Милосердна богиня тисячі храмів

Хащі розступились і погляду відкрилась невелика галявина перед входом до місця святкування. Я з полегшенням видихнула і витерла спітніле чоло. Все таки встигла, хоч на останньому відрізку шляху втратила орієнтири і йшла навмання. Все через передранішні сутінки. Та ворота ще зачинені, тільки декілька людей топтались перед входом. Їх було на диво мало, невже таке важкодоступне розташування храму розлякало прочан? Хоч святилища богині Галь-Глоріаль зазвичай пустували, але один раз на рік, на однойменне свято, битком набивалися вірянами. Милосердна богиня тисячі храмів – так її називали в цей день. На своє свято богиня являлась в одному з тисячі своїх древніх місць молитви й поклоніння і виконувала заповітне бажання тих, хто були там в цей час. І хворі повертались додому здоровими, каліки повертали втрачені частини тіла, бездітні пари заводили згодом дітей, а ті, що прагнули кохання, знаходили свою другу половинку. Звісно якщо їм щастило обрати правильне місце. Були випадки коли Галь-Глоріаль обдаровувала десятки тисяч прочан, а бувало, що вона приходила до храму, де крім священнослужителя не було нікого вже кілька років.

— І за що я тобі плачу гроші?

— Пробачте, минулорічна поява богині була в невідомому храмі і я ніяк не міг знати що…

— Не міг знати? Знати – це твій обов’язок. Єдиний обов’язок!

Це розшумівся вишукано одягнутий чоловік, що кричав на молодого хлопця який злякано від нього відступав. Хлопчина мабуть був молодший за мене на кілька років, проте очі вже підсліпувато дивилися крізь товсті скельця окулярів. Тим часом його співрозмовник так розійшовся, що вихопив шпагу. В мене округлились очі – йому вистачило розуму прийти до храму зі зброєю.

Раптом хтось присвиснув.

— Чудова зброя! І пропозиція у мене є не менш чудова. Пропоную обмін. Ваша шпага на п’ять моїх пісень.

Пропозиція належала ще одному чоловіку з довгим згортком за спиною, який підійшов разом з огрядним, на голову вищим за будь кого з присутніх, товаришем. Щось незвичне було в обох, здоровань напівприкрив очі, наче його хилило в сон, а погляд іншого постійно блукав, по черзі переходячи з власника шпаги на очкарика, потім на огрядного і так по колу. Озброєний оцінююче глянув на здорованя і трішки опустив шпагу.

— Міняти зброю на пісні? Ти з глузду з’їхав?

— А й справді. Тоді до шпаги додайте ваш чудовий браслет і п’ять пісень ваші.

— Не мороч мені голову. Ти знаєш хто я?

Огрядний ліниво привідкрив ліве око і зронив:

— Пруте… — та його друг спритно закрив рота долонею.

— Немає різниці хто ви і хто ми. Біля храму не можна чинити насильство. А то богиня точно сюди вже не повернеться

— Вона і так сюди вже не прийде сьогодні. Ви всі втратили свій шанс. А я витрачати свій час на безглузде святкування не збираюсь. — Багатій таки сховав шпагу. З презирством глянув на очкарика. — В маєток не повертайся. І листа з рекомендаціями не чекай, не заслужив.

Потім він розвернувся і зник у хащах. Це було найдивніше, невже він хоче втратити шанс на бажання? Я рушила до гурту розглядаючи тих, хто лишився. Окрім цих трьох, була ще жінка, що гойдала на руках дитину, і скалічений чоловік без однієї ноги. Надзвичайно мало. Як тільки я привіталась, чоловік із згортком заусміхався:

— Які чудові сережки. Даю по пісні за кожну.

— Я сюди не на торги прийшла. Що тут відбувається?

— Я прорахувався. — схлипнув очкарик. — Розумієте, мені здавалось я зрозумів систему. Я проаналізував всі відомі появи богині, щоб визначити найбільш вірогідний храм для сьогоднішнього свята. А виявилось, що вона була тут минулого року.

В грудях стало прохолодно. Зрозуміло чому багатій пішов звідси, було відомо тільки один випадок, коли богиня з’явилася в одному і тому ж храмі два роки підряд.

— А той панич чому так розійшовся?

— Він мене найняв, щоб я знайшов правильний храм. І платив за пошук всієї потрібної інформації.

