Пішов, щоб залишитися

І

• Отже, ти все таки йдеш?! – князь оглянув високого білявого юнака з ніг до голови.

Довго-довго роздивлявся він юнака своїми карими очима. В його очах вже не було тої зверхності та пихи, яку придворні звикли бачити та відчувати. Ні зверхності, ні пихи. Лише надія на те, що білявий юнак передумає. Але той рішуче закинув торбу на ліве плече і взяв посох у праву руку.

• Так. Йду, княже Велиславе. Йду. І не намагайся мене зупинити, я все вирішив! І давно. – юнак сміливо глянув у вічі князю. Довго вони стояли лицем до лиця – гордий князь Велислав та його непокірний підданець. Ой-як же не хотів князь відпускати хлопця.

• Яровіре, друже! Не йди, будь-ласка! Знаю, я був несправедливий, жорстокий…

• Так! Вимогу накликати дракона на голову вірного тобі боярина, що лише підозрювався у зраді великого князя, милосердною аж ніяк не назвеш! – Яровір був невблаганний – А чого вартий наказ причарувати царівну із сусідньої держави, що відмовилася вийти за тебе! І це при тому, що нам, чародіям, суворо заборонено чарувати людське серце і розум!

• А як же цілителі? Вони ж чарують…

• …У крайньому випадку! Коли ні трави, ні інші дари Матінки-Землі не можуть зарадити! – не здавався Яровір. Князь все ж правив своєї:

• Будь-ласка! Залишись! Я більше не примушуватиму тебе йти проти сумління, законів твоєї Когорти та волі Небес! – князь Велислав дивився на непокірного чародія з таким благанням… Він уже ладен був упасти перед Яровіром на коліна. Та гордість князівська все ж взяла своє. За якусь коротку мить у карих очах Велислава запалали хижі вогники.

• Послухай, друже Яровіре! Якщо ти так боїшся своєї Когорти, якщо вже так над своїм чародійським даром трусишся, створи власну Когорту! Створи своє особливе закляття, яке зробить тебе могутнім! Зробить нас могутніми! – при цих словах зелені очі Яровіра потемніли від жаху:

• І стане ця могутність погибеллю нашою! Нас чекає доля Крутояра!

• Крутояровою погибеллю стали не чари, а ми! – рішуче заперечив князь.

• А хіба великий князь не знає, чому так сталося? Хіба не сваволя князя Крутояра кинула і тебе, і мене на шлях повстання?

• Ті негідники, Крутояр і чаклун його, хай їм грець, лихими чарами знищили мого батька і матір мою! – спохмурнів князь, пригадуючи пережите.

• І на могилі батьковій ти, великий та мудрий княже, заприсягся не прикликати чари для власної вигоди… ‒ продовжив юнак, але князь відмахнувся:

• Я був надто молодий! Я не знав життя достеменно!

• Це не виправдання!!! – спалахнув Яровір – Ніхто не знає життя достеменно!!! Навіть наймудріший старець-чародій не знає, куди поверне Дорога Життя!!!

Нічого не сказав на те князь. Яровір був правий. Велислав чудово розумів, що нічим йому заперечити чародієві.

‒ Гаразд! Воля твоя! – здався Велислав – не хочеш бути чародієм при мені, великому князеві – воля твоя! Гінця до мене! І негайно! – крикнув він, обернувшись до дверей. Аж покої княжі затряслися від крику того, наче хто землю під палацом захитав.

‒ Слухаю, великий княже! – гонець, молоденький зовсім вояк, не примусив себе довго чекати.

‒ Негайно оголоси таку вість по всій землі нашій: великий чародій Яровір боровся з лихим, дуже лихим чаклуном, що темінь велику міг наслати на землю нашу! І поборов. Наше князівство знову під покровом сонця та Небес!

‒ Яка ж це радісна звістка! – стримано посміхнувся гінець. Він уже повернувся, щоб йти.

