РАДІОНЯНЯ

ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ МАКАРОВИЧА

Помню… ну, конечно, помню. Все до мелочей. Господи, неужели это было со мной? Эта сомкнутость рядов и линейность колон – мы чеканно печатали шаг, беззаветно веря и осознанно стремясь. Даже не из карьерных соображений, а только по классовой своей природе. Да и просто, из озорства и любопытства. Временами озираясь за кордоны и океаны на НИХ, все глубже увязающих в неотвратимом и бесповоротном, тогда как МЫ, всем миром, всем прогрессивным и многонациональным, а не в рамках лишь «отдельно взятой», приближали столь выверенное теоретически, выстраданное в боях и прозорливо предсказанное в своей полноте и окончательности – торжество исторического и строгонаучного! Когда, наконец, не по труду и припискам, не по штатному расписанию и выслуге лет, а исключительно по потребностям. И каждому, слышите, каждому! Из тех, кто, конечно, доживет. Кто пересилит, преодолеет, превозможет этот бесконечно первоначальный переходной период отмирания пережитков и преодоления наследий. Под чутким руководством и отеческой заботой нашей на редкость родной и до боли единственной, руководящей и направляющей. Во исполнение постановлений, согласно заветам, по пути свершений...

Ну, себто як воно у ті часи велося, напередодні 90-х? Якщо заявлялися до нас на радіо, до Громполіту, іногородні, скажімо, якісь обласники на підйом кваліфікації, чи ті ж таки студенти-практиканти – раді ми їм не були. Ясна річ, лапи тиснемо, либа – по самі вуха, але... чесно кажучи, ну... таке. Бо кому вона здалася, ця громадська нагрузка? Під ногами лише плутаються та мізки компостують – випити кличуть. Нє, з іншого боку то – канєшно! А тільки ж роботу ніхто не відміняв... Того й посилали їх... сказати б... в офіційному напрямку. До відділу кадрів. А там розмова коротка:

– Є в нас журналістка – посміхалися у високім кабінеті якось дивно. – Еля Драпічко, чули, напевно? Любить вона з вашим братом возитися – хліба не давай. Так-так, та сама Ельвіра Брониславівна, хто ж іще? І журналіст Заслужений, і педагог нівроку так, пристойний.

І знов собі посміхалися... Навіть іще ширше... мовляв, все буде зашибісь, на рівні... Та, вопше, не заскучаєте…

– Уг-гу-у-у… Бувала я у вас у Чернігові, хлоп’ята. Нічогенько там... чистенько… – гортала їхні направлення сама Ельвіра. – Отже, на тиждень, до нас? Добренько... Карочє, так: перегару не виношу, запізнень не пробачаю. Публікації – проб'ю, стопудово, як в аптеці. Відпочивати не дам. Характеристики пишу... об'єктивні. Завтра на 8-00 у п'яту апаратну. Шоби всі троє – як штик!

Заперечувати ніхто й не думав. Навіть розмажористі синки їхнього обласного бомонду.

У цьому вона вся, Ельвіра Бронеславівна Драпічко – фарбований хною трудоголік, років близько 40 – точніше й не скажеш. Скора на підйом, на слово і на руку. Радистка – агонь! Справді, Заслужений журналіст республіки, при тому двічі звільнена. Зі скандалом. Перший раз 87-го – вирішила зламати кригу адміністративних відносин з керівництвом редакції – повірила партійним «віянням». Другий раз – роки за три, коли, на загальний подив, життя і справді почало мінятися. Сама принесла заяву за власним бажанням – хрест вирішила на кар'єрі ставити. Та голова Держтелерадіо не дав, відправив заступника з вибаченнями, пообіцяв «розібратися і навіть оргвисновки декому вліпити».

– Гаразд, любі мої. – погодилася тоді Ельвіра. – Потерплю ще. До світлого дня, коли вас, бюрократів, народ із крісел повикида.

І до слова, гріх їм був жалітися, тим гостям: усі «в ефір ходили», біля мікрофона пітніли, над телетайпом скніли довгими годинами. То найкраща інформація до них, жовторотих, і потрапляла. Не те що публікацій за тиждень у кожного по десятку і більше, де там: на летючках редакційних ті зайди відзначалися начальством, аж весь колектив зеленів від заздрощів. О, як було!

Щоправда, грошима на радіо за тих часів не дуже-то озолотишся, але червінця зо два гонорарів їм розмічали, це правда. Так що, в останній перед від’їздом день, коли відвальну справляли, на стіл Ельвірі викочувалося до двох літрів «Старого Кахеті» – не чогось там абстрактного. От під коньячними парами розімліла Ельвіра і видавала на-гора – легендарно!

