Люби себе бо завтра буде пізно

Люби себе, бо завтра буде пізно. Так завжди говорила мені бабуся, коли я з села приїжджала до неї в місто. В нашій родині вийшло все навпаки. Зазвичай це міські внуки їдуть до бабусі в село, щоб поповнити запаси консервації та овочів з власного городу. А в нас я везла це все моїй вісімдесяти річній бабусі Євдокії Павлівні, що проживала, хоч і в невеличкій квартирі, зате в самісінькому центрі міста.

В селі вона була всього лише один раз. На нашому з Іваном весіллі і одразу заявила, що більше і ноги її у цій пилюці не буде.

Бабця в мене була з норовом. Все таки перша актриса міського театру, в минулому. Я теж до заміжжя мешкала в місті. Вступила до інституту на дизайнера одягу і на першому курсі, під час якоїсь студентської вечірки, познайомилась з Іваном. Веселим карооким красунчиком, що вчився на агронома вже на четвертому курсі. Кохання спалахнуло між нами майже з першого погляду і закрутив мене Іван так, що я і не помітила, як рік наших стосунків пролетів. А потім, ще й до всього, я завагітніла.

І ні це зовсім не історія про те, як він мене кинув і так далі, по списку основних страждань вагітної покинутої дівчини. Навпаки, відчувала легку тривогу з приводу вагітності лише я. А Іван був на сьомому небі від щастя. Він у мене дуже заповзятий. Відразу запланував дату весілля і поїхав між сесіями робити ремонт у будинку, що йому від діда дістався. Мовляв, негоже жінку молоду до батьків приводити жити. Має бути свій куточок. Я було заїкалася про те, що хотіла б у місті жити та він мені швидко усі плюси і мінуси по полицям розклав і так уміло, що я сама ж і погодилася на невідоме мені тоді сільське життя. А там і академвідпустку довелося взяти, бо закривати сесії з новонародженим немовлям виявилося неможливим.

Ось так, одне за одним, рік за роком, не встигла я і оком моргнути, як я мама трьох дітей тягну торбу з гостинцями на четвертий поверх до бабусі Євдокії. Пам'ятаю, як вона тоді цокала, дивлячись на мене, язиком та все повторювала, що я не тягова кобила. А я щиро того не розуміла, бо справді була щаслива з чоловіком.

Про навчання тільки довелось забути. Друга моя вагітність трапилася через півтора року після народження первістка синочка та ще й двійнята в нас з Іваном вийшли Чоловік мій, тим часом, байдиків не бив, а пропрацювавши рік на одного місцевого фермера, вирішив свій бізнес закрутити – свиней розводити.

Може хтось з вас і посміхнувся зараз та дарма. В мого чоловіка руки золоті і голова працює так як треба. Тож наш маленький бізнес з роками переріс у найбільшу в області свиноферму, де все було облаштовано по заграничним технологіям. А будинок ми новий побудували, двоповерховий, з усіма зручностями, паркетом та дорогим ремонтом.

Я ж ті сумки з гостинцями не по маршруткам тягнула, а привозила на власній машині. А бабця Євдокія всеодно бурчала, що не люблю я себе, не жалію. Вона померла, коли в мене саме четверта дитина народилася, моя принцесса серед трьох братів.

Життя бігло від свята до свята, від осені до літа. Бізнес наш зростав та розширявся, а я завжди була заклопотана зі своєю малечею. Місто від нас всього лише в двадцяти хвилинах їзди на машині, тож діти мої ходили і на танці і на малювання і на карате, а старший, так і взагалі на три гуртки бігав. Він у мене плавати любить, тож я возила його на басейн, а ще на англійську, бо в селі з хорошою вчителькою іноземної біда ціла. Одна є і та ще мабуть маму Івана навчала.

Ось так я бігала та метушилася допоки мені сорок не стукнуло. Діти повиростали, тепер кожен сам їздив куди йому треба було (маршрутки до міста в нас регулярно ходять) а старший так і взагалі три роки як за кордоном навчається. Тож до дому приїжає лише раз на рік. Чоловік мій новий бізнес почав освоювати. Тепер він ще й теплицями займався, овочі вирощував. Короче, в усіх свої справи, а мені чомусь почала снитись бабця Євдокія. Ніби сидить вона в своєму улюбленому креслі гойдалкі, цокає язиком та все свою фразу улюблену повторює: "Люби себе, бо завтра буде пізно". Чоловіку розповіла, а він мені:

– Соня не нервуй. То покійники на зміну погоди сняться.

Та щось і погода не змінилася, а бабця все продовжувала мені снитись. І от чи через ті сни, чи може воно саме по собі, але трапилася зі мною перша в моєму житті депресія. Пустота заполонила мене з середини та так, що нічого мені не милим було.

Ніби ж і розумію, що не має чого мені скиглити. Маю чудового чоловіка. Він же не тільки й досі кохає мене, а ще й поважає і ладен виконати будьяку мою забаганку. Діти всі здорові та самодостатні, навіть найменша донька, якій тільки шістнадцять має виповнитися, вже дуже самостійна та з купою планів на майбутнє. І роботу ніби маю ( чолоік до себе пристроїв. Я закінчила бухгалтерські курси тож тепер уся документація та звіти були на мені) а от жагу до життя втратила.

