Боги Свят

– Ох вже ці діти, – бурчав я, наводячи лад в домі.

Тільки лише нещодавно на руках тримав та грався у садку з донькою, а он вже як виросла. Свою доньку народила та виховує. Хоч і свого старенького батька не забуває.

– Ніби ж і гарну доньку виховав, – сказав я вголос. Звісно, ніхто не відповів. Всі роботи німі, сам просив такими зробити. – Ніби й красуню… І ще й розумну… Звісно, така швидко себе знайде.

Навіть усміхнувся. Маленьке щастя. Що там по календарю? Швидко кинув запит до мережі. Ага, День червоної троянди. Треба піти в садок та глянути, як вона там. Вже має цвісти.

Роботи прибирають все за дві години. Я їм тільки заважаю, так що піду в садочок, відсвяткую. Як раз є кілька квіток. Обережно зірвав половину та пішов до принтера. «Дарую квіти!» Принтер швидко надрукував транспарант, можна йти на дорогу. По селі у всіх є квіти. Хоча, може хто і захоче.

Але не так сталося, як бажалося. Машини спинялись часто, квіти розібрали швидко. Лишилось всього три, аж тут спиняється до болю знайоме авто. Ой, леле! Зараз почнеться!..

– Тату!!! Ти що робиш??! – крик доньки було чутно ледь не на все село. – Як байстрюк на дорозі!! Геть сорому немає! Що люди подумають?! Мій батько квіти продає! Да мене ж засміють!

– Та я тільки роздаю, доню. Не сварися, – як можу рятую ситуацію. – Я і тобі лишив, не сварися.

Щастя окрилює людину. І я все ж щасливий. Бачу, що донька рада бачити. Тільки характер все той же – вогонь та полум’я. А я як водичка – все намагаюсь по-доброму. Знаю, що скоро вщухне буря та полум’я згасне.

– І нічого не продаю я. Даром віддаю. Бачиш, які красиві. І тобі буде. Ось, – простягаю квіти.

– Вічно ти за своє, – вже спокійніше відповідає Оксанка. Буря вщухає. – Добре, сідай до Іринки.

Мовчки тупаю в авто. Ось і маленька красуня. Сидить та дивиться на мене.

– Привіт, маленька. Я тобі квіти приніс. Ось, глянь які гарні.

Поки я сідав на заднє сидіння та вмощував свого транспаранта, Ірця мовчки взяла квіти та не сказала ні слова. Тихенька. Значить, щось сталось. Зазвичай вона досить активна. Видно, при мамі не хоче говорити.

Їхали теж мовчки. Тут хоч і десять хвилин, але я вже встиг відчути атмосферу. Гнітюча та неприємна. Точно біда сталась…

Вдома швидко розпакувались. Оксанка розповіла, що тільки на два дні приїхала. Хоче зі мною та донькою посидіти. Ага… Знаю я її «посидіти». З телефона не вилізе та постійно відписувати буде. Начальниця, звісно. Працює 24/7. А Ірця на канікули приїхала. Перший клас, видно не задався.

– Що ж це з вами, діточки? Ви ніби засмучені чимось?

– Тату, а що з тобою? Як тобі тільки в голову стрельнуло піти на дорогу і стояти там… як… аааа!

– Ірцю, збігай на вуличку. Мама трохи не в собі.

Дівчинка мовчки встала та вийшла за двері. Ми також мовчки провели її поглядами та почекали, поки не затихнуть кроки.

– Доню, що сталось?

– Вибач тату, – сказала вона і знову стала такою ж дівчинкою, як і онука. Такі схожі. – Я не хотіла влаштовувати маскарад, але воно саме вийшло. Та і знаю я тебе – все давно зрозумів, тільки нагоди чекаєш.

– Я ж тебе виховав, все знаю. Але що саме сталось? З Іринкою щось?

