Ніч Великих Вогнів

Серед гір і високих смерек, могутніх скель і ручаїв ховалося маленьке селище із таємницею. Процвітаюче і яскраве, воно ніби було невидиме для мандрівників. Дуже рідко туди забредали подорожні.

Таємницею того чарівного місця була повага і дружба двох різних світів. Жителі Ватриць старанно плекали і оберігали зв’язок з незвичайними сусідами — Народом Нермай, берегли їх від очей людських і зберігали секрети. А Нермаї допомагали селянам у благоустрої, господарстві і в боротьбі з природними стихіями. Вони були магічними створіннями, і раз у рік Народ робив дарунок мешканцям селища. Хтось один з них мав шанс зажити з Нермаями довгим-предовгим життям без хвороб і людських турбот. Для цього потрібно було принести особливу рослину на святкування Літніх вогнищ. Близько дюжини молодих людей вирушали на пошуки за підказками, які давав сам ліс.

Едвіан мріяв цього літа переселитися до Нермай. Життя у Ватрицях було чудове і майже безтурботне, але магія Народу манила до себе. Він бажав може й не опанувати магічний зв'язок з природою, та хоча б бути ближчим до нього, спостерігати його і жити серед нього. Його захоплювала здатність Нермаїв вловлювати найдрібніші вібрації і наміри природи, єднатися з ними і співпрацювати. Вони могли направляти вітер, скеровувати водні потоки, ростити ліс і трави, взаємодіяти зі звіриною. Це зачаровувало і надихало. Таке єднання з природою людство вже давно-давно забуло, зреклося його, помінявши на життя в кам'яних мурашниках. А ще була Шейя. Чорноока маленька Нермай. Вона мала довгі зелені кучері, була непомітною в лісі і рухалась надзвичайно тихо, як легкий вітерець. Розмовляти з нею було приємно, її сміх нагадував шелест листя, заспокоював і заколисував.

Настало свято Великих Вогнів.

Світло місяця і зірок освітлювали теплу літню ніч. Хлопці і дівчата з селища нарешті дочекалися цього моменту, і наввипередки помчали у напрямку пагорбів, кожен своїми секретними стежками.

Едвіан знав ці поля і ліси дуже добре, і сподівався, що йому вдасться перегнати інших і першим дістатися заповітного лісу, де росте чарівна рослина. Хлопець біг лукою, потопаючи у високих травах. Що ближче до мети, то підступнішою ставала природа навколо. Трава наче випадково спліталася в петлі, в які раз у раз потрапляли ноги.

Зупинившись перевести подих, Едвіан побачив перед собою його – Тихий ліс. Саме там має рости магічна рослина, яка може стати його провідником у краще і довше життя.

Раптом ззаду почувся тупіт. Інший хлопець, Гемет, щодуху нісся на нього. Ед рвонув у хащі, намагаючись відірватися від суперника. Хлопці мчали крізь ожинники, папоротники, високі духмяні трави, тримаючи одне одного в полі зору, наскільки це було можливо рідкому нічному світлі небесних світил. Едвіан відірвався вперед. Продираючись якнайтихіше крізь всюдисущі ожинові зарості, він сповільнював кроки і став прислухатись. Тішило, що інші суперники далеко позаду. А от Гемет десь поруч і може його випередити.

Едвіан пам'ятав, що ліс має дати підказки. Прислухався. Сів під дерево. Поклав долоні на коріння, що стирчало з землі і відчув невидимі шнури, які тягнулися під землею углиб лісу. Пішов у напрямку незримих підказок.

Освітлена підповнею та зорями, скеля височіла над верхівками смерек.

Едвіан заплющив очі, зробив глибокий вдих і знову став прислухатися. Відчув ледь вловиме дзижчання довкола. Розплющив очі і побачив багато малесеньких світлячків, які кружляли біля нього, запрошуючи йти за ними. Оминаючи високі папороті, хлопець пішов слідом за дрібними вогниками. Вони привели його до старезного дуба. Світлячки поволі стали опускатися вниз, і Едвіан угледів їхні віддзеркалення у воді — з-під дерева витікало джерельце.

