ЧУЖДОЄ Я

– Ну, кажись, нічєво нє забилі. – молода, чорнява жіночка ставить перед нарядом чекістів важелезну валізу. – Бєльїшко на пєрває врємя, сухарєй с полпуда… Ти напіши, Вань. Как толька на мєста прібудєш…

Вона намагається обійняти похнюпленого, рано посивілого чоловіка, міцно затисненого поміж шкірянок на виході з квартири. Той до неї розгублено:

– Дєржись, Роза. Там разбєрутся, канєшна… – і раптом якось стишено, здавлено: – Ві-хрі враждє-бниє вє-ют над на-мі.

Далі вдвох: «Тьо-мниє сі-і-ли нас зло-обна гнєтут!»

– Так! – перериває сімейний дует старший з наряду. – Што за «тьомниє сіли»? Нє паложена пєть при задєржанії! Всьо, пашлі, у нас єщьо три ордера. Толька па етаму пад’єзду! Затаілась контра, панімаєш, хароми атгрохалі!

– Да разі ж ето ми атгрохалі? – від обурення у жінки трясуться руки. – Дом дарєвалюционний, буржуйскій єщьо. А ми здєсь толька пятий год! Па уплатнєнію ат Наркамзьома…

– Нє начінай, Роза! – чоловік обмотує горло кашне. – Люді, відіш, дєлам заняти: правий уклон… ета точна, заєл в паслєднєє врємя. Пашлі уже, таваріщі, разбіратся будєм: са мной тут… адназначний, пєрєгіб вишел. Пєріхльост на ліцо… Явний і злосний! В інстанциі абратімся, может, даже винєсєм на абком.

– Дяді ушлі? – русявий хлопчик визирає з-поміж ретельно збитих подушок на ліжку. – І папа с німі?

Жінка розгрібає ногами залишений чекістами безлад серед кімнати, примощується на підлозі біля сина й глибоко зітхає. Мабуть, глибше, ніж варто було б при дитині.

– Нічиво нє падєлаєш. – пригадуючи, хлопець морщить носика. – Пєрманєнтниє асобєннасті тєкущіво мамєнта.

– Ох, Ніколка… – вона торкається синового чола. – Ти єщьо мнє! Гаріш, пряма, вєсь…

– А можна, я уже дастану? – хлопчик виймає з-під рожевої, явно дівчачої пухової ковдри сімейні реліквії – пощерблену об класового ворога шаблю, військового штибу сідло й прошиту кулеметними чергами будьонівку. – Ато нєудобна с етім лєжать…

– Давай пад кравать єво. – мама ніяк не впорається зі шкіряним сідлом. – Штоби Матрьона нє увіділа.

– Мам, а враждєбний елємєнт будєт смєтьон павсємєсна?

– А што?

– І Матрьона будіт смєтєна?

– Тіха ти, Матрьона – кухарка… ана ета… папутчіца. Із крєстьян ана.

– У всєх пріслуга как пріслуга, а наша – злая!

– Нє ссорься с нєй, Ніколка. Ана вєдь тоже… в дамкомє па суботам засєдаєт.

– Я папє сігналізіравал, прасил єво пріципіальних оргвивадав… а он гаваріт, наше партійнає дєла – апіратся на народниє масси. Терпі іх, гаваріт.

– Правду гаваріт. – сумно киває мама. – Он у нас тєарєтічєскі падкований.

– Ой, а пачітай єщьо «Как нам рєарганізавать рабкрін», а?

Знову ступаючи через увесь безлад на підлозі, мама йде з дитячої і незабаром повертається зі склянкою чогось зеленавого на круглій таці і пухкеньким, чорним із золотом томиком:

– Вот. Ета випіть, бєбєлє... – простягає вона склянку.

– Я нє бєбєлє! – Миколка вже сидить на сідлі біля ліжка, махаючи на неї шаблею – Я кавалєрі-і-іст!

– Ну, нєт… – задумливо шепоче мама, знову повертаючи малого на подушки. – Хватіт с мєня аднаво.

Вона дає синові випити склянку з мікстурою, а сама тим часом, поклавши руку на його біляву голівку, шепоче щось незрозуміле з чорної книги: «…אנחנו לא עבדים, אנחנו לא עבדים, אמא שטפה את המסגרת בלי להתבייש».

Шабля гуркоче на дубовий паркет. Повіки Микольчині теж потроху пливуть донизу. Волосся під маминою рукою тепер здається ніби темнішим і якимсь розпатланим, щоки червоно пашіють. При цьому на вустах дитини виграє замріяна посмішка. Мимоволі повторюючи за мамою незнайомі гортанні звуки, він водить пальцем у повітрі, як пензлем.

І… о, диво: плями, тіні та відблиски сонця на стелі оживають, вишиковуються чіткою, символічною композицію: міцним деревом з потужним корінням у тоненькім, граційнім колі.

Ранкова радянська ідилія: глуха бетонна стіна будинку, на ній плакат «50-ЛЕТИЮ ОКТЯБРЯ – ДОСТОЙНУЮ ВСТРЕЧУ!». На підкріплення гасла вулицю здригає бравурний марш з репродуктора.

Якщо відчужитись від усього того пафосу і завернути за ріг будівлі, опинитесь біля вхідніих дверей з вивіскою «ЖИЛИЩНО-КОМУНАЛЬНОЕ УПРАВЛЕНИЕ ЛЕНИНСКОГО РАЙОНА». І коли цієї хвилини повз вас пройде двірничиха з величезною тачкою пожовклого листя, не дивуйтеся: осінь.

А може, й вам би туди варто: хіба у вас повний порядок у під’їзді чи навколо? Хіба все у вашому житті чітко прораховано й сповна оплачено через «збєркасу»? То заходьте, пройдіться підсліпуватим коридором з численними замацаними, аж побурілими дверима, скляні таблички на яких загадково декларують: «ППТО», «ОГМ», «ТСЦП» та «ОО женский»... Ну, якраз тут все більш-менш ясно.