Ні, не думайте, запрошувалися на ці «галявини» практично всі зустрічні співробітники. Навіть і в коридорі. Але, якось у масі своїй ми, крім зовсім кончених забулдиг, виявлялися «при справах». Та й пияків за рукава відтягували: куди ти, ото, лізеш! Вона за Суслова згадуватиме! Ходімо в машбюро, дівчаткам подиктуємо…

І точно, чекала на ті «засідання» Ельвіра Броніславівна з трепетом душевним. Можливо, сама собі не зізнаючись.

– Так, ну що? – супилася вона до хлоп’ят. – Просто тут, у редакції? По-журналістськи?

А «хлоп’ята» давно синюшну ковбасу стругають, бурі від чаю ємності надрукованими під копірку другими екземплярами протирають. Той посуд, треба сказати, такої різної геометрії був, що вгадати й розлити всім порівну – навіть і не сподівайся. Тож, як бачите, не просто нам тоді жилося. У ті часи.

– Тільки не правильно це, на робочому місці приймати. – осікалася Ельвіра. – Ідеологічно не своєчасно. Адже ж війна з пиятикою, он уже четвертий рік. Ну, та що ж… на війні, як на війні. Точно?

Обласники ніяково посміхалися, дуже задоволені собою та підписаними у голови комітету характеристиками. Жодним чином, до слова, не об'єктивними, а цілком собі панібратськими. Сказати б навіть, закадичними.

Ближче до вечірнього випуску новин, коли перші два пузирі торохкотіли десь під ногами, а наймолодший із практикантів удруге вже бігав у давно закриту їдальню за обрізками хліба, Ельвіра закурювала. Затягуючись, двома пальцями із сигаретою між ними тицяла вона у стіл.

– А от, скажімо, урядові кола висвітлювати доводилося? Бувало… з першими особами?

Це наче між іншим, але якщо хтось випадковим свідком проскакував в той момент по редакції, знав – так звучить преамбула історії. Тієї самої!

– Та які в нас «перші»? – кисли провінціали. – З Києва якщо хтось заявиться, то вже до обіду лика не в'яже. А прес-конференцію вже згодом, як додому повернеться, дає. Вашим же, київському корпусу.

– Ми їх хіба по телевізору бачимо. Де вже нам…

– Це точно, хлоп’ята. – зітхала Ельвіра, підпалюючи другу від першої. – Керівництво, воно зі своїми пригрітими перами спілкується. Це та-а-ак... – тягла вона багатозначну паузу. Секунд десять. Опісля з напускною байдужістю:

– А от про… МІЙ випадок ніхто не чув? На найвищому рівні?

– Це як Брежнєв персні тут наміряв, чи що?

– Нє-нє. Навіть не гадайте. Про ЦЕ в «Кратком курсе» не написано і в передовицях партійної преси – жодного слова! – Вона обводила всіх важким змовницьким поглядом і тим же чином вказувала на третій флакон. – Прошу. У порядку продовження дебатів.

«Що? Де? Коли?» – над тютюновим смогом та коньячними випарами верх брав дух історичного авантюризму.

– Було, дорогі мої, було діло. – Ельвіра демонструвала облуплений лак нігтя. – Ще б трохи, і полетіли б голови з Олімпу.

– Яке ж таке діло?

Тут вона знову замовкла, але ЦЕ з усією очевидністю рвалося з грудей:

– П'ятнадцятого січня одна тисяча дев'ятсот вісімдесят другого року це сталося. У колонній залі Будинку спілок. В Москві. Було порушено питання… на найвищому рівні. На пленумі партійному.

Присутні лише перезиралися, електризація сягала апогею: адже не було в січні жодних пленумів. Не було й годі! У травні – був і в листопаді того року, коли Андропова коронували... А тільки мовчить Ельвіра, вся пунцова. Недопалок у попільничку душить та скоринкою в ніс занюхує.

– Та який же пленум узимку? Не було ж у січні...

Ох, і важка ж тиша у відповідь. Похмура. Аж раптом:

– Особисто була присутня. І питання тоді в обхід порядку денного порушила… – промовляла і аж уся колдобилася Ельвіра Драпичко, так ніби не чотириста грамів грузинського, скоріш за все, підробного коньяку блукали жилах її, а щось страшніше. Чи не опіат який закордонний, або й узагалі абсент, прости, Господи, зелений!

– Що ви думаєте? Чи я не знаю, що буває за спотворення вітчизняної історії, за ходіння врозріз партійної лінії? Знаю, товариші, знаю!

– Та ну, дурниці…

– Яке таке питання? Хто?

– Кажу ж вам, я! З четвертого ряду. Отак – мандатом над головою тріпонула – і бац! Запитання доповідачу за трибуною!

Вона знову обводила суворим поглядом принишклу молодь. Розуміючи, що зачепила, що страх як цікаво. І що боязко, теж розуміла.

– Тільки секрет це. Державний! Чи є серед вас комуністи?

