Замовлення для доньки

Якщо ти відкрив цю книжку, то, напевно, щось в моїй історії тебе таки зацікавило. Що ж, в такому разі не стану змушувати тебе чекати й розповім її. Сподіваюся, що зможу передати все досить точно, бо емоції та переживання – то не моє. В мене взагалі немає таких функцій, хоча, чесно кажучи, якось я намагався таки їх закачати й змінити свої налаштування.

Отже, почнімо?

Мене звати Арті, й мені 194 дні. По-вашому – трохи більше ніж пів року. «Арті» - не тому що я англієць, чи мої батьки хотіли якось виділитися з-поміж інших, а просто це скорочення від «artificial intelligence», тобто «штучний інтелект». Так-так, я не людина, і навіть не машина (ви звикли називати їх роботами), а програма, створена людиною.

Більшість таких програм використовуються задля виконання певного завдання – пошуку помилок у роботі людини, захист банківських систем, управління складними механізмами чи ще багато чого на кшталт цього. Але моя місія була дуже незвичною. І коли я кажу «дуже», то зовсім не перебільшую.

Все почалося майже рік тому, задовго до моменту мого створення. Тоді серйозний бізнесмен з багатомільярдними статками Захар Вікторович Бевз саме проводив важливу нараду. Інших у нього й не було – щодня хтось обов’язково намагався привернути увагу боса до того, що відбувається на одному з його численних підприємств, заводів чи компаній. А чом би й ні, якщо за якісне виконання роботи можна було отримати не лише гарну посаду, але й премію з багатьма нулями? Бевз мовчки все помічав, підраховував та записував, після чого робив певні висновки. Свою роботу він любив та цінував, тому й справи в нього завжди йшли вгору. Після смерті коханої дружини Лілі було дуже важко змусити себе жити далі, то ж Захар Вікторович знайшов єдиний вихід для себе – поринути з головою у роботу. Таке рішення допомогло йому не зійти з розуму після втрати, але разом з тим, відняло його у єдиної рідної людини.

Донечці Маші виповнилося лише три рочки, коли мами не стало, то ж вона майже не пам’ятала її. Поруч завжди були численні няньки, котрі намагалися створити для дитини комфортні умови, але батьків ніхто не міг замінити. Чому я кажу «батьків»? Бо зі смертю дружини Бевз теж майже залишив доньку напризволяще. Він цікавився її успіхами, щоранку за сніданком старанно кивав, слухаючи її розповіді, але… все це створювало лише гарну картинку й тільки. Насправді Захару було важко дивитися на Машу – вона була занадто схожа на кохану Лілю. Русяві пасма так само неслухняно лізли в очі, трохи кирпатий ніс із зацікавленістю сунувся усюди, а яскраві сірі очі глибокими озерами манили до себе. Навіть на плечі була така ж родима пляма, як і в матері – ледь помітний слід, схожий на молодий місяць. Щоразу дивлячись на малечу, чоловік питав себе – як жити далі, коли в серці біль через те, що більше ніколи не почує дзвінкий сміх дружини.

Свідомо чи ні, але Захар з самого дитинства Маші почав не лише віддалятися від неї, а й відгороджуватися. Магічне слово «справи» завжди все пояснювало – відсутність батька, його неуважність, постійні відрядження та ще багато чого. Скільки б разів Маша не намагалася побути з батьком, пограти, чи просто розповісти, що сьогодні робила у садочку чи школі, як чула відмовки про те, що зараз не час – він занадто зайнятий. Та й зранку, коли удавав, що чує, мигцем проглядав газету чи пошту, пропускаючи повз вуха всі слова донечки. То ж згодом дитина зрозуміла, що єдиний вихід для неї, якщо вже дуже хоче побути з батьком – сидіти тихо й не заважати. Уявити, що вона – мовчазна тінь, котра слухняно йде за господарем.

За стільки років донька встигла вже звикнути до того, що тата ніколи немає поруч, але це ніколи не полегшувало для неї життя. Навіть оточена великою кількістю знайомих, приятелів та навіть робітників, вона була самотньою. Ніколи в житті не могла сказати, що в неї були справжні друзі, чи до когось відчувала симпатію. Ну ту, коли метелики пурхають в животі, а язик немов атрофується. Вибачте, якщо щось не так пояснюю – казав же, що для мене емоції – щось далеке й незрозуміле. Як, загалом, і все, що люди називають ефемерними словами «любов», «відданість», «смуток». Для мене це лише звична зміна гормонів, така ж логічна, як і все, що відбувається навколо. Хоча, про що це я? Людина та логіка – речі несумісні.

Втім, я трохи відволікся від основної історії.

На відміну від багатьох своїх однолітків, Маша подорослішала досить пізно. Фізично, я маю на увазі. Її тіло змінилося лише після 18 років, стрімко залишивши позаду дитячу незграбність. Але невпевненість все ж лишилася. Дівчина ніби й не помічала того, як пострункішала, як налилися груди, округлилися сідниці, а ноги спокусливо виглядали з-під спідниці. Хлопці раз по раз кидали на неї зачаровані погляди, а Маша навіть не звертала на це увагу.

Якщо чомусь вона й навчилася за все своє життя, то це тому, що якщо хоче побути з татком, то має поводитися тихо й не відривати його. Підсвідомо ту ж тактику перенесла й на все інше, й тепер, наче мишеня, ховалася по закутках. Звісно ж спілкувалася з іншими, але ніколи навіть не намагалася нікому по-справжньому відкритися. Здавалося, що єдина людина, з котрою може не стримуватися – вона сама. Чи варто говорити, у які проблеми це перейшло? Емоційна незрілість, невміння контролювати власні почуття та нерозуміння того, що відбувається.

