Втеча

Втеча.

*******

Цього ранку Світояр встав з жахливим головним болем. З рота тягнуло наче з вигрібної ями. Невеличка кімната-камера пливла перед очима. «Чорти б його брали цих механіків», подумав він кривлячись від болю. Треба було ж дати, себе вмовити цим песиголовцям, відсвяткувати їхнє день народження. Механіками були Яробор і Світовид, близнята, пили вони лише те, що гнали, а гнали вони таку жахливу бодягу, що напевне запустила б найбільший бур на схід від Кавказу.

– Це ж бісове ракетне паливо, а не самогон, – потираючи скроні, пробурмотів Світояр до порожньої кімнати. Здавалося голова зараз розвалиться на два окремих, болючих кавалки, що пульсуватимуть на брудній підлозі. Світояр відкрив очі і витріщився на пошарпаний, заяложений плакат, на якому був зображений ковбой, що їхав на своєму коні дорогою на захід сонця.

Ідилія.

Таке тільки в фільмах показували. Але в такій глушині, де знаходилась їхня шахта, фільмів не крутили. Їх показували на старих, масивних проекторах лише у великих містах в Європі, приїжджі з Атлантіса робітники розказували про таку дивовижу. Світояр ніколи не бачив фільмів, його десятилітнім пуцьвірінком забрали на шахту, де він і освоївся та прожив до своїх сорока років.

Звідкіля цей плакат Світояр не знав. Коли його сюди заселили, він уже висів. Такий же старий, такий же пошарпаний. Ну і лихий з ним, подумав злісно Світояр, тремтячими руками він взяв металеву флягу з водою і надовго припав до благодатної вологи. Біль трохи влігся, немов дикий звір, що готується до стрибка, смертельного стрибка.

Десь далі по коридору тихо вуркотів двигун, бур уже запустили. Через пів години почнеться робота. Світояр працював на найнижчому рівні, там купи розколеної вугільної породи закидали лопатами на конвеєр, що віз вугілля на верхні рівні, де його дробили і складали в вагонетки, далі вугілля їхало на верх, тоді його вантажили в великі вагони, і паровоз гулко чмихаючи віз їх до Шести Твердинь Людства. Так звуть шість великих міст, що виникли після Ядерних Війн та Падіння Цивілізації. Всі, хто залишилися живими в цій м’ясорубці, і сформували на згарищі світу перше з Великих Міст – Атлантіс. Спочатку там жили всі нації які вижили, та потім різні расові незгоди і протиріччя змусили декого піти. Так виникло ще три міста, а потім ще два. Отож разом їх шість. Шість величезних гадючників у яких виживає зруйнована цивілізація.

Ну чи якось так.

Світояр не надто любив історію, та й в коридорах шахти не було таких, хто б горів бажанням просвітити його. Світояр лише знав, що з часом, коли радіація в степах Сибіру і на Кавказі спала, люди почали відновлювати нафтові та вугільні шахти. В перші роки тут робітники дохли як мухи, але згодом придумали захисні комбінезони, які захищали від опромінення, і смертей стало менше. Всього таких шахт є Сімнадцять. Десять в Сибіру, та сім на Кавказі. На деяких шахтах радіація висока, тому там працюють великі механічні роботи, залишки старої цивілізації, їх звуть Механічними Копачами, двійко таких були і тут. Вони працювали там, де людям було небезпечно. Світояр лише двічі їх бачив, обидва рази він був шокований їхніми розмірами. Великі механічні суглоби, гострі пазурі якими вони виколюють найбільші та найважчі брили. Очі їх мерехтіли в глибинах тунелів як полум’яні крапки, і від цього мерехтіння мурахи бігали по шкірі.

Світояр потягнувся відчуваючи як хрускають залежані суглоби. Він поклав флягу знову на тумбочку і повільно встав. Біль відгукнувся в глибині голови білим спалахом. Чоловік пошепки лайнувся, проклинаючи близнюків-механіків та їх бісів самогон. В коридорі прогуркотіли кроки, хтось дзвінко затарабанив у двері Світоярової каюти.

– Щоб ти здох! – гаркнув Світояр до дверей. – Ти можеш так не грюкати, – прогарчав він до усміхненого чоловіка на порозі. – Ти сьогодні рано встав Ратиславе.

