Як я нанашкою стала

Валька завжди була дівкою моторною. І бика за роги могла взяти, і гори звернути, і річку в інший бік направити. А сварилася, то все. Поминай як звали. Обскубає, наче півня, а то й пошле з села світ-заочі. Часом здавалося блискавку викликати може. Дарма, велетням таке природою не дано.

Коли Валька оголосила про поповнення, шосте за п’ять років, я не здивувалася. Тишком-нишком собі тішилася, сукню на хрестини приглядала. А тут якось чую — гепає хтось в двері.

Мить і залетів до мене в хату Василько, чоловік її, та й почав щось белькотіти. Стояв, величезний такий, аж плечима в стелю впирався. В руках хліб, як дві мої голови, а по хіднику сіль снігом розсипалася.

— Здуріла Валька, — хрипить до мене, — хрестини на весь світ робить. Каже, шість — то гарне число, й хресних тре незвичайних. Дві пари назбирала, а третю не годна.

Я ж його майже не слухала, думала як мала те все добро прибирати. Сіль хіба віником згрібати — що велету на один зуб, те мені на пару днів. Недаремно ж до себе в гості їхньої братії не кличу. Ледве стримувалася, аби не буркотіти. Раптом чого товаришам треба, мушу ж помогти. Тут як сніг на голову:

— Будь нам за куму.

Я на нього «глип», він на мене баньками своїми «зирк». Хліб простягнув, ще й вибачатися почав, мовляв приніс найменше, що в хаті знайшов. Тут на місці й осіла на землю з тою хлібиною. «Всьо, — подумала, — молодість скінчилася». І відмовитися не можна, і контракт хресної на все життя. Порушиш, впаде на голову вічне прокляття. До скону будеш мучитися, потім в пеклі горітимеш. Але гірше — Вальчин гнів. Як згадала ті блискавки в очах, аж зле стало. Воно мені тре було? Прийшлося погодитися. То й сказала:

— Та тільки рада буду.

А в самої сльози на очах бринять. Василько не помітив, аж руками сплеснув від радості. Ще й головою гепнувся як виходив, мало люстру не збив. Провела його до хвіртки, а він все дякував і дякував, поки не пішов з богом.

Так і скінчилось моє безтурботне життя: зустрічання світанку з тролями, збирання місячного пилу в повню зі зграєю малих вовкунят, ба, навіть в грязюці з кентаврами більше покатулятися не вийде.

Ще зо день, і я — нанашка Вальчиного малого. А тіки-но своє 116-річчя відсвяткувала, куди на мої такі юні плечі і таку непосильну ношу? Це ж не просто новонародженого до храму віднести — відповідальність на все життя.

Просто бузувіри ці велети і ніяк інакше.

Щоб ви розуміли, наші Пороги — геть маленьке село, та яке там село — хутір. Кільканадцять хат притулилися біля підніжжя сизої гори. З одного боку ліс, з іншого болота, ні цивілізації тобі, ні комунікації. Рідко чужака тут надибаєш, от і родичаються селяни одне з одним. Та, зрештою, нащо когось з чужини кликати?

Довго лежала і думала, як би то відкараскатися від такого щастя. Може чорних грушок об’їстися і злягти в лихоманці на тиждень, чи ногу зламати на Рогатому бескиді. Та нє, не варіант — Валька мене й напівмертву витягне з ліжка, аби все було так, як вона собі задумала. Її навіть грізний тигробик Покусай боїться — ховається в свій барліг, як тільки чує за кілометр від моєї хати.

Хм, а може...

— Елько, що ти тут валяєшся, як гнилі гарбузи в дядька Беська на городі?

Матінка моя. Мало того, що влетіла на мою веранду без стукоту, ще й докірливо крильцями тріпотить. Бо як ж так, у всіх однолітків до ста років крила виросли, а Елька, як не люди, тьху, не феї, досі безкрила. Що за непутяще дитя, їй-бо.