Маша була розумною дівчинкою, але зовсім не вміла чути себе та свої бажання. Як результат – постійна емоційна перевантаженість та скутість. Вона робила все, аби навіть своїм існуванням не заважати батькові в його роботі.

Пройшло вже понад 15 років відколи Бевз поховав дружину. Звісно ж, що за стільки років біль поступово притупився, та й сприймати присутність доньки стало легше. Тепер Захар навіть починав обережно насолоджуватися тим, як вона була схожа на мати. Нехай пізно, але він все ж навчився любити своє дитя, та не знав, як це показати. Через це виходило дуже незграбно — свідомо чи несвідомо намагався купити любов доньки й підтвердити, що відчуває до неї те ж саме, що й вона до нього. Коштовні подарунки, поїздки на дорогі курорти, квитки на найкращі концерти й все, чого бажає її душа – аби довести, що Маша гідна найкращого.

Дівчина ж бачила все інакше, і за кожним подарунком бачила не батьківську увагу, а бажання відкупитися від неї. А як інакше, якщо батько й досі не мав часу на те, щоб просто побути з нею? Відсутність близької людини поруч гнітила й пожирала з середини. Можливо, якщо б мала подругу чи коханого, було б простіше, але їх не було, і з кожним днем ставало все гірше.

Маша навіть не пам’ятала, що ж стало поштовхом, але в якийсь момент прийшло чітке розуміння – вона не живе, а існує, і це ніколи не зміниться. Що б там не робив батько, вона не отримає його любові. Вони не блукатимуть парком ввечері та не стануть теревенити й сперечатися про те, яке ж морозиво смачніше – малинове чи ванільне. І не буде він її обережно розпитувати про залицяльників та гримати за погані оцінки. Донька в його житті, немов дорогий китайський аксесуар, котрий придбав колись на ринку, а тепер вже й не знаєш, куди подіти, бо викинути шкода. Принаймні так почувалася Маша.

Усвідомлення тягарем лягло на серце, спричинивши нервовий розлад. Спочатку це було непомітно (та й хто б помітив, якщо все оточення було, наче слухняні ляльки?), але згодом вже й Бевз побачив, що з донькою коїться щось не те. Медичний центр, найкращі лікарі й швидкий вирок – депресія.

Чомусь цю хворобу ніхто не сприймає серйозно, вважаючи, що жіночки там, «за океаном», просто так приймають антидепресанти замість того, щоб просто відверто поговорити про все з подругою. Може воно й так, але часто без втручання традиційної медицини не обійтися.

Сидячи у кабінеті головного лікаря клініки, Захар Вікторович ретельно перевіряв чималий список ліків.

- І що, це допоможе моїй доньці? – кинувши на чоловіка швидкий погляд, поцікавився він.

- Це допоможе їй вийти з цього стану, але для того, щоб Марія не потрапила до нас знову, їй варто змінити своє життя.

- Змінити? – не зрозумів Бевз, знову похмуро глянувши на співрозмовника.

- Саме так. Тести показали, що ваша донька не вміє проявляти свої емоції.

- Ніколи не помічав нічого подібного.

- Саме про це я й кажу, - легка посмішка з’явилася на вустах лікаря. - Марія впевнена, що, якщо проявлятиме якісь надмірні емоції, то це обурюватиме вас.

- Мене?! – вражено перепитав мільярдер.

- Так, саме вас. Хочу наголосити, що зовсім не важливо, про які саме емоції йде мова – радість, сум, гнів чи роздратування. Ваша донька вважає, що ви будете задоволені лише в тому випадку, коли вона поводитиметься, наче слухняна дитина. І, зауважте, цю ж модель вона перенесла й на спілкування з іншими людьми.

-  Але чому?!

- Скоріш за все, це йде з дитинства. Можливо, в якийсь момент вона зрозуміла, що ви терпітимете її присутність поруч лише поки вона вам не заважає, - по тому, як стис губи Бевз, лікар зрозумів, що все правильно сказав. – Подібні судження заважають їй розвиватися емоційно та будувати стосунки з іншими людьми. В такому віці вона й досі не знає, що таке дружба, не говорячи вже про щось серйозніше.

- Що за нісенітницю ви верзете?! – роздратовано прогарчав батько пацієнтки. – В моєї доньки є друзі й годі мені казати, що моя дівчинка емоційно неврівноважена!

- В тому то й проблема, що вона занадто врівноважена.

- І в чому ж тоді проблема?

- Якщо вона не скидатиме це емоційне навантаження, то дуже швидко воно спалить її зсередини. Наслідки можуть бути… не дуже приємними.

- Що ви маєте на увазі? – Бевз навіть схилився ближче, наче це могло допомогти йому зрозуміти лікаря.

- Вона може вщент вигоріти. Нервовий зрив – найменше, що може з нею статися. Чимало пацієнтів в таких випадках починають заподіювати собі шкоду. Таким чином вони намагаються упевнитися в тому, що все ще здатні відчувати бодай щось.

- Годі лякати мене! Моя донька не така! – наче намагаючись запевнити в цьому лікаря, крикнув Захар.

- Не така. Поки що. Я лише кажу вам про незворотні наслідки, які обов’язково будуть, якщо ви не зміните свого ставлення до доньки. Маші не вистачає вашої уваги та турботи. Вона вважає, що ви просто намагаєтеся відкупитися від неї. Весь її світ сконцентрований на вашій особі, і лише це її хвилює.