‒ Стій, дурню! – гримнув князь – Це ще не все! Лиху силу Яровір поборов. Але ж і сам втратив своєї забагато. Втратив назавжди – не може він більше чарувати. Отак і передай народу нашому! – Гінець так і остовпів, вражений такою звісткою. Довго стояв гінець приголомшений. Коли бідолаха все ж вийшов із покоїв, Велислав сказав спокійніше:

‒ Ну от і все. Більше бояри не будуть випробовувати твоє сумління і моє терпіння. Сподіваюсь, ти зможеш бути…

‒ Ти, Велиславе, можеш обдурити бояр, обдурити народ. Навіть мене ти можеш обдурити. Але ж себе не обманюй! – заперечив Яровір – Ти ж сам знаєш, що поки я тут, ти будеш боротися зі спокусою примусити мене зачарувати чиєсь серце чи розум, або ж навести лихо на когось. Я йду, щоб побороти цю спокусу в тобі.

Останні слова Яровіра вщент розбили слабку надію, що ледь жевріла в серці Велислава. Князь важкими кроками обійшов покої від трону до вікна і назад. Сів. Довго думав і нарешті сказав:

‒ Яровіре… Ти був мені другом. Навіть братом… жаль, що ти не можеш сказати так про мене… А ти ж єдиний, хто був рівний мені.

‒ Саме тому я йду. Я йду, щоб залишитися рівним тобі. Щоб не стати ні блазнем, ні ворогом. А ти, княже, якщо справді хочеш, щоб я був рівний тобі, якщо справді хочеш бути достойним слави твого мудрого батька, то не пошлеш за мною війська і не шукатимеш мені заміни. Якщо ти хочеш правити розумом, а не силою, добром, а не злом – я буду останнім чародієм, що служить князю. Останнім на цих та інших землях, що зігріті сонцем та Небесами.

‒ Отже, через мої помилки мій народ втрачає твій захист? – запитав з гіркотою в голосі князь.

‒ Авжеж ні! – заспокоїв того Яровір і вперше за весь цей час усміхнувся – Якщо тебе чи народ спіткає лихо, я прийду на допомогу.

‒ І ти сам відчуєш таку небезпеку?!

‒ Так. Мене знову прикличе сюди лише велика біда або ж велика радість, що прийде до народу і до тебе. Біда чи радість, а не княжа примха! – знову спохмурнів Яровір при цих останніх словах, та за мить обличчя його стало спокійнішим, очі його випромінювали велику любов і гармонію. Він поклав руку на Велиславове плече:

‒ Я завжди буду поруч, де б я не був. Адже я йду, щоб залишитися!

З цими словами Яровір просто зник з княжих очей. Не вийшов, не вибіг він із покоїв княжих, а саме зник.

ІІ

Буяла весна за стінами плацу княжого. Пташки заходилися облаштовувати свої гнізда, не забуваючи, між тим, виспівувати хвалу новій весні. Дерева і земля тільки-но вбралися у нові зелені шати з листя і трав і вже готувалися вигаптувати ці шати візерунками з нових квітів.

Сонячний ранок знаменував собою новий день. Звивиста стежка, що вела Яровіра від княжого палацу в місто, знаменувала собою початок нового життя. Та не помічав Яровір цих знаків. Юнак безцільно блукав серед цієї весняної краси, зовсім її не помічаючи. Думки не давали йому спокою. А думати було про що.

«Що ж мені робити?» ‒ думав Яровір – «Як показатись на очі мудрому Вчителеві та товаришам? Надто багато княжої вигоди було в моєму чаруванні! Надто багато!» ‒ думав Яровір, минаючи сторожу та ворота – останню межу між минулим і майбутнім. Коли княжий палац лишився позаду, перед очима Яровіра постала стежка. Вузенька звивиста стежка, яка вела просто до міста. З обох боків стежки торішній сніг лишив маленькі озерця, в яких неначе купалися сонячні промінчики.

