Черешнево

Сонячний їжачок Соця, вірний Софійчин фамільяр, слухняно сидів на плечі молодої чарівниці. На відміну від фамільяру Зореслави, помаранчевої безхвостої ящірки Рути. Магічного звірка можна було помітити тільки тому, що плазун від нетерпіння бігав по довгій рудій косі господині, то вгору, то вниз. Якби Рута застигла на місці, навіть із зачарованими окулярами Софійки, ящірку було б неможливо помітити.

– Перепрошую! Дайте пройти, будь ласка! Пустіть малечу вперед!

Зореслава безсоромно протискалась між незнайомців, тягнучи за собою таку ж невисоку однокласницю. Софійка ніяково плелася слідом, винувато посміхаючись оточуючим.

– Зорю, ну яка ми малеча? – тихо прошепотіла дівчина, коли вони опинились попереду всіх на краю тротуару, – Вже до 9-го класу переходимо.

– А по зросту і не скажеш, – десь зверху почувся хлоп’ячий голос.

Зореслава злісно блиснула смарагдовими очима, дивлячись на джерело звуку. Софійка, впізнавши цей погляд, швиденько дістала з кишені зачаровані навушники й теж глянула вгору. Звичайно, це був Макс. Одягнений у зелений костюмчик, щедро обвішаний великими червоними бусинами. Вічно сонні очі небесного кольору з насмішкою дивились на дівчину з ящіркою. Вітер грався із чорним кудлатим волоссям, гойдав на шиї хлопця прозорий камінчик на тонкому срібному ланцюжку – магічний амулет, що ховав самого Максима та його мітлу для звичайних людей. Він, ніби мавпочка, висів на своєму дерев’яному транспортному засобі вниз головою, тримаючись ногою і рукою. Його вірний компаньйон фіолетовий кіт Філіп сидів позаду на пучку гілок у позиції хлібчика. І, здається, дрімав.

– Дивіться, кого нечиста принесла… – крізь зуби процідила Зореслава.

Дівчина відвернулась, впившись поглядом у пам’ятник Шевченка на іншій стороні вулиці. Якби Тарас Григорович не був із каменю, навряд простояв під натиском злих зелених очей більше ніж хвилину. Рута вилізла на маківку господині і, настільки голосно, наскільки могла, сердито зашипіла на хлопця.

– І тобі привіт, кусака. Софа, Соця, – Макс, коротко посміхнувшись дівчині в окулярах та її фамільяру, знову перемикнути увагу на руду. – Зорька, ну не злись. Поверну я тобі цей амулет.

Дівчина аж пирхнула.

– Звичайно повернеш, куди ти дінешся, – пробурмотіла Зореслава, продовжуючи невдоволено дивитись на ні в чому не винного Кобзаря. – Якого біса ти взагалі його вкрав?

– Не вкрай, а взяв. По дружбі.

– Коли беруть по дружбі, то спочатку дозволу питають.

– Нащо питати? Я ж знаю, що ти б дозволила.

У Зореслави аж голос пропав від нахабності Максима. Дівчина хотіла так багато сказати, але думки плутались. Вона лише жадібно ковтала повітря і трясла кулачками. Хлопець вирішив, що на цьому розмову варто завершити.

– Так, я полетів. Парад от-от почнеться. Ви, до речі, хороші місця зайняли.

Здатність говорити повернулась до Зорі лише коли Макс перелетів за будинок позаду дівчат.

– От собака кудлата! Як він мене бісить!

Люди навколо здивовано покосились на руду. Але Зореславі зараз було не до них, емоції лились через край. Хай думають, що вона ненормальна, вже все одно.

– Крадій! Нахаба! Ще й це його «Зорька»! Ніби до корови говорить! Скільки разів йому казала!..

Софія відвела погляд в сторону. Якщо Зоря завелась, її вже не спинити. Краще не чіпати руду, бо ще попадеш під гарячу руку.