— На, вдягнеш завтра.

Вже Василько все розпатякав, не встиг з моєї хати вийти. А мати висить наді мною і тицяє в груди світло-рожеву сукенку, в якій, з її слів, вона вперше дитя хрестила.

— Як від серця відриваю, — й ніби заплакала, а очі безводні, мов міленька Сивуля в сезон засухи.

Тоді наче згадала:

— І молитву повтори, абись не спозорила. Я тобі довіряю.

Бадумць! Молитву? Повтори? Та я її й не вчила ніколи, йой! Як ж там її? Вірую в єдинство духів... Емм... в матінку нашу Природу... Згадувала, згадувала, нічого в макітру не лізло.

«Я тобі довіряю. Довіряю... довіряю...»— як відьмацьке прокляття замість молитви опустилося на мою обважену думками голову і я провалилася у сон.

***

Останній сон солодко літав десь понад ліжком, намагаючись випурхнути у відчинене віконце, як у двері затарабанили. Ще по тому як Покусай заричав і в барліг сховався було чутно, що це вже не вайлуватий, але лагідний Василько. Вчувалась впевнена Вальчина рука.

— Елько, я знаю — ти вдома.

Нащо ж так гаратати? Я ж не спала вже. Майже.

На порозі стояла вона — руки в боки, груди, як дві снігові кулі. Ніби зірвались із вершини, і от-от знесуть все на своїм шляху. І погляд. О, цей погляд ні з чим не сплутаєш. Після нього ніяких слів не потрібно, все і так зрозуміло — Валька не потерпить заперечень.

— Ти готова?

— Так рань ще яка, — моїй сміливості можна було ставити пам’ятник.

— Га-а-а? — гакнула так, що все начиння в хаті задзеленьчало. — Я її за нанашку беру, а вона мені... ліпше би одноногу бабу Зеньку просила.

Образилась. Дві тисяча шістсот чи вже може й сімсот десятий раз. І це тільки за цей рік.

— Та я ж нічого…

Клацнула пальцями і в моїй руці з’явився букет різнобарвних ірисів. Простягнула Вальці — вона, як завжди, взяла не одразу, побурмосилася, позакочувала нижню губу. Але я ж то бачила, що лють велетки поволі вщухала — квітковий реверанс завжди спрацьовує беззаперечно.

— Дивись мені — без запізнень, бо я тебе знаю. Вже майже всі зібрались.

Валька хвацько, наче не важить під два центнера, застрибнула на фіру, запряжену двійком земляних драконів, вуйко Демидась цвьохнув батогом і екіпаж, наповнений святковими калачами та іншими кренделиками, рушив до обійстя, де от-от мало розпочатись святкове дійство.

«Чого приїжджала, питається? Могли б уже й підвезти», —подумала.

Сукенка, мушу сказати, ідеально лягла на мою тендітну фігуру, тільки от вирізи для крил журливо оголювали спину. Я востаннє перед виходом глянула у дзеркало. Ну красуня, чого гріха таїти.

Тільки от невже моє миле личко і грайливі кучерики невдовзі зблякнуть, та й стану як мати, чи Валька? Чи ще чого доброго — баба сова Глитя? Чим більше раз ти нанашка, тим більше потрібно сили своєї, магії та життєвої енергії віддавати похресникам. А в мене її і так не багацько, ще й ті кляті крила не ростуть.

Раніше добре, хоч ніхто не просив — думали мале, дурне, в голові вітер гуляє, що з неї візьмеш. А от вже й перший. А що потім? А що як знову і знову проситимуть? Ех...

Гучне горлання вуличного музбенду вічно п’яненьких сатирів перервало меланхолійні роздуми, тож я спустилась східцями, на прощання почухала за вухом Покусая і під акомпанемент місцевих шлягерів почимчикувала до ще однієї фіри з майбутніми родичами.

