайду якісь відповіді і допомогу, бо сторож відмовився допомогти.

На фоні почала грати дуже сумна органна музика, а на столі з наїдками (в нашому світі його б назвали шведським, але в цьому шведами не пахло, тож «стіл з наїдками») почали виникати різноманітні закуски. Тельбухи змінювалися фаршированими очима, а смажені мізки сусідствували з незрозумілими драглями. Одразу знайшлися невдоволені відьми, що кричали про неповагу до їхньої дієти. Але окрім них, всі дружно прийнялися наминати частування, під заздрісні плямкання привидів, що не могли торкатися матеріального і насолоджуватися їжею.

– О, то ви від Норберта? – поцікавилася вартова вампіриця.

– Якого такого Норберта? – здивовано перепитав мертвяк.

– Той сторож кладовища, з яким ви сварилися – некромант у відставці. Чомусь уві сні махає руками і підіймає деяких «свіжих» померлих. Дивовижа в тому, що його сонні прокляття ніхто зняти не може, тож трупи приречені на вічні поневіряння.

– І що ж мені робити?

– Їжте мізки, чи що там зомбі роблять. Насолоджуйтеся життям!

– Та хіба ж це життя?

– Ну тоді насолоджуйтеся нежиттям! Проходьте і не затримуйте чергу.

Ходячий труп неспішно почимчикував вглиб вечірки. Десь навколо відбувалося буйство святкування. Прокляті хвалили нові форми свого існування. Підбурювані головним вурдалаком в червоному сюртукові, колишні люди, ельфи та гноми проклинали живих та співали соромітські пісні.

Колись веселого чоловіка це все не цікавило, тож він забився в дальній куточок, зайнявши єдиний напіввільний столик на гулянці. Важко було не реагувати на навколишнє дійство, та мрець настільки занурився у власні роздуми, що йому вдалося. Він не реагував на відьом, що дістали мітли і почали битися ними, неначе мечами. Не звертав він уваги і на зомбі, котрі гралися власними головами у щось схоже на боулінг, смішно ойкаючи, коли ніс чи вухо торкалися підлоги. Не було діла йому до привидів, котрі пролітали крізь наїдки, лишаючи, на і без того непривабливих харчах, зелений слиз. Залишки ледь живого мозку заполонило лиш одне :«А що робити далі? Чим він заслужив таку участь?»

Раптом до столика підлетів сивий голова вечірки в червоному вбранні. Його мертві очі горіли безумством, а обличчя світилося від задоволення.

– А от і наша перша пара, що склалася на цьому прекрасному святі темряви! – заверещав упир і юрба одразу забилася в екстазі, – Зомбі та вовкулака, це щось новеньке.

– Яка ще пара? – незрозуміло вирячився на нього наш ходячий труп.

Лиш промовивши питання, він помітив всю дивину обраного пристанища. По-перше, велику могильну плиту, з якої складався стіл, прикрашав жирнючий напис «місце для створення відносин». По-друге, в дальньому кутку того столу знаходилася перевертниця в рожевій сукні з квіточками і з мокрою від сліз вовчою мордою.

– Хто ти, красуне, і чим цей трупак тебе образив? – як ні в чому не бувало, запитував головний вурдалака.

– Це не він! Я його навіть не знаю. Це та клята ворожка…перетворила мене на це волохате чудовисько, бо в неї був поганий день. А коли я попросила зняти прокляття, то вона сказала, щоб я походила так пару років і коли порозумнішаю, то вона подумає, – слова було важко розібрати не так через вовчу пащу, з яких вони виходили, як через постійне ридання.

– А чого плакати, ти тепер одна з нас. Сильна, невразлива та міцна. Піди та розірви ту ворожку на шмаття!

– Я прийшла сюди за допомогою, а те, що ви радите, тільки погіршить ситуацію. Хто ж потім відверне прокляття?

– А навіщо його відвертати? Ти тепер краща, ніж була!

Дівчина від таких слів ще більше розплакалася. Відпихнувши набридливого упиря, вона побігла в невідомому напрямку збиваючи на всіх, хто стояв на шляху. Під удар потрапило пару мумій, що змусило їх повністю розмотатися. Також постраждали столи з закусками. Та ніхто не звертав уваги, неживим було начхати на проблеми інших, якщо вони їх не веселили. Тим паче посеред свята, реагувати на дрібнички – то гріх. Якби дивно не здавалося ставити в один ряд проклятих і гріх.

Та наш зомбі почувався винним. Винним, що не помітив її за власними переживаннями. Винним, що змусив опинитися в такій незручній ситуації. І головне – винним, що був єдиним з присутніх хто розумів, як їй, але не підтримав.

Він підскочив і пошкутильгав за дівчиною. Бути зомбі виявилося досить незручно, коли діло доходило до швидкого пересування. То нога вивернеться, то шия зламається, то рука відпаде. Тіло майже не слухалося, та через двійко сотень метрів до того звикаєш.

– Агов, зачекайте, пані! – кричав він.

– Чого вам?

– Я лише хотів поцікавитися, як вас звати?

– Я Стефані. Та навіщо вам це? – на хвилину вона навіть зупинила потік сліз, щоб не прослухати причину такої дивної для місцевих створінь поведінки.

– А я Ґлен. Точніше був ним ще два дні назад. Я розумію вас, Стефані.

– Ні, не розумієте!

– Чудово розумію. Ще вчора я мирно та смиренно лежав мертвий у власній могилі, поки клятий некромант випадково не оживив мене.

– Співчуваю, – обережно додала дівчина.

– І я, як і ви, прийшов сюди за відповідями і знятим прокляттям!

– Але вони не хочуть їх знімати. Ці прокляті насолоджуються власним становищем. Знущаються, не даючи жодних відповідей.

– Я теж так думав. Але ось вона відповідь, – Ґлен розвів руками.

– Де? – вовкулака затрусила мордою навсібіч.

– У вас, та у мені.

– Знущаєтеся? – з недовірою перепитала вона.

– Ні, можливо нам варто влаштувати власні збори. Не бездумно насолоджуватися цим становищем, а допомагати іншим звикнути до нього і жити з ним. Зібрати навколо себе таких, як ми – «випадкових проклятих».

– І з чого ви пропонуєте почати?

– З кави для початку і гарної історії про ваше життя!

– Хто ж продасть каву мерцю та вовкулаці?

– У нашій столиці вистачає диваків, тож знайдемо. Ну що, ходімо, – чоловік підставив новій подрузі руку, запрошуючи ту на прогулянку.

– Домовилися, – Стефані взяла його під руку, а потім додала, – не забудьте свою другу долоню, бо вона у вас відпала.

– Ой, прошу пробачення.

І вони пішли вперед на пошуки кави. Саме з цього моменту, раз на декілька десятиліть, напередодні літнього сонцестояння, у серці країни проводилися одночасно два святкування. Одне було пристанищем темряви та проклять, домом насолоди новою формою існування. А інше, хоч і не було таким помпезним, та допомагало випадковим проклятим знайти своє місце в новому і незвичному світі.