– Щось не спалося, ви довго вчора ще сиділи в тунелях? – весело спитав Ратислав.

– Достатньо щоб не викликати підозр у Рода, – Род був їхнім наглядачем, він керував тими, хто завантажував вугілля на конвеєр, злий і пихатий чолов’яга, різкий і агресивний. Він жорстоко карав за найменше порушення його правил, але бувалі робітники виробили свою систему, яка досить вдало обходила його установи.

– Обережніше, кажуть на верхньому рівні він відрубав чотири пальці одному з водіїв вагонеток лише за те, що той курив у не відведений для цього час.

– Вказівні і середні на обох руках, щоб не міг тримати цигарки, я знаю, чув ці розповіді, а ще кажуть, що Род ці пальці носить з собою, багато історій, багато вигадок, тому не варто вірити усьому, що говорять.

– І все ж, – Ратислав сторожко глянув у сірі похмільні очі. – Обережність ще нікому не помішала.

¬– Ну годі тобі, після вчорашньої самогонки братів-механіків я тепер знову лише через рік вип’ю так що, все гаразд, – Світояр накинув куртку і взувшись міцно зашнурував свої робітничі чоботи. – Окей, рушаймо на наше місце, – двері гулко клацнули, коли Світояр повернув ключ зачиняючи їх. Вдвох з Ратиславом вони рушили звичним маршрутом вздовж великого коридору.

По обидва боки знаходилися такі ж, як і в Світояра, двері, за ними, як дві краплі води схожі з іншими, кімнати-каюти, а в них жили такі ж, як Світояр, робітники. Всі вони працювали ні цій шахті, яку йменували №7, шахта була четвертою по величині. Тут працювало сім великих бурів, що дрібнили породу в різних боках на найнижчому рівні шахти. Кожен з цих бурів обслуговували семеро механіків, решта працювало вантажниками на конвеєрі, інші розбивали великі куски на дрібні за допомогою спеціальних пневмомолотків. Все вугілля конвеєром піднімалося на верх, там його грузили інші вантажники, вони жили в верхніх секторах. Найбільшою шахтою була тринадцята, деякі робітники, яких переводили сюди до Світояра, божилися, вона така глибока, що аж досягає пекла, і якщо дійти краю, то можна вздріти волохатий зад диявола. Світояр лише сміявся з таких історій, але тринадцята шахта таки була найглибшою, найглибшою із східних шахт. Були ще західні, вони видобували нафту в районі держави, яку колись, ще до Великих війн, називали Іраном. З сімнадцяти шахт, три видобували газ і були самими небезпечними з усіх, там двічі в рік відбувались вибухи і смертність була на порядок більшою ніж в інших.

Світояр мовчки спустився сходами в низ до механічного ліфта, який опускав їх на місце їхньої роботи. Тут було задушливо, вздовж стін тягнулися великі і малі труби, з них капала вода, а де-не-де їх покривала велика кількість латок, від чого вони були схожі на якесь бабусине покривало, як у тій книзі з казками, що лежала під Світояровим ліжком, єдина річ, яку він взяв з собою з дому.