Але дослухайтесь, чуєте тихий чоловічий голос, що поступово розкочується тишею коридора?

– Таваріщі, нєпрєхадящєє зачєніє єдинствєнна научнава падхода к рєшєнію кардінальних істарічєскіх праблєм саврємєннасті, каториє, па мнєнію классікав марксізма-лєнінізма…– так, це онде звідти, з-під чорного, трохи заляпаного прибиральниценю дерматину дверей приймальні. –…і прінципи, прєдусматрівающіє сачєтаніє централізованнава атраслєвова управлєнія с єщо болєє полним расширєнієм и всємєрним углублєнієм…

І в разі, якщо оббиті двері відкриються, і звідти навшпиньки випорхне немолода, огрядненька жіночка – підлегла – з отакими окуглими очима та сторожким «Тс-с-с-с!» на вустах, сприйміть це з розумінням: то ж бо виробнича нарада!

– В саврємєнних условіях усілєнія класавих пратіварєчій на фонє дальнєйшева абастрєнія барьби двух сациальна-палітічєскіх сістєм на мєждународнай арєнє… – голос навіть пригнічує вуличний репродуктор. – С целью дальнєйшево сплачєнія прагрєсівних сіл чєлавєчєства для аказанія всємєрнава атпора палзучєму рєвізіанізму правава и лєвава толка, таваріщі!

Так, жодних сумнівів, це – кабінет директора житлоуправління. Тут всюди цілковитий порядок, навіть адміністративний шик: книги, вази, килими, годинник. На стіні «пєрєхадящєє краснає знамя», над ним портрет Брежнєва. Хрущов не так давно знятий, але про всяк випадок не утилізований, просто засунутий на полицю.

Сам же баритон належить йому, хазяїнові, керівникові. І хоча той – людина вже немолода, сивувата, у темно-сірому однобортному костюмі, проте крізь часові й посадові нашарування якось невловимо але так чи інакше проступають у ньому риси знайомого нам білявого хлопчика з-під дівчачої ковдри чужої, буржуйської спальні.

Він, номенклатурна одиниця, як завжди, на робочім посту – за кремезним, дубовим, укритим зеленим сукном столом, перед яким уздовж приставного довгого столика сидять (а хто вже й устав) з десяток підлеглих різного віку й службового рангу. Попри очевидне вже закінчення наради, атмосфера у приміщенні напружена – робоча:

– Ну што, таваріщі, єслі вапросав больше нєт, значіт, па мєстам, я так панімаю? – розводить Директор руками.

– Нікалай Іванич, а как же там с рємонтам бойлєрнай?.. – ніяково дисонує із загальним оптимізмом один з присутніх. – Зіма на насу…

– А вот ета рєшать нє нам с вамі. – вносить ясність головуючий. – Зіма у нас – уравєнь Гаркома! Кагда прійдьот, рєшают там! Ви же відітє, всє сіли брошени пад юбілєй.

У відповідь підлеглий все ж таки силується догнути свою лінію, хоч уже й мовчки, на мигах, тут-таки одержуючи підвищену керівну тональність:

– Гості із Маскви какіє будут, знаєте? С вакзала єдут через нас. Восємь кварталав, тисяча двєсті мєтрав бардюра, восємьсят дєвять сталбов! А ми іх чєм встрєчаєм? – Директор ляскає долонею по столу. – Грязним, таваріщ Нікітюк, житомірскім матам! Я же дал фонди на глянец? Бардюри па всєму маршруту – толька бєлєйший магільовскій глянец! І сталби, і атбойнік. Так вапрос стаял? – знову до загалу присутніх: – Таваріщі! Павтаряю, район наш центральний, ми – ліцо горада! Єслі ета не панятна, будєм дєлать прінципіальниє оргвивади!

Надвечірне кумачеве сонце разом з усіма підлеглими поступово покидає начальственний кабінет, залишаючи нашого Директора наодинці з поточними справами. Відсьорбуючи з підстаканника, Микола Іванович заглиблюється у нетрі квартального звіту – грубенької такої сірої папки з машинописним начинням.

Він щось насуплено перераховує, робить собі виписки, час від часу сягаючи пером глибин чорнильниці. Перегорнувши останній аркуш, директор закриває папку... Що за чорт, на тильному боці її обкладинки пильне начальницьке око зазначає… якісь плями! Невдоволений він кілька секунд споглядає неподобство, аж раптом починає проявляти занепокоєння. Він кривиться обличчям, наче від болю, потім усією керівницькою постаттю своєю совається в кріслі:

– Нєт, толька нє січас… апять ано… да што ж такоє! – директор мотає головою, ніби відганяючи непрохані спогади… І раптом із невластивими йому істеричними нотками: – Зіна! Зіна, закрой двєрь! Нікаво нє пускать! Мєня нєт!

Не відриваючи очей від такого ж машинописного папірця у приймальні, секретарка звичним жестом простягнутої руки повертає в дверях ключа, виставляючи на столі поруч себе табличку: «ПРИЕМА НЕТ».

Тим часом за дверима директорська правиця швидкими, впевненими рухами вмочуючи пір'яну ручку другим кінцем у згадану вище чорнильницю, окреслює всю ту заплямованість паперової папкиі, штрихує її, відтіняє і домальовує, виводячи на форзаці скорозшивача вигадливу абстрактну композицію – ніяк не притаманну навколишньому кабінетному ладу.

Та головним контрастом до обстановки виступає сам мешканець приміщення: обличчя Миколи Івановича цієї хвилини просто не впізнати: воно знов розшаріле, в обрамленні якоїсь темнокаштанової, геть розпатланої шевелюри й… випромінює радість! Так, своєму імпровізованому полотну тепер посміхається зовсім інша людина – Художник.