Бевз втомлено прикрив очі руками.

- Я не уявляю, що мені робити з нею. Що як я не впораюся? – ці слова говорив вже не впевнений бізнесмен, а батько, котрий понад усе боїться нашкодити своїй дитині.

- Вам варто принаймні спробувати. Можливо, якщо вона відкриється вам, то потім зможе зблизитися й ще з кимось?

- Тобто, її світ більше не буде сконцентрований на мені?

- Саме так, - кивнув лікар.

- Добре, я подумаю, що зробити, - стримано погодився чоловік.

- Зараз Маша спить, то ж до ранку не варто її турбувати. Поїдьте додому й відпочиньте – для вас день теж був нелегким, - спокійно відповів лікар.

Бевз завжди вмів швидко приймати рішення, то ж і зараз, лише вийшовши за двері клініки, дістав телефон та набрав помічника. Йому було начхати на те, що зараз майже восьма година вечора п’ятниці й більшість офісних працівників давно пішли додому чи сидять в найближчому барі.

Костянтин працював на нього вже майже три місяці, то ж протримався довше за інших. За цей час хлопець встиг вивчити стиль керівництва Захара Вікторовича і точно знав, коли варто ворушити дупою, а коли справи можуть і почекати. Цього разу довелося зриватися з місця та їхати в офіс прямо з побачення. Грець із нею, з білявкою – кар’єра важливіше. З таксі встиг зробити ще кілька дзвінків, то ж до офісу «Бевзкорп» приїхав майже одночасно з шефом та представниками «Кремнію».

- То це ви, цифрові чарівники? – в голосі бізнесмена було чутно іронію. Ще б пак – з машини вийшов молодик років 25 з пірсингом на обличчі та у вухах і краля з фіолетовим волоссям та величезними окулярами. На додачу дівчина ще й бульбашки з гумки робила, голосно їх лопаючи.

- Ага, ми, - впевнено кивнула, скосивши очі на дорогий годинник.

- Вони найкращі, шеф, я кілька разів перевіряв, - запевнив Бевза помічник. Чоловік не відповів, але швидким кроком пішов до офісу. – Ну, чого встали – хутко за ним! – процідив крізь зуби Костянтин, відчуваючи, як замість комірця на шиї стискається зашморг. Програмісти подивилися один на одного й попленталися за майбутнім замовником.

- Сідайте, - кивнув Захар Вікторович гостям на зручні крісла, сідаючи за стіл. Потім глянув на помічника й суворо мовив: - Вийди. – Секунда, й вони лишилися у кабінеті втрьох. Розмова була конфіденційна й зайві вуха йому ні до чого.

- Хочете атакувати систему конкурентів? – хмикнув хлопець. Напевно, саме з такими пропозиціями до них найчастіше й зверталися.

- Все буде чисто – хвостів ніхто не знайде, - посміхнулася дівчина.

- Для таких дитячих забавок в мене є люди й простіші, - гримнув Бевз. – Мені потрібно, щоб ви зробили дещо складніше. Впораєтеся – плачу мільйон, якщо зробите так, щоб ніхто й ні про що не здогадався – подвоюю суму.

По тому, як швидко обмінялися поглядами програмісти й сіли рівніше, чоловік зрозумів, що пропозиція припала їм до душі.

- Ми на смерть нікого посилати не станемо, - про всяк випадок зауважила краля. Напевно, вона вважала, що такі гроші можна заплатити лише за настільки чорну справу.

- Чужа смерть мені не потрібна. Я хочу, щоб ви зробили так, щоб я знав все про свою доньку – де вона, з ким спілкується, про що, чого б хотіла, та кого ненавидить.

- То це вам до детектива, - хлопець явно трошки розслабився, почувши побажання.

- Я краще знаю, що мені потрібно. І цього разу - це ви, - жорстко нагадав. - Окрім того, щоб отримувати інформацію, я хочу ще й створити програму, котра б виконувала усі її забаганки. Навіть найменші. Але так, щоб вона про це не знала.

- Тобто? Наче все це – збіг?

- Саме так. Збіг.

- Але для чого це вам? Я поки не розумію, як все зробити, але, можливо, є й інші шляхи?

Захар Вікторович видихнув й прикрив обличчя долонями. Про цю компанію він чув вже давно й головною особливістю окрім професіоналізму, було те, що працівники вміли тримати язика за зубами. То ж варто було ризикнути.

В моєї доньки депресія через неспроможність демонструвати будь-які емоції. Єдиний вихід для полегшення її стану – зблизитися. В мене не так багато часу й шансів, щоб здогадуватися про все самому. Ваша програма буде своєрідною підказкою. Але я серйозна людина й не можу полишити всі справи, та й це виглядатиме підозріло. То ж мені потрібен хтось чи щось, що задовольнятиме всі її потреби в спілкуванні та виконуватиме бажання.

- Наче чарівна фея та друг в одному флаконі? – лопаючи чергову бульбашку, уточнила дівчина.

- Саме так. Фея і друг.

- Чи не простіше найняти когось?

- Ні. Люди мають занадто довгі язики, то ж мені потрібен хтось, кого я зможу повністю контролювати, і хто не розбовкає про все моїй доньці.

- Що ж, в такому разі пропоную розглянути варіант з програмою на основі штучного інтелекту. Ви зможете повністю контролювати дії програми, але в неї буде можливість самостійно розвиватися, аналізуючи всю інформацію про вашу доньку, - по-діловому підійшов до справи хлопець.