Дихати стало важче, Світояр взяв металевий шолом з ліхтарем на лобі і натягнув на голову. Так робили всі, там, під землею, шолом міг врятувати життя, коли на голову падав шматок породи, беріг від травм і поранень. Перша група робочих увійшла в просторий ліфт і той натужно скрипнувши, погримуючи почав спускатись під землю. Світояр стояв пліч-опліч з Ратиславом. Ставало жаркіше. Гул бурів наростав перетворюючись в гуркіт. Там в глибині шахт, з перемазаним вугільним пилом обличчям, ти відчував себе якимось хробаком, слизнем, що копирсається в ґрунті будуючи свій слизький і затхлий домик. Наче кріт, ти день за днем риєш довгий, безкінечний тунель, боячись сонячного світла і того, що воно може принести з собою. Інколи в твою душу заповзав такий відчай, що хотілося взяти важкеньке, схоже на льодоруб, кайло і проломивши голову наглядачеві, тікати світ за очі. Світояр часто ловив себе на таких думках, ні, скоріше фантазіях, в яких часто бачив розколену голову Рода і сірі мізки, що розтікаються по вугільних брилах. Деколи його рука міцно стискала руків’я кайла, він робив крок і тоді спиняв себе. Страх дивна річ, він наче рятує життя, а з іншого боку прирікає на вічне рабство незмінних речей. На втечу від самого себе. Як щур від кота. В такі миті Світояр ненавидів себе, він прагнув змінити щось, але боявся. Боявся того, що прийде по тому. Боявся того, що чекатиме на нього там, у великому світі. Там, де він ніколи не був. Після того, як його забрали в десять років і запроторили сюди, він ні разу не піднімався на поверхню, Світояр забув як виглядає сонячне проміння, листя дерев, трава. Тридцять років він день у день спускався в низ, довбав і грузив вугілля, спав у тісній кімнаті-каюті з потріпаним постером старого вестерну. Інколи йому снилися сни, в яких крізь листя пробивалися проміння сонця і мамині руки простягали йому жовте яблуко. Потім сон обривався і приходила реальність. Його маму вбили солдати Правителя, коли вона і його батько примкнули до революціонерів, жителів міста Сагор, третього з шести міст, в якому отримали притулок слов’янська національна група. Жорстокий дож (такий був титул правителів шести міст) Родимир через свою диктатуру викликав хвилю протесту, яка вилилася в революцію, що, правда, була жорстоко придушена, але в ході протистояння сам Родимир загинув, на його місце сів Мирослав, син Родимира, і на щастя для всіх, Мирослав виявився абсолютною протилежність батька. Єдиний його мінус – винних в революції так і не випустили, і саме через це Світояр скнів у цій шахті. Деколи, коли він закривав очі, то в його голові зринали старі, забуті картинки спогадів про те, як солдати розстрілюють його тата і маму біля західного муру Сагора. Бачив як струмить їхня червона кров запилюженою бруківкою площі, як схлипують полонені…

Світояр потер чоло відганяючи лихі думки. В далині гримотів великий, монструозний бур, викидаючи вугілля їм під ноги. Схожі на чорних мурах шахтарі метушилися в тунелі завантажуючи розколену породу на широкий безперервно працюючий конвеєр чорні блискучі гори. Світояр зітхнув і взявся за лопату. Хтось стукнув його збоку в лікоть. Це був Яробор, один з братів-механіків, що таємно гнали свою вогняну горілку.

– Ну як ти? – підморгнув він поправляючи свій шолом з ліхтарем.

– Наче потрапив під каток, – кисло відізвався Світояр.

– Ну так, цього разу ми трішки перестаралися.

– Трішки? Та цим пійлом можна пів шахти без бензину запускати в роботу.

– То просто ти слабак, – Яробор усміхався. – Вантажники вчора ще й добавку просили.

Світояр презирливо скривився і зробив спробу повернутись до роботи. Але на його біду до Яробора приєднався його брат Світовид, велетенський біловолосий і білобородий мужик з м’язистими руками і гострими блискучими, як і в брата, очами. Яробор не носив бороди, а от у Світовида вона була велика і заплетена в декілька грубих косичок.

– Ну і як наш доходяга після «Громовиці»?

– О, Боже, ви самогону вже і назву дали? – брати кивнули в унісон, а Світояр закотив очі. – «Громовиця», що за дурна назва? Це скоріше «Ядовиця».

– Та йди ти, – махнув рукою Яробор. – Для тебе і вода з крана занадто міцна, - Світовид голосно зареготав на жарт брата.

– Мій брат має рацію.

– Ви б краще за роботу взялись!

– Ет, скільки там тої роботи, дивитись щоб бур не проломив комусь череп, та такого ніколи не буде, бо всі розумні люди голову туди сунути не будуть, до того ж, там зараз за всім глядить Милослав, так що за нас не переживай.

– Та дуже треба.

Світовид відкрив було рота щоб сказати щось дошкульне, але його випередили. Голос Рода стрільнув батогом так голосно, що навіть заглушив шум бура.

– Та що тут, в біса, відбувається, – злісно рявкнув наглядач. Його вибриті скроні та потилиця тьмяно зблискували в світлі ліхтарів. На чорному камзолі, неначе зорі літньої ночі, мерехтіли золоті ґудзики. Високі, наваксовані чоботи гулко гримотіли втоптаною підлогою.

– Що це за балачки в час, коли кипить робота? – коротенькі, сірі вусики посмикувалися від злості.