– Як я зрозуміла, не все в класі в неї добре. Діти… сам знаєш. Значно жорстокіші за дорослих. Хтось до неї чіпляється за батька, а вона не може відповісти. От і починаються дитячі неврози. І на мене перейшло. Чекаю теж Сашка. А відповісти нічим. Геть накотило.

Було видно, що вона хотіла сказати ще багато чого, але голос почав зриватись, сльози підступали в очах і врешті решт вона не витримала й розридалась. Така дівчинка… Обіймаю, як в дитинстві малечу.

– Ти ж сильна, не плач. Сама знаєш, яка в нього робота. Та і попереджав він, що геть зв’язку не буде. Але як що станеться, то повідомлять обов’язково. Живий – і добре. Дехто навіть цим похвалитись не може…

Оксана плакала і не спинялась. А я тільки гладив її. За десять хвилин має пройти. А от що з Іринкою робити? Вже геть забув за дитячі травми.

Двері стукнули. Я рвучко піднявся і побіг до них. Оксанка сильна, обов’язково впорається. А от мала ще слабенька, треба допомогти.

– Що сталось, крихітко? Образив хтось? Чи щось страшне побачила?

– Нічого, – відрізала онука. І стала на веранді. Точно хотіла піти до мами, але я завадив.

– Там мама знову за телефон сіла. Попросила, щоб з тобою походив. Давай лишимо її саму? Вона заспокоїться і стане доброю та хорошою.

Мала помовчала, явно щось обдумуючи.

– А ми сьогоднішнє свято відмітимо. Знаєш яке сьогодні?

– В тебе кожен день – свято…

– Та-ак, звісно. І всі треба хоч якось відмітити. Сьогодні День червоної троянди. Ходім відмічати?

Вона все ще думала.

– Нарвемо троянд і… пройдемось, – я все думав, як відволікти малечу. І тут згадав! Це ж маленька дівчинка! Значить треба… – А ще я тобі історію розповім.

– Яку? – очі наповнились цікавістю.

– Про богів!

– Їх не існує. Це вигадка для малих.

Яка розумна. Геть у батьків.

– Звісно! Невже не хочеш послухати про богів свят?

– Ні!

– Справді? А вони могли б тобі допомогти. Мені от допомогли одного разу…

Все ж цікавість перемогла. Ірця деякий час дивилась і думала, але потім погодилась.

– Тоді буде квест. Ти ж любиш квести? От сьогодні я розповім тобі історію, а з часом ми знайдемо деталі. І потім буде цілий світ, в якому зможеш погратися. Згодна?

Онука трохи недовірливо подивилась, але все ж кивнула. Тепер буде легше.

– Ну так от. Ти ж знаєш, що довго не вийде а ні плакати, а ні сміятися? От мама теж не може довго сваритись. Вона ніби втомлюється.

Ірця кивнула і поглянула із запитанням.

– Так це тому, що в людини є ніби магічна енергія. Вона не кидає фаєрболи чи не наводить закляття. Просто існує та витрачається на емоції. А колись на землі жили боги. Вони були ще видимі і жили цією енергією. Люди приносили їм свої пожертви, а ті створювали їм можливості для переживань.

– Ти щось незрозуміле розповідаєш, дідусю. Ну що вони могли?.. Та і жертви вони страшні збирали. Я в мережі читала…

– Ні-ні! То не ті боги! Справжні збирали не жертви, а пожертви. Та і навіщо богу якісь речі чи ритуали? Вони ж живуть енергією, що люди створюють, коли вони такі емоційні. Тому вони і створювали людям такі ситуації, щоб ті ділились своїми емоціями і частину енергії віддавали богам. Так вони жили. І зараз живуть.

– А чому ми їх не бачимо?

Повірила. Слава богу. Хоч і притягнуто за вуха, але дитина не розпитає. Та і навіщо їй знати все. Менше знає – менше питає.

– Колись люди були добрими та жили довгим і щасливим життям. Але прийшли недобрі сили та поселились в людях. Там вони навічно заточені. Хоч і не можуть вирватись, але добре так пакостять нашим стосункам. От боги і не змогли врятувати людей, бо ті самі пустили їх. А ті сили зробили так, що богів люди тепер не можуть бачити. Тільки коли в людей немає зла, то вони стають видимими.