— Дякую вам, вогники. Напитися – це саме те, що зараз треба, — тихо посміхнувся юнак і набрав пригоршню холодної води.

Підвівся, поглянув на скелю і дослухався до звуків: чи нема десь поруч Гемета або інших суперників. Було тихо, тільки ліс неголосно шепотів.

Ед почав обходити скелю, шукаючи місце, де легше вилізти. Заскочив на низький виступ, з нього підтягнувся вище, і так поволі то підтягуючись, то перестрибуючи, опинився вже майже на самому верху. Аж тут почув важке дихання і шарудіння: недалеко від нього ліз по скелі Гемет. Дуже вправно і швидко ліз. Едвіан прискорився, але втома давала про себе знати, хлопець дихав важко і швидко. Суперник був уже майже зовсім на вершині. Ед віштовхнувся однією ногою, вчепився за виступ на верху скелі, та друга нога зісковзнула і він повис на одній руці. Заслоняючи половинку Місяця, над ним височів Гемет.

— І як тобі виситься на одній руці, не тяжко? — зловтішався, — ловися другою рукою, — присів і протягнув свою правицю.

Ед на мить подумав, що той може легко його скинути вниз, та відкинув цю думку і сильно вхопився за простягнуту руку допомоги. Гемет витягнув його наверх. Хвилину хлопці переводили подих, але згадали, для чого вони тут.

На вершині скелі причаївся острівець зелені. Обидва юнаки знали, що саме там ховається потрібна їм рослина. Завмерли, дивлячись то один на одного, то на скупчення рослинності межи каміння.

— Це ж воно? Це, що блистить? Якісь ягоди… — запитав Гемет.

— Мабуть, — хлопці підійшли ближче, опустились до зелені — Але треба брати всі частини рослини: і стебло з листками, і квіти, і ягоди.

Вони обоє сіпнулися в бажанні протягнути руки до рослини, але позавмирали. В очах Едвіана відбивався Місяць.

— Гемете, бери ти, ти перший сюди видерся, так буде справедливо.

— І ми навіть не поб'ємося і хтось з нас не полетить з цієї скелі? Так просто? — засміявся хлопець, — Ні, так нецікаво.

— Ну, хочеш я вмажу тобі по пиці, щоб ти геть без синяків не вертався, щоб не подумали, що тобі надто легко все дісталося? — реготнув Едвіан, — Але серйозно, забирай. Все по-чесному, ми бігли як дурні наввипередки, видерлися сюди майже одночасно, лиш я ледь не звалився, а ти не дав цьому статися. Я у боргу. Вона твоя.

Гемет хвильку помовчав, а потім поклав руку Едвіану на плече і сказав:

— Та я сам не знайшов би навіть цього лісу, не стежачи за тобою. Це була чудесна пригода, я гарно пробігся. Угнатися за тобою, — мушу сказати, — ще той виклик.

— Гемете… — почав юнак, але товариш його перебив:

— Ні-ні, послухай мене. Я знаю, що ти хочеш до них. Тобі є чого хотіти до них, я бачив тебе з тією, з зеленими косами, — підморгнув, — А мені поки що нема там чого робити. Спробую наступного разу. Давай, поки ніхто інший сюди не заліз, мені здається, я вже їх чую.

— Дякую, друже, — тільки й міг сказати Едвіан, вони ніколи не були дуже близькими друзями, та вдячність його переповнювала.

Хлопець потягнувся до повзучої по каменях рослини. Червоні ягоди блистіли наче скляні бусини у світлі ночі. Він акуратно вирвав з корінцем, зкрутив у маленький вінець і запхав у торбу на поясі.

— Ну все, є! Треба вертатися, думаю, до півночі встигну.

Хлопці почули шурхіт, що долинав знизу скелі.

— Забираємося, вони зараз сюди видеруться, краще з ними не пересікатися, — прошепотів Гемет, і поспішив спускатися з іншого боку скелі. Едвіан поліз за ним.