Довго я ще намагалася душити те відчуття пустоти в собі, бо ж соромно було кому сказати про таке. Навколо в людей скільки біди трапляється, а я тут сирість на рівному місці розвела. Та все ж від чоловіка важко щось приховати. А як він помітив, то одразу і насів на мене зі своїм " Що та що", " Розкажи та розкажи". І не відкараскатись від нього ні як. Тож довелося сказати все як є. А він навіть і не сміявся з мене, навпаки як завжди взявся вирішувати мою проблему. Знайшов по інтернету адрес і телефон якогось психолога і відправив мене в місто до спеціаліста.

І що ви думаєте? Приїхала я туди, постояла біля дверей та так і не наважилася зайти в середину. Та я батюжкі перед паскою на сповіді правду не говорю, а тут якійсь чужій тітці взяла прямо і виклала все. Ага, нема дурних.

Чоловіку сказала, що адрес не знайшла, а сама тим часом сіла ввечері шукати тих психологів по інтернету. Чомусь я вирішила, що онлайн мені буде простіше все розповісти.

І почалася в моєму житті ера інфо-циганів. Затягнула мене у вихор красивих мотиваційних слів та порад на кожен день.

З психологами в мене щось не склалося відразу. Вони все хотіли, то в дитинстві моєму покопатися, мовляв всі проблеми родом з дитинства. А воно в мене як раз нормальне було. Тато, мама і я щаслива між ними. Все як у всіх – вулиця, друзі, дитячі та підліткові проблеми. Ну не було за що їм зачепитися.

Так вони тоді за чоловіка мого взялися. Ще ж таким словом його обізвали. Стривайте, зараз пригадаю… кавун… нє … гарбуз… о, згадала арбузер тю абьюзер. Я поки розібралася що воно таке і з чим його їдять, то і сама себе психологом відчула. Та тільки не вязався весь той опис з моїм чоловіком. Не був він такий, від слова зовсім. І з дітьми мені від народження допомагав і мене радувати всілякими приємними сюрпризами не забував та не сказав він мені за всі наші роки спільного життя жодного поганого слова. Я ж за ним ніякої біди не знаю. Який же він гарбуз?

В кінцевому рахунку вирішила я сама шукати рішення своєї проблеми на просторах інтернету. Почала з афірмацій – там треба весь час повторювати якусь коротку позитивну фразу. Щось на кшталт вислову " якщо людині сто разів сказати, що вона свиня, то на сотий вона захрюкає". Я це саме так розуміла. Треба було говорити яка я хороша, яка щаслива і задоволена своїм життям жінка. Ну і шо? Бубніла я ті фрази може з місяць. Іван тримався достойно, навіть не геготав з мене. А сини як почули, так ще довго підколювали мене, починаючи при зустрічі бубоніти, що вони мільйонери і мають по віллі на мальдівах. Короче, закинула я ті афірмації. Може треба було довше, але мене ледве на місяць вистачило. А бабця Євдокія все продовжувала періодично снитись і цокати на мене язиком.

Потім були медитації, щоб відчути якусь там чакру. Це виявилося ділом складнішим ніж афірмації. Треба було організувати тихе місце, налаштуватись на певний лад і відчути, ой боже, якесь там тепле світло всередині себе.

Сижу я така, медитую і чую як до мене крадеться Пиріжок. Це пес наш, породи мальтіпу. Сумно йому бачите стало. Світло так і не загорілося. Закрила Пиріжка у кухні і давай знов налаштовувати свій внутрішній дзен. Та куди там. То ніс свербить, то нога затерпла, то чую… Пиріжок шкрабає по дверях. А вони ж ще зовсім новенькі, ще й року нема як встановили. От паскудник. Побігла спасати двері.

Потім вичитала, що можна лежачи медитувати. Включила в навушниках медитативну музику, лягла позручніше і… прокинулася під вечір від запаху смаженої картоплі. Іван вирішив мене не будити і приготував свою фірмову страву. От так я і вперла, з горя, пів сковорідки тої картоплі на ніч. Та всю ніч прокрутилась без сну. А під ранок сниться мені знову моя бабця і давай за своє цокати та приказувати. Я вже не витримала, тай висказала їй зі злості:

– Та чого ти до мене пристала? Люблю я себе, люблю. Он дивися і манікюр маю і педікюр. Зачіску роблю. Косметику тільки дорогу купую. Ти такої і не бачила ніколи. На масажі і до косметолога катаюся що місяця. Що не так? Що ще треба?

– Ти не на зовнішність дивися, а в середину до себе заглянь. Чого ти насправді хочеш подумай? Може там і відповідь знайдеш, – суворо відповіла вона на мій випад.

І от як її розуміти? Прокинулася ранком прямо злою. Може до гадалки якоїсь звернутись? Щоб якщо не рішеня для мене знайшла, так хоч бабулю мою утихомирила. Бо чую, що не буде мені життя з тим її безкінечним цоканням.

