ЛІКИ ВІД СТРАХУ

Свою пошарпану роту капітан Грінфілд вишикував на відкритій місцевості, милі за дві від пагорба. У точній відповідності до оперативної карти. Начебто передова, але не зовсім – супротивника не видно. Його полк – у бойовому резерві.

Фронт же протягся далі, кудись уліво, заглиблюючись у весняні чагарники, де все квітне й буяє, а головне - де тебе не бачить супротивник і не веде по тобі дошкульний вогонь.

А ще далі, десь там, за висотами всіма кольорами виграває на сонці Чорне море, геть на противагу власній назві.

Між рядами солдатів і молодого винограду - групи вершників: генерали серед штабної камарильї і взводів особистої охорони. Сірі польові еполети годі розрізнити, однак командирів не сплутаєш ні з ким – сидять на конях нерухомо, деякі з підзорними трубами в руках. Тоді як підлеглі метушаться навколо.

Різні армійські частини перед наступом являють собою разючий контраст. Для кавалерії на передових позиціях характерні суворість і зосередженість, напруженість і тиша. Далі в тил переважають піхотинці, гармаші, між ними чіткість стає все менш помітною, поки, нарешті, зовсім не зникає, поступаючись місцем звичайному армійському ґвалту - обозному шуму й метушні. Ще б пак, три армії на невеликій ділянці скелястого півострова, що спочатку всім видався раєм земним, та за два роки добряче остогид.

Кримська кампанія підходить до завершення. Балаклава – давно вже англо-французький фортифікаційний район, захисники Севастополя і самі, певно, не розуміють, за що чіплятися - міста вже три місяці як не існує. Воно буквально стерте до пня.

На цілу милю перед Грінфілдом тягнеться рівнина, переходячи в невеликий, покритий пралісом підйом. І жодної душі навколо. Годі й уявити собі картину більш мирну, ніж цей чарівний краєвид з його смужками чорної ріллі, що над нею вже тремтить марево південної спеки.

І тим не менш, усі, хто зараз перед його, Грінфілда, очима, звично усвідомлюють, що чатує на них нагла смерть. Сам же капітан іще жодного разу не бачив живого ворога, хоча війна, в якій його полк узяв участь одним з перших, триває, здається, цілу вічність. За капітаном була чимала перевага – військова освіта і гучне ім'я, що через них його залишили при штабі кримської компанії в Рочестері. Він тоді намагався протестувати, та в решті решт як добрий солдат підкорився наказові. Як джентльмен він уважав, що військові почесті – вони для тих, хто несе на собі всі жахи війни, тому так довго й тримався свого скромного чину.

Доблесна ж фронтова смерть – часта гостя в його полку – з часом склала протекцію і йому, вакансій серед командирів тепер було аж за край. Нарешті й він, іще не обстріляний, опинився на самісінькій передовій, серед посивілих ветеранів, що були про нього зрозуміло якої думки.

Гордість не дозволяла йому сказати, що того весняного ранку у всьому угрупованні, певно, не було людини, яка чекала початку бою з таким радісним піднесенням, як у нього. Схвильований, він стільки разів уявляв собі той момент, коли ворог кинеться в атаку, давши йому нарешті шанс довести на ділі все, що належить... та й самому ствердитись у цьому.

Серце ледь не вистрибнуло з грудей, коли звук горна розніс весняним степом сигнал до збору. Не чуючи землі під ногами, він вибіг вперед і став на чолі роти. З яким захопленням спостерігав він, як за чітко продуманою тактикою його піхотний полк займав оборонну позицію – наступати ж повинна кавалерія.

Краєм прикритих у захваті очей капітан випадково помітив у лісі, по той бік долини, невисокий фонтан білого диму. Неначе раптом разом зацвіли з півдюжини фруктових дерев, як це бувало у їхньому саду...

І тут таки пролунав неймовірно швидкий, незнайомий, огидний до нудоти звук. За якихось три секунди ледве чутний посвист перетворився у страшне ревіння невблаганно наростаючої прогресії.

Ряди солдат трохи здригнулися. Капітан же пригнувся, піднявши обидві руки, інстинктивно захищаючи голову. Одразу почувся хоч і гучний, але досить звичний для усіх вибух, і на пагорбі футах у двадцяти позад роти піднявся густий султан пилу. На стрільбах він був багато разів, але ЦЕЙ снаряд летів у нього!

Капітан одразу випрямився і роззирнувся. У вухах стояв слабкий дзвін, а крім нього... тихий кепкуватий сміх. Повернувшись до свого заступника, Грінфілд відзначив його абсолютно спокійний і серйозний вираз. Проте солдати, що стояли в шерензі за ним! Вони, здається, тільки-но сміялися! Кров ударила йому в голову, бліде перед цим обличчя запалало.

Російський постріл залишився без відповіді: командувач цієї ділянки фронту не побачив у ньому приводу для дуелі. Сором і образа обпалювали щоки. Капітан і уявити собі не міг, що політ одного ядра так на ньому позначиться. Абсолютно ясно, що його сум'яття, є очевидним для усіх. В горлі пересохло, він відчував, що якби йому довелося зараз давати команди – їх просто ніхто б не почув.

Рука, що нею він стискав ефес своєї офіцерської нагородної шаблі, тремтіла, іншою він в знічев’я нишпорив по мундиру, насилу змушуючи себе стояти на місці. Здавалося, що не тільки його солдати, а й супротивник бачить це. Невже, невже це так, повторював він. Цього не може бути!