«Все ще дивують їх відносинам. Коли вони працюють разом, то стають ідеальною командою, яку неможливо спинити. Але коли не мають спільної цілі, Зоря готова відкрутити голову Максиму. Зі зрозумілих причин, насправді…»

Погляд русявої блукав навколо, розглядаючи масивні наряди учасниць параду, що стояли на проїжджій частині. Довгі незвичні сукні, обвішані черешневими прикрасами, білі шляпки-квітки, довгі плащі, які тримати мінімум по чотири маленькі дівчинки у білих сарафанчиках. Ці дами виглядали як справжні жриці Матері-Землі. Або видатні відьми, підкоривші земну стихію, що йдуть на збір елітного ковену дарувати благословення новачкам. Поступово Софійка почала роздивлятись і глядачів довкола. Червоні футболки, червоні спідниці, червоні кепки…

«Це ж треба. Кожен третій, якщо не другий, знайшов щось червоне у себе в шафі. Навіть Зоря прийшла у червоних шортах, як на листівці вказано. Аж ніяково… Але купувати нову річ заради одного свята…»

В натовпі, крім них із Зореславою, було ще декілька чарівників. Софійка не знала їх особисто, але зрозуміла це по очах. Очі, наповнені магією, завжди легко знайти. Важко сказати, що саме їх виділяє – особливий відтінок чи незвичний блиск. Але не помітити такі очі просто неможливо.

«Не те що мої – звичайні…»

Очі – дзеркало душі. Незвичайна краса видає магію, яка вирує в душах чарівників. Але Софійчині карі очі не сяють, та і погляд дівчини важко назвати чарівним.

«Але ж у мене є Соця».

Рука Софії легенько торкнулась жовтих колючок на плечі, ніби перевіряючи, чи справжній їжачок. Соця ткнувся носиком у пальці дівчини. Фамільяри – вірні друзі свої господарів, невіддільна частина чарівника, його друга душа. Отже, Софійка все ж чарівниця, якщо має фамільяра! Але чому тоді вона не може счаклувати навіть найпростіше замовляння?

«Чому?..»

– Ти мене слухаєш?!

Софійка смикнулась від несподіванки.

– А?.. – вона розгублено глянула на Зореславу.

Руда суворо дивилась на дівчину в окулярах. Насуплені брови, скривлені губи, схрещені руки на грудях. Тільки погляд смарагдових очей видавав стурбованість та співчуття.

– Знову? Ти ж знову думала про те, яка ти «не така» і нікуди не вписуєшся? Годі вже. Не вписуєшся зараз, значить треба більше працювати над собою. Не можеш бути як інші, значить станеш краще. Я ж казала тобі, ми обов'язково знайдемо спосіб стати найсильнішими відьмами в цьому місті. Ні! В країні. В усьому світі!

Софійка тихо засміялась. Чесно кажучи, напочатку навчального року амбіції Зорі лякали, але тепер її впевненість і жага до найкращого результату стали для кароокої джерелом надії та енергії. Руда так часто це повторювала, що Софійка вже почала їй вірити.

Почувши сміх подруги, Зореслава трохи розслабилась і, поклавши руку на плече співрозмовниці, продовжила вже спокійнішим тоном.

– Але відпочивати теж треба. І сьогодні свято. Тож…просто насолоджуйся святом. Не давай цим думкам тебе наздогнати. А як не виходить, то говори мені. Добре?

Софійка кивнула у відповідь і тихенько відповіла:

– Добре.

На обличчі Зорі розквітла тепла посмішка. Раптом вулицю заповнила весела гучна музика.

– О, починається!

***

Філіп зістрибнув з мітли, м’яко приземлившись на дах триповерхового будинку, де вже зібралось чимало інших різнокольорових тваринок. У кота не було бажання залишатись на летючій палиці, коли господар почне крутитись у небі як вовчок.

– Мельник! Мельник! – лунало з-за іншої сторони будинку.

