І горять на небі, наче зорі, очі Срібного Лиса

Графітові хмари тягнулися за хвостом потяга. Позаду лишилося рідне місто, академія, квартира на двох і кішка, за якою погодилися подивитися друзі. Юлій і Оксана їхали вже понад добу і в якийсь момент так і заснули під шум коліс, наче голуби з картинки: Оксана вмостила голову на його плече, а Юлій притулився щокою до її маківки. Сопіли тихенько і навіть довгих гудків локомотива не чули.

Провідник вагона розбудив їх, і Оксана, зморгнув сон з очей, вскочила і потягнулася.

– Юльчику, давай-но скоріше, там дощ збирається.

Юлій забрав їх валізи, кинув останній погляд у вікно і ступив за Оксаною на протоптану, добре ходжену стежку. Потяг попрощався з ними стрічкою чорного диму з труби. Вони опинилися посеред нічого: зліва — поле і степ, справа — степ і поле, над головою народжувався вечір, позаду лив як з відра дощ. Юлій йшов і дивився навкруги. Трава лоскотала йому руки, і вітер кидав волосся в очі.

– Ми можемо перечекати тут. – запропонував він, зваживши шанси. – Я можу створити захисний бар’єр. Впевнений, в мене вистачить сил протримати його до того, як закінчиться дощ.

– Та не треба, ми встигнемо. – не зупиняючись, відповіла дівчина. І додала: – Тут справді недовго.

Вдалечині сяйнула блискавка. Гримнуло. Юлій спиною відчував як небо, вкрите щільними хмарами, тиснуло на землю. Наповзало ближче і ближче. Краплі дощу застукали біля ніг. Та ось за пагорбом показалася перша домівка, біля неї – друга, за ними – усе селище. Невеличкі, збиті, наче горщики для каші, будинки з глини. Вони ледве встигли добігти. Зачинили зі скрипом двері, грюкнули валізами об підлогу і водночас видихнули.

***

Хата була простора, але обжита. Занурені у сутінки кімнати освітлювали магічні вогники-світлячки, що літали під стелею. Поряд висіли віники сушених трав, а у кутку самотньо лежала лялька-оберіг. З дальніх кімнат чулися голоси.

Про родину Оксани Юлій знав трошки більше, ніж нічого. Вона розповідала, що батько її, Максим, працював мисливцем, а мати, Дана, – лікарем. Також, — що в неї є брати та молодша сестра. Бувало, Юлій замислювався над тим, як виглядають батьки Оксани. Чи такі ж в її батька темно-карі очі, чи так само збирає її мати пишне волосся в косу? Тепер, коли вони стояли перед ним, роздивляючись, він із цікавістю розглядав їх у відповідь.

У батьків Юлій помітив цупкий погляд, але короткий і швидкий, наче цієї миті було достатньо, щоб зрозуміти, приніс він із собою небезпеку чи ні. За їхніми спинами стояли діти, хлопчик і дівчинка, і дивилися на нього широкими очима, як на дивину якусь. Їх одяг, вишитий квітами і контурами тварин, здавався більш легким і зручнішим, ніж його або Оксани. Вдома вони ходили без взуття, у шерстяних шкарпетках.

– Оксаночко, Юлію, як добре, що ви до зливи встигли! В мене майже все готово! Проходьте, проходьте.

– Приємно познайомитися. — потиснув йому руку батько.

Стіл був забитий стравами. Юлій впізнав смажену рибу і м'ясо, але інше він бачив уперше. З глиняних горщиків і тарілок ішла пара, пахло смачно. У центрі височіла рівно складена купа млинців. Мати і молодша сестра не зупинялися: бігали з кухні та назад, приносили напої та їжу. Незрозуміло, як усе це помістилося на столі. Місцева магія, не менше.

Поки ніхто не бачив, маленький хлопчик тягнув із тарілки смаколики. Його щоки й руки були в чомусь вимазані, а зелені очі хитро блищали.

