Повернення

— Матусю! Дивись!

Доня тицяє мені аркуш, на якому чотири дивних закарлючки.

— Ой, яка краса!

Сплескую руками від зачарування.

— Ото я за луцку з тобою.

Дві тонесенькі, мов бадилинки ніжки, а на них трикутник синього плаття та овальна голова зі скиртою кучерявої соломи. Впізнаю себе. Хоч десь в мене ноги від вух ростимуть. Менший трикутничок з двома рожевими хвостиками тулиться біля більшого.

— А то нас татко.

Зверху над нами значно більший зелений в цятку трикутник, тільки вже вершиною вниз та здоровенною каскою-капелюхом. Мов щит над нашими головами.

— Ммм, дай-но відгадаю, а справа від тебе Дениско із сусіднього під’їзду?

— Нє, мам, ти со, то з Балябаська.

— Хто?

Дзвонить телефон. Кума.

— Олесю, йди пограйся у свою кімнату. Мамі треба поговорити.

— Доблє, я се піду бабусю намалюю.

Зачиняю за нею двері в кухню.

— Привіт, Настю.

— Слухай, я малій такий класний самокат знайшла з єдинорожками і там до нього ще захист йде в комплекті. А ще ляльку-мотанку. Таку вже файну, що ну! То баба Ліля сама робить. Ти ж знаєш баба Лілю? А ще ведмедиків її улюблених шоколадних напекла.

Тараторить моя невгамовна зовиця та кума Настя.

— Не варто було. Я ж торт печу.

— Е-е-е, ти шо! Як то не варто? Для моєї улюбленої племіннички нічо не жалко.

— Дякую, Настуню.

— Ти чого мать приунила?

Мовчить пару секунд. Вагається.

— Таки не приїде?

— Не пускають.

— Ех, жалко. Ну, нічо, так треба. Він ж там... нас всіх... ну ти знаєш.

— Знаю.

— Ти цейво, не горюй, а я завтра після роботи заскочу та й посвяткуємо. Чао, крихітко!

Підходжу до дверей дитячої, прислухаюсь. Лесюня вибирає колір для бабусиного плаття, радиться сама з собою. А може й з кицькою.

Нагинаюсь до духової шафи аби витягти бісквітні коржі і відчуваю, як легенький вітерець по спині промайнув. Дзинь! Алюмінієве мірне горнятко падає зі столу додолу. Я ледь деко не перекинула від несподіванки.

— Іриско, то ти, шкіднице?

Озираюсь — нікого. Знову до дитячої — донька з кицькою грається. Це все через недоспані ночі. Ввижається всіляке.

На ранок приїхала бабуся Таня побавити онуку та допомогти з приготуванням до свята. Гостей на четвертий день народження Олесі кликали не багато: Настя, хрещений тато Максим, та й ще десь дідусь Климко мав вечірнім із села під’їхати.

Допоки ковбасу на салат нарізала, Іриска застрибнула на стільницю.

— Ет, чого захотіла.

Замахнулась прогнати, а вона на ковбасу й не подивиться. Лапою до підвіконня тягнеться, наче хоче щось дістати звідти. Я й собі глянула. Порожньо.

— Ех, не впізнала ти мене, Натусю.

Звісивши дрібненькі ніжки, навпроти мене сидів рудий, розміром з маленького шпіца, кошлатий чоловічок.

— А от Іриска мене одразу внюхала.

— Бара-башко?

— Очевидьки!

— Ти? Але як? Звідкіля?

Дух перехопило. Дитячі спогади виринули із закапелок пам’яті, які я старалась ніколи не турбувати.

— Згори.

Знизує плечима і беркицяє своїми ніжками туди-сюди.

— Я чекала тебе. Всі ці двадцять років після того, як тато побив маму, а потім безслідно зник, завдяки тобі. Чекала тебе, а ти не приходив.

— Мене було покарано за цей вчинок. Ми не маємо права робити зле людям. За те я був відлучений від справ своїх на всі ці роки.

Іриска треться об Барабашку, той гладить її за вушком.

— Пам’ятає, — рудий тішиться.

— Це донька її, — усміхаюсь, — нашої Іриски вже шість років як немає.

— От бачиш, і твоя донька мене одразу відчула.

— Я так рада, що ти до мене прийшов.

Стаю геть маленька-маленька. Навіть до підвіконня не дістаю і дивлюся на свого рятівника великими-великими очима, як тоді, двадцять років тому.

— А я й не до тебе.

І язика мені показує.

— От, дідько, цс-с-с.

Притулила порізаного пальця до губ. Глип, а в кухні я знову сама. Навіть Іриска десь поділась. Ох, Наталко, треба сходити до лікаря, а то вже геть стріха їде.

— Ма-а-м!

З дитячої вибігає моє чудо.

— Він плопав. Казє: “Візьми мене за луцки” і плопав.

“Мяв”, — Іриска ніби підтверджує слова Олесі.

Я вже й не питаю “хто”, гладжу доню по голівці і міцно-міцно пригортаю до себе.

У двері дзвонять. Бабуся Таня човгає відчиняти. Олеся біжить за нею.

— Мамо, хто там? Настя вже приїхала? Нехай поспішає, бо салати ще не нарізані, — кричу з кухні.

— Уля, уля-а-а! — чутно радісний Олесин крик.

— От вже та кума — геть дитину мені розбестить своїми подарунками, — бурмочу під ніс і виходжу в коридор.

— Матусю, дивись, він виконав моє базання, — Олеся висить на шиї у свого татка, цілує його неголені щоки, а той тільки подивовано кліпає очима та ніжно обіймає доньку, — бацис, бацис, Балябаська, доблий.

Чоловік витягає з нагрудної кишені клаптик паперу і тремтячою рукою простягає перед собою.

— От... зранку дали... кажуть, їдь привітай доньку з днем народження.

Я зі сльозами кидаюсь йому на груди. Цілую обох: в губи, в очі, носа. А слів ніяких не знаходжу тільки от ці дурнуваті:

— Святі їжачки!