– То не правда!

– А якщо доведу, що так, то ти передумаєш?

Думає. Нічого, вже видно, що погодилась.

– І як же? – стиха промовляє онука.

– А вони ж не зникли! Просто їх не видно. А якщо ти принесеш їм пожертву, то вони обов’язково з’являться. І для цього вони зробили одну хитрість.

Змовницьки беру її за ручку і веду до квітника. Та ще оглядаюсь, чи не підслухає хто. Ірця йде легко, значить все добре.

– Богів дуже багато. І кожен з них за щось відповідає. І щоб вони були сильними та люди про них не забували, то зробили вони собі свята. От так кожен день якісь боги отримують нашу енергію більше за інших. А ми їх за це не забуваємо. Тому і прозвали їх богами свят.

– А є і інші?

– Не знаю. Я тільки цих знаю.

– А як вони стали невидимими?

– Не знаю. Я ж не бог.

Почалось…

– А що вони роблять з нашою енергією?

– Ірцю. Це ж квест. Всього одразу ж не говорять. Давай я просто тобі покажу, як робити пожертву. Сьогодні ж День червоної троянди. То треба відповідному богу і принести пожертву.

І тут вона спинилась і поглянула здивовано.

– То он що ти там робив!

– Так, онуцю! Бачиш, яку він мені радість приніс! Отакого зросту! – кладу руку їй на голівоньку та через секунду та заходиться сміхом. Діло зроблене!

– Ходім відмічати ще! Трішки зріжемо троянд і подаруємо людям. Їм буде приємно і на нас всіх Бог Червоних Троянд зверне увагу.

– А їм не боляче буде? – вона з сумом дивиться на кущик.

– Ми ж небагато зріжемо. І віддячимо. Поливати будемо. Комашок недобрих познімаємо. Та і добрив трохи додамо. Наступного року ще більше буде, – посміхаюсь та беру секатора.

Ми зрізали сім квіток та пішли по людях. Квіти вручала Ірця і усмішки людей поступово перейшли їй. Видно, зачепило дівчинку. Тепер легше буде. Аж тут завібрував телефон. Донька дзвонить, дивно.

– Тату, мені терміново треба їхати. Я вже виматюкала тих хлопців, але все поганенько, треба самій все вирішувати. Наглянеш за Іринкою?

– Добре, доню. А коли повернешся?

– Думаю, за два-три дні все зроблю. Але їду прямо зараз. Пробач, – її голос потеплішав на мить. – Мені дійсно треба.

– Та їзжай, звісно. З Ірцею я побуду. Півроку не бачились. Тільки поговори з нею.

Я передав телефона. Спочатку онука просто слухала, потім спитала, чи надовго і під кінець погодилась. Хоч і не дістався їй вогняний характер доньки, та все ж трішки щось було. Сказала «зачекаю» і повісила слухавку. Оксана приїхала за дві хвилини. Попередила, щоб не робили дурниць і слухались одне одного та поїхала. От же бісова дитина! Люблю її, звісно, але ж таке сказати!..

Додому пішли мовчки. Ірця знову насупилась. Видно, не сподобалось, що мама поїхала. А я навіть не знаю, що сказати.

– Вибачте. А це ви на продаж троянду несете? – раптом окликнув нас якийсь юнак. Ми мовчки переглянулись з онукою.

– Просто віддаємо, – сказала вона.

– А можна мені одну. Будь ласка! – ледь не благав хлопець. Все ясно. Дівчина. Або чекає, або провинився. Я навіть посміхнувся. Молодий він ще.

– Можна! – раптом озвалась Іринка і навіть усміхнулась. – Тільки подякуйте.

– Ой! Дякую, дякую вам! – крикнув хлопець ледь не на всю вулицю і вхопив троянду. Посмішка дівчинки стала ще більшою та яскравішою.

