Ритуал

Густий похмурий ліс нависав над великим відкритим простором в самому серці острова. Асасаку завжди приємно бентежило це місце, особливо пізно ввечері, а найбільше ─ під час ритуалів. Вона прийшла на галявину одразу пополудні. Зупинившись на краю, озирнулася: нікого ще не було, все зайве прибрали ще зранку, а хмиз для багать вздовж межі відкритого простору вже чекав вечора. Півколо правильної форми, утворюване деревами на північному заході, впиралося у прямовисну скелю, яка повністю перегороджувала відкриту ділянку, а всередині ховала багато печер різних розмірів. Деякі з них використовували для ритуалів, а деякі слугували лише житлом для птахів і плазунів.

Дійшовши до самого центру, дівчина на хвилину зупинилась, швидко оглянула свій білий халат і сіла обличчям до виступу гірської породи, підібгавши під себе ноги. Так вона просиділа решту дня, віддавшись спокійному плину думок.

Сонце вже поринало в море, посилаючи останні промені перед тим, як залишити світ у темряві. Вартові запалили багаття вздовж краю галявини й відблиски вогню миготіли на гілках і листі, які щохвилини ставали все більш темними. Члени племені поступово збиралися невеликими групками, вітаючи один одного після спекотного дня, обмінюючись думками, враженнями та новинами. Шум голосів посилювався, швидко перетворюючись у гул. Окремі розмови злилися в один монотонний радісний гомін, з якого часто виривався сміх чи навіть регіт.

Незважаючи на нерозбірливість суміші людських голосів, подеколи дівчина все ж розрізняла уривки бесід:

─ Сьогодні особлива ніч...

─ ...я ледь дочекався вечора...

─ ...це відбудеться знову.

Радість і доброзичливість заповнювали галявину, і здавалося, що нічна темрява відступає не тільки перед світлом багать, а й перед святковим настроєм тих, хто зібрався тут. Асасаку раділа разом з ними, але не маючи права показати справжні почуття, зовні здавалася сумною і безрадісною.

«Якщо чесно, я рада за неї, ─ почула вона за спиною знайомий голос, що швидко наблизився, а потім почав віддалятися, наче людина проходила повз, ─ давно вже хочу опинитися на її місці. Так набридло...»

Голос розчинився у гамірливому морі, що ставало все гучнішим. Коли розбирати окремі фрази та слова стало важче, дівчина закрила очі, її слух трохи загострився, а розум сконцентрувався. Навколишній гамір поступово почав наче віддалятись, й Асасаку поринула у спогади.

Безтурботна юність і перша зустріч з майбутнім чоловіком. Дівчина була ще неповнолітньою, а він ─ вже досвідченим провідником на судні, що десятиліттями водив кораблі між островами. Хоча це й не було коханням з першого погляду, їй сподобалися спокій і виваженість, з якими він тримався в будь-яких ситуаціях.

Минули роки, перш ніж вони знову зустрілися. Той день був спекотний, і Асасаку сиділа у саду біля ставочка, огородженого акуратно складеними камінцями. Два дзвінких джерела били з-під величезного каменя на пологому схилі та, збігаючи з невеликого виступу повз розквітлі вишні, без зупину наповнювали штучну водойму. Вода здіймала ледь помітні брижі на гладі ставка, де фантастично розмивалося відображення біло-рожевого цвіту, а потім неспішно витікала через жолобок на протилежному краю басейна. Далі тонесеньким струмком текла униз, між будинків, де, наче у мурашнику, жили люди.

Дівчина набирала воду у складені долоні й повільно, маленькими ковтками, пила, примруживши очі. Укотре допивши прохолодну і майже солодку рідину, вона почула, як хтось повільно наближається. Розплющивши очі, побачила, як до неї повільно крокує Токума. Обережно, намагаючись створювати якомога менше шуму, він підійшов і присів на коліна навпроти, а Асасаку сором’язливо опустила очі, схвильовано підправивши своє просте м’яко-рожеве вбрання.