Згадала наче кума моя колись зверталася до одної. В неї чоловік, Васька, загуляв, так вона повернути його хотіла. Щоправда він і сам повернувся, коли гроші скінчилися. А в них як раз увесь бізнес на плечах куми й тримається. Васька романтик квітами підкупив залізну леді та й жив собі припіваючи, поки його романтичну натуру на ліво не потягнуло. Зараз на випробувальному терміну у куми сидить. Тож вирішила я її набрати, може зберегла номер тієї гадалки.

– Леська привіт. Як справи?

– Привіт кумаська. Та як завжди. То одне, то друге. Ти ж знаєш, я і проблеми як одне ціле, – веселело відповіла кума на фоні виробничого шуму. Вона мала свою невелику кондитерську фабрику, а тепер от пекарню відкривати збиралася.

– Я до тебе по ділу. Скинь мені номер тієї гадалки, до якої ти ходила.

– Нашо тобі та шарлатанка здалася? Що там в тебе за проблеми? Давай у місті пересічемося через годинку. Пробіжимось по магазинах, тай потеревенимо заразом. В мене сумка моя ходова порвалася треба нову придбати, ти як раз і порадиш може щось мені. Давай виїжай. Місце зустрічі наше кафе, – промрвила кума і кинула телефон. Ділова колбаса, що казати. Завжди вона так. Все за всіх вирішить і дозволу не спитає. Але ідея мені сподобалася. Може хоч провітрюся, тай оті медитації не знадобляця, щось в мене з ними теж не вийшло. Пиріжок виявився злісним поборником усякого роду медитацій.

Після кафе пішли ми таки з кумою по магазинах. Та все щось мені було не те. Леська вже була б рада купити що є, а мені ті сумки ну такими непоказними здавалися та ще й сумнівної якості, хоч ми і в дорогих магазинах обирали. Не вміють в нас шити гарні сумки. Я через це і не хожу з ними. Все, як не в карманах, так в машині тримаю. Чоловік був хотів мені на день народження брендову сумку купити, так я добре що дізналася та відмовила його. Бо валялася б вона зараз серед мого персонального складу непотрібних подарованих речей.

Тож ходила я по тих магазинах, кривила носа та так, що аж кума не витримала тай ляпнула спересердя:

– Так, я ось цю купую, бо тобі не вгодиш, а в мене вже ноги гудуть як бджоли. З такими запитами, взяла б і сама пошила сумку, яка б тобі підійшла, а мені і така згодиться.

От вона ляпнула, а мені як грім серед ясного неба, відразу просвітління прийшло. А чом би і ні ? Можна хоч спробувати дизайн намалювати. Їхала я додому в цілковитому нетерпінні. Пальці так і чесалися схватити олівець і почати творити.

І я творила. Усю ніч творила без зупину. Іван щось там хотів заікнутися щоб спати йшла та я на нього такими очима глянула та ще й додала, божевільно почесуючи волосся:

– Не заважай! В мене муза…

І знов поринула у свої обмальовані листочки. Так на них я і відрубилася. Думала завжди, що це тільки в кіно таке можливо, щоб сидячи заснути.

На другий день я була повністю розбита, зате щаслива по самі вінця. Намалювала двадцять чудових та докладних дизайнів сумочок і ще стільки ж зробила начерків. Ідеї просто фонтанували з мене і я не встигала все як слід замальовувати.

І навіть в розбитому стані я час не втрачала. Штурмувала інтернет у пошуках потрібних мені знань. Яка фурнітура? Де купувати? Які матеріали? Яка спецтехніка потрібна? Яка фірма краща, яка гірша? Короче питань було центнер з маленькою гіркою. Але я горіла цим. І все пішло як по намазаному. Ніби мої сумочки тільки і чекали, поки я додумаюсь їх створювати.

Через рік, завдячуючи безмежному терпінню мого чоловіка (і ніякий він не гарбуз, бо ж я просто з головою поринула в реалізацію своїх шалених ідей і на звичайне життя залишалося ну дуже мало часу), а також моїй подрузі ще з інституту, що стала SММ спеціалістом і допомогла розкрутити мій інстаграм-магазин, мої сумочки носили українки по всьому світу.

Я найняла додаткових помічниць, чоловік придбав мені приміщення під ательє і я кожного дня засипала з щасливою посмішкою на вустах, відчуваючи себе наповненою як ніколи.

А моя бабця залишила мене у спокої. Тільки наснилась наостанок. Вона сиділа в своєму улюбленому кріслі і щасливо посміхалася мені.

А вранці я прокинулася і зрозуміла, що таки знайшла відповідь на її ребус. Я робила все і для всіх. То діти, то чоловік, то ще якісь невідкладні турботи. За цим всим я й не помітила, як забула про саму себе. Не про чисто фізичні бажання, а про щось більше, щось для душі. Я забула про свою реалізацію, як людини в суспільстві, а не мами, жіники, доньки, онуки і всіх інших статусів соціального життя. Я забула бути собою.

А тепер я щаслива і всім вам, мої любі, хочу побажати – любіть себе, бо ніколи не пізно!