І в цей момент звідкілясь праворуч вітер доніс неголосне уривчасте гудіння, схоже на далекий шум океану або вітру в сосновому лісі. Усі погляди і навіть труби кінних генералів спрямовані туди. До гулу додалося нерівномірне постукування. Може, це кров у скронях? Ні, це таки лине гуркіт барабанів.

- Каша на правому фланзі, - сказав один з офіцерів. Але капітан уже розрізняв артилерійський вогонь і навіть окремі постріли з рушниць. Він кивнув і спробував посміхнутися. Проте його спроба залишилася без відповіді - по всій стіні далекого лісу перед ними стали випурхували блакитні димки пострілів.

Другою новиною у той день виявився свист куль – швидкий і зовсім не страшний, навіть коли він несподівано обривався глухим паличним об щось ударом. Вусатий солдат, що стояв за п'ять кроків від капітана, нервово відсахнувся, впустивши рушницю. Коліна його підігнулися, та повалився він уперед, обличчям уперед. Хтось голосно крикнув: "Лягай". І через секунду вбитий солдат уже ні чим не відрізнявся від інших. Стояти лишилися тільки капітан і ще деякі офіцери. Єдина поступка, зроблена противнику генералами - відправка дорогих коней під прикриття, у тил.

Капітан же стояв над убитим. Навколо тіла солдата по землі розтікалася кров, поширюючи несильний нудотний запах, який не мав нічого спільного ні з військової доблестю, ні з високими словами про громадянський обов'язок. Відвернутися від убитого Грінфілд не міг, бо порушив би статут, відсторонившись і від своєї роти.

Тим часом ліс знову мовчав - росіяни, вочевидь, готувалися до бою. Капітанові здалося, що він бачить серед кущів жерла їхніх гармат - чорні, бездонні як колодязі. Від напруги заболіли очі. Наче якась пелена впала на них, він вже не розрізняв ліс по той бік поля - ліс йому більше не був цікавий. Капітан тепер вдивлявся вдалину, аби лише не бачити живих і мертвих, що лежали тут плечем до плеча один з одним.

Результат довгоочікуваної зустрічі з його військової долею тепер здавався цілком невизначеним. Він прикривав обличчя руками, ніби від сонця - насправді ж йому хотілося побути на самоті. Проте шум бою все виразніше доносився справа - виття, тріск і гуркіт. Відчувалося напруження і на їхньому фланзі - всі чекали СВОГО наказу. З ним прийде щось головне в цей день. Або й у цілому житті.

Нарешті, позаду залеглих солдат розкотився стукіт галопу - штабні офіцери направлялися у розташування бригад. У наступний момент луною над головами прозвучало: "Батальйон!"

Здавалося ні про що не думаючи, не шкодуючи, підкоряючись з немислимим автоматизмом, солдати схоплювалися із землі і шикувалися. Тільки бліді обличчя та стиснуті зуби видавали їх небайдужість до всього цього.

Капітан Грінфілд знову стояв на чолі своєї роти, віддаючи розпорядження віднести вбитих убік. Прикривати очі вже не було потреби – в очах темно. Крізь завісу мороку він розрізняв клуби диму над клятим лісом, вістових що скакали назад, своїх підлеглих і командирів, які напружено щось обговорювали або мовчали з не меншою напругою.

Усі вони, здавалося, дивляться в один бік - на нього. І обговорюють побачене.

І раптом усе замовкло. Наче в перший раз Грінфілд роздивлявся малюнок на шаблі, яку ось уже хвилин п'ять тримав наголо.

- Це вихід, - промовив він. Тепер капітан був абсолютно спокійний. Усе буде чесно.

- Томмі, зрозумійте мене правильно. - Він говорив тихо, бо був переконаний, що заступник ловить кожне його слово. - Я вмру. Маю вмерти. Я виявився не тією людиною – слабкою й непевною...

- Сер?

- Не можу наказувати вам. Не можу наказувати самому собі. Я боюся смерті, і, отже, гідний саме її.

З тими словами капітан з усієї сили встромив свій палаш кудись у те місце, де на його думку билося це жалюгідне серце. Зомлівши на коротку мить, наступної секунди він відчув біль. Саме ту, справжню, якої боявся навіть більше за смерть, про яку молився останні два місяці - з самої посадки на пароплав у Саунтгемптоні.

І тут-таки над самим вухом: «Сер! Як це розуміти?»

- Томмі? Стривайте, Томмі, щось не так ... У мене не вийшло.

Холодна, відполірована до блиску нагородна сталь ковзнула по жорсткій смузі китового вуса, вшитого в офіцерський кітель, і увійшла між ребрами зовсім не в тому місці, не пошкодивши навіть легень.

Капітан Грінфілд залишився стояти на ногах, хоч і підтримуваний з обох боків офіцерами, вже готовими висловити найстрашніші прокльони дезертирові.

- Стати в стрій... Стати в стрій, я сказав! Я все іще ваш командир.

І просто за десять секунд потому рятівною трубою архангела над долиною полинув сигнал англійського ріжка – атака!

Піднявши правою, все іще діючою рукою закривавлений палаш, Капітан Грінфілд громовим, самому собі незнайомим голосом дублював команду. "ВПЕРЕД!"

Це був третій несподіваний звук, що він почув того дня. Тепер уже цілком приємний.