***

До церкви нас проводжало все село. Хто свистів, хто цукерки кидав на щастя, хто конфеті розсипав, а хто просто заливався, поки привід є. Навіть матінка моя вчергове нізвідки вискочила — я тільки но пальці наставила, аби за допомогою магії переміститися, як вона в крики. «Не можна, — каже, — треба з кумами познайомитися. Абись знала до кого на «ви», з особливою повагою говоритимеш». Я, звичайно, очі закотила, але на фіру заскочила.

Всю дорогу баба Глитя зі старостою Ягресом шось одне з одним вирішували — та йому «пугу», а він в отвіт відгаркувався вурдалацьким риком. Циклоп Зорько все до русалки Анки прилещувався, мругав до неї своїм єдиним оком, а та тіки хвостом била і латаття на грудях поправляла. Ілька ж, ше менший дітвак, ніж я, зблід, очі закрив й давай всю дорогу молитву повторювати. Так і не побалакала ні з ким із майбутніх кумів.

А потім дивлюся — Валька стоїть. Лице, як стиглий помідор. Дихає важко. Голос її здалеку чути. «Запізнюємося!», — кричить. Видно, висадив вуйко Демидась її десь по дорозі, то й опинилася на місці швидше, ніж ми. Ну все, думаю, навіть контракт нанашки порушувати не прийшлося — тут мені і смерть.

Виштовхала вона нас з фіри, бідний Ілька мало в половину не склався від різкого приземлення, вручила нам ведмежу шкуру й відправила з богом. Ну як з богом, явно проклинала нас душею, та на святій землі від чогось більшого стримувалася.

А в нас ще в селі такий звичай цікавий. От як нормальні істоти роблять? Загортають дитя в ведмежу шкуру, та й на руках держать. Або хто там магією володіє, то «клац» і маля перед ними левітує. У нас ж ні, так не можна, треба розтягнути ведмежу шкуру між усіма хресними, аби кожен за крайчик тримав, покласти туди дитину й години зо дві тримати, поки церемонія закінчиться.

Була я на такому дійстві не раз. Але як побачила майбутнього похресника, серце моє впало в п’ятки. Нє, ну та в велетів діти крупніші в два-три рази, ніж у решти. Але Валька цього разу такого богатиря вродила, що він і для своїх великим здавався.

На порозі церкви вигулькнув цибатий лісовик Гугній, наш ксьондз, та й давай нас повчати. Мовляв, в нього через нас черга збилася. А мені й без нього зле було: вхопилася двома руками за край шкурки, аж пальці побіліли, й тримаю. Не дай бог впустити, страшно ж.

Врешті виговорився й наказав за ним рушати, молитву хором промовляючи. І тут я зрозуміла, що прийшла біда.

Слова геть повилітали з голови, ніби їх звідти силою вибило. Пробувала щось сказати «вірую… в матінку природу… в сонце», а далі згадати нічого не могла. Намагалася підслухати в баби Глиті — вона геть під ніс бурмотіла собі, не чутно нічого. Нашорошила вуха до Ягреса — той взагалі якусь маячню бовкотів: «ото будуть ковбаски, буде ель. Посидимо разом з кумами, та й піду додому. А завтра город». Тільки но вигляд робив, що по ділу щось говорить.

Ілька вже став шо молоко парне, білий і ледь не піниться. Видно, теж забув все. Мовчав разом зі мною і тільки очима глипав. Малий, тендітний, ну квіточка просто. Дюймови, в принципі, всі такі, але де ж вони такого куцепердика видибали?

І тут баба Глитя мене ліктем «геп». Я мало дитину не впустила з переляку. Глянула на неї, а вона крізь зуби так: «Вона, задля нас, фей, людей, кентаврів, сатирів, велетів…». І показала очима на ксьондза, мовляв голосніше треба молитву читати. А сама знову щось під носа белькотіти.