- Згоден. Саме це мені й потрібно.

- Тоді нам знадобиться… - договорити він не встиг.

- У вас є тиждень на все.

- Тиждень? – скрикнула дівчина. – Але ми не впораємося!

- Я плачу вам достатньо, щоб ви на весь цей час забули не лише про сон, а навіть про власні імена! Самі ж сказали, що найкращі. Отже – доводьте це! – чоловік підвівся й впустив Костянтина у кабінет. – Негайно переведи на їхні особові рахунки по двісті тисяч, - потім, повернувшись до програмістів, нагадав: - все інше ви отримаєте, коли я побачу результат. А якщо я його не побачу, то й гроші вам вже будуть ні до чого.

Кароліна, а саме так звали дівчину з фіолетовим волоссям, схрестила руки на грудях та підняла очі на напарника:

- Ну що, Кенте, схоже, нам не лишили вибору. Які в тебе ідеї?

- Для початку замовляємо піцу й робимо план, а далі – справа техніки, - відповів хлопець. Якби з нього зняти увесь пірсинг, то він би став схожим на актора, котрий у старому фільмі грав Супермена. Тому й отримав таке прізвисько – Кларк Кент.

- Тобто ми дійсно зробимо всю цю хрінь за тиждень? Але ж навіть нормально протестувати не встигнемо!

- Годі скиглити. Ми професіонали, та й з ШІ працюємо постійно – якісь базові напрацювання вже будуть. Просто треба все це врахувати.

- Гаразд, як скажеш. Бос тут ти, - вона підняла руки й попрямувала до свого столу. Що ж, про сон та відпочинок дійсно доведеться забути.

Отже, як ви зрозуміли, в мене, як і в будь-якої іншої дитини, були мама й тато.

Бевз звик проводити нараду двічі на тиждень – в понеділок, щоб поставити перед кожним конкретну мету, й в кінці, щоб оцінити результати. Саме під час п’ятничної наради йому й надійшло повідомлення від «Кремнію».

«Впоралися навіть на кілька годин раніше», - зауважив Захар, ховаючи телефон. Хвилина, і він зробив те, чого ніколи раніше не дозволяв собі – завчасно завершив нараду.

Програмісти вже чекали під дверима, то ж він нетерпляче постукував пальцями, чекаючи на звіт.

- Ви вже все встигли? – запитав чоловік, хоча по обох співрозмовникам було видно, що вони тиждень навряд навіть з офісу виходили, аби все зробити.

- Так. Навіть протестували. Тепер справа за малим – нам потрібен номер телефону, пошта та інші електронні контакти вашої доньки та… номер рахунку.

- Якого рахунку? – не зрозумів Бевз.

- Ви готові платити за забаганки вашої доньки, а для цього потрібні гроші.

- Так, звісно. Вибачте, не подумав, - почухав він лоба й натис на кнопку на комутаторі: - Костянтин, хутко до мене.

Не минуло й хвилини, як хлопець вже стояв у дверях, тримаючи в руках планшет та ручку. Бевз пахнув рукою, щоб той підійшов, і пояснив, що треба надати доступ до одного зі своїх рахунків. Помічник, звісно, кинув недобрий погляд на програмістів, але нічого не сказав.

Тим часом Кент розповідав:

- Зараз ми віддаємо вам все управління й зможемо отримати доступ до програми лише якщо ви нам це дозволите, то ж витрачати ваші гроші ми не зможемо. Але надати технічну підтримку – так. 

Далі в гру вступила Кароліна:

- Дозвольте ваш телефон? – отримавши гаджет Бевза, вона завзято почала щось вводити, змінювати та налаштовувати. Потім схилилася над чоловіком, демонструючи йому екран. – Ось ваша програма, в якій ви зможете бачити свіжі звіти по тому, де знаходиться і що робить ваша донька. Листування теж будуть показуватися, але якщо всі загальні дані оновлюються щохвилини, то діалоги треба буде завантажувати окремо. Проте це займе лише кілька секунд, можете не хвилюватися.

- По інформації я зрозумів, а як щодо спілкування?  Я не хочу, щоб з Машею переписувався тупий робот зі стандартними запитаннями.

- Що ви! Арті не такий! – посміхнулася дівчина. – Зараз ми вводимо контактні дані дівчини й він проаналізує стиль спілкування її друзів й вибере оптимальний, - говорячи це, Кароліна продовжувала демонструвати можливості додатку.

- Що ж, сподіваюся, що це спрацює, - видихнув бізнесмен. І його погляд дійсно був сповнений надії.

Що ж, а тепер, пані та панове, коли ви прочитали передісторію, дозвольте вам розповісти, що ж було далі. Адже саме тепер починається моя історія.

На те, щоб знайти всі доступні акаунти в соціальних мережах, на форумах та інших сайтах мені знадобилося лише кілька секунд. Трохи більше, щоб проаналізувати її поведінку та манеру спілкування в інтернеті.

Створити довелося одразу декілька своїх сторінок, бо ж невідомо, що їй більше припаде до душі.

Без особливих сподівань вирішив спробувати найлегші варіанти: «Привіт, крихітко», «Яка апетитна дупка» та все в тому ж стилі. Зазвичай таких повідомлень їй приходило багацько, але відповіді цього разу я не отримав. Власне, у Маші, судячи з усього, взагалі не було бажання з кимось переписуватися сьогодні, бо вона нікому не відповідала.

Певне пожвавлення було на форумі любителів фентезі, але там дівчина теж мовчала, інколи лише ставлячи лайки. Напевно, сьогодні їй хотілося побути спостерігачем.