– Та нічого начальнику, пане Роде, ми лише на хвильку, зараз повертаємось до роботи, – зблиснувши усмішкою сказав Яробор. В мить цвьохнула нагайка і на щоці чоловіка розквітла багряна риска.

– Я дозволяв балакати? – рявкнув Род. – Прибери свою гнилу усмішку ми не товариші щоб шкіритися один до одного. Ви прекрасно знаєте, що розмови в робочий час заборонені.

– Та все добре, вони зараз вертають до своєї роботи, – добродушно сказав Світояр. Род скреготнув зубами і витріщився на нього, ліве око наглядача легенько сіпалося, зверху над бровою красувався грубий сірий шрам.

– А ти узагалі писок завали бісове насіння, жалко, що тебе не розстріляли разом з твоєю мамкою і гнилим татусем, які посміли ставити себе вище влади Сагору. Єдине, що тішить, це те, що дурну голову твоєї мами розчавили важким солдатським чоботом, як спілий, протухлий кавун.

Кулаки Світояра стиснулися, рука лягла на руків’я кайла, очі закрила кривава пелена, наче крізь стіну він почув глухий голос Світовида.

– Принаймні вона померла вільною, а не лизала зад тим, хто сидить вищ… – він не договорив, удар нагайки розсік його губу і залишив тонкий поріз на вилиці.

– Як ти, падло, смієш так мені говорити? – очі Рода здавалося палають як смолоскипи. – Я ж тебе згною у самих глибоких шахтах, де навіть Механічні копачі ледве витримують.

Світовид різко шарпнувся до наглядача, Род рикнув вихоплюючи з кобури свій важкий револьвер.

– Ніііі! ¬– скрикнув Яробор і кинувся закривати брата, в гулкому високому тунелі, серед опор і колон помережених освітленням голосно рявкнув револьверний постріл. Ліва частина Світовидового обличчя наче зникла, на її місці звисали уламки костей, мізків та щелепи. Праве око здивовано дивилося на налякане обличчя брата, а потім перегоріло як стара лампа і згасло назавжди. Накачане, важке тіло Світовида звалилося на долівку. Род сплюнув перед собою і важко видихнув. В очах Яробора всепоглинаючий біль втрати почав змінюватися на гнів і ненависть.

– Так цьому покидьку і треба, – пересохлими губами прошипів Род. Навколо повільно влягалася тиша. Бур перестав гриміти і чмихати парою. Робітники стояли налякано витріщаючись на мертвого механіка. Але все це Світояра не цікавило, він бачив як повільно розпрямляються згорблені плечі Яробора, як риплячи шкірою його пальці стискаються в кулаки. Він розумів що драма ще не закінчилася. Род також це зрозумів. Він відступив на два кроки від широкоплечого механіка і навів на нього свій велетенський револьвер.

– Навіть не думай про це, – загрозливо прогримів наглядач, та, здається, Яробор уже нічого не чув. Він бачив лише одну ціль. Він хотів помсти. І смерті.

Не важливо чиєї. Просто смерті.

В житті людини завжди наступає переломний момент. Час, коли потрібно зробити вибір. Шальки терезів зависли в рівновазі. Ласкаво просимо пане, ваш вибір! І якщо, ти не зробиш цей крок, то такого вже може ніколи не трапитись, і ти навіки застрягнеш на тому рівні на якому твій смертний зад зараз і сидить. А ступиш далі, то вийдеш на новий виток, а там, гай-гай, можливо і жде тебе щось по-справжньому добре, або й погане, проте ти не дізнаєшся якщо туди не ступиш.

Якщо не зробиш вибір.

Для Світояра такий момент наступив тоді, коли палець Рода звів вдруге курок револьвера. В мозку наче щось спалахнуло. Так, бісова ти душа, так Світояр хотів змін, він просто вирішив, що час побачити як сонце блистить скрізь листя. І ще…

І ще він хотів яблуко. Дуже хотів.

Яробор ступив ще один крок до Рода. Наглядач навів оскалене темрявою дуло на чоло механіка. Вказівний палець зробив рух. Проте пострілу не було. Натомість важке кайло розкроїло череп Рода навпіл. По обвислвй щоці стікала кров, ліве око вилізло з очниці і здивовано витріщалося в землю. Світояр висмикнув кайло, те вийшло з глухим кавкаючим звуком. Тіло Рода завалилося на землю.

