Свято Побєдобєсія

Біс третьої категорії Арістаф кипів наче котел зі смолою на п’ятому колі Пекла. Як же підло його підставив той демон Вельзепуп з цією інспекцією напередодні Свята Побєдобєсія. Ох підло!

Сьогодні мав бути той самий день, коли Арістаф намітив нарешті зізнатися у своїх почуттях чортівці Пепіті. Вже давно з його думок не виходили її чарівні очі, в яких часто грали пустотливі бісики, повні червоні губки, чи не весь час складені у каверзну посмішку, витончені ріжки та м’яке ніжне хутро на апетитних ніжках, що закінчувалися маленькими елегантними копитцями. Ох, Пепіто! Пепіта Діяболо!

Він довго вагався, але сьогодні мав бути день народження чортівки, й Арістафа, о щастя, запросили на святкування. Біс замовив у кобольдів унікальну каблучку з червоного золота з величезним смарагдом. Цей дорогоцінний камінь так пасуватиме до зелених оченят Пепіти. І ось, коли все було готове — як сніг на голову — клята інспекція, яку мав приймати його керівник Вельзепуп. Мало того, що він скинув всю роботу на Арістафа, а сам невідомо де тинявся цілими днями, так ще й звітувати перед архидемоном замість себе змусив бідолашного біса. Бо якщо щось не так, то Хальфігор, відомий своїм крутим норовом, запросто міг перетворити невдалого звітувальника на попіл.

— А це що у вас? — перебив гірки думки Арістафа архидемон Хальфігор та вказав величезним, гострим наче лезо, пазуром на великий синій басейн перед ними.

— Це, Ваше Архидемонство, наше найновіше покарання. Спеціально для тих покидьків роду людського, що наробили масового вбивства людей та тварин через штучно зроблену повінь.

— Ого! Швидко ви зреагували. І що ж там таке? — підняв брову Хальфігор.

— Спочатку грішники тонуть в цьому басейні, потім з останніх сил вони начебто виринають, але тут же на них нападають акули і рвуть їх на шматки. Повне розчело … разчвело … , тьфу ти, розчленування! — спотикнувся об складне слово біс.

— А потім?

— Шматки тіла осідають на дно і там знову збираються в цілого грішника, який тоне і все по колу цілу вічність.

— Вічність… — задумливо промовив Хальфігор. — Якщо по колу, то вони можуть і звикнути. Ці тварюки до всього звикають.

— Все передбачено, Ваше Архидемонство, періодично, ми дозволяємо комусь з них випливсти та вчепитися за край басейна. Інші то бачать і думають, що порятунок можливий. Насправді в цей момент підлітає папуга та викльовує “щасливчикам” очі, а за нею кенгуру точним ударом з ноги відправляє грішника до центру басейна — назад до пащі акули. Але інші грішники того вже не знають, тому в них живе надія на порятунок. А доки є надія, доти вони кожен раз додатково страждають через невдачу.

— Ох і накрутили ви тут. Щось все заскладно. Чи чітко працює? — спитав архидемон та уважно подивився прямо в очі Арістафу своїми страшними банькуватими зенками.

— Ну … — біс відвів погляд та зам’явся. — Була одна помилка й одразу двоє грішників допливли до краю. Але тут таке — той що був другим не дав вилізти першому — схопив за ноги та потягнув на дно.

— Аха-ха-ха — засміявся архидемон — Своїх не кидають!

— Ага. Але ми вже все поправили — таке більше не повториться. — поспішно додав Арістаф.

Хальфігор схвально кивнув і почав з задоволенням дивитися на покарання грішників у басейні, наче на якусь виставу.

Арістаф хотів ще додадити, що за його ініціативою тварини, які приймають участь у покарані грішників, мають обов’язкові медичні огляди, покращене харчування та періодичну ротацію. Бо ж вони то ні в чому не винні, а робота, можна сказати, шкідлива. Але вирішив, що Хальфігору то не цікаво, і промовчав.

Поки інспектуючий архидемон милувався тим, як блакить води час від часу змінювалася на червону муть, в якій мелькали людські кінцівки та плавники акул, біс повернувся до своїх роздумів.