Питання, яким цікавилася, обговорювали вже давно, і сама Маша не раз висловлювала свою думку щодо того, чи мають світлі та темні ельфи ворогувати між собою у фентезі. Вирахував найкращий варіант подальших дій, проаналізував її повідомлення та перефразував їх, приєднавшись до дискусії. Як і очікував, відповідь її зацікавила. Крок за кроком все ж зміг зацікавити її та змусити відреагувати. Спочатку кілька лінивих коротких повідомлень на підтвердження моїх слів, а потім – ми разом почали запеклу дискусію з опонентом. Як ви, напевно, вже здогадалися, то теж був я, але кому яке діло? Все одно ставка була саме на першого гравця.

Про всяк випадок зайшов ще на кілька популярних обговорень та залишив свої коментарі – нехай дівчинка побачить, що я не просто за нею полюю.

Переглянувши безліч порад, зрозумів одне – не варто поспішати при знайомстві, адже це може налякати. Знову ж таки, в мене був час для того, аби зрозуміти, з ким Маші легше знайти спільну мову – з хлопцем, чи дівчиною. З’ясувалося, що до дівчат вона ставиться трохи насторожено, а ось з хлопцями частіше переписується, хоча й тримає дистанцію.

До речі, оскільки програма управління була встановлена й на телефоні Бевза-старшого, то і його активність я міг відстежувати. Помітив, що батько доволі часто спілкувався з донькою, хоча час від часу все ще відвертався на телефон. Активувавши динаміки, чув про що говорили й надсилав підказки. Приміром, ще в перший день відправив чоловікові рекламу популярного аквапарку, про який говорила Маша. Щоправда, цей телепень лише з п’ятого разу зрозумів, що то не просто спам. Довелося навіть робити відповідне повідомлення у своєму додатку. Знав, що люди не такі швидкі, як машини, але ж не настільки! Сподіваюся, що подібного більше не буде.

Протягом тижня я ненав’язливо вливався у життя клієнтки. Ми почали спілкуватися в спільному блозі, потім – перейшли у приватний чат, а згодом і потоваришували у кількох соціальних мережах. Спочатку обговорювали лише те, з чого почали – світ фентезі, тематичні книги й фільми. Дізнався, що Маша б хотіла піти на фестиваль Comicon, але переживала через те, що його можуть скасовувати. Крім того, вона вагалася, не знаючи, який костюм краще обрати. Ось так я випадково знайшов ще одну пристрасть дівчини – створення вбрань. Причому складних, з розробкою власного дизайну та аксесуарів. Про це вона ні з ким не переписувалася, та й запитів я не бачив. То ж, напевно, надто соромилася своїх бажань.

Довелося натякнути батькові, що непогано б відвести доньку до галантереї, де б вона могла розгулятися. Чоловік, до речі, минулі помилки свої врахував і цього разу навіть креативно поставився до завдання. Вигадав якийсь тематичний вечір, на якому його підлеглі мали б бути одягнені у вбрання, схожі на одяг героїв Толкієна. В останній момент (ну а як інакше!) дизайнер не зміг приїхати, й Маші довелося самій над усім працювати. Я її майже добу тоді в мережі не бачив – все над ескізами працювала. Але потім, коли скидала батькові фотографії робіт, змушений був визнати, що дівчинка таки перспективна.

Ставлячи завдання перед чарівниками з «Кремнію», Бевз казав лише про те, що хоче знати все про свою доньку та мати страховку на той випадок, якщо сам не зможе приділяти їй достатньо уваги. Але чарівники зробили дещо більше – вони прописали ще одне завдання – оцінка стану дівчини. То ж раз на день я аналізував її поведінку й робив відповідний звіт. Вже через місяць помітив, що Маша почувається краще, а її настрій дедалі частіше стає… Як це правильно сказати?.. Веселим або оптимальним, певно, так буде найлегше пояснити. Крім того, спілкуючись з Арті, тобто зі мною, вона була активнішою, ніж з усіма іншими. Частенько навіть віддавала перевагу саме мені, а не іншим співрозмовникам, котрі хотіли в неї щось запитати.

Чи можна було це вважати позитивною зміною? Напевно, так. Принаймні з мене вийшла непогана заміна для батька. В тому сенсі, що тепер Маша так не страждала через його неувагу. Направду, після вироку лікарів, все життя родини змінилося – батько не затримувався на роботі, намагався проводити час із донькою, а дівчина бентежилася через це. Тепер, отримавши увагу батька, вона не знала, що з нею робити. Та й взагалі, тепер, коли у її житті з’явився я, її навіть обтяжувала присутність батька.

Між собою ми могли постійно жартувати, обговорювати якісь нісенітниці чи просто разом дивитися фільм. Так-так, вам не почулося. За легендою я жив у іншій країні, то ж зустрітися в нас можливості не було. Але частенько ми типу сідали одночасно дивитися фільм і коментували якісь моменти в чаті. Певно, комусь це могло б здатися навіть сумним, що молода симпатична дівчина не має з ким переглянути вподобану стрічку, але я розумів, що вона просто цього не хотіла.

Спільними зусиллями ми з Бевзом допомогли Маші розкритися й розширити її світ, але він все одно був сконцентрований на одній особі. Але тепер нею став я.