– Ану залиш їжу, Жабка, ще не всі зібралися. – Батько подивився на нього суворо, але Жабка прошмигнув між дорослих кудись під стіл і більше не показувався.

– Ще має Орест прийти. – сказала Оксана, сумними очима дивлячись на печену рибку з лимоном.

– А чого ви його так кличете? – шепнув Юлій Оксані.

– Кого?.. Жабку? – дівчина замислилася, наче і справді ніколи не думала, а чого її брата звуть не ім’ям, а кличкою. – Бо він з річки.

– Ми знайшли його в очереті декілька років тому. – додав батько, забиваючи трубку. — От дідько, не запалюється. Сірники звогчіли.

– Давайте допоможу. — Юлій підніс руку, намагаючись сконцентрувати магію біля своєї долоні. Але вогник не спалахнув. Він зосередився і знову клацнув пальцями.

– Тьху, чому вас в тій академії навчають.

– Ну як чому, батьку, зрозуміла річ: писати конспекти, реферати і на пам'ять зубрити правила безпеки користування магією на виробництві.

– У домі – не палити. – сказала мати, як відрізала. І плавними рухами перейшла з нарізання речень до нарізання м’яса.

Батько побурчав і вийшов.

– У нас є таке повір’я. Якщо зустрінеш на річці маленького хлопчика або дівчину зі світлими очима та волоссям, значить, то дитина духів повітря і води. Якщо не хочеш накликати нещастя на свій дім, то маєш прихистити її та виростити, як власну.

«Але духів не існує», ледве не ляпнув Юлій. У цьому світі магічних істот залишилося мало, і увесь їх перелік є в енциклопедії. Коли він був маленьким і ледве діставав до верхньої полиці їхньої домашньої бібліотеки, мати підносила йому стілець і тримала, поки він набирав собі купку книг: з кожним роком все менше казок і все більше технічної літератури. «Як Приборкати Дракона» посібник для самостійного вивчення дисципліни, «Домовий та Його Роль у Домогосподарстві», «Будова Вічного Двигуна» том 5, «Сенс Життя, Всесвіту і Усього Такого», ну й звісно ж «Велика Енциклопедія Малого Світу». Він прикусив язика. Скоріш за все, не було сенсу сперечатися і доказувати цій родині, що їхній син звичайний хлопчик.

Згадавши, Оксана дістала з сумки невеличкий делікатес – фрукт, який міняє смак в залежності від настрою того, хто його куштує. Вона обережно, щоб не витік сік, розрізала його на частини.

– Настю, скуштуй-но. — Оксана підсунула тарілку до молодшої сестри.

– А це ти з міста привезла? Я чула, що там та-аке можна знайти!

І, пожувавши, додала: «Смачно».

– Настю, не перебивай апетит! — гаркнула з кухні мати.

Коли родина вже сиділа за столом, на всю хату гримнули двері, і на порозі з’явився високий парубок. Разом з ним зайшов холодний вітер і запах дощу.

– Орест, сонечко, ти увесь промокнув, хутчіш переодягнись.

З його волосся текла вода, одяг прилип до тіла. У руках він тримав впольовану здобич, а через плече був перекинутий лук і сагайдак зі стрілами, такими ж вогкими, як потоплена баржа.

– Дощ – то дрібниця. Я і не в таку погоду полював.

Побачивши на столі незнайому страву у знайомому посуді, спитав:

– А це що?

– Бери, пригощайся. Класна штука. – Юлій протягнув йому тарілку.

Орест пожував і скривився:

– Ну таке. Гірке занадто.

Оксана приснула. Настя розсміялася уголос.

– То не воно гірке, то ти неправильно їси! Оксана з міста привезла! Ти хоч знаєш, як там класно? Там стільки всього є!

– Та був я у тому місті, що там цікавого. Розвернутися нема де. Плечі розпрямив — і ось уже когось вдарив.

Нарешті вони сіли їсти. Юлій поступово куштував усе, до чого міг дотягнутися.