Вийшовши з хащів лісу, хлопці попрощалися. Гемет вирішив піти в сторону селища, а Едвіан побіг лукою до Великих Вогнів. Біг щодуху з попутним гарячим вітром.

Нарешті з-за пагорбів показалося зарево багать.

Атмосфера п'янила. Тепле повітря, насичене пахощами трав, приємно оповивало шкіру. Тисячі вогників-світлячків левітували навколо, чаїлися в траві і у хащах, блимали у ритм. Музика лилася луками, гіпнотично манила до себе. Десятки вогнів розкинулись по пагорбах, Народ і запрошені мешканці селища навколо вогнищ розважалися. Веселі голоси вабили приєднатися до дійства.

Едвіан давно їх не бачив і страшенно був радий бачити всіх знову тут, на святі Великих Вогнів. Високі, дрібні, з ріжками, з хвостами, звіриними вухами і кігтями, вони водили хороводи навколо вогнища, хтось танцював окремо у своєму ритмі, хтось лежав на трав'яному килимі, відпочиваючи від танцю. Та найбільше він хотів побачити Шейю. Він мав надію, що вона його тут чекає.

Неподалік від найбільшого вогнища розмістилися Пан і Панна. Їхні трони обплела густа шипшина, а на східцях скрутилися товстими кружальцями вужі. Кожен сильніший порив вітру зривав рожеві пелюстки і ніс до вогнів разом з трояндовими пахощами. Безліч бражників пили нектар своїми довгими хоботками із квітів, які щойно розцвіли.

Панна встала з трону, переступивши вужів, підійшла до Вогнища.

— Милі Нермай і наші дорогі гості з Ватриць! Я бачу ми можемо привітати і прийняти у свою сім'ю Едвіана.

Ед втомлений, але в передчутті чогось надзвичайного, підійшов до Панни. Відкрив свою торбинку, виклав вінець з магічної рослини в руки господині Нермай. Вона взяла рослину довгими пальцями і відійшла до Народу. За мить повернулася з зіллям.

— Ми вітаємо тебе, Едвіане, зі світу людей, у нашому світі Нермай. Тепер ти будеш жити серед нас кілька людських життів, без хвороб і турбот. Будеш єднатися з природою і оберігати її, так, як це робимо ми, — вона тепло усміхнулася і протягнула хлопцеві чарівний напій.

Едвіан прийняв із рук Панни дерев'яний кухоль із щойно приготованим зіллям. Він так довго мріяв про це, і ось ця мить вже тут. Радість переповнювала, аж до тремтіння в руках. Ледь не впустивши трунок, Едвіан припав устами до кухля. В рот полився солодкий і пряний смак. По тілу розлилося тепло. Все навколо стало трохи іншим. Наче протерли запотілу шибку. Кольори яскравіші, звуки чіткіші, відчуття повніші. Хлопець подивився навколо наче новими очима. І хоч була ніч, він бачив все до деталей, навіть жовті вушка і візерунок шкіри у вужів під Панськими тронами. До тіла прилила сила, якої ніколи не відчував. Навіть повітря відчувалося на смак. Духмяний і солодкий, як саме літо.

Шайя, у вінку з волошок і диких орхідей, тихо підійшла до Едвіана і взяла за руки.

— Пішли розважатися! — хитро усміхнулася і потягнула хлопця до вогнищ.

Ватри спалахнули з новою силою, витягаючи свої гарячі язики догори. Тисячі іскор закружляли навколо, і не було вже ясно де іскринки, а де світлячки. Ритм музики прискорювався, бубни били все гучніше. Народ і люди разом пускалися в танці, перестрибували через вогнища, у повітрі витав дух святкування.

Народ Нермай вітав нового жителя. Вони підходили до Едвіана, торкалися його, обіймали, тиснули руки, вітали у своєму світі. Едвіан вперше відчув себе повністю щасливим. Навколо було все, що він любив. І навіть більше.