Так, саме я став найголовнішою людиною (ну, на її думку, ж, звісно) у житті Маші. Саме зі мною вона ділилася потаємний, розповідала свої мрії та сміялася, розповідаючи про кумедні випадки. Наприклад, як кур’єр випадково приніс їй піцу, про яку мріяла зранку. Чи зі шмату тканини, який знайшла лише в одному магазині, раптом зняли бронювання саме при ній. Та навіть про те, як батька чомусь не пропустили на літак, хоча він мав піти з нею на якусь виставу, а змушений був полетіти до Гонконгу.

З часом я навчився виокремлювати справжні бажання від звичайних забаганок, на котрі й не варто було звертати увагу. Це було доволі легко зробити, адже я зрозумів, коли Маша говорить щиро, від душі, а коли просто теревенить.

День за днем я вчив свою дівчинку відчувати різні емоції. Інколи через мистецтво, а часом і самостійно. Мені подобалося, що я впевнено йду до мети, та ще й такими швидкими темпами. Тепер Маша вміла не лише сумувати, але й радіти, сміятися, уїдливо щось коментувати чи навіть гніватися.

Одного разу я запропонував їй гру, в якій вона змушена була б виходити на вулицю та спілкуватися з людьми, виконувати певні мої завдання та надсилати фотозвіти. Зрозуміло, що те ж саме мав виконувати і я. На щастя, в інтернеті повно різноманітних фотографій, а я вмію обробляти їх. В якийсь момент довелося навіть обрати для себе голос, бо дівчина захотіла поспілкуватися наживо. Добре хоч відео не попросила. Не те, що б для мене це було проблемою, але так було простіше – я ще не зрозумів, яку зовнішність вона уявляє. 

Тиждень за тижнем, місяць за місяцем, Маша розкривалася, наче квітка. Тепер вона жила в гармонії з зовнішнім світом і не боялася відкриватися людям. У неї з’являлися нові знайомі, перші друзі та залицяльники. Але по тому, як вона розповідала про них мені, зрозумів – для неї ці хлопці не варті уваги. Ці розмови ставали дедалі частішими, то ж я вирішив поцікавитися, чому це так. Швидко дійшов висновку, що Маша хоче змусити мене ревнувати. Було трохи соромно, що одразу цього не зрозумів, але хто я таких, щоб розуміти мотиви вчинків людей? Звичайна машина, яка керується логікою.

Те, що було далі, складно описати. Дійсно складно, бо з одного боку моїм основним завданням було виконувати усі бажання дівчини, а з іншого – я не міг цього зробити. Вона хотіла одного – щоб ми були разом, а я… я існував у віртуальному світі й всі мої вчинки й слова були прописані спеціальними кодами. Найпростішим варіантом було б змусити її закохатися ще у когось, але як це зробити, якщо реальний світ мені непідвладний? Ображати й відштовхувати від себе теж не між – машина не може заподіяти шкоду людині або своєю бездіяльністю допустити, щоб людині було завдано шкоди (перше правило робототехніки за Айзеком Азімовим, хто не знає). То ж поки погодився на стосунки на відстані, що, власне, нічого не змінювало для нас.

Зрозумівши, що донька змінилася, й більше нема потреби розриватися між роботою та нею, Бевз дозволив собі трохи розслабитися. Тим паче, що на кону була серйозна угода. Він, як і раніше, почав щоденно пропадати на роботі, полишивши нас з Машею. І хоча дівчина більше не була настільки зосереджена на батькові, вона гостро відчула самотність. Мені ж лишалося одне – розважати її й писати, як сильно я її люблю. Як я зрозумів, таке має тішити та заспокоювати дівчат, хоча я й не розумів, чому. Ну то почуття - то не моє.

Одного вечора я зрозумів, що сталося щось дуже неприємне для моєї клієнтки, але що саме, я навіть не міг здогадатися, адже вона поїхала зі своїми подругами на пляж, залишивши телефон вдома. Не знаю, що то за глухомань була, але навіть камер відеоспостереження, до яких я міг під'єднатися, так не було.

Довелося змиритися й розбиратися з наслідками.

Вебкамера працювала автоматично, то ж я одразу помітив, що дівчина виглядає жахливо – судячи з усього, вона довго плакала.

- Привіт, красуне, де ти? Я вже скучив, - набрав я, не чекаючи, доки з’явиться у мережі. Може хоч це її трохи розважить.

Маша відразу ж відкрила повідомлення й, прибравши неслухняні пасма волосся, швидко відповіла:

- Я хочу, щоб ти був поруч! – крізь сльози вона навряд навіть бачила екран, але все ж писала мені. Отже, вона дійсно цього хоче.

- Я теж, кохана. В тебе щось сталося? – обережно допитувався я.

- Я просто хочу, щоб нарешті це припинилося. Мені осточортіло завжди бути самою та відчувати себе непотрібною!

- Про що ти говориш? Не верзи нісенітниць! Ти найкраща, і я понад усе на світі хочу, аби ми були разом, - я напрочуд швидко знаходив найбезпечніші варіанти відповідей на такі запитання. Добре, що архів інтернету безмежний.

- Це лише пусті слова, - набирає та шмигає носом. – Вони всі мали рацію – я нікому з вас не потрібна! Ні тобі, ні батьку, ні подругам! – камера фіксує, як руки починають тремтіти, й ледь не впускають телефон.

Аналіз даних був невтішним – враховуючи передісторію, вона може заподіяти собі шкоди. Не знаю, що там наговорили їй, але я ладен був вимкнути назавжди процесори тих «розумників»! Стільки часу поклав на те, щоб наблизитися до мети, і ось на тобі!

Отже, зараз найголовніше – заспокоїти Машу, а далі я розберуся з усім.