Однак триває це буйство недовго, як, схоже, й зазвичай – хвилин п’ять. Поклавши останній штрих, митець заплющує очі і, знеможений, топиться у м’якому застільному кріслі. Коли ж він за якісь секунди піднімає повіки, перед нами знову той самий посадовець – підтягнутий і манірний. Ну, хіба що геть засмучений, збентежений і явно знесилений цим творчим актом. Нетвердою рукою Директор тягнеться до графіна, наливає склянку води, випиває. А далі встає, відмикає двері.

– Кажись, атпустіла. – заспокоює він секретарку.

Та заходить в кабінет, анітрохи не дивуючись елементам богемного безладу в ньому. Микола Іванович, огидливо відвертаючись до вікна, передає їй папку з малюнком і починає прибирати на столі. Вона ж виймає зі скорозшивача листи звіту, відкладає їх убік. Підлабузливо посміхаючись, Зіна шматує й викидає в корзину черговий твір керівника – розцяцьковану обкладинку звіту:

– Никалай Іванавіч… может, абєд?

– Да, как-та… нє знаю. – голос Директора звучить тепер пригнічено й невпевнено.

– Вєдь астиніт савсєм. Гріби сіводня – лісічкі… в таматє, как ви любітє.

Рада вдалій своїй запопадливості, секретарка випурхує з кабінету.

Повертається вона за якусь хвилину з тацею, накритою льняною серветкою.

– Ну, аставь. – Директор відсовує папери, звільняючи частину стола.

Зіна ставить підноса, керівник незадоволено піднімає серветку двома пальцями – вона подекуди просякнута жиром.

– Ой, салфєтка… салфєтка! – знов розвертається до дверей секретарка. – Січас, адну мінутачку.

Вже прочинивши двері, Зіна обертається у бік Директора і заклякає: з-за столу, схиливши голову набік, до неї знову мружиться розпатланий Художник, жваво розмазуючи томатні тональності по білій, підступно заплямованій серветці. На імпровізованому полотні вже вгадуються її власні очі, веселкою вигинається її-таки посмішка.

– Ладна… лужи… Ну, а што, всю ночь ліло, панятнає дєла, актябрь на дварє, чіво єщо ждать-та? Слякать, грязь и… лужи! – старанно оминаючи поодинокі заглибини на асфальті, прикриваючи при цьому очі долонею, наш Директор крокує вранішньою міською вулицею. Він намагається триматися клумб і палісадників – воно може й грязюка, може й мулко, але не видно тих клятих калюж, що як навмисне перепинають буденний шлях на роботу.

Підлеглі – монтери, двірники, водій – давно вже на місцях.

– Добрий, добрий. – киває у відповідь Микола Іванович. – Всє па мєстам, сагласна разнарядке. Сматрітє, через двацать мінут пайду абход дєлать… Вова, Вітя! – це до малярів, немолодих і штатних, що неквапом фарбують паркан, проявляючи, таким чином, чергові «вузькі місця» виробництва. – Пачіму снова кістямі? Гдє валікі? Валікам же равнєє виходіт! А так… вот відітє как? Вот… відітє… што…

Микола Іванович знову не відриваючись, точнісінько таким самим вчорашнім поглядом витріщається на плями й розводи нерівномірно, що й казати, нанесеної фарби. Його голос миттєво втрачає металеву дзвінкість, що глохне з кожним кроком у бік паркану. Керівницькі руки, замість лаконічного вказівного акту, знову… диригують фантазіями.

Та головне, втративши пильність, Директор ледь не всупивши в калюжу, опускає погляд долі! Все, спіймався: його власне відбиття на водній поверхні лякає чоловіка до дрижаків, пригнічує його цілковитою невідповідністю до носія. Знову та бліда богемна піднесеність в очах, знову розпатланість темнокаштанових пасм. Ноги несуть Директора все ближче до паркана, де від гіпнотизуючого вигляду плям і розводів масляної фарби не вдасться затулитися навіть дорогим начальницьким портфелем.

Таки все! Край: він вихоплює з руки котрогось з малярів брудного пензля, а в іншого напівпорожню бляшанку з фарбою.

Сховавши за спину інші ємності і приязно всміхаючись, робітники відходять у бік перед розхристаним Художником. Недороблена ними поверхня паркану рукою у Директорськім плащі цього разу очудовлюється дивами японської каліграфії, що згодом одним лише відточеним помахом пензля перетворюється на, здається, птаха. Так, і птах цей от-от має злетіти…

Тим часом безкоштовний цей сеанс збирає перехожих, поодиноких але численних на столичній вулиці. Усміхнені й замиловані, все сміливіше підходять вони до натхненного малювальника. Немає ж бо вищої насолоди аніж стежити за безпосередністю творення, за рухом благословенної правиці. Воно притягує може й сильніше, ніж танок язиків полум’я у грубі чи морський прибій у прибережних валунах.

Проте серед гурту зачудованих роззяв одне обличча вирізняється певною, хоч і прихованою бентегою. Це поодаль усіх з ноги на ногу переминається такий собі непримітний Серйозний Товариш.

Напівпорожня бляшанка скоро вичерпується, ритм напруженого дихання ламається – Директор приходить до тями. Він затравлено оглядається на малярів, які гречно й, треба зазначити, звично відвертають погляди. Розвертаючись далі, Микола Іванович з обуренням відмічає непрохану увагу численних вуличних поціновувачів:

– Всьо, гражданє, канцерт акончєн! – намагається він розсіяти роззяв. – Расходімся, таваріщі, начала дєвятава! Рабочий дєнь! Нє апаздайтє к месту служби.

І тут-таки роздратовано до малярів:

– Что стаітє? Что! Нємєдлєнна всьо закрасіть! Січас же!!!

Робітники із явною неохотою, навіть із якимсь жалем починають зафарбовувати імпровізоване «полотно».

Болісно оглядаючи «витвір», Директор помічає автограф у нижньому правому кутку огорожі: «мастер Хайт».