Злегка вклонившись, чоловік набрав у складені долоні воду і почав пити. Допивши, набрав ще і ковтнув знову. Хоча весь цей час він не відводив погляду від її опущених вій, в цьому погляді не було жаги чи пристрасті, а лише спокій і мудрість, які приходять тільки з досвідом.

Асасаку відчувала все це, не підводячи очей. Токума хотів набрати ще води, але зупинився, помітивши, як дівчина поворухнулася. Вона повільно, але водночас легко і невимушено, наче маючи крилами, склала долоні, набрала у них воду і запропонувала чоловіку. Якусь мить чоловік зволікав, і саме цього короткого проміжку було достатньо, аби у простягнуті руки впала біло-рожева пелюстка. Він не помітив її, взяв долоні Асасаку у свої та зробив ковток. Дівчина підвела очі, зустрівшись поглядом з Токумою і відтоді все було вирішено.

Голоси почали стихати, і по галявині наче пробігла хвиля, несучи абсолютну тишу. Не було чутно жодного шурхотіння чи руху — всі наче завмерли, боячись поворухнутися. До певного моменту Асасаку не мала права ні повертатись, ні розплющувати очі, але концентрація допомогла використати внутрішній зір, завдяки якому дівчина бачила, що відбувається навкруги.

За темною стіною лаврових дерев показалася процесія, у якій її чоловік повільно наближався до галявини. Поряд ішли помічники жерця, всі як один одягнені в біле вбрання з накидками. Дванадцятеро людей крокували двома колонами – по шість з кожної сторони, високо піднявши смолоскипи. Тринадцятим, попереду, ішов сам жрець. Від помічників він відрізнявся лише церемоніальними жезлами, що схрестив на грудях, сивими пасмами, які вкривали густу шевелюру, та темно-пурпуровим амулетом на грудях, що слабо відбивав вогняні блиски від багать і смолоскипів. Один з жезлів нагадував жердину з прив’язаними до верхнього кінця білими стрічками, а інший був схожий на довгу тонку і пласку тріску, зняту з дерева невдалим ударом сокири.

Минуло небагато часу, і почулися ритуальні співи. Первісний трепет у натовпі минув, люди знову почали спілкуватися, хоча тепер лише пошепки й упівголоса.

─ Ось Токума. Він збирається ступити на Шлях Камі, ─ співи помічників, повільно наближаючись, впевнено брали гору над принишклим і радісним буркотінням натовпу. ─ Допоможемо йому, освітивши майбутнє.

Процесія досягла галявини, і люди почали розступатися, пропускаючи її до місця, де сиділа Асасаку. Одночасно натовп навколо дівчини почав повільно розступатися й утворювати порожній простір навколо. Коли колона зупинилася на межі імпровізованого кола, то відстань до найближчої людини становила приблизно п’ятнадцять кроків. Жрець підняв угору жезли й, дочекавшись поки натовп затихне, глянув на дівчину і прокричав:

─ Розплющ очі! Розплющ і подивись на свою долю!

Помічники заспівали, повторюючи ті самі слова. Здавалося, що їм вторять земля, небо і ліс навкруги. Навіть у натовпі хтось почав підспівувати, попри відсутність голосу чи слуху. Асасаку на мить примарилось, що це й справді була її доля, а не чоловіка, якого вона кохала.

Вона заплакала, бо знала, що побачить, і для цього не потрібен був внутрішній зір чи вогонь від багать. Дівчина не хотіла цього спостерігати, але все ж таки мужньо схопилася на ноги, не приховуючи сліз, що відсвічували рубіновим відтінком у полум’ї смолоскипів. Пори те, що все її плем’я зараз сміялося і раділо, а вона не могла робити те саме. Асасаку граційно і з гідністю повернулася до слуг богів, а її коротке чорняве волосся ледь встигло за рухом дівчини. Вона подивилася на жерців пронизливо-пекучим поглядом і побачила свого чоловіка, що лежав, не дихаючи, у своїй найкращій сорочці на дерев’яній дошці. Помічники жерця тримали дошку на ціпках в одній руці, іншою підносячи довжелезні смолоскипи.