– Взагалі, ми декілька днів святкуємо. Не страшно, що ви відразу не приїхали, ви нічого не пропустили. – почала мати, підсипаючи Юлію в тарілку шматок м’яса.

– То були збори речей, підготовка і святкування в сімейному колі. – пояснив батько — Основне свято буде завтра, якщо розпогодиться і небо буде чистим.

– Цього разу полювання я маю вести. Я свого собаку так натренував, ви б бачили! Він в мене і мухи не пропустить.

– На кого полюєте? – спитав Юлій.

– О-о… – Орест задоволено відкинувся на високу спинку стільця. – На кращого у світі звіра! На Срібного Лиса, чув про такого?

Юлій похитав головою.

– Не порядок. Ти завтра їдеш зі мною. Ну, якщо хочеш, звісно.

І дожувавши, додав:

– Нас там буде цілий загін, в основному мої хлопці та ще декілька «стариганів». Хош, Оксанку з собою бери.

– Так кажеш, наче б я без твого дозволу не поїхала. — Вона штирхнула брата убік.

– Та хто тебе знає. Може й вже забула, як на коня сідати.

– Це ти головне не забудь, як здобич заганяти!

– Що-що, а цього ніколи не забуду!

І повернувшись до Юлія, із посмішкою спитав:

– Ну що? Поїдеш?

Юлій мовчки кивнув. Цікавість згубила кішку. Так кажуть. Може і не дарма.

***

Зранку розвиднилося. Небо, високе і блідо-синє, бажало гарного дня. Цвіли трави. Вдалечині пасли коней. Навколо літали білі метелики, цвіркали якісь птахи. Тут було гарно, просторо і в той самий час якось порожньо. Юлій прожив усе життя у місті, де кожна мощена бруківкою вуличка мала свої орієнтири: таблички з назвами декількома мовами, вивіски крамниць, будівлі, побудовані з різних матеріалів, пофарбовані в різні кольори дахи. Він звик дивитися навкруги та за допомогою маленьких деталей, розкиданих тут і там, торувати собі шлях.

Юлій пам’ятав: коли вони тільки познайомилися і почали гуляти, Оксана часто розгублено зупинялася і мотала головою, намагаючись зрозуміти, як вони вийшли на цю вулицю. Тут, серед трав і заячих стежок, йому здавалося, що вона інтуїтивно знає, як дійти до річки.

Коли Оксана запропонувала піти вранці поплавати, Юлій одразу погодився. Йому сподобалася ідея відпочити перед нічним полюванням – хто знає, що там на них чекає? Вони пішли з Оксаною тільки вдвох. Орест відмахнувся коротким «я зайнятий», Жабку не відпустили батьки, бо за повір’ям, якщо він повернеться до річки, то духи заберуть його назад, у свій світ. Настя залишилася з братом за компанію.

– Та я й не хочу, — сказав хлопчик, дивлячись кудись у траву. — там все одно нічого цікавого.

Настя обійняла його і потягнула за собою.

– Давай я тобі покажу, як павука з його нірки виловити?

– Ну давай. — якомога незацікавлено пробурмотів він.

Юлій і Оксана дійшли до річки, коли сонце в зеніті добряче напекло їм потилиці. Так день і пройшов: спокійно та непомітно. Вони занурилися у теплу воду і плавали, не зважаючи на плин часу, потім розстелили на березі й лягли засмагати. Тільки коли звечоріло повернулися у село.

***

На небі світив повний місяць і великі степові зірки. Ніч стояла тепла, але мисливці все одно надягли накидки і шапки. Коні були засідлані. Пси бігали навколо їх ніг і перегавкувалися. Чоловіки гріли руки о боки глиняних чашок, дмухали на пару і розмовляли ні про що. Орест стояв поряд та підкидував у руці камінець. Уривки розмов розносив вітер. Довгі тіні перепліталися в хаотичний візерунок на землі.

Юлій розумів, що користі на полюванні з нього не буде. Він не вмів вбивати, а більш того — не хотів. Але люди навколо насолоджувалися святом. Він не знав їх, але не вважав чужими. В кожному з них бачив щось від Оксани, не стільки відображене в зовнішності, скільки в їх рисах характеру, маленьких звичках і в ставленні до світу в цілому.