– Кто ти такой? – скошуючи погляд у бік підступної калюжі, шоркає він ім’я носовичком. – Чєво тєбє нада, чортав мазила? Мала вас давілі, дісідєнтав. – скомкану, зазеленілу хустинку він кидає у те брудне місце на паркані. – Даждьошся, сволачь…

У зім’ятих почуттях Микола Іванович іде геть, а перехожі повертаються знов, аби ще хоч трохи потримати зникаючий образ у полі зору. Та й маляри виконують наказ неквапом, залишаючи малюнок якомога довше не зафарбованим.

Директор же, вочевидь, вирішує битися до кінця й покласти край неподобству. Раз і назавжди. А для цього, вирішує він, навколишній світ має зазнати принципових, докорінних змін!

Отже, тим-таки штатним малярам привалило роботи. Справді, все у кабінеті керівника ЖЕКу – підлога й стіни, підвіконня й стеля, навіть платяна шафа з трьох боків – ідеально укриваєтся рівним білим тоном. І на цей раз то вже робиться найпухнастішими малярними валиками!

Упевнено роздаючи вказівки, за допомогою секретарки та інших залучених Директор завішує саваном дзеркала, вікна і книжкові полиці, покриває скатертиною стіл – усе, крім телефонів і генсекового портрета на стіні.

День минає плідно й швидко. З переможним виглядом походжає він під вечір у бездоганно білосніжному робочому просторі свого «командного штабу», потираючи руки й озираючись навсібіч:

– Ага. Што? Чіста? – бубонить він сам до себе – Нє нравітся ровний тон? Бєлізна! Пакой… – Директора стрясає триумфальний регіт. – Пагаладай, дружок, пагаладай...

Фоном його торжеству посилюється бравурний марш з гучномовця.

Знов такий самий ранок приходить із тим-таки дощем. Наш Директор з відкритою парасолею перескакує через знайомі й зовсім свіжі канави й кучугури – а вони, якщо згадати, виростали у ті часи за день як гриби – бігцем заходить до контори.

– Е-е-е… ф-ф-ф... – Микола Іванович силується згадати ім’я двірничихи, що необачно потрапила йому на очі, та згодом облишає даремні силкування, вказує на свої мокрі сліди – Ета, будьтє дабри… витєрєть!

Сам же цієї хвилини ретельно струшує дощові краплини з одягу.

До білосніжного свого кабінету він заходить наче під урочистий марш, ба навіть гімн, несучи в руках зняте під дверима взуття.

І вже протягом усього робочого часу, абсолютно розслаблений, із неприхованою насолодою віддається він нагальним виробничим питанням: диктує секретарці вихідні документи, вислуховує підлеглих, лається по телефону, приймає відвідувачів. Усе, як зазвичай, окрім тієї обставини, що й сам він, і всі присутні в кабінеті – босоніж.

Щоправда, папери на підпис секретарка Зіна подає тепер через поріг. І коли Директор з острахом приймає їх, у серце прокрадається підступний холодок. Але варто заплющити очі, як тривога тане. Отак, із закритими очима, він і візує тепер документи. На війні, як на війні…

Вечір традиційно закінчується прийомними годинами. Кілька навколишніх жильців чекають у черзі як прохачі. Скориставшись короткою паузою, знайома нам огрядна підлегла розгортає перед сектретаркою чималий пакунок, дістає джемпера із не по-вітчизняному крикливим, явно імпортним геометричним малюнком.

– Какая прєлєсть! – сплескує руками Зіна. Аж тоді до інших відвідувачів: – Таваріщі, захадя в кабінєт, снімаєм обувь! – знову до підлеглої: – Ох, ну што ви са мной дєлаєтє, я нє магу… Какая прєлєсть!

– Чістая ангора, Зіначка! – широко посміхається дарувальниця. – Па лєкалам із «Кабєти» вязалась.

Не минає й двох хвилин, як секретарка – сама всміхнена чарівність – у тій обновці наче між іншим з’являється перед начальственним оком:

– Нікалай Іванич, почту прінєслі.

Директор, дилячись десь убік, саме відповідає на дзвінок:

– У тєлєфона! Слушаю, Платон Палатонич, да…

– Ну, я папожже… – розчаровується Зіна у спробі похизуватися.

– Гатови працентав на восємьдєсят… К пєрвому числу? Єсьть, сдєлаєм, Платон Палатонич… Падравняєм коє-гдє, плакати развєсім… – помічаючи візерунки на джемпері, він поволі починає навісніти. – Плакати, га-ва-рю... Пла... Ка! Ти!!! – не завершивши розмови, впустивши слухавку Микола Іванович рвучко схоплюється на ноги.

Тут-таки посмішка секретарки переходить у гримасу переляку: вмочивши пальці в чорнило, до неї просто через стіл кидається змучений, естетично зголоднілий Художник.

Дико завищавши, вона ледве встигає сховатися за дверима, повернувши ключа у скважині. Після чого іще деякий час стоїть, прикриваючи собою двері кабінету, що ледь витримують скажений напір з того боку. На весь поверх розкочуються незвичні конторській атмосфері крики, удари, падіння якихось речей.

Справжня гоголівська німа сцена панує тієї хвилини серед переляканих відвідувачів. Лише один з усіх них тримається більш-менш самовладно – це на дивані у куточку приймальні примостився знайомий нам Серйозний Товариш.

Так само раптово ґвалт припиняється, на всіх адміністративних рівнях западає мертва тиша.

Телефонна трубка звисає зі столу. З неї – часті гудки. Серед цілковитого розгадіяжу на підлозі кабінету сидить пригнічений Директор. Однією рукою він мляво силується навести порядок, іншою тимає тепер розбитого образа Першого колись секретаря. Очманіло дивлячись крізь нього й підсвідомо стираючи пил, повільно шепоче сам до себе:

– Нє магу больше… нє-ма-гу… – портрет у його руках перевернутий до гори ногами, він з ненавистю дивиться на власне відбиття у розколотому склі. – Ладна… Что же… Астайотса адно – висшая мєра сациальнай защіти… Уб'ю атщєпєнца…

Останні слова Микола Іванович просто сичить, вичавлюючи з себе.