Кремезний дядько на комічно тонкій мітлі літав між старшокласниками. Вони вдивлялись в обличчя одне одного, крутили головами, намагаючись знайти того самого Мельника. Усі, як і кудлатий, були одягнені в зелене вбрання, розшите червоними намистинами.

– Я ж бачив його сьогодні… Мельник, що б тебе!..

– Я тут! Я тут!

Максим набрав таку швидкість, що, зупинившись перед інструктором, ледь-ледь не злетів з мітли. На щастя, втримався.

– Загубили мене, Григорій Михайлович? – хлопець безтурботно всміхнувся.

– На своє місце, бігом, – скомандував чоловік і «поплив» вперед, щоб очолити зелено-червону ватагу. – До початку параду залишились 3 хвилини! Приготувались!..

Макс підлетів до Сашка – медоокого блондина із зеленим граком на плечі. Взагалі, Григорій Михайлович не дозволяв літати з фамільярами навіть на тренуваннях, не те що на офіційних виступах клубу «Юних літунів». Казав, що вони заважають концентруватись. Але Кук був виключенням. Цього грака він любив за слухняність і спокійний характер. Як і його господаря. До того ж зелене пір’я добре пасує до святкового вбрання.

Поки Григорій Михайлович в тисячний раз нагадував, як важливо слідувати відтренованому плану польотів, Мельник тихо зашепотів до друга.

– Сань, чуєш?

– М? – світловолосий не відводив погляду від інструктора.

– Коли будеш біля Шевченка, подивись на іншу сторону, в перші ряди.

– Нащо?

– Тобі сподобається.

Сашко з недовірою покосився на друга. Кук повторив за господарем.

– Що ти вже зробив?

Кудлатий цокнув язиком і закотив очі.

– От чого ти такий недовірливий?

– Бо я тебе чи не з народження знаю.

– Просто глянь туди. Клянуся, тобі сподобається. Тобі що, важко?

Сашко тяжко зітхнув і знов перевів погляд вперед. Звичайно він подивиться. От тільки чи справді зрадіє тому, що побачить? Максиму на пусте слово краще не вірити, навіть якщо він твій найкращий друг.

Вулицю з іншої сторони будинку заполонила святкова музика. Григорій Михайлович підняв руку вгору. Юні літуни трохи пригнулись, міцніше стискаючи свої мітли руками і ногами.

– І-і-і… Полетіли!

По команді інструктора, 20 з гаком старшокласників ринулись вперед, ніби комети, залишаючи за собою довгий кольоровий хвіст. Максиму дістався червоний колір, Сашку – зелений. Хлопці разом з іншими члена клубу кружляли в небі, вимальовуючи черешневі орнаменти, не забуваючи про акробатичні трюки. Гігантські візерунки поступово осипались вниз червоно-зеленими блискітками, що розчинялись в повітрі, так і не торкнувшись землі. І поки малюнки не зникнуть повністю, повітряні художники спускались трохи нижче, щоб політати над земним парадом. Грак кружляв перед господарем. Зі сторони здавалось, що птах заважав юнаку, але насправді він направляв Сашка, нагадував, куди і як летіти. Вони то підіймалися вгору, то летіли каменем вниз, то крутились колами, то вимальовували зигзаги.

В якийсь момент Кук вирішив, що їм варто трошки відпочити, і примостився на плечі Тараса Григоровича.

«Навпроти Шевченка…» – промайнуло в голові Сашка, коли він опустився до Кобзаря.

Медові очі самі почали обводити перші ряди. Блондин швидко знайшов два знайомих дівочих обличчя. Зоря і Софійка з захопленням дивились на святковий парад. Остання була трохи розгублена, крутила головою, не знаючи, на що їй більше хотілось дивитись – магічне аерошоу чи людей на землі. Губи юнака розпливлись в усмішці.