— Зрозуміло.

— Ну нічого не вдієш, зате хоч познайомимось. Лом, — простягнув руку хлопець, що першим заступився за очкарика, — бард. А це Маргаритка.

І тикнув пальцем у згорток за спиною. Я підняла брову.

— Це моя лютня.

— Зрозуміло. Аліса. — потиснула руку у відповідь. — А твій друг…

— Пан Пантракан. — З перших слів від здорованя війнуло винним духом. — Приємно познайомитись.

— Взаємно. Наскільки я знаю, невідомо в якому храмі з’явилася богиня торік. Хто вам сказав, що вона була саме тут?

Здоровань безцеремонно вказав пальцем:

— Покалічений.

Одноногий сумно посміхнувся.

— Він минулого року трохи запізнився на святкування і залишився жити при храмі. Бідолаха, треба буде заспівати йому кілька пісень.

— Прекрасно поможуть, прямо панацея проти пережитої печалі.

— Ну знаєш… — Тут Лом замовк побачивши, що всі дивляться на щось за його спиною.

Цю словесну перепалку перервав шум могутніх крил і на верхівку храму вилетів величезний птах. Вмостився на спеціальній жердині, окинув присутніх косим поглядом і зненацька заверещав:

— Готуйтесь!

В цей момент ворота відчинились, за ними стояла священнослужителька цього місця. Вже по її далеко не новому одязі і відсутності прикрас було зрозуміло, що храм не процвітає. Схоже, навіть шанс здійснення бажання не міг змусити вірян приходити сюди, більшість обирали доступніший храм і надіялись, що саме туди прийде богиня.

— Птиця Ферд оголосила про початок святкування! Саме в цей день милосердна богиня, добросердна праматір, велична Галь-Глоріаль явиться в один із своїх храмів. Тож прошу, прийдіть до неї. Ввійдіть з добром, любов’ю, позитивом, пожертвами і еее… добром.

Служителька розвернулась і всі рушили за нею. Одразу за ворітьми стояла велика чаша для пожертв. Жінка з дитиною на руках і одноногий кинули туди кілька монет, очкарик ненабагато більше. Лом пробурмотів, що міг би дати набагато більше, наприклад пісню, проте теж вкинув свою пожертву. А Пантракан несподівано кинув чималу, набиту монетками торбинку. Я теж дістала наперед приготовані гроші і нарешті зайшла на територію храму.

Тут було дуже пусто – вівтар під відкритим небом, за ним тонкий і високий як голка храм і трохи збоку невелика хатинка де, мабуть, жила служителька. Обряд святкування був досить простий, особливо в порівнянні з іншими богами. Кожен молився як йому було зручно. Жінка колихала свою дитину, одноногий сів перед забитим в землю костуром, пан Пантракан зі словами: “Прошу пробачення” зігнав очкарика з чимось вподобаної ділянки землі, всівся і застиг наче статуя. А Лом почав витягати свою лютню. Служителька ввійшла в храм і зачинила за собою двері. Служителі єдині хто дотримувались чіткого, проте таємного, обряду, проте саме їхні бажання Галь-Глоріаль не виконувала. Я ж вирішила просто поспостерігати за усім. Зазвичай святкування тривало недовго і птиця оголосить про його закінчення. Чуда не відбудеться.

Раптом Лом почав свою музику. Він легко тримав інструмент, наче це була частина його самого. Пальці лагідно, проте швидко й точно гуляли по струнах змушуючи їх співати. І я відчувала ритм, відчувала що Лом – справді майстерний бард. Проте звучання було дуже дивне, постійно вибивались надто високі чи низькі тони. Схоже лютня була зовсім не налаштована, а музикант зовсім не звертав на це уваги.

Раптом мені захотілось доєднатись до цієї недосконалої, та водночас чарівної музики. Скинувши дорожню сумку я відійшла в сторону і зробила кілька плавних, розминальних кроків. Потім ритм підхопив мене своєю течією і я плила, плила довкола цих людей, таких недосконалих, зі своїми проблемами, які вже не вірили в чудо, та в глибині душі яких ще жевріла надія. Я стрибала і кружляла, світ миготів перед очима, та я не втрачала темп. А коли до звуку лютні добавився мелодійний посвист, який звучав ідеально, на відміну від інструменту, я забула про все. Навіть про своє бажання.