Жрець наказав Асасаку наблизитися, і дівчина підійшла, покірно схиливши голову. Сльози заливали очі та вже почали крапати на траву, коли жрець відпустив жезли. Доки вони продовжували висіти у повітрі на тому самому місці, служитель Камі повільно зняв із себе амулет і надів на шию дівчині.

─ Віддай! ─ урочисто наказав він, а хор жерців підхопив:

─ Віддай! Віддай! Віддай!!!

Натовп продовжував підспівувати, а Асасаку відчула, що слабне і втрачає свідомість, ризикуючи будь-якої миті впасти без сил, однак ледь відчутне тепло почало зігрівати її груди. Дівчина подивилася на амулет і побачила, що той почав пульсувати, відбиваючи ритм «гуп-гуп-гуп», у якому відчувалося щось рідне, знайоме і близьке. Напрочуд схоже на биття її власного серця.

Вдивляючись у пурпурові глибини чарівного каменя, дівчина не могла припинити плакати. Не розуміючи, що робить, Асасаку зняла з себе амулет і простягнула його жерцю, який моментально підхопив його з тремтливих рук і знову одягнув собі на шию.

─ Токума збирається ступити на Шлях Камі, ─ знову заспівали помічники.

Процесія рушила далі, залишивши дівчину стояти на місці та збирати думки до купи. Вона знала, що не має права розслаблятися. Не зараз, коли Ритуал лише розпочався. Співи віддалялися, й Асасаку заплющила очі, аби звернутися до внутрішнього зору. Кілька секунд їй це не вдавалося: було важко сконцентруватися через втому. Тоді вона знову присіла на землю і спробувала розслабитися. Довго не вдавалося, але з часом у свідомості постала чорно-біла картина.

Помічники жерця, що несли Такуму, вже крокували посеред натовпу у напрямку скелі, а люди навкруги радісно проводжали померлого поглядами, іноді навіть викрикуючи щось підбадьорливе. Жрець ішов попереду і знову ніс свої жезли. Дівчині хотілося побачити більш яскраву картинку, але сил для цього було замало.

«Що ж дивного? ─ сказала сама собі. ─ Я віддала трохи сил».

Коли людська маса повністю поглинула процесію, зімкнувши за нею свої лави, навколо Асасаку натовп пожвавився. Ритуальні співи все ще було добре чути, а всі, хто стояв поряд, дивилися тільки на дівчину. Деякі ─ презирливо, деякі ─ мовчазно опустивши очі. Дехто навіть кидав образливі фрази в її бік, хоча конкретних слів було не розібрати. Багато хто перешіптувався, але підійти поки не наважувався.

Серед людей навколо Асасаку помітила багато знайомих облич ─ як друзів, так і недругів. Кожен тепер мав право підійти та виказати все, що думає про її чоловіка. Першим підійшов Бетсу, який не любив Токуму і заздрив його успіхам на морі.

─ Твій чоловік ─ нечесна людина. Завжди занижував плату за послуги та переманював клієнтів, ─ зле випалив він. Відчувалося, що недруг хотів сказати ще щось і навіть плюнути в бік Асасаку, але стримався і повернувся у натовп, бурмочучи під ніс щось нерозбірливе.

Наступним мав наблизитися сивий стариган, з яким дівчина була погано знайома. Він підійшов, спираючись на тоненьку палицю, ледь кульгаючи, і став поряд.

─ Твій чоловік ─ крадій. Взяв у мене книгу і не повернув, ─ слабким хриплим голосом стариган звинуватив Токуму.

Асасаку не мала певності, що сказане було правдою. Можливо, це відбулося ще до одруження, а можливо, і зовсім не відбувалося.