«Яка ж вона мила…»

Дівчина в окулярах побачила хлопця і почала махати Сашкові. Погляд молодого чарівника із закоханого став розгубленим і наляканим, а щоки швидко залились рум’янцем. Юнак ніяково помахав у відповідь. Софійка стала смикати Зорю, вказуючи на нього пальцем.

«Дідько! Помітила!»

Зореслава кинула на блондина швидкий погляд і, махнувши рукою із ввічливості, майже моментально знов перемкнулась на наземний парад та намагалась привернути увагу подруги до жіночки, одягненої ніби дерево, яка вела перед собою трьох маленьких собачок-черешенок. Медоокий з полегшенням видихнув. Макс, який спостерігав за цією сценою з висоти пари метрів, підлетів ближче до друга.

– Казав же, що сподобається, – лукаво всміхнувся синьоокий, звисаючи вниз головою зі своєї мітли.

– Ой, та іди ти, – шикнув у відповідь Сашко, червоніючи ще більше.

– Мельник! Простірко! – почулось позаду.

Макс, Сашко і Кук швидко обернулись. Перший – спокійно, другий і третій – наполохано. Григорій Михайлович, сверлячи хлопців срібними очима, пригрозив кулаком, прозоро натякаючи, що друзям варто повернутись на свої позиції…

***

– …а цей сорт називається «Червоний Помічник». Був виведений як харчова добавка для фамільярів, для прискорення їх відновлення після використання сильних заклинань.

– Не варто плутати із «Кривавим Помічником», який використовується для створення кровозамінників для вампірів…

Сімейна пара Простірко із захопленням розповідала про місцеву магічну черешню зівакам, що проходили повз їх намет – один із найпомітніших в цьому тимчасово створеному просторі, що нагадував квіткову галявину. Когось справді зацікавлювали розповіді досвідчених магів землі, які надривали горлянки, перекрикуючи бардів, що ходили туди-сюди з гітарами, баянами чи губними гармошками. Інші ж просто хотіли подивитись на фокуси їх сина Сашка. Пір’я зеленого грака, що сидів на прилавку біля оповідачів, заливалось яскравим сяйвом. Це давало оточуючим зрозуміти, що його господар витрачав немало сил на цю виставу. На землі перед наметом стояло з дюжину трьох літрових банок, наповнених кольоровими рідинами. Медоокий, ніби танцюючи, ходив навколо скляних посудин і активно, аж пітніючи, махав руками, змушуючи різнобарвну водичку підійматись в повітря, перетворюючи безформні плями на зображення, що відповідало словам батьків. Блондин був настільки зосереджений на своєму виступі, що навіть забув про друзів, які зайняли місця в перші ряди. Макс із гордістю дивився на друга, Софійка зачаровано вдивлялась у водянисті фігури. Час від часу нові глядачі, що мали достатньо нахабства, протискувались вперед і закривали дівчині огляд. Тоді Зореслава майже одразу ж витягувала подругу із натовпу, ближче до себе.

– А тепер, дорогі глядачі, до вашої уваги гордість нашого ковену і всього міста – «Рятівник»!

Сашко відчував полегшенням. Розважальна лекція підходить до кінця і всього через пару хвилин він зможе піти гуляти з друзями. Зібравши волю в кулак, хлопець приготувався до останнього ривку.

– Незамінний інгредієнт цілющої мазі, яка дозволяє вилікувати рани, нанесені найстрашнішими для нас створіннями.

Весь вміст банки з чорною водою піднявся в повітря, утворивши силует великого собаки.

– Так-так, ці маленькі ягідки можуть врятувати від укусів ярчуків.

Страшний чорний звір «поплив» до глядачів, беззвучно шкірячись. Маленькі діти відсахувались від собаки, а один малюк навіть почав плакати. Якось недобре вийшло, у плани Сашка не входило дарувати малечі нові кошмари. Але шоу має продовжуватись.