«Що ж. певно, це і є моя доля – блукати по світу, поки доля та світлі Небеса не покажуть мені новий шлях!» ‒ врешті решт вирішив Яровір і обережно ступив на стежку, щоб не порушити спокій малесеньких озерець обабіч стежки. І стежка, і озерця підказали йому це дуже важливе рішення. А стежка вела просто до міста.

Місто – неначе море – шуміло, гуділо, клекотало. Величезна хвиля з возів, вершників та перехожих поволі затікала у місто через головні ворота. Їй на зустріч витікала інша хвиля з вершників, перехожих та возів. Ніхто не помітив Яровіра в цій колотнечі. Він подорожував як звичайна людина, зовсім не використовуючи чарів, щоб зрізати чи спростити собі шлях.

Яровір так би і блукав по місту цілий день, та незабаром зрозумів, що із самого ранку в нього у роті не було і макової росинки, тож терміново треба було це виправити. На шляху йому трапилась корчма і саме туди Яровір попрямував, не знаючи, що саме звідти почнеться його новий шлях.

Корчма була переповнена відвідувачами, але кмітливий корчмар, побачивши, що новий гість із далека, а значить – не з порожніми руками, швидко знайшов Яровірові столик. Отже, споживаючи нехитрий сніданок – хліб, м’ясо і вишневий сік, Яровір почав роздивлятися відвідувачів. Кожен із них робив щось своє – то тут, то там за столиками снідали чи обідали, грали в карти, пиячили, сперечалися – все як завжди в такому місці.

Раптом двері корчми розчинилися і в середину навіть не забігла – залетіла жінка. Наче і молода ще, але важка праця та пережиті незгоди наклали свій відбиток на неї. Її золотаве волосся де-не-де посріблене сивиною, а на обличчі вже з’явилися перші зморшки. Її блакитні очі випромінювали безмежну тугу.

«Що ця бідолашна робить у такому смітнику?» ‒ подумав Яровір і став спостерігати за жінкою. Вона ж тим часом так і припала до корчмаря:

‒ Пане, будь-ласка, позичте хоч трішки грошей! Молю Вас світлими Небесами! – ледь не плакала вона – Мій синочок зовсім хворий! Благаю, не дайте йому загинути!

Очі корчмаря, такі привітні і навіть улесливі до уявного багатія Яровіра, при словах жінки, явно місцевої мешканки, наповнилося неймовірною пихою і холодною байдужістю.

‒ Деяро, ти і так вже багато позичила! І не віддала жодного мідяка! – не приховуючи роздратування сказав корчмар.

‒ Пане! Зляньтеся! Благаю! – бідолашна ледь не упала перед ним на коліна – Я працюватиму день і ніч, як віл, щоб віддати все до останнього мідяка!

‒ Авжеж! Працюватиме вона! Хто ж таку худющу і змарнілу візьме на працю?! Та ти ж упадеш замертво, перш ніж встигнеш бодай щось заробити!

‒ Пане! Згляньтеся на моє горе!...

‒ Що мені до тебе і твого горя?! Гроші, гроші принось! Тоді і поговоримо! – корчмар повернувся до своїх склянок, тарілок та глеків, не звертаючи увагу на Деяру, що вже і не приховувала сліз.

Напевне, тільки світлі Небеса знають, скільки зусиль душевних приклав Яровір, щоб не обернути бездушного корчмаря на жабу чи муху. Скільки зусиль приклав чародій, щоб не залізти у його підлу душу із закляттям. Знов-бо – не можна впливати чарами на душу. Навіть якщо душа та скам’яніла від жадоби й байдужості.

Деяра ж поволі встала. Бачачи, що ніякі сльози не здатні вразити замурованого у байдужість корчмаря, поволі попленталася до виходу. Яровір кинувся за нею:

‒ Зачекай, Деяро! ‒ крикнув він, намагаючись наздогнати її ‒ Не поспішай так! Я можу тобі допомогти! – вона ж мов не чула його. Вона все йшла і йшла, не чуючи Яровіра. Нарешті, вона зупинилася:

‒ Пане, чим я можу Вам допомогти?