Незліченно довго довелося вислуховувати всі звинувачення та обра́зи, як того вимагав Ритуал. Чоловіку довелося б робити те саме, аби Асасаку лежала зараз на тій дошці... Люди підходили та йшли, і дівчина втрачала силу щоразу, як слухала чиюсь скаргу.

Процесія з тілом Токуми вже дісталася до скелі. Жрець ще мав піднятися по високих сходинках до найбільшої печери у центрі каменю, аби скінчилася місія дівчини в Ритуалі. До того часу Асасаку втратила лік людям, що підходили до неї впродовж ночі. У голові паморочилося, у роті пересохло, а сльози були виплакані до останньої краплі. Здавалося, що всі хто хотів виговоритися, уже підійшли й розповіли про Токуму те, що дівчині було відомо, невідомо, або явно вигадано. Вона ледь трималася, а внутрішній зір інколи зникав через втому.

Останньою, тихо і швидко перебираючи ніжками, до неї підійшла пані похилого віку в старенькому темно-синьому халаті з короткими рукавами та п’ятьма емблемами на тканині. Жінка гірко посміхнулася і ледь прошепотіла на вухо Асасаку:

─ Мій син загинув через твого чоловіка. Згинув у морі...─ старенька важко ковтнула і задріботіла назад до натовпу, у якому люди вже витягували шиї, аби подивитися, як жрець підіймається сходами.

В голові запаморочилося, Асасаку помітно похитнулася і готова була впасти на вологу від роси траву, але думка, що так може підвести свого чоловіка, додавала сил.

─ Шлях Камі відкритий для тих, хто бажає його пройти! ─ по долині прокотився голос зі скелі.

Люди навколо Асасаку як один повернулися на звук і спрямували погляди на невеличкий виступ перед гігантською печерою, що трохи нависав над галявиною. На ньому, широко розвівши руки, стояв жрець, наче намагаючись обійняти усіх, хто зібрався унизу. На його грудях ритмічно пульсував пурпурно-червоний камінь, а сам чоловік озирав натовп, мов намагаючись когось відшукати при тьмяному світлі багать і смолоскипів.

Дівчина також піднялася і подивилася в бік служителя, але її більше цікавила людина, яка була ключовою постаттю Ритуалу. Ланцюги, що за них помічники жерця тримали дошку, на якій несли тіло, склали поряд з померлим, а саме ложе зусиллями думки головного служителя повільно левітувало вгору до головної печери, доки носії поважно крокували сходами.

─ Токума збирається ступити на Шлях Камі, ─ ще раз сповістив жрець і натовп вибухнув радісними криками, вигуками, що перейшли в неймовірний рев.

Коло, що до того зімкнулося навколо Асасаку, раптом розпалося. Люди, які стояли навкруги дівчини, побігли, аби зайняти місце якнайближче до ритуальної скелі, забувши про людину, котра втомлено стояла на місці, вихоплюючи поглядом тіло свого чоловіка. Асасаку підхопило і понесло людською течією, вдаривши, наче об пороги, об тих, хто вже давно стояли попереду і не могли просунутись далі.

Натовп наперебій галасував, скандував і викрикував імена своїх улюблених Камі, жерця і навіть Токуми. Тим часом тіло піднялося на виступ до печери, а жерці-помічники, подолавши сходи, тепер перекладали померлого на вівтар біля входу у печеру. Зробивши це, відступили, пропускаючи головного жерця.

З того місця, де знаходилася Асасаку видно було погано, а штурханина людей, що намагалися протиснутися ближче, невимовно дошкуляла. Поки дівчина намагалася встояти у натовпі, жрець дістав з-за халяви ніж з загнутим лезом, іншою рукою взявся за волосся покійного і відрізав невеликий жмут. Потім зняв із себе амулет і поклав чоловіку на груди.

─ Токума ступає на Шлях Камі, ─ сповістив жрець, а помічники одразу ж підняли дошку з тілом і понесли вглиб печери.