– Чорт, та вам обом смерть, – тихо прошипів Ратислав.

– Тихо, – повільно і чітко сказав Світояр, в ньому наче щось прокинулося, він підійшов до Яробора. – Поняття не маю відкіля ви тут, та я встиг з вами подружитись, і ви замінили мені братів, біль від втрати Світовида для мене така ж велика, як і для тебе, але тепер нам тут нічого не світить окрім, хіба що, смерті. Проте ми маємо можливість вирватися звідси. Втекти від цих знущань, принижень, криків. Ми можемо бути вільні. Там зовні. Ти зі мною?

Яробор нічого не відповів. Нічогісінько. Він просто кивнув.

І цього було досить. Інколи не треба слів.

Інколи жести зрозуміліші за слова. І Світояр усміхнувся, обернувся до Ратислава.

– Ти з нами?

– Та ви подуріли, – пролепетав він.

– Ти з нами? – просто повторив Світояр, проте цього разу в його голосі звучало презирство.

– Н-ні ,ти що здурів! Йти туди де гуляють дикі племена, туди де смерть очікує на тебе за кожним поворотом, ніколи, я не ти ,я не чортів божевільний, ти такий як і твої батьки, ти просто зіпсуте насіння гнилих батьків.

Світояр відчув бажання вгородити кайло Ратиславу між очі, але раптом охолов. Це людина зі слабким духом, плазун, слизень, що знає лише те, як цілувати зад високим чинам, це його світ..ну й біс з ним.

– Тоді гний тут з іншими, – без злості сказав Світовид. – Ходімо Яроборе, нас чекає сонце.

– Вам не вийти звідсіля, Род перед смертю віддав сигнал тривоги, про це свідчить червона лампочка на його радіо, зараз збіжаться охоронці, – крикнув їм у спину Ратислав, але вони не слухали, Світояр лише на мить затримався біля тіла Рода щоб підібрати важкого револьвера та зняти патронташ. Після того вони відправилися до ліфта. Знову заскреготіли ланцюги і шестерні піднімаючи важку металеву коробку на найвищий рівень. Яробор тримав руку на ручці переключивши її на позначку верхній ярус.

– Коли відкриватимемо двері, станемо по обидва боки ліфту так, щоб ті що стоятимуть в коридорі побачили лише порожній простір. Ти розумієш мене?

– Чудово розумію, – вишкірився Яробор – жаль що в мене немає такого ж револьверчика.

– Тримай кайло, якщо нам пощастить то забереш собі зброю у охоронців.

Ліфт повільно гуркотів в гору. Світояр відчував як в середині в ньому розгоряється вогонь тривоги. Його розмірене скніння через мить може змінитися на повне пригод існування. Та спершу треба вийти з шахти живими. Світояр передав кайло Яробору, сам перевірив барабан револьвера, вставив патрон в порожню комірку і закрив його. Він в житті не тримав зброї, але зараз у ньому наче щось переключилося. Холодне руків’я з червоного дерева, з вирізьбленим на ньому черепом щось пробудило в ньому, щось таке, що й сам Світояр не міг пояснити.

Він просто зрозумів, що цього прагнув увесь час.

Ліфт гулко гупнув і спинився. Світояр махнув головою і прижався до стіни поруч з дверима. Яробор вчинив так само. Двері повільно почали розсуватися. Через хвилю в ліфт увійшов перший охоронець. Він не встиг навіть ворухнутися як кайло увігналося йому в вухо, охоронець, що йшов позаду не мав змоги вистрілити тому, що огляд йому закривав його напарник. Свійтояр виставив руку через плече вбитого охоронця, тіло якого уже осідало на землю. Гримнув постріл. Рукою Світояра прокотилася пекуча хвиля болю, проте він втримав віддачу зброї. Куля потрапила в нижню частину обличчя, роздробивши щелепу. Охоронець завалився на землю. Двоє інших були без зброї, лише з твердими металевими палками. Яробор одним ударом кайла звалив на землю одного із них. Світояр покінчив з іншим. Тепер у них було два револьвери і одна гвинтівка. Яробор взяв собі револьвер. Світояр підібрав гвинтівку. Тепер залишився довгий шлях коридором до вихідних дверей. Там вони могли вийти геть. В тишині напівтемного коридору з численними трубами і щитками ревнула сирена.