‒ Навпаки! Це я можу допомогти тобі й твоєму синові! Я лікар. Веди мене до свого сина.

‒ Але пане, я не маю стільки грошей, щоб віддячити Вам за Вашу доброту!

‒ Не потрібні мені гроші! Найкраща подяка для мене – здорове і веселе дитинство твого сина! Ходімо! – сказав Яровір упевнено. Жінка, досі не вірячи своєму щастю, впевнено повела несподіваного рятівника додому.

Нарешті, вони дійшли до старенької хатинки. Це навіть не хатина була – халупка. Настільки убога і стара, що, здавалося, вона от-от розвалиться. В середині хатина виглядала не краще. Деяра обережно відкрила обшарпані двері, запросила гостя в середину.

‒ Сюди, будь-ласка – сказала вона. Яровір озирнувся. Його оточували протрухлі обшарпані стіни. Підлога і стеля виглядали не краще. Посередині кімнатки стояла маленька піч, коло якої стояло ліжечко. Яровір підійшов до ліжечка і оглянув малюка. Дитина, на вигляд, трьох років, була блідою. Хлопчик ледве чутно, але дихав. Яровір розумів – не можна гаяти ні хвилини.

Попросивши Деяру зачекати за дверима, Чародій підійшов до великого столу, що стояв біля вікна навпроти пічки. Він витягнув із заплічної торби своє приладдя: велику книгу, кришталеву кулю, чаші та торбинки з різноманітним зіллям. Швиденько зваривши у казані потрібне зілля, він почав робити свою звичну справу. Спочатку він оглянув малюка, потім довго вдивлявся у кришталеву кулю. Чим довше він дивився в ту кулю, тим похмурішим ставало його обличчя. Врешті, він став над книгою і почав розливати та змішувати зілля у чашах. Потім дав зілля хлопчику – зілля не подіяло. Схопивши малого за руку, Яровір почав читати в голос закляття. Одне, друге, третє… Жодних змін. Хлопчик як лежав у ліжечку весь блідий, так і лежить. Яровір був у розпачі. «Невже я покараний?! Невже я дійсно втратив свій дар?! І це тоді, коли я дійсно міг допомогти!!!» Розпачу Яровіра не було меж. Він дивився на вогонь, що весело палахкотів у печі, і розумів, що тільки це він зараз і може – дивитися, як весело палахкотить у печі вогонь.

ІІІ

Раптом вогнище у печі згасло, в кімнаті повіяло холодом. Їдким холодом. Навіть замогильним. У Яровір все в грудях похололо. Сіра постать, що раптом з’явилася у кімнаті, підтвердила найбільші побоювання Яровіра. Сумнівів не було – постать прийшла по хлопчика.

‒ Зажди!!! Я ще не закінчив! У мене ще є закляття в запасі, щоб витягти хлопчика з лап твого господаря!

‒ Якщо я вже тут – промовила постать своїм замогильним голосом (без сумніву – це був посланець із Небуття) – то це значить, що і ти, і всі лікарі цього світу вичерпали всі можливі засоби порятунку, або ж просто згаяли час. – посланець провів сталево-байдужими очима по кімнаті. – Хоча, ні – погляд посланця зупинився на очах чародія, сповнених рішучості – Бачу по очах твоїх, що мені варто зачекати. З часів закінчення останньої війни в цих землях, я тут не частий гість. Можливо, ви, чародії, придумали ще сильніші закляття, здатні залишити мого господаря ні з чим. Та пам’ятай – моє терпіння не безмежне. Якщо у тебе нічого не вийде, то я заберу…

‒ Мене з собою! – обірвав посланця чародій. – Ти забереш мене до свого господаря, а хлопчика залишиш тут! – посланець був спантеличений. Яровір же продовжив свою атаку:

‒ Ну ж-бо! Погоджуйся! Адже чародія не так просто відправити у Небуття, а я готовий сам туди піти! З власної волі!