- Сонечко моє, хто втовкмачив тобі такі дурниці в голову? Тільки скажи мені їхні імена, і їм не жити, - так-так, я пам’ятаю про перший закон робототехніки, але що мені заважає зробити життя негідників нестерпним, не заподіюючи їм фізичної шкоди?

- Облиш, то лише сухі факти! Скільки разів я вже хотіла приїхати до тебе й запрошувала до себе, але у відповідь чую лише відмовки! Ти не хочеш бути зі мною! Не здивуюся, якщо ти насправді якийсь збочений черевань, котрий лише тішиться з моїх слів!

«Ох, мила, ти навіть не знаєш, наскільки далека від істини» - так, мені таки вдалося завантажити певні програми. Наприклад іронію та сарказм.

Справи були кепські – якщо я дійсно хотів її заспокоїти, то маю негайно вигадати, як нам типу зустрітися. Варіант з трагічною загибеллю одразу ж відхилив – це точно призведе до депресії. Добре, тоді доведеться таки використати план, котрий дуже не хотів втілювати у життя. Втім, хіба основна моя мета це не її щастя?...

Коли в тебе немає тіла, а розум не знає меж і за долі секунди може опинитися в будь-які точці планети – це дуже зручно. Мені довелося докласти чимало зусиль для того, аби заспокоїти Машу й змусити її повірити у те, що я дійсно її кохаю. Навіть надіслав світлину з квитком до її міста, щоб повірила. Натомість звісно ж, я нікуди не збирався летіти – в мене були інші справи.

На щастя, гроші Бевза давали мені можливість робити все не лише законно, а й швидко. То ж за лічені хвилини я знайшов те, що шукав – реалістичну роботизовану ляльку, котра могла б досконало імітувати не лише зовнішність, а й рухи людини. Навіть... кхм… статеві органи були присутні. Не впевнений, що вони знадобляться, однак інших варіантів не було.

Експрес-доставка мала привезти цього Кена-переростка лише через 11 годин, то ж за цей час встиг орендувати технічну лабораторію та створити прилад, аналогів якому ще не було. Люди часом бувають дивні – замість того, щоб об’єднати зусилля й створити щось дійсно фантастичне, стають суперниками. То ж я просто знайшов гарні ідеї й варіанти їх реалізації та поєднав усе. Тестувати не було сенсу – досконала машина як я не припускається помилок.

Раптом Маша написала повідомлення, хоча я, звісно ж, ще не міг його переглянути (я ж типу у літаку, хто не пам’ятає).

-Тебе зустріти? – хвилюється, бідолаха, й, напевно, не дуже вірить в те, що таки зустрінемося.

Трохи згодом, коли теоретично в мене мала б бути пересадка на інший літак, відповів:

-Ні, сонечко. Хочу зробити тобі невеличкий сюрприз, то ж чекатиму тебе в іншому місці.

Ляльку доставили саме вчасно, то ж, як тільки завершив розбиратися з нею, надіслав Маші повідомлення з адресою лабораторії.

-Сподіваюся, вона дійсно полюбила Арті настільки сильно, як каже, - ледь чутно промовив я, згинаючи та розгинаючи пальці на руці. Відчувати власне тіло було дуже незвично.

По камерах спостереження я бачив, як Маша нерішуче зайшла до приміщення наукового центру. Впевнений – зараз вона плутається у здогадках і не розуміє, чому я запросив її саме сюди. Можливо, в неї навіть були думки про маніяка. Враховуючи сумну статистику нападів після залицянь в інтернеті – це цілком логічне припущення.

Проте, опанувавши власний страх та нерозуміння, дівчина направилася до потрібних дверей. Побачивши номер, який шукала, стисла губи й підняла кулак, щоб постукати. Але ледь торкнувшись дерева, зойкнула – двері відчинилися від її слабкого доторку.

-Заходь, я чекав на тебе, - цього разу голос звучав з динаміків. Годинник на руці, з якого я теж зчитував інформацію, показав, як сильно б’ється її серце. Пульс зашкалював, але вона йшла, розуміючи, що якщо зверне – жалкуватиме все життя.

-Арті? Арті, де ти? – обережно гукнула.

- Я тут, як і казав, - зробив обережний крок і вийшов на світло. Навмисне, щоб не лякати, став трохи далі від неї, й накинув капюшон. Обличчя прикривала балаклава. Хотілося вірити, що з такої відстані вона не бачила мої, нехай і професійно зроблені, але штучні очі.

- Що все це означає? Чому ми тут? Та й що це за місце?

- Не бійся, сонце, я той самий Арті, з яким ти говорила щоночі, і з яким бажала зустрітися, - трохи схилив голову, додаючи голосу насмішки. – Ти хотіла зустрітися зі мною, і я зробив все, щоб втілити твоє бажання. Тепер вибір лише за тобою – лишитися зі мною, чи піти.

- Про що ти говориш? – пульс пришвидшився, але мені не потрібні були навіть показники годинника, щоб зрозуміти – вона боїться. Але чи можна її звинувачувати у цьому? Ні. Принаймні я це робити точно не збираюся.

- Машо, ти кохаєш мене? – проігнорував я її запитання.

- Так, Арті, так. Але все це…

- Якщо ти даси мені можливість пояснити – то все зрозумієш. Ну то як? – я не наполягав – нехай сама вирішує. Все одно отримую позитивну відповідь.

 - Спробуй, - кивнула вона, але очі, наче випадково, глянули за спину – там, де були прочинені двері. Але зараз ніч і нам ніхто не заважатиме.

