Спогади

Уже не було так спекотно, але літнє сонце світило яскраво, неначе тільки-но прокинулося. Своїми вогненними промінчиками воно торкалося мініатюрних будиночків, запашних квітів, зелених дерев та людських облич. Сонечко пробивалося через скло квадратних вікон, відбивалося блискучими прядками, що падали на підлогу, червоно-зелену ковдру та невеликий стіл. Через смужки проміння було видно, як пил кружляє в танці, витончено вальсує, падає та знову підіймається. На столі кольору абрикоси лежала біла мереживна серветка, а на ній ваза з квітами. Сонячні ромашки. Духмяний запах стояв у повітрі. То була суміш з квітів, випраної білизни та щойно спечених пиріжків.

У кімнаті сиділа дівчина. Її руки лежали на краю столу, а погляд був спрямований у вікно. Вона трохи жмурилася від сонячного світла, від чого біля її очей та носу з'являлися невеличкі зморшки. Веснянки на обличчі дівчини гармонійно доповнювати всю картину. Вона була наче створена сонцем та для сонця. ЇЇ губи трохи тремтіли, утворюючи ледве помітну усмішку. Дівчина про щось роздумувала, уявляючи картину думок наяву, перед своїми очима. У неї засвербів ніс, від чого дівчина чихнула, відволікаючись від роздумів. Вона відвернулася від вікна та подивилася на бабусю, яка викладала свіжоспечені пиріжки на велику тарілку, розмальовану квітами. Дівчина поправила своє волосся, прибравши з обличчя декілька неслухняних волосин, та протерла очі, тихо позіхаючи. Спати не хотілося, але теплі ласкаві сонячні промінчики все ж таки наганяли легкий присмак сну.

– Лягай відпочинь, поспи трошки, – промовила бабуся, подивившись на онучку.

– Ні, ба, не зара. Я ж сьогодні йду з усіма святкувати день заснування нашого селища, - відповіла дівчина.

– Чи й не свято, – усміхнулася бабуся. – До речі, звідки ви знаєте, в який саме день заснували?

– Бо Марія сказала, що то був найдовший день та була найкоротша ніч. Доволі логічно.

– Ну добре, Стасе. О котрій збираєтеся з друзями?

– Через півгодинки, – відповіла дівчина.

– Візьмеш пиріжків пригостити хлопців та дівчат, – промовила бабуся, а Стася тільки безмовно кивнула.

Вона доволі швидко зібралася. Усього-то треба було вдягти своє улюблене плаття кольору свіжої трави та заплести волосся в дві коси. Стася усміхнулася собі в люстерко та повернулася до бабусі. Жіночка сиділа за столом та роздивлялася якусь газету. Вона побачила онучку, і її очі одразу ж засяяли. Бабуся декілька разів повторила, яка в неї гарна Стасінька, а потім провела її до виходу з їхнього двору. Зліва від будинку сусіди сиділи на червоній лавці та щось голосно обговорювали. Дівчина та бабуся привіталися, і потім Стася вже сама покрокувала прямо, усе більше і більше віддаляючись від свого подвір'я.

Десь далеко дівчина побачила силует людини, але зрозуміти, хто то був поки не могла. Здавалося, якийсь чоловік чи хлопець. Хвилини через дві вона вгледіла, що то був світловолосий парубок. Стася впізнала поставу, чорні штани та кучеряве волосся. То був Сашко, її хороший друг, якого вона знала з самого дитинства. Він теж помітив дівчину та помахав рукою в знак привітання. Далі вони вже йшли разом.

Доволі багато людей сиділо біля своїх дворів, насолоджуючись красою літнього вечора. Хтось на самоті розглядав природу навколо себе, або ж читав книжку. Деякі разом зі своїми друзями, знайомими, родичами дискутували, сміялися та вигадували щось по-справжньому комічне. Хлопці грали в футбол, дівчата плели одна одній коси та показували своїх іграшкових ляльок. Хтось йшов до магазину, хтось їхав на велосипеді, а хтось повертався з роботи. Село жило, дихало та грілося під сонечком. Пишні дерева створювали зелені коридори, а квіти залили неймовірним ароматом увесь простір. Небо було безхмарне, таке блакитне та свіже.

Нарешті Стася та Сашко дійшли до кінця села, де починалася галявина, та виднівся десь далеко листяний ліс. Саме тут усі повинні були зустрітися. У цьому місці, біля останніх будинків, уже стояла молодь, перекидаючись словами один з одним. Лунав сміх. Кожна дівчина та кожен хлопець виглядав якось по-особливому, ніби казково. Стася уважно роздивлялася молодь, хоча багатьох особисто знала.