‒ Добре! – погодився посланець, спокушений можливістю привести господарю здобич, ціннішу, ніж простий трирічний хлопчик. – Я почекаю ще трохи. Та, якщо твої закляття не допоможуть – ти підеш зі мною!

З цими словами посланець із Небуття знову склав руки на грудях. Його очі знову стали байдужими. Яровір же знову кинувся до книги. Одне закляття, друге, третє… він читав і читав, стискаючи руку малюка. Яровір розумів, що дуже ризикує. Адже для посланця із Небуття слово смертного, навіть чародія, нічого не варте. Ніщо не завадить йому забрати з собою двох замість одного…

‒ Досить! – посланець обірвав зусилля Яровіра – твій час минув! Ти підеш зі мною! Я і так згаяв тут забагато часу! – посланець підійшов до Яровіра і вже заніс руку , щоб опустити її на голову юнака.

Вечоріло. Сонце готувалося передати свою владу місяцю, щоб повернутися наступного дня. Чародій, прощаючись у думках із сонцем, місяцем і цим світом, заплющив очі… Раптом все навколо заповнилося світлом. Яскравим, як полуденне літнє сонце. Світло згасло так само раптово, як і з’явилося.

Яровір стояв у тій же кімнаті. Поволі опускалася ніч на землю. Посланця поруч не було. Юнак кинувся до ліжечка і завмер від жаху – воно було порожнє! «Обдурив!!!! Потойбічний брехун мене обдурив!!!» ‒ з розпачем подумав Яровір. І вперше за багато років заплакав.

Раптом за дверима почувся дзвінкий веселий дитячий сміх. Обшарпані двері зі скрипом відчинилися, при цьому, ледве втримавшись, щоб не впасти. На порозі з’явився хлопчик. В тому, що це був той самий хлопчик, Яровір не сумнівався. Це був той самий хлопчик, смертельно блідий хвилину тому. Зараз же його щічки пашіли рум’янцем, русяве волосся стирчало на всі боки, а у карих оченятах сяяли веселі пустотливі вогники.

‒ Мамо! Сюди! – показав хлопчик на Яровіра. На порозі з’явилась його мама. Ще недавно згорьована і сповнена безнадії, зараз Деяра не знала куди подіти себе від щастя. Вона кинулася в ноги чародію:

‒ Пане! Не знаю, як і дякувати Вам! Я завжди молитиму за Вас Небеса! – плакала жінка від щастя.

‒ Встань, встань, жінко! – зніяковіло сказав чародій. Вона поволі встала, не зводячи очей з нежданого рятівника. Нарешті, вона себе опанувала.

‒ Пане, надворі глупа ніч. Залишіться до ранку. Я, правда, не маю чим пригостити Вас, я ж зовсім убога..

‒ Не турбуйся за мене! І не треба мені дякувати! Бережи себе і сина, а мені вже час іти.

‒ Пан навіть не заночує? Але ж надворі глуха темна ніч!

‒ Мені не страшна ніч, навіть найтемніша. Я таки мушу йти! – сказав Яровір, прожогом вилетівши з хати.

Ніде не зупиняючись, він біг і біг, поспішаючи вийти з міста до сходу сонця. Він пам’ятав про посланця з Небуття, який міг прийти за чародієм будь-якої миті, тому поспішав покинути залюднене місто, щоби посланець своїм приходом нікого не налякав, не збентежив і не надумався ще когось із собою прихопити.

Нарешті Яровір зупинився на галявині, яка повільно переходила у ліс. Щойно він повісив свою заплічну торбу на гілку, як відчув, що за спиною хтось є. «От і все» ‒ подумав Яровір і обернувся. І остовпів. Перед ним стояв дід. Зовсім сивий, з мудрим поглядом сіро-зелених очей, спокійним виразом обличчя. Його пурпуровий плащ розвівався на вітру, а сам дід усім своїм виглядом видавав у собі могутнього чародія. Не чаклуна, що не гребував і злом для здобуття слави і могутності, а саме чародія – могутнього чарівника, чиє покликання – утримувати крихку рівновагу світів, щоби всесвіт не поглинув хаос.