– Тепер у нас катма часу. Ми маємо діяти максимально швидко.

– То побігли, – гаркнув Яробор і вони побігли. Світло миготіло кидаючи на стіни їхні спотворені, горбаті і химерні тіні. Світояр відчув як піт цівками стікає його обличчям. Час наче спинився. Здавалося вони вічність бігтимуть довгим коридором останнього рівня, аж поки їх не запопадуть, і все піде прахом. Але ніхто їх не спинив. Шахта була досить молодою, втеч ще тут не було, ну принаймні до сьогодні, тому охорона перебувала в розслабленому стані, а розслаблене не так легко зібрати до купи.

Нарешті вони добігли до виходу, піднялися сходами в верх і вибігли знову в коридор. На відміну від першого, цей коридор був малим, в ньому горіли яскравіші лампи і було менше замаслених труб і вентилів. В кінці коридору почувся шум. До них бігли.

– Чорт, – крізь зуби кинув Яробор. – Це охоронці, і їх більше ніж в ліфті.

– Хто б сумнівався. Ніхто й не казав, що ми під веселу музику вийдемо звідси, а нам під ноги стелитимуть рушник.

– Тут десь має бути вихід в ангар, там тримають важкі машини, що возять вугілля для найближчих поселень дикунів. А ще там тримають квадроцикли. Якщо б ми добралися до одного з них, то змогли б втекти з ангару відразу в пустелю.

– Ти знаєш де саме вихід?

– Я там бував лише два рази чи три я вже не пам’ятаю, але двері по-моєму мають бути більшими за інші.

– Тут лише одні такі, – сказав Світояр показуючи на масивні коричневі двері метрів за п’ять від них.

– Я не певен, що це вони.

– Більше варіантів у нас немає.

– Ні.

Вони метнулися до дверей і прочинили їх. Двері гулко скрипнувши відкрилися. На мить Світояр і Яробор спинилися на порозі, а тоді одночасно видихнули. Під їхніми ногами простягалися великі металеві сходи, вони вели до гігантського ангару з різними важкими машинами які мали колеса в рівень людського росту та такими ж гусеницями. З лівого боку ангару стояли сотні квадроциклів, деякі з них були на гусеницях, інші на колесах, ще деякі мали лижі і призначалися для зимового періоду.

Світояр і Яробор кинулися сходами в низ. За їхніми спинами гримотіли кроки охорони. Відлік пішов на секунди. Двоє чоловіків мчали через ангар і перші кулі догнали їх уже тоді, коли вони досягли середини. Довелося відстрілюватися. Перші вистріли і Яробора, і Світояра не досягли цілей, це було не дивно, адже ні один, ні другий не тримали в житті зброї в руках. Але людина вчиться, і вчиться швидко, тому другий постріл Світояра збив з ніг охоронця, що біг найпершим. Яробору таке вдалось тільки з третього пострілу. Та як би не було, але стрілянина у відповідь дещо притримала пил охорони. Мало по малу двоє чоловіків підступали до виходу.

– Ти вмієш їздити на тих квадроциклах?

– Так, приходилося.

– То заводь, я прикрию тебе.

Яробор виконав прохання. На їх щастя хтось залишив ключі в замку запалювання. Світояр кивнув і Яробор повернув ключ. Крізь тишу ангару стрілою пронісся розкотистий звук мотора.

– Заскакуй , – перекрикуючи шалений рев закричав Яробор.

– Як скажете шеф, як скажете, – закричав у відповідь, щасливо усміхаючись Світояр. Він вистрілив у одного з охоронців, що необачно висунувся з-за сховку і той завалився мертвим, тоді вискочив на сидіння по заду Яробора і квадроцикл заревівши помчав до виходу. Через мить вони вилетіли на просторе подвір’я шахти. Вітер кинув їм в обличчя жмені пилу і піску, і Світояру на мить здалося що хтось хлюпнув йому в очі кислотою. На щоки бризнули сльози і він, міцно тримаючись за плечі Яробора, відвернувся в бік. Квадроцикл шалено петляючи мчав подвір’ям здіймаючи позад себе хмару куряви. Мчав до своєї свободи. До воріт, які вже почали замикати. Яробор натужно зітхнув.

– Нам не проскочити, – крикнув йому на вухо Світояр.