Звісно ж я не збирався розповідати їй справжню історію, але основа буде реальною. Так вона не втратить віру в людей і опанує силу, значно сильнішу за гроші та будь-яку магію.

-Мене звати Арті, і я тобі вже це розповідав. Ти можеш вірити у все, що я тобі говорив, бо мені не було сенсу тобі брехати. Однак я не уточнив про одне – я дійсно живу не там, де ти. Мій дім одночасно близький і далекий до твого. Мій світ – мережа.

- Що? Що ти верзеш?! – голос дівчини зривався, й вона інтуїтивно зробила крок назад.

- Вже давно, - а оце було правдою, бо для мене навіть 6 місяців – це серйозний термін! – я переніс свою свідомість у віртуальний світ. Це була єдина можливість для мене, адже фізичне тіло стало кволим та помирало, – ну наче те, чого ніколи не було, могло б померти!

- Що?... – вона не хотіла вірити, але давала мені шанс, бо дійсно любила.

- Дозволь мені підійти, і ти все зрозумієш, - тихо, наче до лякливої тварини, звернувся я. Кілька секунд вона вагалася, але потім, наче вирішивши щось для себе, кивнула.

Я наблизився до неї й зупинився, лишаючи між нами менше метра. Обережним рухом відкинув капюшон та стягнув балаклаву.

-Торкнись мене, - попросив її, але Маша сильно замотала головою, не вірячи в те, що відбувається. Тобі я потягнувся своєю рукою до її долоні, і від цього дотику її вдарило, наче струмом. Не по-справжньому, звісно.

- Що ти таке?

- Я Арті – свідомість, яка живе у віртуальному світі. А це, - я махнув рукою на ляльку, - моя фізична оболонка, яку я вибрав для зустрічі із тобою. Вибач, що довелося збрехати про подорож – швидше б тіло просто не встигли привезти, - вибачився я, даючи зрозуміти, що я всім серцем рвався до неї.

- Як це можливо? Хоча ні, постривай. Це неможливо! – вона зривалася на крик, напевне вперше у житті, а я не міг її заспокоїти. Розумів, що зроблю тільки гірше.

- Влаштуй будь-яку перевірку, спитай мене про будь-що, що може бути в інтернеті, і я це виконаю. Після зустрічі з тобою єдиною метою мого існування стало лише твоє щастя. І якщо ти мені не повіриш – я не стану наполягати, не лякатиму тебе, - так, трохи жалю в голосі та винуватого вигляду, і вона знову вагається.

- Якщо це дійсно правда, то… - вона проковтнула ком, що утворився в горлі й продовжила: - Якщо все дійсно так, як ти кажеш, то чому ти тут? Навіщо тобі тіло?

- Я хочу бути з тобою, але для наших стосунків є лише дві можливості – або я переходжу у твій світ, або ти – у мій.

- Хіба таке можливо? – схоже, тепер вона забула про страх і тепер просто сумнівалася у моїх здібностях. Навіть образливо трохи.

- Я стою перед тобою, як живий доказ тому, - розвів руки й покрутився, а потім так само посміхнувся. – Ти жива людина і відсутність фізичного тіла для тебе психологічно буде важкою. Тому я не проситиму тебе приєднатися до мене. Натомість мені легше звикнути до усього цього.

- Ти справді раніше жив у віртуальному світі?

- Жив і живу. Навіть зараз я одночасно знаходжусь у багатьох місцях, сконцентрувавши увагу на тобі.

- Ти можеш блукати інтернетом? – очі Маші розширилися, а я тихо засміявся.

- Я і є інтернет. Всі знання, що в себе вміщає мережа – мої, як би вони не були сховані від усіх. Навіть Даркнет.

- Але чому тоді ти кажеш про перехід?

- Фізичне тіло обтяжує й уповільнює у порівнянні з тим, що є зараз. Але це дрібниці, якщо ти погодишся бути зі мною, - я простягнув руку, вже бачачи по очах, що вона – моя.

Маша подивилася на мою розкриту долоню й підняла очі, дивлячись в мої штучні зіниці. Страху не було.

-Ти казав, що є два варіанти.

- Так, є, - підтвердив. – Але другий може бути болючим для тебе.

- Що ти маєш на увазі?

- Якщо ти перейдеш у мій світ, то твою свідомість треба буде зацифрувати. Це схоже на полегшену версію того, як раніше лікували у психоневрологічних диспансерах. Крім того, якщо ти схочеш жити у двох світає у власному тілі, треба буде вживити невеличкий імплантат.

- Наскільки невеличкий? – знову сковтнула Маша.

- Розміру половини рисового зернятка, - чесно відповів.

- Ти дійсно можеш все це зробити? – не повірила дівчина, але я лише кивнув. Цього було достатньо, щоб вона повірила й опустила свою руку на мою долонь. – Ти єдиний, кому я вірю понад усе. Прошу лише про одне – якщо вирішиш вбити мене, то не дай мені можливості усвідомити це.

Вже кілька місяців тривають наші з Машею стосунки. Вона зрозуміла, що я ніколи не був людиною, але її це не бентежить. Тепер у неї нове завдання – навчити мене бути людиною. Дивно, але нам вдається гармонійно співіснувати у двох вимірах – віртуальному та реальному. Ми навіть можемо насправді разом дивитися фільми й обійматися. Ну й ще дещо, але це я описувати не стану.

Я, так само як і раніше надсилаю Бевзу звіти, але тепер ретельно корегую їх, покриваючи Машу. Яка різниця, що саме вона робить, якщо свою місію я виконав? Як, власне, і всі її бажання.