Додому ми дійшли за розмовами, що будемо їсти та готувати. Потроху очі онуки наливались радістю. Мабуть, мої теж.

– А що ми будемо робити завтра? – спитала вона.

– Давай відмічати наступне свято. Заодно про богів розповім. Ми ж сьогодні виконали завдання.

– Яке?

– Принести радість комусь. Бачила ж очі хлопця?

– Та-а-ак! Він був таким щасливим!

– Значить принесли радість. І день пройшов недарма.

– А яке завтра свято?

– А тут треба за правилом жити. Тільки завтра зможемо дізнатись. Адже не вічливо буде богу, коли ми іншого будемо згадувати при ньому. Еге ж?

– До-о-обре дідусю, – протягнула онука.

Вдома ми швидко приготували плова та салатів. Онука ще і полуницю повибирала та з’їла майже всю. Як приємно було дивитись на ці радісні очі. Ще не час розпитувань, але вже скоро.

***

Прокинувся я як завжди і пішов поратись по хазяйству. Мала ще спить, то хай висипається. Мені город пополивати, двір доглянути, новини почитати. А там і онука встане.

Встала аж під обід. Заспане обличчя та сонні очі. Мила дівчинка. Виросте красунею, як мати.

– Дідусю, доброго ранку. Сьогодні знову святкувати будемо?

– Звісно, Ірцю. Ти вмивайся, одягайся та сідай їстоньки. Будемо відмічати День народження швейної машинки та День шпильки. Може ще сокиру покидаємо, бо День кидання сокири. Тільки треба знайти тобі маленьку.

– Чудово, дідусю! – сказала вона і засяяли дитячі очі. – Це стільки свят?

– Так, звісно. Я думаю, зшиємо тобі щось. Може на базарчик сходимо та тканини купимо. Прикрасимо трохи та буде тобі подарунок. Ти придумай тільки, що робити. Ну і може сокирку знайдемо.

Схвальною відповіддю став дзвінкий сміх та тупіт ніжок. Ну що ж… Роботу придумав, треба робити. Діставати старенького Зінгера та шити. Цікаво, що вона надумає?

А надумала вона хатку для іграшок. Шили ми її з клаптиків та обрізків. Сиділи до самого вечора, з перервою на борщ та плов. А вийшло невеличке простирадло, що страшно кому показати. Але онука була щаслива. Значить і мені щастя перепало.

– Ну що, рада?

– Так, дідусю! Я така щаслива! Буде Рею та Теї хатка нова. Геть стара зносилась…

Це її улюблені м’які іграшки. Довго розповідала, як вона з ними грається і які вони гарні. Аж тут осіклась. Ага!

– Що сталось, онуцю? Згадала щось погане?

– Дідусю…

– Що?

– А боги можуть бажання виконувати?

– Якщо добре попросити, то можуть. А що ти хочеш?

– А може тато приїхати? – і бризнули сльози.

Он воно що! Сумує за татом.

– Ти ж знаєш – ми всі за ним сумуємо. Але ж він не загинув і не зник. Він просто далеко. І ми не можемо розповідати про це. Але колись ти його побачиш.

– А коли?

– Коли знімуть секретність з його роботи. Він же великий лікар. І має врятувати багато життів. Але до цього ніхто не може його бачити. Та і тобі не можна розповідати, ми ж говорили. Ти нікому не розповідала?

– Ні, – вона крутить головою, ховаючи сльози. – Але я дуже хочу…

– Що?

Вона мовчить, дивлячись вниз. Потім рвучко підводить погляд. Сльози та надія в очах.

– Вони… Подруги… – знову погляд до низу. – Кажуть, що нема в мене тата. І ти не рідний…

От тварюки! Значить хтось вже розпатякав! Ну знайду я цих… А що зроблю?.. Правду ж ніде діти. Але і дитині треба не брехати, і вберегти її від травми.