Вони сіли на коней і потрохи поїхали.

– Куди ми їдемо? — спитав Юлій.

– Шукати новий дім! — посміхнулася Оксана. — Там, де зупиниться звір, ми побудуємо нове селище. А старе залишимо. Так здавна робили наші пращури.

Юлій помовчав, розмірковуючи над почутим. Усе було логічним, але при цьому щось було не так.

– Так просто візьмете і переїдете? — Врешті-решт спитав він.

– А що? Степ безкрайній, місце завжди є.

– Але ж ви лишаєте свої домівки. Із знайомих і обжитих місць відправляєтеся незрозуміло куди?

Тепер Оксана затихла, підбираючи слова. Її рука ласкаво перебирала гриву коня.

– Розумієш, Юлію… — якось невпевнено почала вона. Вдихнула глибоко і продовжила.

– Річ у тім, що взагалі нічого не станеться, якщо ми перестанемо полювати на Срібного Лиса. Або викреслимо інші наші свята. Або переїдемо у місто. Небеса не розверзнуться і розгнівані божества не нашлють кару на наш маленький рід.

Юлій посміхнувся, уявивши цю картину. Оксана, набравшись сміливості, говорила далі.

– Та наші предки були кочовими народами, і ми шануємо традиції, які ті започаткували. Перестати святкувати полювання на Срібного Лиса — це в якомусь сенсі перестати бути собою, викреслити те, що робить нас нами.

Юлій спробував уявити цю неосяжну територію своїм рідним домом, але йому чомусь стало ніяково. Бо небо було високо, бо горизонт був далеко, бо у кожному яру, в очереті, серед стежок і пагорбів жили свої повір’я. Він відчув себе маленьким. Без кордонів, меж, орієнтирів, стін і стель було незручно, наче забрався на високий стрімчак і дивишся навкруги.

Степ колихався, наче сіро-зелене море у долонях.

– Юльчику! — скрикнула Оксана, піднявши руку. — Дивись!

Він поглянув угору. Декілька секунд до нього ніяк не доходило, що бачать його очі, але ось біле сяйво зібралося в чітку картинку. Міраж — бо це не могло бути реальністю — був надзвичайно ясним і детальним. Звір завмер, як вилита зі срібла статуя, і насторожено нюхав повітря. Величезний, зіткнаний з місячного світла, він закривав собою і небо, і землю, і здавалося, ось-ось поглине весь світ, зітре з нього усі тіні. Степ осяяло кілометри навкруги, ніби вмить настав білий день.

Лис здригнувся – і побіг.

Мисливці того і чекали. З веселими криками вони припустили за ним. Собаки радісно обігнали коней і завили в унісон. Задзвеніли дзвіночки на збруї. Піднялася курява.

Юлій на своєму вітроногому коні вирвався уперед. Пригнувся до гриви, стиснув щосили повід. Сухий і гострий, липневий вітер бив у обличчя, від швидкості спирало подих і закладало вуха. Його підкидувало з кожним скоком коня і боляче било у спину. Він почув позаду сміх, гучний, але далекий, наче накритий кришкою. Стукіт копит разом зі стукотом серця відлунювалися у потилицю. Обличчя стерлися, наче малюнок вугіллям, залишилися лише голоси і силуети у місячному сяйві. Та ось перша хвиля страху схлинула, наче змитий дощем бруд, і Юлій розправив плечі.

– Но-о! Так його! — почувся з лівого боку голос Ореста. Його хлопці заулюлюкали у відповідь.

Юлій відчув, як у середині з кожною секундою розросталося ушир легенів щось величезне і нестримне. Легке, як повітряна куля, тепле, як літнє сонце. Він щосили закричав. Крик його підхопила Оксана, за нею — інші. Услід за ними завили собаки.