Арістаф згадав, як молив Вельзепупа, щоб той сам провів інспектора залами департаменту, бо у нього дуже важлива справа — день народження Пепіти. Але пройдисвіт тільки розсміявся та сказав, що допоможе Арістафу і піде замість нього на святкування до чортівки. При цьому хижо посміхнувся своїм широчезним, наче у жаби, ротом. Цю неприємну думку перебив архидемон, який знову заговорив до Арістафа.

— Ну гаразд, а що там, власне, по параду на день Свята Побєдобєсія? Це — найголовніше. Останні роки це свято приносить нам чимало магічної сили та додає Пеклу міцності. Можна сказати стало нашою скрепою. — задоволено посміхнувся Хальфігор, демонструючи гострі ікла в три ряди.

— Все готово, Ваше Архидемонство, все готово. — завірив біс. Він квапливо повів архидемона до наступної зали.

— Як вже стало традицією в Пеклі, парад на Свято Побєдобєсія буде відкривати концерт Кобзона. — Арістаф вказав на фігуру у фраку в кінці залу, що крутилася навпроти дзеркала. Що там намагався побачити співак було складно сказати, бо в дзеркалі відображався тільки фрак та всім знайома чорна перука. Неочікувано перука заворушилася і стало видно, що то не волосся, а велетенські чорні жирні п'явки, що впилися у голову чоловіка й смоктали з нього кров. Кобзон обернувся й архидемон з бісом побачили бліде наче крейда обличчя, що, як у шарпея, бороздили десятки великих зморшок. На цій суцільній білій плямі виділялися губи, грубими мазками пофарбовані помадою рубінового кольору та чорні провали очей. Губи весь час кривилися, сіпалися, щось шептали.

— Що він там бурмоче? — спитав Хальфігор.

— Повторює слова пісні. Але то йому не допоможе — весь час забуває в найвідповідальніший момент. Це йому наносить більше мук, навіть, ніж п'явки. — пояснив біс.

— А це що? — скривився від звуків, що долинали десь зліва, архидемон.

— Хор Олександрова. В повному складі! — відповів Арістаф.

— Чи не занадто високі ноти вони беруть?

— Це тому, що їм з певною періодичністю горіхоколом прищемляють тестикули. Дуже допомагає розвинути вокальні дані, Ваше Архидемонство.

— Непогано, а тут у вас що? — Хальфігор вказав на групу грішників, що смикалися наче від ударів струмом чи то від епілепсії. Вони з явним зусиллям, щось викрикували, з рота йшла піна, нерідко з кров’ю.

— Це пропогандони, що стверджували начебто української мови не існує. Як покарання, вони повинні говорити найважчі українські слова, такі як паляниця, полуниця, нісенітниця. Від цього їх от так от трусить, наче нас від святої води. — пояснив біс.

— А кров з рота — то язик прикусюють? — зацікавився архидемон.

— І таке буває, але частіше то у них щелепи ламаються. Бо не призначені для українських слів.

Немовби на підтвердження цих слів найближчий з грішників викрикнув:

— Укрзалізни …

На цьому роздався хруст, наче хтось наступив на суху гілку в лісі, обличчя грішника перекосилися і замість завершення слова з рота та носа полізли червоно-білі бульбашки.

— А оті що там готують? — спитав архидемон, вказуючи на натовп, що юрбився в наступній залі. Грішники тримали у руках близько до обличчя гарячі пательні. На них щось шкварчало та розповсюджувало апетитні запахи.

— То ще гірші пропогандони. Ті що розбурхували ненависть, війну, закликали до геноциду. А готують вони власні язики. Ті дуже боляче ростуть до великих розмірів, а коли досягають потрібного, то грішники смажать їх на олії, до приготування, прямо наживу. І вже коли приготуються, то самі відрізають його. На місце відрізаного потроху і, знову ж таки, з диким болем, відростає новий.

Далі Арістаф провів інспектуючого в наступну залу, що була як печера з дуже високою стелею. Під стелею літали гарпії, які тримали в лапах якихось людей. Періодично вони кидали їх вниз. Розкривався якийсь невеликий парашут, але його було замало, тож зі смачним плюхом тіла грішників розбивалися об гранітну підлогу, забризкуючи все навкруги кров’ю.