– «Рятівник», польова конюшина, мед сонячних бджіл і шматочок бурштину – ось і всі інгредієнти, які потрібні для мазі. До речі, все це можна придбати на сьогоднішньому ярмарку по дуже вигідній ціні!

Водянисті образи названих складових один з одним підіймались в повітря. Чорний собака налякано відскакував від них та потроху зменшувався, аж поки не перетворилась на маленького цуцика, який швиденько втік до пустої банки, знов ставши звичайною чорною водичкою.

– Сьогодні, і тільки сьогодні, купуйте «Рятівник» за ціною 3 золотих за 100 грамів. Підходьте, підходьте, скоріше!

Задиханий Сашко обережно повернув різнокольорові рідини до відповідних посудин та відійшов в сторону, щоб не заважати покупцям. Першою до хлопця підскочила Софійка. Дівчина опинилась перед блондином навіть швидше, ніж Кук сів на плече господаря.

– У тебе чудово вийшло! – вигукнула вона із захопленням, – Ти такий молодець!

На обличчі медоокого засяяла усмішка, а щоки, і так нарум’янені через активні танці, ще більше почервоніли.

– Вистава справді пройшла непогано, – спокійнішим тоном промовила Зореслава. – Фігури добре тримали форму і образи виглядали гарно.

– Дякую, дівчата, – Сашко відчув прилив гордості, бо, це ж треба, навіть Зоря оцінила його труд.

– Я був впевнений, що і цього разу будуть саджанці-танцівники, – подав голос Максим.

Блондин тихо зітхнув.

– Я ледь-ледь вмовив тата дозволити мені використовувати магію води. На щастя, мама цього разу мене підтримала. Але…

– Сашко, підійди-но! – раптом крикнув пан Простірко.

Хлопець не обернувся. Його посмішка швидко зникла, а за нею і посмішки друзів.

– Зараз знову буде полоскати мозок, – тихо буркнув юнак. – «Нащо тобі та вода, у тебе є талант до землі і повітря, розвивайся там…»

– Сашко, іди сюди, кому кажу! – чоловік нетерпляче виглянув з-за прилавка.

Стомлений погляд медових очей потьмянів, останні краплі радості зникли. Залишилась тільки втома.

– Вибачте, я маю…

Хлопець хотів піти, але Максим закинув руку на плечі друга, заважаючи тому повернутись, та притулився якомога ближче до його вуха.

– Це ж треба, як тут гучно!

Сашко скривився. В голові аж задзвеніло. Медоокий глянув на друга, як на дурного.

– Ти мене глухим хочеш зробити?!

– Я тебе от тільки так чую! – продовжував голосити синьоокий та почав відходити від намету Простірко, – Пішли кудись, де тихіше!

Золотисті очі батька Сашка проводжали дружню компанію, яка дуже швидко віддалялась. Навколо чоловіка кружляла невеличка жовта пташка. Ні фамільяр, ні тим паче його господар не були задоволені ситуацією.

– Марино, ти тільки подивись на нього, – нарешті сказав пан Простірко, невдоволено спостерігав, як ті четверо покидають його поле зору. – Він мене ігнорує! От невдячна дитина!

– Любий, не будь з ним таким суворим, – м’яко посміхаючись відповіла пані, протягуючи покупцеві пакетик «Рятівника». – З Вас 3 золотих і 9 срібняків.

Покупець кивнув і почав ритись у своєму невеличкому мішечку, наповненому монетками.

– Я тобі завжди казав, цей Максим погано впливає на нашого сина.

– Сьогодні свято. Хай діти трохи відпочинуть.

– Прошу, – покупець поклав на прилавок 4 золотих. – Решту залиште собі.

Зелена білочка, яка весь цей час сиділа на дерев’яній поверхні, швиденько позбирала монетки та заховала під прилавок.

– О, Ви дуже щедрі. Дякуємо, що обираєте нас, – жіночі болотяні очі перемикнулись на наступного чарівника в черзі. – Добрий день, чого бажаєте?