Шум на галявині почав затихати. Помічники жерця повернулися з порожніми руками та спустилися до галявини, присівши біля підніжжя скелі, чатуючи на сходах. У дівчини перехопило подих, адже надходив момент істини. Крики та вигуки припинилися. Жрець всівся на виступі біля печери й те саме зробила більшість людей внизу.

Асасаку кинула погляд на схід — скоро мало світати. Дівчина теж присіла і почала спостерігати за розвитком подій під скелею, а над місцем проведення ритуалу запанувала тиша, хоча серед тих, хто очікував, знайшлися й балакуни.

─ Шкода чоловіка, ─ казав один. ─ Хороший провідник був...

─ Я ходив з ним пару разів, ─ відреагував інший. ─ Розговорити його важко, але провідник був добрий...

─ Та таке, ─ додав інший. ─ Багато краще знаю...

Зарево світання ще ледь підсвічувало небо, але вранішні птахи вже починали прокидатися в лісі. На Асасаку ніхто не зважав, хоч вона й сиділа мовчки, спокійно вислуховуючи навіть плітки про себе.

─ А діточок у нього не лишилося, ─ раптом змінив тему якийсь стариган.

─ Та то всьо жінка винна, ─ підхопила бабця з хриплим голосом.

─ А я чув, що він взагалі не по жінках, ─ озвався з іншого боку молодий голос.

─ Та то ти сам не по жінках, певно, ─ розсміявшись, відповіла йому жінка, що сиділа десь за спиною дівчини, і до неї швидко приєдналося ще декілька охочих поскалити зуби.

Небо розвиднілося достатньо, аби багаття стали непотрібними. Де-не-де люди починали співати пісні, у яких прославляли Камі та духів, згадували уривки з легенд і навіть священних текстів. Хтось спав сидячи, а хтось приліг на вологу траву, не вірячи, що Ритуал завершиться швидко. Здавалося, лише Асасаку не відводила погляду від печери. Попри втому і бажання відпочити, вона не хотіла пропустити момент, коли стане зрозуміло, що Ритуал минув успішно.

Ранок пролетів швидко. У лісі заспівали ранкові птахи, а деякі люди почали підводитися й залишати галявину. Дехто розчаровано видихав, зводився на ноги і швидко йшов геть. Дівчина не проводжала їх поглядом, незворушно сидячи на місці та вдивляючись у темний отвір печери.

«Невже Токума не був гідний Шляху Камі? Чи, може, це вона підвела його під час Ритуалу?» ─ зрадницькі думки, повільно пробираючись і ховаючись від зарева світанку в тіні сумнів, закрадалися в голову.

Час ішов, і в душі Асасаку почали зринати буревії емоцій, хоча зовні жоден м’яз не здригнувся. Ще одна людина поряд важко видихнула і, підвівшись, пішла, але дівчина навіть не бачила цього. Не дивилась і на світанок, що повільно розмальовував яскравими барвами східний край неба. Більша частина галявини спорожніла, а ті, хто залишився, або спали, або сиділи понурі. Асасаку почала хвилюватися, адже будь-якої миті могло зійти сонце, і з першим його променем згаснула б усяка надія на успіх.

Асасаку майже відчувала спиною небесне світило, що вже готувалося залити острів теплим світлом, але не хотіла змиритися з невдачею, хоч і опустила голову майже до землі. Раптом у тиші та між світанкових пташиних співів вона почула з боку скелі радісний вигук:

─ Токума! ─ викрикнув самотній голос.

─ Токума! ─ підхопив інший. Потім третій, четвертий, п’ятий. Скоро всі, хто залишився на галявині, радісно скандували ім’я її чоловіка.

Дівчина підвела очі й помітила високу ставну фігуру, що стояла біля входу до печери з пурпуровим амулетом на грудях і знайомою усмішкою. Вперше за декілька днів Асасаку щиро усміхнулася, радіючи, що її чоловік пройшов Шлях Камі та повернувся до неї живий.