– О ні, ми стільки пройшли тож нам якісь ворота не проблема.

– Але ми не встигнемо проскочити.

– Ми полетимо.

– Що ти ме… – але раптом Світояр все зрозумів. Метрів за десять від воріт стояв потужний тягач. Його кузов був опущений на землю. Цей тягач якраз призначався для транспортування таких от квадроциклів, але зараз, з опушеним під кутом платформою, цей тягач став чудовим трампліном. Яробор повернув в його бік. Охоронці зрозуміли цей маневр і на мить зупинили ворота розпочавши стріляти. Випадкова куля рознесла на кавалки один із приборів на кермі квадроцикла. Світояр почав стріляти у відповідь. Тягач тепер був на відстані простягнутої руки і за мить вони вже летіли. Зачудовані охоронці лише проводжали поглядом величезну машину що мчала над їхніми головами. Тут вони вже нічого не могли подіяти, мить і квадроцикл приземлився за три метри від них. Світояр розвернувшись почав стріляти. Два вистріли відразу поклали одного з ближніх вартових. Інші швидко зникли за воротами. Двоє чоловіків на квадроциклі швидко віддалялися. Через сотню метрів вони звернули на невелику польову дорогу і довго мчали пустелею піднімаючи пилюку і пісок.

Так вони мчали довго, сонце піднялося високо в небо і немилосердно пекло. Через пів години вони знову виїхали на якусь трасу. Квадроцикл вильнув потрісканим асфальтом і спинився на узбіччі. Яробор важко хекнув і кашлянув. На сухий потрісканий, запилюжений асфальт бризнула кров.

– От чорт, – вигукнув Світояр. – Що сталося?

– Я приїхав уже, – кволо сказав Яробор через плече.

Світояр зіскочив з сидіння і обійшовши з переду глянув на свого друга. Те, що він побачив заставило його голосно лайнутися. Під час перестрілки, коли вони мчали до воріт, одна з куль потрапила в панель, спідометр був цілим, а от від тахометра залишився лише жмут дротів. Коли куля потрапила в тахометр він розлетівся на друзки. Уламки скла і корпусу пробили живіт Яробору і застрягли там. Героїчно Світоярів друг намагався не знепритомніти і гнав квадроцикл чим далі. Проте втрата крові далася в знаки і Яробор спинився. Світояр допоміг йому злізти на землю.

– Чорт, я ж не маю нічого щоб тобі допомогти! ¬В нас лише зброя, ніяких медикаментів, я навіть бинту не маю!

– А нічого й не треба Світояре, нічого. Мій шлях закінчиться тут, я втратив занадто багато крові. Скоро від бруду в мене розпочнеться зараження крові, потім гарячка, найпевніше в мене розірвана печінка і пошкоджений шлунок, так далеко заїхати мені вдалося лише через моє міцне тіло і хороше здоров’я. Проте з такими ранами я помиратиму довго і в муках. А тут сотні диких звірів, мутантів і розбійників, можливо хтось з них прикінчить мене, але найпевніше першими будуть звірі і вони живцем розірвуть мене, – кволо повідав Яробор, він кашлянув і цівка крові побігла його щокою. Кровава пляма в районі поясу стала ще більшою, і раптом Світояр зрозумів до чого його друг веде. – Щоб цього не сталося ти маєш допомогти мені. Лише один вистріл і могила, де ти мене поховаєш врятувавши моє тіло від мародерів і диких звірів.

– Ні я нік…

– Послухай, мене не спасти, я мрець, чу…

– Ні, ні, чорт тебе забирай, НІІІ! – сльози бризнули з очей Світояра і гарячими струмками побігли по щоках. Серце в його грудях здавалося набухло і підлізло до горла. Тремтіли руки. Він чудово усвідомлював той факт, що щойно застрелив десяток людей, але тут була інакше, на землі лежав помираючи його друг, той, що робив таке шалене віскі, такий вогняний самогон, завжди був веселий і життєрадісний.

– Я не зможу…ні.

– Зможеш, це ж не тяжко, просто натисни курок, раз і все.

– Ні , чорт, невже ти б таке зробив мені?

– Лише по твоїй просьбі, – усміхнувся він, на блідих губах виступила кровава піна, обличчя перетворилося на білу маску, Яробор закашлявся і скрикнув від болю.