– Онуцю. Все набагато складніше. Ми не можемо тобі багато розповідати. Це знову ж таки квест. Тільки ми не можемо з нього вийти. Давай закінчимо наш, а потім я тобі розповім. Про маму і тата. Про мене. Це буде винагорода тобі. Згодна?

Ірця витерла сльози та уважно подивилась.

– Згодна. Ти ж мене не обманеш?

– А коли я тебе обманював?

– Ніколи…

– От і добре. Давай ми це простирадло лишимо іграшкам, а зараз підемо пошукаємо сокирку?

І ми пішли у двір. Знайшов малу сокирку та кинув у колоду. Кидок був геть ніякий, але хоч такий. Сокира просто відскочила і впала поряд. А мала просто кинула з усієї сили. І не докинула. Але свято відмітили. Вирішили, що вистачить, а комарі так не думали. Тож тікали ми від них швидко. Та і час вже вечірній, треба і новини глянути, і онучку по власні справи відпустити.

Але перед самісіньким сном прийшла до мене.

– Дідусю, а сьогоднішнє завдання я виконала?

– Ти ж була рада крутити колесо машинки? Значить виконала. Думаю, боги раді були.

– А вони мене почують, якщо бажання скажу?

– Звісно. Тільки в них може бути мало сил, тому вони не все можуть виконати. Чого ти хочеш?

– … розкажи мені про маму, – після паузи сказала вона.

Ого… Ця розмова надто скоро сталась. Треба розповісти, бо обіцяв ніби. Сподіваюсь, донька не приб’є.

– Сідай. Я розповім не все, але тільки правду. Добре?

Ірця кивнула. З чого ж починати. Я швидко перебирав варіанти. Ага! Боги! Та і свято було.

– Коли я був маленьким… Хоча, вже і не таким маленьким, – сміюсь. – Десь трохи старшим за твого тата, була в нас страшна війна. Ти за неї чула та ще будеш чути. Я її не бачив, але під самий кінець послали мене, тоді ще молоденького робітника, у зруйноване місто. Я там не сильно багато бачив, більше працював. Тому коли була перемога, то влаштували велике свято. І зараз святкують…

О! Можна ж і про це розповісти.

– Ми з тобою відмічаємо звичайні свята. А буває ще… м-м-м… назвемо це Фестиваль. Це коли люди радіють так сильно, так щиро і їх так багато, що всі-всі боги приходять на свято. І трапляються різні дива.

– Які?

– Ну-у-у… Одна дівчинка втратила сім’ю та пам’ять. Точніше, вона пам’ятала батьків, та де вона жила. Як треба говорити, хоча і не завжди те, що треба. А інколи взагалі… те що не треба.

– Прямо як мама…

– Ага… Геть як мама, – кривлюся і розумію, що все Ірця вже здогадалась. – А от що сталось в той день, коли вона прокинулась на вулиці, а навкруги нікого – вона не пам’ятає. Дому теж нема. Він ніби і був, але тепер там тільки воронка від ракети. Лікарі сказали, що це часткова амнезія після стресу та струсу мозку. Але… Ти ж знаєш нашу маму. А я не знав. І просто допоміг маленькій дівчинці дійти до… м-м-м… готелю. Хай буде готель, добре.

– Добре, дідусю, – зітхає Ірця. Мовчимо. – А що далі?

– А далі вона прийшла до мене на наступний день і сказала, що хоче знайти батьків та я маю їй допомогти. Бо ніхто інший не хоче. І майбутнє в неї дуже сумне буде. Я тоді сильно здивувався, але погодився. І ходив з нею після роботи по всьому місту. Як ми… неприємностей тоді не знайшли, не знаю.

– Боги допомагали?

– О! Так-так! Саме вони. Та і знаєш… – замислююсь на хвильку, – тоді нас ніби вів хтось одне до одного. Я не хотів йти на свято, але друзі просили. Я просто ходив без цілі і знайшов маму. Я навіть впевнений, що хтось ніби показав на неї. Мовляв, допоможи, і я пішов. Може, дійсно, боги вели нас. Мама нічого не говорила про той день…

– А що потім?

