Традиція

Учень схилився у шанобливому поклоні. Він прийшов у квітучий сад щоб вислухати науку мудреця, щоб закарбувати у своїй пам’яті все, що це суворе місто, висічене в камені на краю моря, не приймає і не сприймає віками. Він хотів лікувати людей. А люди, нащадки чи то піратів чи відважних першовідкривачів ніколи не питали порад, лікування, допомоги. Всі вони хоч моряки, хоч батраки, хоч портові щурі були міцні наче скеля й учневі здавалося, що мудрості в них не було ні краплі. Він так і не зміг обґрунтувати їх мудрість, що записана в стародавніх скрижалях. Учитель говорив йому, що кожен давній народ мудрий. І відповідно сучасники мають схилятися перед давньою мудрістю, відкриваючи її в собі, примножуючи її в суспільстві. А учень не міг. Він мав би відповісти, але нічого не знаходив світлого й високого у цих грубих приземлених людях, що жили з ним у одному місці. Якби він тільки міг замуруватися в цьому саду, де теплі вітри, зелені трави, цвіте мигдаль і треба пильнувати лікування, ароматичних сумішей, папірусів і свитків, сувоїв із давніми текстами, а ще займатися виключно садом. Таке життя він любив…

А будучи сином портового робочого, що задихався від міцних канатів, швидкості бігу з мішками, навантаженими всяким добром, він задихався ще гірше ніж батько… він не бачив мудрості у материній торгівлі, що мала свою таверну й заробляла більше ніж батько, бо моряки люблять випити… ні його чесні зусилля, аж до натягання жил, ні її дзвінка монета не приваблювали його. Тому він вирішив стати учнем.

Але наука вдавалася йому погано. Він не міг докопатися розумом до того, про що просив учитель. Він думав, що старе місто з його величними традиціями стерли з лиця землі, залишивши тільки храми, де від колишньої величі й печальної луни нічого не лишилося. Грубі, приземлені люди, що думають тільки про важку роботу і дрібну монету, не дуже моляться в храмі.

Учень дивився на наставника, розуміючи, що це, можливо, його останній шанс залишитися тут й не вертатися в порт рвати жили, прив’язуючи великі й маленькі, заможні й непримітні кораблі. Більше ні на що він не годився… моряки, яким він пробував працюючи разом з матір’ю подавати ель, пиво і підсмажений хліб разом із жирним м’ясом ледве не побили його… вони хотіли в ньому слугу або ж співрозмовника… а не пісного хлопчиська, що не може до ладу відповісти на їх питання і зіграти запальну мелодію на скрипці. А мати уміла…

Мудрості в народу його міста не було. Сірі кам’янисті землі, у людей сірі сконцентровані очі, що й душу виїдають… більше нічого.

Учитель глибоко зітхнув, допустивши учня до змішування ароматичних сполук.

— Оскільки ти вже добре засвоїв всі елементи, потрібні для лікування запахом… розповім тобі історію, що народилася тут у сиву давнину… Тобі відомо, що лікування пахощами було запроваджене у вік королеви Вінцеслави?

— Так… - поспішив показати свій розум учень. – Її замковий цілитель і перший з пантеону наставників світлосяйний Яснослав це придумав… нехай його ім’я світиться серед наймогутніших і наймудріших людей нашої землі… - учень вклав усю свою майстерність у славослів’я, аж на лобі виступили кілька краплиночок поту, а з рук ледве не вислизнув флакончик з пахощами.

— А ти знаєш, як це сталося? Як були винайдені пахощі-ліки?

— Ні… - серце учня калатало аж у горлі. Він змішував запахи, наливаючи по кілька крапель з інкрустованих коштовними камінцями флаконів, дивлячись у півока на учителя.

— Наша королева, ти знаєш, напевне, що все своє життя провела в мандрах, залишивши керувати країною мудрецям на чолі з Яснославом, що був першим із них… мандруючи за далекі моря, поминаючи пустелі й гори, записуючи на пергаменті цікавинки про кожну з побачених країн, королева замислилася… вона думала про те, що ці мандри можуть дати її країні… поки вона була серед інших людей, під іншим небом, у гостях у інших Богів, вона пізнала багато щастя, повернувшись сяючою, здоровою й усміхненою… Єдине, що сушило її в білих мармурових покоях- що ці мандри дадуть її народу… Тоді королева погортала власні нотатки з подорожей. Вона записала й про те, де їй було добре і де вона відчувалася здоровою… То вона вирішила, що деякі пахощі дають людині здоров’я і щастя… мабуть, вона почула те від жерців десь на островах посеред океану… і це знання вона привезла з собою… Яснослава королева попросила знайти в наших землях лікувальні пахощі… і Яснослав показав їй кілька ароматів, що сам за давніми традиціями і виготовив… Королева була також як і ми всі з роду мореплавців, смілива, горда, цікава до всього, цілеспрямована… Згодом наші купці завдяки відважним мореплавцям почали привозити пахощі з інших країн… а мудреці, учні Яснослава навчилися їх готувати й змішувати так, щоб людина ставала здоровою, шукала і знаходила своє щастя… і з того часу багато віків ми тут в цьому саду працюємо для того, щоб…

— Лікувати людей, нести світло, - випалив учень.

— Ми працюємо, щоб як і наша королева Вінцеслава… Ставити питання й шукати на них відповіді, котрі, можливо, знайде і втілить у життя хтось інший, - не звернувши уваги на учневі поспішно протараторені слова поважно скінчив наставник.

Від несподіванки й від гіркоти помилки в учня затрусилися руки й він став вельми неуважний до того, який флакон відкриває і що й скільки треба налити у чашу з ароматичними ліками. Коли учень опам’ятався від переляку й розуміння того, що зробив усе неправильно і суміш не за рецептом з папірусу… учитель м’яко взяв його за руку:

— І ти залишишся і відсьогодні працюватимеш у храмі разом зі мною… Адже ти зробивши неправильну суміш поставив ще одне питання, котре ти зможеш вирішити… То чим допоможе людям твоя суміш? – учитель обома руками урочисто підняв чашу на рівень грудей, прямуючи «Золотою» алеєю до храму, якому тисячі років…