Він понуро піднімається і починає шукати щось по різних місцях – у шафі, на полицях, у сейфі. Пригадавши, раптом кидається до столу, відкриває верхню шухляду – ось воно! В руках Директора – зім’ята, складена неприродню кількість разів газета «Правда». Звітна доповідь ЦК КПРС 23-му з'їздові Партії.

– Наканєц. – Микола Іванович зітхає з полегкістю. – Тєпєрь всьо будєт харашо! – він тикає пальцем в газету. – Вєрнєйшеє арудіє пралєтарскай барьби на художествєннам фронтє – мєтад сациалістічєскава реалізма!

Він розтирає по щоках сльози прозріння:

– Да… Да, канєшна! Как же ета я… Ну, всьо-о-о, тєпєрь ти у мєня папляшеш. Вот тєпєрь і паглядім!

Цей пасаж він навіть проспівує, погрожуючи кулаком портретові Хрущова.

– Іскусства, таваріщі, у нас прінадлєжит народу. – невисокий, лисуватого виду екскурсовод перед групою відвідувачів художнього музею – знайомих і незнайомих нам ЖЕКівців ¬– недвозначно штрикає прозорою указочкою у бюст повновидої доярки на груповому портреті. – Сваімі глубачайшимі карнямі ано прочна уходіт в толщу мас, так как гарячо любіма іми! ¬– він переводить вказівник на вдоволену вусату пику присутнього тут-таки, на картині комбайнера. – А главнає, савіршенна панятна етім массам! – У цей момент кінчик указки вже загляда кудись у глибинні плани полотна, де, згідно задуму живописця, пасеться тучна колгоспна череда.

Підлеглі, начолі з Директором, дружно кивають у відповідь, от уже не першу годину мужньо борючись із цілком виправданим у такому місці позіхальним рефлексом.

– Скажитє, – Микола Іванович ставить питання руба. – а вот в планє ідеалагічєскам… можна лі рассматрівать савєцкає іскусства как фундамєнтальную апору в пратівастаяніі... так сказать, аддєльним мєлкабуржуазним праявленіям, коє-гдє… імєющім у нас мєста?

– А как же! В матерьялах 23-ва с’єзда Партіі… – музейний працівник відпрацьованим прийомом одразу підврдить риску будь-якій можливій дискусії – …так пряма и сказана: в условіях развітова сациалістічєскава общєства задача камуністічєскава васпітанія чєлавєка всьо больєє пєрєходіт в естетічєскую плоскасть, в сфєру іскусства і літєратури. Функція, каторая да сіх пор всєцела нахаділась в руках каратєльних органав правасудія, в нашей странє пастіпєнна лажится на члєнав творчєскіх саюзав і аб’єдінєній: художнікав, пісатєлєй, рєжисьорав і прочіх інжинєрав чєлавєчіских душ.

І дісно, час, проведений колективом ЖЕКу храмі офіційного, себто глибоко партійного мистецтва, не минає даремно. У коридорі житлоуправління підлеглі скординованими зусиллями розміщують по стінах різноформатні вирізки з преси – репродукції радянської живописної класики, а також численні агітаційні плакати з сусідньої книгарні, портрети актуальних на поточний момент керівників і транспаранти, заздалегідь підготовлені до майбутньої ювілейної демонстрації трудящих.

Таким чином, того ж вечора зовсім осмілілий, у піднесеному гуморі, наш Директор під бравурний марш з репродуктора інспектує своє господарство. Особисто перевіряє глянець бордюрів, яскравість ілюмінації, актуальність наглядної агітації. Принагідно вкотре змінює плакат з 50-літтям. Його новим, украй розцяцькованим варіантом лишається остаточно вдоволений.

Зустрічаючи дрібні неподобства, як, скажімо, молодіжні графіті на стінах і парканах, він лише поблажливо посміхається, час від часу зазираючи у шкіряну папку, яку тримає перед собою, наче щит. Там у нього – численні журнальні вирізки з образами депутаток-колгоспниць, орденоносних сталеварів, портрети того ж таки партійного керівництва та інші, не менш офіційні шедеври.

І все ж таки… Підходячи до дому, кроки Миколи Ікановича сповільнюються, піднесений вираз обличча робиться все більш тоскним і невпевненим.

Лягаючи в ліжко серед власної спальні, Директор з головою вкривається пожовклими розворотами газети «Правда» з промовами товариша Жданова. Однак засинаючи, крутиться, жалісно повискуючи: уві сні Директор бачить себе учасником художньої виставки на площі під відкритим небом. Посеред майдану – пам’ятник, схожий на монумент Катерині Другій у Ленінграді. То над усім панує «Катерина Велика» – бронзова Фурцева. Кустарним способом на парканах розвішані картини й інсталяції зовсім чужої йому, офіційно не затвердженої спрямованості. А головне, він – один з них, з гурту митців. Тих, хто вільно творить, спілкується, радіє такій негласній, майже злодійській можливості вийти з творчого підпілля.

Раптом звідкілясь з’являється величезний брудний бульдозер. Він повільно, загрозливо насувається на художників. Ще трохи й своїм іржавим скребком він витіснить, розчавить, знищить і самі полотна, і їхніх нечисленних авторів! Наш герой начолі інших намагається голіруч зупинити бульдозер. Та їхні потуги просто сміхотворні перед сотнями кінських сил під капотом репресивної махіни. Тоді у приступі відчайдушної рішучості розхристаний Художник починає розписувати квітами та добрими посмішками холодну іржу скребка. Йому допомагають інші учасники імпровізованого вернісажу під благосклонним поглядом Катерини.

Але й одержавши «чєловєчьє лицо» машина не слабшає, не лагіднішає: вона суне невблаганно й давить, нищить, чавить усе навколо.

Останнє враження того кошмару – геть інший вигляд центрального пам’ятника: Катерина тепер відвернута у бік. По бронзових щоках Фурцевої котяться сльози.