Звичайна справа - усі знають тебе, ти знаєш усіх. Здавалося, що односельчани були твоєї родиною.

Через мить хтось з натовпу помітив Стасю та Сашка. Після цього було багато обіймів та привітань. Кожен був радий зустріти дівчину та хлопця, навіть якщо особисто не знав когось з них. У повітрі витала доволі тепла та дружня атмосфера. Гул голосів летів угору, розливаючись приємним шумом, та повертався відголоском молодості. Відчувався дух життя, свободи та тепла.

Через хвилин п'ять усі рушили подалі від будинків та на зустріч просторам різнобарвної природи. Молодь обрала місце, де сісти, та почала збирати гілки, аби розвести вогонь. Запалити вдалося не одразу, бо вітер своїм подихом гасив будь-які спроби появи помаранчевих язиків. Утім, багаття все ж таки з'явилося, спочатку маленьке, а потім сягнуло вище, ніби намагаючись дотягнутися до неба.

Хлопці та дівчата сіли навколо ватри, утворивши майже ідеальне коло. Чулися крики, емоційні розмови та сміх. Стася пригостила всіх бабусиними пиріжками. На деяку мить яскраві молоді голоси стихли, а потім, як доїли солодке, кожен знову почав про щось говорити.

Почувся чийсь жіночий голос, котрий перебив натовп. То була Ганнуся. Вона запропонувала пограти в гру. Усі погодилися. Було весело, іноді надто весело. Та за годину всім почало трохи набридати і знову почулися локальні дискусії.

Небо вже перетворювало свою блакитну заливку на темні відтінки ночі. Сонце було десь за лісом, а через якийсь час і зовсім зникло. Почало темніти, спочатку сутінки, а потім наступила справжня темрява. Хоча темрява була десь там, у лісі, а тут горіло багаття. Недалеко виднілися будиночки села, у вікнах яких вже з’являлося тьмяне жовте світло.

Сашко позвав усіх та запропонував трохи поспівати. Більшість погодилася, інші ж були готові просто послухати.

Неба почали сягати теплі голоси дівчат.

Ой у вишневому садку

Там соловейко щебетав

Додому я просилася

А ти мене все не пускав...

Далі трохи помовчали, а потім уже хтось взявся сперечатися, яку саме пісню далі співати. Та голос дівчини Софії перебив цю сварку.

Ой, там на горі, ой, там на крутій...

Уже співала Софі. Інші ж підхопили.

…Ой, там сиділа пара голубів.

Вони сиділи, парувалися,

Сизими крильми обнімалися.

Десь взявся стрілець із-за крутих гір,

Розбив, розлучив пару голубів....

Доносилися милозвучні голоси та улюблені пісні десь протягом години, хоча може й трохи менше. Час загубився, розчинився та просто перестав мати будь-який контроль. Точно сказати, скільки минуло годин, було неможливо. Ніхто не знав та й знати не хотів.

– Зараз з лісу прилетять маленькі магічні створіння, – промовила Софія.

– Що? – перепитав Сашко, не зрозумівши дівчини. А Стася просто мовчала, бо знала, про що каже подруга.

– Побачиш, – відповіла Софі та Стася стверджувально кліпнула очима, подивившись на хлопця.

Так, дівчата і справді не брехали. Через чверть години з лісу почали виглядати маленькі сяючі створіння. Їхні тіла світилися смарагдовим кольором, а крила тремтіли від слабенького вітра. Вони були неймовірні, казкові та наче несправжні. Майже всі бачили цих створінь до цього, а хто вперше - ті були здивовані так, що їхні постаті, здавалося, закам'яніли. Це був не сон, а цілком дійсність. А чому б ні? У дійсності може існувати казка. Цілком.

Ці магічні створіння-вогники завжди вилітали на голоси молоді, і цей раз не був винятком. Подивившись на дівчат та хлопців, ця магія ще трохи покружляла, а потім знову повернулася в ліс, до себе додому. Та навіть ті декілька хвилин, як створіння блищали, немов ліхтарі, встигли вразити всіх. Кожен міг відчути чари в повітрі, яким дихав.

Стася пам'ятає, як обіймалася з Софією, потім з Ганною, відчувши солодкий запах її волосся, а після дотик теплої долоні Сашка. Хлопець провів її до подвір'я, а далі дівчина вже направлялася до ліжка, настільки тихо крокуючи, аби не розбудити бабусю та сестричку.

Усю ніч вона бачила сни з тими створіннями, відчувала тепло від яскравого багаття та бачила блиск в очах своїх друзів.