Та й так три рази, поки не спинилися перед вівтарем. Ксьондз щось там сердився: «яка ж це молодь пішла», а я вже й не чула. Ноги трусяться, руки затерпли. Дивлюся — просідає з мого боку малий, то й давай підіймати. Секунда і знову десь в мою сторону скочуватися почав. Боже, лиш би не впав!

Аж тут підлетіли прислужниці, приволочили за собою величезні старовинні підсвічники. Дерев’яне руків’я неймовірно красиве — все у візерунках, ще й каменями прикрашене. А зверху свічка. Тепер треба було дитину однією рукою тримати, а з іншого боку дивитися, аби віск на неї не накапав.

Стояла, а мною теліпало, геть точно як після чорнушок. Душно, піт чолом стікав, малий вередувати почав, ще й ксьондз щось монотонно бубонить. Ладан ніби всю мене заповнював й енергію висмоктував. Невже обмін почався?

Та де там. Десь над вухом пролетіло мамине «Я тобі довіряю». Баба Глитя знову туркнула мене зозаду і підігнала до масивного обсидіанового вівтаря. Ягрес лахматими лапищами підгріб малого та й поклав у чан з кров’ю дикого ведмедя, аби сильний та моцний був.

А я наче підлетіла до самого склепіння, так мені легко і вільно стало, після того як ведмеже крижмо опустіло. Ілька то й взагалі забув як дихати, втупився в образи святих і ледь помітно губами плямкати почав, як той карасик.

Гугній схилився над малим і давай якісь свої мантри та приповідки нашіптувати.

— Хрещається перед богами і духами вільний та серед народу рівний отрок Евеліній-Мар.

От вже ж ті велети — люблять своїми вибадами повипендрюватися. І де вони тільки таке чудне ім’я винайшли?

— Дарую печать матінки нашої Природи.

І ще нижче нагнувся до купелі. А новоспеченому Евелінію-Мару тільки того й треба було. Немаленька ручка «хап» ксьондза-сатира за козлячу борідку і нумо смикати раз-по-раз, та так що голова ксьондза тричі повністю зникла в теплій крові. На четвертий раз Ягрес і Зорько заледве розчепірили пальці малого та вивільнили Гугнія з полону.

От і сам душпастор прийняв хрещення на відпущення гріхів. Щось мені здається, шо Вальчиних він зарічеться хрестити. Василько ніяково тупцяв біля лісовика, втирав йому брудною хустинкою лице, мов дитяті, що замурзалось, а іншою рукою зняв з пояса величенький мішечок та тицяв старому під рясу.

Опісля всі заметушились покинути храм — таїнство хрещення завершилось. Попереду найцікавіше — гостини. Я з полегкістю видихнула, до Вальчиної хати похресника понесли самі батьки. Зорько підхопив й собі на руки Анку, яка вже не так впиралася, та й поніс на фіру. До Ільки повернувся звичний бузковий колір шкіри, навіть ледь вловимий квітковий аромат з’явився від його різнобарвного волосся.

***

Коли Василько казав, що Валька готує хрестини на весь світ, я спочатку подумала, що, як звичайно, прийде пів села найближчих і найдальших родичів та друзів. Ну, всі ці, що в церкві були. Але коли ми під’їхали до двору, то зрозуміла, що ще ніколи так не помилялась.

Подвір’я у велетів таке ж велике, як і все, що причетне до них, але навіть воно не змогло вмістити усіх гостей. Ніколи й подумати не могла, що на світі десь живуть так багато інших велетів. До сьогодні в Порогах бачили тільки Вальку, Василька та їх дітлахів, а нині всі лави і колоди, крісла та кріселка, ослінчики і табурети, ба навіть килими кинуті вдзовж столів були зайняті здоровенними вуйками та вуйнами. Для гостей дрібніших поляну накрили в хаті.

Керував парадом, як завше, староста Ягрес — він і перший тост говорив, і казанок із запеченою кашою розбив, куди по традиції, мов у копилку, скидали дріб’язок, аби дитина ніколи не бідувала.