Прокидається Директор… вочевидь спітнілим. В усякому разі – наскрізь мокрим. Сідає на ліжку, оглядається. Попри ревіння бульдозера у вухах, Микола Іванович оговтується, намацує ногами капці. Але ж дивно: вони теж якісь холодні й вогкі.

Відкриваючи балкона, аби провітрити спальню, Директор з тривогою помічає бризки фарби на темних від дощу перилах, ловить перелякані погляди перехожих та мешканців будинку навпроти.

Тривога ще зростає, коли, закриваючи балконні двері, Директор помічає відбиття знайомих, ненависних рис в їхньому склі. Безродний космополіт – втомлений, розпатланий, неголений – знову хитро всміхається, вказуючи кудись угору.

Вулиця біля дому Директора. Перед під’їздом через неглибокі, але посійнодіючі канави тут перекинуті надійні кам’яні мости. Саме перехоячи один з них, Микола Іванович і перепинений агресивною юрбою зі значками райради на лацканах.

Звичним начальственним жестом правиці Микола Іванович вітається з колегами – ті кидаються на нього з лайкою, розмахують руками. Тут-таки під’їздить чорна «Волга», звідти виходить імпозантний мужчина, чий вигляд викликає цілу мімічну гамму у нашого героя: від здивування до запопадливості:

– Платон Палатонич? Нє ждалі… Правєрка назначєна на ту нєдєлю… єсли нє ошибаюсь. – Директор швидко себе опановує: – Аднака, пазвольтє далажить, что всє работнікі ввєрєннава мнє учрєждєнія, всє, как адін, к 50-лєтію Вєлікай актябрьскай сациалістічєскай…

– Ну, я тут ета… – бурмочучи собі під носа, перериває доповідь мужчина і подає Директорові руку. Той тисне її обома. – Так ти тут што, вабщє… – нарешті зібирається він з думками. – Вот, відіш, званят мнє… Атривают, панімаєш… – імпозантний мужчина начальственно розвертається у бік обуреної юрби. – Так что за ЧП, Нікалай Іванич?

Цього разу з інформацією висувається напівнафарбована спросоння жіночка, вказючи кудись вище себе:

– Па сігналу ми, Платон Палатонич… Званок паступіл. Ми пасмєялісь сначала… – її рука й голос видають хвилювання. – А тут… правда, аказиваєтся!

Імпозантний мужчина дивиться в указаному напрямі – його рот і очі широко розкриті.

Директор переводить погляд туди ж.

Фасад будинку навколо і вище його власного балкона розписаний величезною фрескою на революційну тему. Перетяті навхрест кулеметними стрічками матроси, бородаті червоногвардійці в папахах, а також розпусного виду комісарші у шкіряних тужурках витанцьовують лєтку-єньку під акомпанемент хвацького гармоніста з величезною кепі на потилиці, в якому вгадується сам вождь світового пролетаріату.

Микола Іванович непритомніє.

– Сюда єво, на стул. Акуратна, акуратна. – крізь усе ще закриті повіки Директора потроху пробивається неясне жовте світло. – Нічєво, стакан вади – і будєт с намі. – чутно, як наливають і виплескують склянку води. – Ну, вот і он. Всьо, свабодни. Я дапрашу…

Гучно ляскає замок.

Світло відходить від занадто яскравої настільної лампи. Але перше, що вдається розгледіти прочунялому Директорові крізь дві сотні її ват, це уважний, колючий погляд Серйозного Товариша.

– Ну, как ви, Нікалай Іванавіч? Пріхадітє в сєбя… Пара атвєт дєржать.

Його мокрий співбесідник напівлежить на кремезному, дуже міцному стільці, пригвинченому до підлоги серед неохайного приміщення з сірими нефарбованими стінами без вікон та залізними дверима. Крім стільця у кімнаті – звичайний стіл з отією лампою, розвернутою вбік Директора, за ним і сидить Серйозний Товариш.

– Гдє ета я? – Микола Іванович крізь сльози намагається роздивитися навкруги. Потім знову до співбесідника: – А я вас помню…

– Вот і харашо. Ви – в лінєйнам атдєлє Лєнінскава районнава управлєнія КГБ СССР. Фамілія мая Сініца, званіє – майор госбєзапаснасті. Назначєн слєдаватєлєм па вашему дєлу.

– Какому дєлу? – Директор остаточно приходить до тями. І раптом, наче схаменувшись: – Паслушайтє, как вас… таваріщ Сініца… Ето всьо майо расстройства… Я очєнь бальной чєлавєк. У мєня раздваєніє, чєстнає слова, раздваєніє лічнасті. – він помічає, що руки – у кайданках, але все ще не розуміє, що відбувається. – Да ви любова спрасітє – пріступи у мєня. Панімаєтє, пріступи! – Директор говорить зі звичним керівницьким напором. – Вдруг, панімаєтє, пасматрю на что-нібудь такоє, знаєтє, художествєннає, тут же і забиваюсь, сєбя нє помню – рісую, пішу… Живапісь всякую. – він намагається встати, але з’ясовує, що й ноги прикуті до стільця. – Паймітє ви, эта он ва мнє прячєтся і пакастіт. А то виходіт наружу і прям бєщінствуєт! Рісуєт он, панімаєте…– від страху Микола Іванович починає захлинатися словами: – Нє я ето! Он ета всьо натваріл. А єщьо улибался мнє в зєркалє! Зуби сваі скаліл, сабака, панятна вам? І звать єво как-та нє па-нашему – Хайт, якаби... Подпісі он ставіт в угалочкє: «мастєр Хайт», вродє как художнік знамєнітий, работу сваю візіруєт. – Директор починає бити себе у груди скутими руками. – Да што ви, я сам єво нєнавіжу, во как! Вражина он, махровий антісавєтчік, панімаєтє? Вот с такімі і разбіраться нада. На Калиму іх, ілі єщьо куда! А я – ну, как же – я свой, чістий. – він губиться під холодним поглядом слідчого. – Аднаво толька стажа члєнскава – двадцать адін год… – нарешті, зовсім знітившись, дивлячись на сковані ноги. – А паащрєній сколька… – остаточно усвідомлюючи своє становище, з жахом: – Бальной я!