– Потім? Ми так нічого і не знайшли. А я звик до твоєї мами. Сильно мені подобалось мати маленьку доньку. Точніше, вже трошки дорослу, але все одно маленьку. Я оформив те, що називається опіка і потім ми вирішили вдочерити її. Так ми і стали незвичною, але сім’єю.

Ірця щось думала. Важкувато їй, мабуть.

– Як думаєш, – змовницьки шепчу їй, – вона мене любить?

– Звісно дідусю! – ледь не кричить онука. – Вона хоч і кричить та свариться, але на тебе – ніколи! Та і татком тебе називає, значить любить! І я люблю!

– Ну от бачиш! А ти переживала, що я не рідний. Ми ж родина! А значить всі рідні! – цілую Ірцю. Ніби владнали кризу та біду відвели. Дізнатись тільки б хто проговорився. Але то завтра.

***

– Яке сьогодні свято? – спитала Ірця з самого ранку.

Її сяюча усмішка показувала, що сон пройшов добре. Та і всі негаразди позаду. Можна і добрі новини повідомити. Я тільки но все поробив та насолоджувався вранішнім сонечком. Іринка ранувато встала.

– Сьогодні День в’язання та День ванни. Так що будеш вчитись в’язати та приймати ванну. Телефонувала мама та говорила, що приїде.

– А до мене бог уві сні приходив.

– Справді? Який?

– Не знаю. Він не назвався та був схожий на тата.

– Отакої! І що говорив?

Ірця всілась поряд на стільця і усміхаючись розповідала.

– Сказав, що я зробила за три дні всі три добрих справи та можу попросити в нього виконати бажання. Я спитала, які ж добрі справи зробила. Він сказав, що допомогла хлопцеві, дідусю і…, – вона зашарілась, – секрет.

– Ого! Ну хлопця з трояндами я пам’ятаю. Та і мені вчора добре допомогла. А що ж за секрет?

– Не скажу. Але він пообіцяв виконати бажання. І я буду чекати.

– Тоді запускай відео з гайдом а я пошукаю нитки та спиці. Будеш вчитися бути старою-старою бабцею.

– З радістю! – крикнула мала і побігла.

Отакої! Не піддалась на провокацію і справді хоче святкувати? Ну… виросла маленька. Не зростом, так душею. Усмішка сама засяяла на обличчі.

Раптом роздався дзвінок. Це загальний. Дивно.

– Прийняти виклик, – кажу голосовому помічнику і на великому екрані з’являється… зять. Очі в мене вискочили з орбіт.

– Здрастуйте, Антоне Микитовичу! Радий Вас бачити і чути!

– Як??!! Якого біса??!! – голос зривається. – Ти ж… Секретність!..

– Зняли годину тому. Скоро буде велика конференція по всьому цьому. Чекайте, там все розкажуть, – зять сміється і скоромовкою розповідає завчений текст. Видно давно тренувався… П’ять довгих років пройшло… – А я Іринку побачити дзвоню.

– Зараз…

– Тату!!! – крик та сльози пролунали на весь дім. Вже не треба кликати, сама прибігла.

– Доню!.. – радісно озвався зять.

А тепер вже в мене задзвонив мобільний. Хай вони поспілкуються, а я зі своєю донькою побалакаю. Два татусі і дві донечки.

– Так, люба. Зараз він з нею.

– Тату, я така щаслива! Геть в депресію впала без нього, а сьогодні – дзвонить! – донька теж в сльозах. От же дівчата! – Сказав, що знайшли ліки від раку. Тепер нарешті він повернеться!

Тут з кімнати почувся голос онуки.

– …не треба золотих статуй1, тату! Попроси, хай влаштують велике свято! А то навіть фестиваль! Сьогодні ж День Тата! Значить буде багато радості!

_______________________________________________________________

1 Тому, хто винайде ліки від раку, поставлять статую з чистого золота.