— А це що? Давайте вгадаю — мабуть, пілоти  ПКС Росії, що бомбили ракетами та бомбами мирні житлові квартали? — спитав Хальфігор.

— Вгадали, Ваше Архидемонство. — підтвердив Арістаф.

— А що то за парашут? — уточнив архидемон.

— Це їх власна шкіра. Гарпії здирають її залишаючи тільки кріплення до лопаток. Але площа такого парашута замала. Тому, звичайно, він не допомагає сповільнити падіння. Після того, як грішники розбиваються, гарпії їх з’їдають і вони, пардон, виходять з протилежного від рота кінця. Ну і потім вже з тих гарпіячих фекалій заново відроджуються, щоб знову з них здерли шкіру та кинули на підлогу з висоти сорок метрів. Обережно! Не наступіть на це лайно! То — полковник Хасанов. Герой Росії, до речі, ще за Сирію зірку отримав. Зараз от-от почне відроджуватися для нового польоту.

Хальфігор в останню мить обминув ногою смердючу червоно-коричневу жижу, що затекла аж на стежку по якій вони з бісом йшли.

— Добре, музичний супровід є, повітряна програма теж, а хто буде йти парадом? — спитав архидемон.

— Безсмертний полк, Ваше Архидемонство. Загиблі російські солдати та офіцери йдуть колонами та тримають власну голову на палі. Навколо тої голови літають души їх предків, які загинули захищаючи свою Батьківщину, а не, як ці грішники, намагаючись захопити чужу країну. Ці душі клянуть своїх нащадків, що зганьбили їх рід участю в неправедній та проклятій війні. — відповів біс.

— Цікаво-цікаво, треба глянути.

Арістаф ще довго водив архидемона-інспектора залами свого департаменту.

Тут тобі й зрадники та кати, окремо танкісти та артилеристи й ще багато хто. І для кожної категорії своя тортура, своя вічна мука, пов’язана з конкретним гріхом. Хальфігор кожного разу заглиблювався у деталі, ставив каверзні питання, все перевіряв та роздивлявся, але начебто особливих претензій до біса не було. Між тим час спливав, а з ним і будь-який шанс потрапити на Пепітін день народження. Коли нарешті, далеко за північ, архидемон відпустив Арістафа, залишалося тільки йти спати.

Наступного дня було Свято Побєдобєсія і біс носився, як та бджілка, щоб його організація пройшла на високому рівні. Арістаф й не на хвилинку не присів, але свято вдалося на славу. Мешканці Пекла, що сиділи на трибунах були вражені як музичною частиною, так і повітряною і парадом. Найбільшого фурору наробив крейсер “Москва”, що обліплений водоростями та оброслий мушлями, з величезною дірою по лівому борту, проплив повз глядачів по Стіксу та зробив неймовірний салют з поржавілих гармат.

Демони, чорти, біси та інша нечисть раділи та сміялися, а разом з їх емоціями, до самого Серця Пекла йшли еманації сили та могутності.

Коли нарешті свято закінчилося, Арістаф кинувся до трибуни, на якій примітив Пепіту. Поруч з нею він побачив Везельпупа, що не спускав з красуні свої масних очей, та тягнув задоволену либу, хіба що слини не пускав. Арістафу залишалося тільки скреготати зубами.

Врешті-решт біс опинився на тому місці, але Пепіти та Везельпупа вже не застав. В розпачі він кинувся на вихід з трибуни й, о щастя, натрапив у коридорі на чортівку в супроводі свого демона-керівника. А як же без цього клятого Везельпупа!

— Пепіто, можна з тобою поговорити? — захекавшись спитав Арістаф.

Везельпуп кинув на нього презирливий погляд. Пепіта здивовано підняла брову, але підійшла.

— Шкода, що тебе не було вчора на моєму дні народження. Було весело. — сказала чортівка та посміхнулася своєю каверзною посмішкою, з якою не зрозуміло чи вона глузує, чи рада його бачити.

— А мені як шкода, ти навіть не уявляєш. Але може … може, я зможу зараз віддати тобі свій подарунок. — спитав Арістаф.

— Давай — пожвавішала Пепіта. — Подарунки я люблю!