— Най росте моцний богатир і качаїсі в достатку, як в маслі сир!

Черепки порозлітались по столі та долівці, а дітвора кинулась їх визбирувати на сувеніри. Я й сама було смикнулась, як такий скарб і не підібрати, але де там — не пасує нанашці, хоч і молодшій, таке творити. Позорисько буде на весь рід, а мати та й взагалі заклює.

Валька сиділа біля Василька та пильним оком слідкувала за усим: аби пройдисвіти сатири не вицмолили весь мед та бражку, а то їм ще цілий вечір грати та гостей розважати; аби Зорько чого доброго Аньці живота не надув, а то Валька ручалась перед самим стрийком водяником, що з Анкою нич ся не вкоїть; аби кентаври не побилися з мінотаврами в суперечці, хто в кого тулуб вкрав, а хто задницю.

— Шоб в коморі все велося, від вівса і гет до лося!

— Вип’єм куме за дитя, най легке буде життя!

— Кріпкий буде, як гарбуз, та й ше поруч диня. Біди трощить на гамуз, й грошей повна скриня.

Застілля йшло повним ходом, діжки репались одна за одною, пиво та вино лилось рікою, як і тости з побажаннями. Навіть мій кум-напарник Ілька, на товариство якого я покладала найбільші надії, нажлуктився трояндового шампанського і куняв у тарілці молодого горошку.

І ось тут сталося те, чого я найбільше боялась. Баба Глитя, бодай би їй пір’я все обсипалось, схопилася зі свого місця, дзенькнула по фужеру кігтями та як загорлала:

— А шо це наша юна нанашка Елька мовчить і нич не бажає своєму похреснику?

Хто? Я? Очі полізли на лоба, а кусень макового пляцка став дибки десь напів дорозі від рота до живота. Гості загелготали, як ті гуси, що побачили воду і давай репетувати:

— Е-лька, Е-лька!

Ну, шо вже тут вдієш. Піднялася. Взяла до рук келих малинової наливки, обвела поглядом усіх присутніх у пошуках підтримки.

Валька! Вона то мене підтримає, не дарма ж у нанашки покликала. Але й та дивилася на мене так, що жоден м’яз на лиці не вказував хоч на якусь емоцію. Ну, всьо Елько, це вже точно кінець.

— Дякую шановним Василькові та Вальці за те, що обрали мене в нанашки для Еве... кхм... Евелінія-Мара. Це для мене велика честь.

Стою й думаю: «Святі жолуді, шо я мелю — яка честь, це ж капець яка халепа. Може то ще можна відмовитися? Ото йолопка, не збовкни тільки такого». Ще й нудити почало.

— В цей день хочеться побажати всього найкращого усім присутнім та... емм... причетним до народження цього милого дитятка.

«Йой, спинисі, Елько, побажай щастя-здоровля, хряпни малинухи і сядь сидьмом, аби тебе більше ніхто не чув і не бачив до кінця свята».

— Я знаю, як то тяжко виховувати... не знаю, себто... не знаю, як виховувати новонароджених, але я обіцяю докласти зусиль та віддати всю себе цій нелегкій та приємній праці.

«Ага, приємній. Висохну, як полова, вже в перший місяць».

— Тому хочу побажати всім нам терпіння, а похреснику міцного здоров’я. Будьмо!

Навкруги тиша, навіть кентаври з мінотаврами припинили сперечатися. Всі, як один вибалушили на мене свої очиська, от вже й Ілька прокинувся і затуманеним поглядом роздивлявся мене, наче вперше побачив.

— Шановні Василько та Валька! Буга-га-га, — заревів Ягрес.

Двір, хата та довколишні вулиці вибухнули диким реготом.

— Ото дівка дає. Терпіння, каже, — звучить серед суцільного гулу.

— Ага, — підхопив інший, — милого дитятка.