Серйозний Товариш закриває зошит і спокійно так, розважливо, навіть лагідно:

– Всьо? Закончілі? Так вот, дарагой мой, я вєдь за вамі нє пєрвий дєнь пріглядиваю. Блізка, можна сказать, знаком. І кніжку вашу мєдіцинскую істрєбавал в сануправлєніі. Нєдєлі двє назад. Вот ана, кніжка ваша. – демонструючи документ, раптово переходить на крик: – Нічєво там нєт о расстройствє псіхікі! Вабщє нічєво! Панімаєтє? А дівєрсія наліцо! Ідєілагічєская дівєрсія! Што мнє прікажетє в «Дєло» падшить? Фантазіі ваши?

– «Д-д-дєло»? Ета канєшно… «Дєло» ето – да…

– Какую ти краску, сволачь, іспользавал? Чєм стєну грунтавал – вот уже втарой час чєтвера із ваших смить нє могут? А? – майор встає з-за столу з очевидним наміром ударити, Директор відсахується. – Он, говорішь? – хапає арештанта за галстука, піднімає над стільцем. – Рєпін твой внутрєнній? Васнєцов? Он что, в красках спєциаліст? Знаєт, протів чєго ацетон бєссилєн? А? – із силою кидає Директора на стільця. – Да у мєня чєрєз час – сєкрєтарь ЦК па ідєалогіі! – показує кудись рукою. – На дачу паєдєт! Пряма пад тваім домам, скатіна! Єму, канєшна, далажилі уже. Но єслі лічна увідіт – всьо. Он на маєй карьєрє крєст паставіт. Панімаєшь? Жирний крєст! – майже ласкаво, впритул. – А я – на тєбє. Крєстов наставлю – многа-многа. – кричить, схопивши за галстука. – Мєста живова нє будєт! Нігдє! Пад хахлалму распішу!

Навколо Диркектора все знову чорнішає і затихає.

Розплющуючи очі від другої склянки, Микола Іванович бачить на вустах Серйозного Товариша лагідну посмішку. Той розмовляє з іншим співробітником, що перед тим як вийти, також щиро посміхається Директорові.

– Да ви, гляжу, щаслівчік у нас… А, Нікалай Іванич? – слова гебіста знову звучать тихо, навіть доброзичливо. – Ну, всьо, всьо, чєго ви так уж? Абашлось вам. Гаварят, скіпідарам памазалі – ано і сашло чєрєз мінуту. Как нічєво і нєбила. – він радісно наливає звідкись з-під столу третю склянку води. – Натє вот, випєйтє. Давайтє. – чекає доки той п’є, потім серйознішим тоном: – А вот, нащот расстройства вашева… – тут Директор жвавішає, щось мугикає у відповідь – Ета забудьтє. Мой вам савєт… Мнє, вєдь, нє трудна. Слєдствєннає апрєдєлєніє: нє аддавал атчота в дєйствіях. І вуаля, 54-я УК СССР. Очєнь проста. Пряміком в горад Свіяжск. – іронічно: – Нє пріхаділась бивать? Жаль… – слідчий знову серйознішає, говорить довірливо, нахилившись ближче. – Толька, знаєтє… мєжду намі: нє спєшитє туда… Нє стоіт. Із вас самаво, із художніка вашева – із абоіх там рєдіску сдєлают. Ані умєют. І виживают на спєцрєжимє нє всє… Нє многіє, чесна говоря. Єслі хатітє єщо кагда-нібудь вийті на свабоду… Хоть самі, хоть с етім Мікєланжелам… – він поблажливо сміється. – А мнє… – раптом переходить на офіційний тон. – Мнє, Нікалай Іванавіч, раскриваємасть нужна. Па району вцелам. Панімаєтє, служба. Вот, значіт, бумага, ручка – пішитє сазнаніє. Нічево, я прадіктую… А-а-а, ладна. – чекіст знову широко посміхається. – Добрий я сєводня. Пішєм явку. С павінай. Па дружбє, так сказать.

Сидячи на горезвісній чорній лаві, серед процедурної суєти судового засідання, Директор наш здається абсолютно пригніченим. Та все ж адміністративного вишколу його вистачає на справне чиркання олівчиком по паперовому аркуші. У цей момент собі під носа напружено бурмоче він заключне слово до суду.

– Встаньтє, падсудімий. – молодий худорлявий суддя не збирається затягувати засідання. Все й без того ясно. – Вам прєдаставляєтся паслєднєє слова.

Директор уже хоче щось вимовити, але відчуває: занадто схвильований, тож розгортає папірець, звертаючись до тексту. Проте в руках у себе Микола Іванович з жахом виявляє замість тез виступу – чергове графічне «полотно» зі знайомим підписом: «мастер Хайт». Ошелешений, він демонструє малюнок – утрований портрет молодого судді. Головуючий зацікавлено піднімає брови:

– Спасібо… – швидко переходячи до діла. – Імєнєм Украінскай Савецкай Сациалістіческай Рєспублікі…

Портрет судді, присутні в залі, охорона, сам суддя з вироком у руках – все хитається й потроху спливає убік перед очима Директора. – …восємь лєт общєва рєжима с канфіскациєй всєво двіжимава і нєдвіжимава імущєства падсудімава.

Суддя повертається на звук падіння людського тіла і бачить Директора непритомним на чорній лаві.

Голоси серед присутніх у залі:

– Ат радасті, навєрна…

– Канєшна! А как же! Да раньше б за такоє – ух!

Залишаючи зал за допомогою конвою, в засклених дверях Директор вкотре помічає, як його відображення дружньо обнімає конвоїрів, підбадьорливо посміхається і підморгує йому самому.

За дверним склом перед засудженим виразно проступає довгий тюремний коридор.