Арістаф покопався у кишені та дістав каблучку. В напівтемряві коридору смарагд засвітився, наче всередині нього була лампочка. Зелене світло відбилося в очах чарівної чортівки. Вона захоплено взяла каблучку, одягла на палець і замилувалася блиском каменю.

— Пепіточко, кізонько моя, ну що там? Нумо вже йти, я покажу тобі справді цікаве місце, як і обіцяв. — сказав Везельпуп поки Арістаф збирався з духом, щоб зізнатися в коханні.

Чортівка з жалем глянула на біса і промовила:

— Арістаф, я все розумію. Думаєш я не бачу, як ти дивишся на мене? Але й ти зрозумій. Ти занадто м’який та добрий …

— От ти де, Везельпупе. — перебив чортівку гучний голос. В коридорі з’явився архидемон Хальфігор та двоє іфритів у бойових обладунках.

— Ваша Архидемонство! Радий вас бачити. Чи сподобалася вам організація Свята Побєдобєсія? Все під моїм ретельним керівництвом. — завиляв своїм коротким хвостиком Везельпуп.

— Владика у гніві! — наче грім пролунали слова архидемона.

— Як? — витріщив очі Везельпуп. — Е-е-е, насправді то все цей біс Арістаф. Він все наробив …

— Ти! — довгий палець Хальфігора з гострим пазуром вказував на Везельпупа. — Ти повинен був доставити на це свято його головного грішника. Прийшов вже його час.

— Е-е-е, там вийшла така накладочка… — спробував виправдатися побілілий від страху демон.

— Кого ти хочеш обманути? Князя Брехні?! — не дав Везельпупу закінчити речення архидемон.

Іфрити якось непомітно перемістилися по обидва боки від Везельпупа.

Хальфігор клацнув пальцями й демон, що намагався щось ще пробелькотіти заткнувся, бо його рот намертво злипся. Одночасно з цим стіни коридора зашепотіли. Той шепіт був наче від декількох осіб, що говорили з певним запізненням одне й те саме, чи то було таке відлуння від стінок.

— Звітує агент Піскар. Десятого червня демон Везельпуп прибув до грішника Володимира Путіна, щоб забрати його до Пекла, але той запропонував йому угоду. На честь демона грішник зобов’язався принести жертву у вигляді ритуального спалення ікони Андрія Рубльова “Трійця”. Заради цього вона була передана з Державної Третьяковської галереї до РПЦ і замінена там на копію. Оригінал був спалений згідно ритуалу, а грішник натомість отримав відстрочку …

— Сили захотів?! Влади?! Може ти й в архидемони мітиш? — гримів голос Хальфігора. — До пекельної буцегарні його!

Навколо Везельпупа й іфритів запалало полум’я та перетворилося на вогняний смерч. Він рушив до найближчої стінки коридора, пройшов крізь неї та зник.

Архидемон повернувся до біса з чортівкою.

— Ти! — наразі караючий палець Хальфігора вказував на Арістафа. Той зіщулився, наче намагався стати меншим, а то й щезнути.

— Біс третьої категорії Арістаф, призначаю тебе керівником департаменту покарання грішників російсько-української війни. Тепер ти біс першої категорії.

Арістаф не встиг вичавити з себе слів подяки, як архидемон повернувся і миттєво зник.

Якихось п’ять хвилин в коридорі під трибунами панувала приголомшлива тиша.

Першою її порушила Пепіта.

— Дуже гарний подарунок. — сказала вона наче нічого не відбулося.

Арістаф ще не прийшов до тями, тому просто кліпнув очима.

— Ти так і будеш стояти й не обіймеш мене? — надула губки Пепіта.

— Але ж … але ж я надто добрий та м’який. — відповів біс.

— У кожного свої недоліки. — сказала чортівка та сама присунулася впритул до Арістафа.

Їх губи наблизилися і злилися у поцілунку. То був найсолодший поцілунок, що Арістаф знав до того. Ох, Пепіто! Пепіта Діяболо!

Так добро перемогло зло. Бо яким би сильним та могутнім не здавалося зло, якби не розривалося серце від горя та безнадії, якби не стискалися кулаки від люті та безсилля, добро завжди перемагає. Навіть у Пеклі.