Чарівник мовчки стояв і дивився на Яровіра. Той же стояв навпроти, не насмілюючись сказати хоч слово. Яровір думав, що Вчитель (а це був саме він) почне дорікати йому за помилки. Але старий навіть не думав сваритися. В його погляді не було і натяку на осуд. Нарешті Яровір не витримав цієї мовчанки:

‒ Батьку Ладомире! Учителю! Я знаю, що помилився! Я знаю, що мав покинути княжий палац вже давно! Я слабкий, я знаю, що заслуговую на…

‒ Похвалу, сину мій! – перервав Яровіра Чарівник – Лише на похвалу! – Старий чарівник посміхнувся. Яровір був спантеличений. Ладомир продовжив – Ти здивований, що я тебе не засуджую? Так, я дійсно не засуджую тебе. Ти, як міг, допомагав князю Велиславу, хоч нашій Когорті, а особливо – Раді Мудреців – не сподобалось, що ти затримався у князя…

‒ Так. Я помітив втрату дару. Отже, мене таки покарали. – зітхнув Яровір.

‒ Так, хоча я намагався умовити їх не робити цього. – Ладомир скрушно похитав головою.

‒ Стривайте, Учителю! – похопився юнак – Як же тоді вдалося врятувати хлопчика?

‒ Наш Верховний Мудрець після винесення вироку продовжив за тобою спостерігати. Коли він почув твою розмову з посланцем із Небуття, то послав мене допомогти тобі.

‒ Отже, те сяйво, що я бачив – це були Ви?! Дякую Вам, Учителю! – вклонився старому чарівнику Яровір і додав – Подякуйте за мене Верховному Мудрецю.

‒ Ти сам зможеш йому подякувати! – сказав Ладомир з посмішкою – За твоє самозречення з тебе знято покарання і ти знову чародій.

‒ Чи надовго?! – зітхнув Яровір

‒ А про посланця ти не хвилюйся! Твій шлях закінчиться не сьогодні і не завтра, так само, як і шлях маленького хлопчика. Ти ступив на новий шлях свого життя! Важкий, але благородний! Вдячний не золотом, а спомином! Той маленький навряд чи запам’ятає ім’я князя Велислава, а тебе пам’ятатиме завжди! Як і його мама!

‒ Не заради слави я допомагав їм!

‒ Звичайно! Як і належить справжньому чарівнику!

‒ Саме це мене і заспокоює. Надихає йти далі. – сказав Яровір – От тільки я хвилююсь за князя…

‒ І за Велислава не хвилюйся! Ти не нашкодив князю тим, що пішов. Навпаки – недавно наш мудрий князь розкрив змову – з посмішкою сказав старий Ладомир.

‒ О ні!!! Знову?!

‒ Цього разу змова була справжня. Боярин один приніс князю чергову скаргу на когось. Не маючи тебе поруч, князь не міг діяти швидко, тож Велислав пішов прогулятися, щоб обдумати подальші дії.

‒ Авжеж! Подумати було про що! Адже швидко покарати «зрадника» не виходило. – з іронією сказава Яровір.

‒ Саме це його і врятувало. Прогулюючись, Велислав застав того самого боярина за розмовою з іншими боярами. Підслухавши їх, князь зрозумів, що саме вони – зрадники. Вони хотіли відвернути народ від князя. Після страти змовників, князь видав указ про заборону використовувати чари у державних та інших суто мирських справах.

Після цих слів у Яровіра наче відлягло від серця. Ладомир же продовжив: ‒ Ти пішов з княжого палацу. Пішов і залишився другом для князя, героєм для народу. Ти залишився чародієм. Залишився людиною. Залишайся і надалі!

З цими словами старий чарівник Ладомир пововолі зник з очей Яровіра. А той ще довго стояв, дивлячись на вранішнє сонце, яке гасячи зірки, розпочинало новий день. Новий день у житті чародія Яровіра. Який пішов, щоб залишитися.