Від камери до камери тим коридором рухається каталка з залізними армійськими термосами: чергова зміна в’язнів розвозить сніданок. Супроводжують процесію два прапорщики-конвойні.

Одного з ув’язенених не важко впізнати, хоча він тепер змарнілий, навіть якось постарілий, в арештантської робі, та все одно, це наш Директор. Він приймає з оглядових віконець тюремних камер алюмінієві полумиски, наповнює їх кашею, віддає назад. Час від часу, піднімаючи арештантського кашкета, чухає майже лису голову у плямах сивини.

З чергового вікна передають красиву, тонку фарфорову тарілку. З підкресленою сиплістю уточнюють:

– Пабольше і пажирнєє, понял? Для пахана.

Однак будь-які слова цієї хвилини вже зайві: увагу колишнього ЖЕКівця привернуо чергове комунальне неподобство – бурі плями і патьоки на стіні коридору. Замість того, аби передати тарілку авторитетові, він зачерпує з неї повну жменю жирної перлової каші і починає щось малювати на запліснявілій тюремній штукатурці.

Таке порушення внутрішнього пенітенціарного порядку одразу викликає відповідну реакцію конвойних, що моментально переривають творчий акт. Митець опиняється на підлозі разом із розбитою вщент елегантною тарілкою.

Ті самі конвоїри-прапорщики заштовхують арештанта до службового туалету, вручають вічкову «русалку», засікають час. Та іще навіть не залишивши приміщення, вони бачать від нього ті самі творчі пошуки: просто брудною русалкою по білих кахлях.

– Пряма пахану в тарєлку? Всєй пятєрньой? Шутнік…– здивуванню капітана внутрішніх військ з пов’язкою чергового по колонії немає меж.

– Да, таваріщ капітан, – старший наряду збиває кашкета з сивої голови ув’язненого. – всєй пятєрньой.

Микола Іванович в оточенні тих самих прапорщиків та з епізодичними синцями на обличчі, стоїть посеред кімнати чергового.

– Хана єму! – підсумовує другий конвойний. – В атрядє уже ставки дєлают. По чєрвонцу пака.

– На врємя?

– На спосаб прішива. Думаю, удавят, как піть дать. В камере, послє атбоя сразу.

– Та нє… – не погоджується другий. – Шо ж ім патом рядам с трупам да падйома сапєть? А єслі абдєлаєтся в пєтлє? Нє, таваріщ капітан, єщьо в цеху парєшат, пад пєрєсмєнку… Я і за вас десятку паставіл. Вєрнає дєла – в цеху.

– Спасиба, Савєліч... – вдоволено кива черговий. І раптом схаменувшись: – Толька ж нє сєводня! Нє у мєня на смєнє. Кто там завтра? – капітан дивиться на графік. – Ага, старлєй Казлюк заступаєт. Вот і ладушкі, етаму жмур на дєжурствє – самає ано. – він весело регоче. – А то у нєго єщо ні аднаво взисканія сєрйознава. Атлічнік баєвой і палітіческай, сука.

Вони сміються усі втрьох.

– Харашо, а с етім как? – капітан пригадує, що їх тут взагалі-то четверо.

– На начь – в карцер закроєм, а щас да атбоя… Нє знаю…

– Та, куда ж єво? Хай пєрімєтр красіт! – висуває соломоново рішення перший конвойний. – Вєсь дєнь на глазах у вишкі – ні какой чорт нє дастанєт.

– Он же етат… камунальщік у нас? І художнік, гаварят. Дєла знакомає…

Раптом колись номенклатурний посадовець, а нині мізерний, нікчемний зек, що до цього часу ще сяк-так тримався на ногах, зовсім втрачає самоконтроль: він падає не коліна, хапається за штани майора.

– Нєт же! Нє магу я! Ви нє панімаєтє! Ви нєп… Ета он падстроіл! Он толька таво и ждьот! Нє буду! Ета он!

Від такої «бурості» прапорщики спочатку трохи губляться, а потім дружно заходяться пояснювати в’язневі всю недоречність подібних дебатів. Спочатку виразними жестами рук, а далі ще дохідливіше – ногами.

Капітан закурює й відвертається до вікна.

Двір тюрми. Ті самі прапорщики тягнуть за руки і прихиляють до паркана знесиленого, геть побитого Миколу Івановича. Поруч ставлять відро з фарбою та щітку з довгою ручкою. Бачать, що діла не буде і, йдучи, залишають його під парканом.

Вже за деякий час Директорська колись правиця починає слабко обмацувати стіну. Пальці шарудять її шорсткістю й тріщинами все вправніше, все швидше. Потім рука бере щітку, вмочає у фарбу, кладе мазок, рухаючись чим раз упевненіше з кожною секундою.

Під вечір офіцери охорони, чергова зміна ув’язнених, а з ними й прапора-конвойні, і навіть костоломи з команди підтримки внутрішнього порядку стоять заворожені посеред геть списаного тюремного двору: на драбині біля стіни закінчує роботу абсолютно здоровий, бадьорий Художник. Ми відразу впізнаємо цю ніякову посмішку й розпатлане чорне волосся.

– Ей, а ти кто? – дивується перший прапор.

– Я? Хайт. – чоловік вітально піднімає кашкета, з-під якого випадає грива темого волосся. – Моня Хайт.

Щиро й несміливо посміхаючись, вільна людина творить швидкими, майстерними, якимись навіть радісними рухами. Під його пензлем тюрма ніби зникає – високий цегляний периметр колонії прикрашений досить абстрактним пейзажем, і малюнок цей просто світиться: у ньому так багато сонця, свіжої зелені й чистого вільного вітру. Чути пташиний щебет. Картина ніби прориває собою глухий цегляний паркан, так що тюрма тепер наче вмальована у навколишній весняний пейзаж.

Ніяковим жестом Художник запрошує всіх туди, до своєї картини, на волю. Та всі остовпіло мовчать. Тоді майстер знизує плечима і сам зникає всередині малюнку.