Лис біг уперед. Під його лапами зминалася трава. Юлій витягнув руку, намагаючись дістати хоча б кінчиками пальців до срібних розчерків хвоста. «Ще трохи», думав він. «Ще трохи, і я дізнаюся, що це таке. Я розберуся! Який він на дотик, яка його маса, яка його температура, його реакції на закляття, його реакції на денне світло, його точний колір, його точний розмір, його точну...»

Але світло зникло, наче хтось дмухнув на сірник. Над головою хмари щільно закрили місяць. Юлій залишився у темряві. Згодом очі звикли. Тепер він міг розрізнити і гриву коня, і свої побілівши руки. Чого вони тремтіли? Мабуть, від напруги.

– Яке гарне місце ти нам обрав, Юль. – Орест поплескав його по спині. — Навіть я б краще не знайшов!

– Зранку ми відправимо до селища посланця з доброю новиною. — додала Оксана. — А поки — нумо спати, бо я вже з ніг валюся.

***

Тиждень пройшов у турботах. Разом із їхньою сім'єю Юлій і Оксана будували новий дім, зводили стіні із глиняних цеглин, ставили дах, двері й вікна. Батьки забили півня, щоб хата стояла міцно. Першу кров віддали землі, як знак вдячності, залишки – котам і собакам, щоб нічого не витрачалося дарма. Мати готувала суп і годувала усю сім'ю, що збиралася на обід або під вечір на дворі.

Першим у готову хату впустили переночувати кота. Усю ніч він боровся з духами за право жити на цьому місці, а вранці вийшов переможцем.

Хатинки сусідів підіймалися, наче з землі. День за днем поселення росло. Вночі стихав гомін їх тимчасового табору та стукіт молотків. Тільки собаки вили, сумуючи за погонями.

Перед тим, як піти спати Юлій підняв голову. Над ним висіла бліда скибка молодого місяця.

Вранці, ще до світанку, вони повернулися на місце зупинки потяга. Не було ані перону, ані інших вказівок, що саме тут зупиняється локомотив, тільки довга протоптана стежка, яка перетинала рейки й вела по обидва боки за обрій.

Ще не зникли нічна прохолода та свіжість, дихалося легко. Юлій обійняв зі спини Оксану, закриваючи від вітру. Мимоволі та мимохідь згадуючи, що трапилося за увесь час їхньої маленької відпустки, Юлій усвідомив, що в нього зібрався цілий список запитань. Він розташує їх в алфавітному порядку. Пізніше, коли вони займуть свої місця і йому стане нудно котрий час поспіль дивитися на поля за вікном. Або спитає в Оксани. Або прийме як належне і забуде. Або напише наукову роботу. Він поки не вирішив, що з усім цим робити.

Коли на горизонті з'явилася чорна цятка потягу, вони обійняли на прощання по черзі кожного члена сім'ї. Батько міцно стиснув Юлію руку та поплескав по спині. Мати, заглянувши в очі, попросила їх приїжджати іще. Орест задумливо відстукував ногою уявний ритм. Його погляд блукав десь вдалині.

– Щасти, Оксано. – нарешті сказав він. – І тобі, Юлію.

– Дядько, хоч-те покажу дещо? – Жабка буцнувся головою йому в живіт, аж подих сперло, і вказав пальцем кудись на потилицю. Там, серед білявих кучерів виднілися ледь помітні ріжки.

– Круто, скажіть? – пробурмотів він йому в дорожній костюм.

– Ага. Ще й як. – Юлій погладив Жабку по голові. Яка різниця, що говорять місцеві повір'я, якщо хлопчик має гарну сім'ю?

Настя протягнула їм з Оксаною по вінку з жовтих польових квітів. Потім, витерши сльози, заканючила:

– А візьмете мене з собою? Візьмете?

– Настю! Не заважай людям. – цикнула мати.

– А приїдете ще? А?

– Приїдемо. – неочікувано для себе сказав Юлій. І під радісно-здивованим поглядом Оксани дещо зніяковіло додав:

– Свят влітку багато.

09.06.23 – 18.07.23