Поки птиця Ферд не крикнула:

— Стрічайте!

Стало тихо, світ наче застиг, я спинилась і зрозуміла, що залишилась сама на території храму. Тільки на вівтарі з’явився якийсь білий згорток, якого раніше там не було. Я придивилась, здається два маленькі дитячі кулачки виглядали звідти. Раптом згорток заворушився і ніби збільшився. Я зробила кілька кроків – і вже на вівтарі сиділа дитина років п’яти і усміхалась. Потім зістрибнула на землю, вже десятирічною дівчинкою, і рушила мені назустріч. Коли підійшла, то це була дівчинка п’ятнадцяти років, що закуталась в біле простирадло, наче в древній одяг

— Вітаю тебе, Алісо.

— Галь-Глоріаль?

Вона засміялась і втримала мене від спроби впасти на коліна. Це було неважко, ростом вона вже майже порівнялась зі мною.

— Так. Тож, чого ти хочеш?

— Я хочу знати чому ти це робиш?

— Що роблю?

— Інші боги теж допомагають людям. Проте за це вони беруть регулярні жертви, а іноді й карають людей за непослух. А ти навіть не нагадуєш про себе і раз на рік даєш випадковим людям все, що вони забажають.

Богиня, яка вже виглядала як моя ровесниця розвернулась і рушила назад до вівтаря. Я пішла за нею

— Боги мусять брати жертву, інакше звідки їм черпати силу для допомоги людям.

— Але ж… ти так не робиш.

— Не роблю. Щоб не брати з вас пожертв я роблю свою. — Галь-Глоріаль всілась на вівтар і закинула ногу на ногу. — Заради ваших бажань я помираю і відроджуюсь щороку.

— Навіщо ти це робиш? Хіба не краще черпати силу в нас?

— Хіба може мати забирати щось в своїх дітей? Матері віддають всіх себе, така вже їхня суть. — Промовляючи ці слова богиня вже справді виглядала наче моя мати. Добрі очі дивилися на мене даючи зрозуміти, що я справді її дитя.

— Невже немає інших варіантів? Ти ж богиня, зійди з цього шляху.

— Я сама його обрала. І я люблю цей шлях.

Галь-Глоріаль посміхалась, а в її волоссі вже почала прорізатись сивина.

— Я не хочу. Не буду загадувати тобі бажання. Ти ж тоді не підеш?

Вона торкнулась до моєї щоки. В кутиках добрих очей зібрались усміхнені зморшки.

— Ти вже це зробила. Ти ж хотіла знати. Не жалій про це, я рада, що твої пошуки нарешті закінчились. Покинути все і ходити від храму до храму в надії всього лише отримати відповіді на свої питання. Теж нелегкий шлях, та ти з нього не зійшла.

Птиця крикнула:

— Звершилось!

Я усвідомила що стою біля людей. Очкарик зняв свої скельця і захоплено крутив головою, розглядаючи світ навколо широко відкритими очима. Колишній каліка обмацував штанину яка вже не була порожньою. Жінка тихо сміялась над дитиною яка вже жваво пробувала схопити її за обличчя. Пантракан продовжував сидіти нерухомо.

Пролунав звук струни. Лом сидів спиною до мене, по черзі щипав струни, натягував їх і послабляв. Налаштовував інструмент. Я підійшла ближче:

— Здається твої пісні таки чогось варті.

Він здригнувся і несподівано хриплим голосом промовив:

— Говори до мене.

— Що говорити? — розгубилась я.

— Просто говори. — він повернув до мене заплакане обличчя. — Твій голос перший, що я почув за п’ять років. І він прекрасний.

— Ти був… глухий? Але ж ми розмовляли!

— Я непогано навчився читати по губах. Проте чути набагато краще. Особливо якщо співає моя Маргаритка. Або говориш ти. Не хочеш зворотній шлях пройти разом?

— Тільки якщо розплатишся піснею.

— Ну це легко. — Лом посміхнувся і витер сльози. — Ей, Пантракане, а що богиня сказала тобі?

Здоровань розплющив очі і широко посміхнувся:

— Після полудня похмілля пройде

Я зрозуміла, що мене весь цей час непокоїло в цьому панові.

— Він завжди говорить тільки слова на букву п?

— Тільки коли вип’є. — бард пружно піднявся на ноги. — Проте з іншого боку – тверезим я його не бачив.