– Ти питався звідки я тут з братом, – він знову кашлянув, кров скропила його груди. – Нас привезли з Заходу, нас затримали патрулі Червоної зірки, п’ятого вільного міста, ми були браконьєрами, але ми ловили не звірів, ми ловили диких людей, тих, що відмовляються жити у Вільних Містах, потім продавали в інші племена як рабів, це заборонено законом Вільних Міст, нам присудили довічну роботу на шахтах, для нас це було покаранням, тяжким і гнітючим, але ти допоміг його згладити. Ми завжди були в двох з братом, наш батько шалено пив, в один вечір, прийшовши з п’янки він бив нашу матір поки не розколов їй голову, розумієш, він вбив її, нашу матір, милу і чудову жінку, нам тоді було по-чотирнадцять Світовид взяв сокиру і поки батько спав увігнав її йому в череп, а по тому ми просто втекли геть, прибилися до табору браконьєрів і перейняли їх справу. Наше життя було збіса гівняним, але знайомство з тобою дало нам щастя, маленьке, як спалах свічки в темряві, але тепле і щире, і ти дав нам свободу. Тому, прошу ще раз, дозволь мені зустріти мого брата, а потім ми почекаємо тебе. Будь ласка.

Кров текла тоненькою цівкою по блідій щоці Яробора, руки кволо лежали на грудях, обличчя кривилося від болю і страждання. Світояр зітхнув. Вибору не було.

Чорт, інколи вибору просто немає.

– Гаразд, я зроблю це.

– Дякую. Квадроцикл візьми з собою, там все просто, – кашляючи Яробор пояснив як заводити мотор і як їхати. – Їдь на захід аж поки не побачиш зруйноване древнє місто, в його центрі стоїть вежа з розколеною рубіновою зіркою, в ній живуть браконьєри, скажеш їм про мене, вони тобі допоможуть, а там вже вирішиш, хочеш жити з ними чи піти своїм шляхом. А тепер давай закінчимо, біль просто нестерпний, так хочеться спокою.

Світояр витягнув револьвер і приставив Яробору до лоба. Рука тремтіла. Світояр дивився в обличчя Яробору. Сльози стікали обличчям.

– Пробач мене.

– Немає за що, ти все робиш правильно. Дякую Світояре, давай, чорт, Світовиде, брате, я йду.

Мить висіла тиша. А потім пустелею прокотився постріл. І знову все стихло. Світояр сидів на колінах поряд з тілом Яробора. Він весь тремтів. А тоді здійняв до синього неба обличчя і з усієї сили легень відчайдушно заревів. І з криком в небо йшов увесь біль, вся сила втрат і нещастя. Аж поки в середині Світояра не лишилося нічого. За мить він встав і вхопивши рушницю почав копати могилу вигрібаючи дулом землю.

Коли він закінчив уже споночіло, яма була достатньо глибокою. Світояр встав і подивився в небо, там палали зірки. Він десь чув, що кожна зірка це померла душа. Нісенітниця. Проте зараз він вірив, що з чорноти неба на нього дивилися дві пари палаючих очей його друзів. Просто хотів у це вірити. Невже це так багато?

Світояр вклав до ями Яробора, поклав поряд рушницю, хотів просто щось віддати йому, залишити рушницю на захист. Дурня правда? Але Світояр так вирішив. Після цього засипав яму. Метрів за тридцять він знайшов металевий стовп із табличкою, яка вже давно вигоріла на сонці. Дулом револьвера надряпав там «Яробор», і забив її в узголів’ї могили. Закінчивши роботу він влігся на сидіння квадроцикла і заснув.

Зранку він прокинувся від болю в спині. Підвівся і сів у кріслі. Поглянув на могилу і зітхнув. Він не знав, що казати, на думці було лише одне.

– Пробач. Надіюсь ти вже зустрів брата.

По цьому він застромив два револьвера за пояс, сів за кермо квадроцикла, і завів мотор. Перші спроби були жахливими, але через пів години йому нарешті вдалося проїхати метрів з двісті без запинок і виляння. Світояр повернувся і в останнє глянув на могилу друга.

– Ми ще зустрінемося, – тихо промовив він, а тоді дав газу і квадроцикл помчав крізь пустелю, довгою, потрісканою трасою.

А в небо піднімалося сонце нового дня.

Лютий 2013.