Я не витримала сорому, що градом вдарив по моїй гордості, зірвалася з-за столу і побігла у нічний сад подалі від усіх.

Оглянулася, втираючи слізки. Чудасія — звичний для мене сад, в якому я разом з Вальчиними дітваками провела не одну днину, видався мені незнайомим. За кілька метрів, мов велетенський вулик повинно гудіти веселе застілля, а я й не чула його. Взагалі нічого чутно не було, тільки неголосне пхенькання десь у гущавині.

Продерлася крізь зарослі дикої малини та глоду, й опинилася на галявині, осяяній місячним світлом. Я зирк догори, а там темінь — ні зірок, ні місяця ніякого. Відкіля сяйво — не ясно.

На кремезному дубі висіла грубо збита дерев’яна колиска. Її то я одразу впізнала, ще старшенькі Вальчині в ній забавлялись. І звідтіля — плач дитячий. От, подумалося, Валька мантелепа, це ж треба додуматися аж сюди люльку вчепити, аби не заважала забаві. «Ото я їй випишу по перше число за таке недбальство, — пригрозила подумки, — але вже завтра. Не буду псувати свята».

Вже й уявлялося, як буду вичитувати свою непутящу куму, бо ж нанашка — теперка можна і хай тіки-но мені щось впоперек сказати спробують. Навшпиньках підійшла до дубової гойданки.

Евеліній-Мар востаннє хмикнув і подивився на мене вологими очима. Подивовано роздивлявся, а я й собі. Дитя, як дитя, тільки от чи не вчетверо більше за звичайне.

— Покинули тебе одненького? От і мене теж.

Велетенчик простягнув руки. Тягнувся до мене щосили і вовтузився ніжками під ведмежим хутром. Одразу згадала Гугнія — аж лячно стало.

— Куди ж я тебе? Ти он який!

Евеленій-Мар все не вгавав. Закотив губу, геть чисто, як мама і от-от знову зарюмсав.

— Ну-ну, не плач, малий. Нанашка Еля поруч.

Нахилилася до похресника, міцні рученята, мов дикий плющ, навколо шиї обвилися. «Точно як не Валька, то її дітвак мене задушить, — подумалося. — Помру молода, ніхто й не згадає».

Обійми малого ледь відчутні були, наче пуховою ковдрою вкрило. Схопила його попід спину і притулила до грудей. Що пір’їнка, їй-бо. Зовсім не так як в церкві.

— Ну що, оце зараз з мене всі сили висмокчеш? — ляпнула з острахом, а самій і не страшно зовсім, а навіть навпаки — радісно.

Відчула як гучно зателенькало серце. Моє чи його? А може й обидва в унісон? Евеленій-Мар занурив личко в мої кучері і щось по-своєму угуцькнув.

Почала повільно похитувати його, аби заколисати і лагідно гладила по голові рукою. А в самої, чую, так щось спина свербить. Та малого ж не могла кинути — мусила терпіти.

Кілька митей і похресник вже солодко сопів. Пора класти його назад в колиску, та й до гостей вертатися, а то ж, думаю, шукають вже напевно.

І тут я ледь не зомліла. Гойданка, яка нещодавно була переді мною, опинилась далеко внизу. А я... я... зависла в повітрі. Я летіла! ЛЕТІЛА!

Не на драконах чи Пегасі, а сама! Ще не бачила своїх крил, але відчувала їх за спиною. Оте нове відчуття, про яке я й мріяти забула.

Помах і я вже витала над височенним дубом. Ще один — й вже можу бачити як крихітна Валька вовтузить напів мертвого сатира, аби той бринькав на дримбі. І вже вона мені геть не страшна, а така кумедна. І мати з батьком, та й усі гості.

Я здіймалася все вище і вище. Летіла понад всеньким селищем, до сизої гори, туди де Сивуля починає свій біг. Завжди хотіла там побувати. Тепер це наше з тобою місце, Евеленію-Маре, мій солодкий хлопчику.