Усі опускали очі – були, звісно й такі. Однак і випите того дня, і неоднозначна спрямованість публікацій «Огонька» своє діло робили. Вони вже готові до правди. До самої, найсамоїсінької!

– Кажіть, Ельвіро Броніславівно! Слухаємо вас!

– Прошу. – вкотре непохитною рукою вона підсувала ємність. І не брало ж її – ніколи не скажеш. – Було це, як зазначалося вище, 82-го. А точніше, десь одразу почалося після жовтневих 81-го року. Я тоді жовторотим рабкором моталася. Пам'ятаю, ще в «Прапорі Комунізму». Момент пробив якраз – кха-кха – непростий, але, от саме переломний. Наступальний був момент! Генеральний наш, Леонід Ілліч, зовсім уже ніякий, зовсім без уколу у світ не виходив. А що це означає, не мені вам говорити: наступники голови піднімають, кандидатами вперед висуваються. І один в одному конкурентів тепер відзначають. Ясне діло! А нам, простим писакам, не тільки що роботи привалило, а навіть і момент істини: до кого пристати, який клан підтримати – адже лотерея! Хто вгадає – в номенклатуру проскочить, кар'єрою не лише себе, внуків-правнуків забезпечить. А не вгадаєш – гризи потім лікті! Отак-то воно, на зламах історичних!

Ельвіра знову закашлювалася від внутрішнього надриву, допивала з денця і туди ж таки сухарем у ніс занюхувала:

– Тож і поперло до нас у приймальню всяке начальство. Генеральська карусель. І треба ж такому: заношу якраз головреду гранки, а один з них тут-таки сидить, з нашим шефом – чаює. Ясна річ, горілка на столі – фінська, не на кожен день така. А то! Самий тобі секретар республіканського ЦК, яких тільки газети друкують! Відразу упізнала… От… Заскосив він на мене й каже: «Стривай-но, Василічу. – каже, – штатна, чи що, ваша співробітниця?» – «Ні, – відповідає головний, – у кореспондентках поки бігає. Елькою кличуть.»

Ну, думаю, звезе сьогодні, кудись на виїзд пошлють, по партійній лінії. Хочеться, бачте, керівництву той... підтримать молоду поросль. Чекаю, ясна річ. З ними, генералами тими, і життя веселіше, і робота цікава: матеріал з «перших» рук, публікація тобі – найближча, першополосна й гонорар максимальний!

Слухав народ оповідачку, дослухався, аж стільці рипіли. Та папіроски тоненько так шкварчали. Бо от же ж вона, бистрина, самий стрижень кар'єрний! Орденами майбутніми і званнями виблискує, як та рибина лускатим тілом своїм.

– Ну от: і дня не минуло, як по мене – двоє співробітників. У цивільному, як годиться: «Чи готова на виїзд?» Сіли ми в чорний цековський членовоз – а він там уже. На задньому сидінні. З канфетами й анкетами: звідки я виходець, хто такі батьки, чи притягалася до судимостей? А зв'язки із закордоном котрі?

Я все чітко рапортую: киянка, мовляв, комсомолка, третього курсу студентка, сама із службовців, душею та анкетою –чиста. «Це добре, – киває «генерал». – У вендиспансері оглядалася? Ні, відповідаю, нагоди поки не було, повноліття – тільки-но, два роки тому стукнуло. Пусте, всміхається він, зараз швиденько в четверте відділення, в лєчсанупр на обстеження, і тоді вже... впритул займемося. Ми в тобі повну нашу впевненість хочемо мати. А кінчена вища тут не обов’язкова.

Не здогадувалася я допіру, яка така справа ця партійна, але серце в передчутті, прям, закалатало.

Приїжджаємо, ото, надвечір на державну дачу, за паркан зелений. "Генерал" мій усіх вигнав, по першій налив тоді і каже: «Що за ім'я таке, Елька? – каже. – Звідки, взагалі, таке?» – Ельвіра, відповідаю, якщо у повій формі. За паспортом. Справді, ідеологічно нам не близьке ім'я. Це материна начальниця, ворожий елемент, підсунула. Нарадила, розумієте, накаркла. Звучить, мовляв, нетривіально і часу в унісон. Он де, каже, фестиваль молодіжний по Москві прошумів, то воно духу доби відповідне. Я вже після того, як у піонери присягнула, то й здала її з потрохами, фарцовщицю стиляжну. «Елька»… це у них, знаєте, на заході так розміри визначають одежні: «елька», «емка», «ексель» таке інше. Нашим шевіотівським гостам вони не відповідають зовсім…як потім в ОБХСС з'ясували. Корочє, загриміла вона, лярва, за доходи нетрудові, а мені тепер мучся: Ельвіра Драпічко. Сміх, і гріх, їй-бо.

А той собі сміється та й підлива мені якраз. І таке воно смачне, пам'ятаю, що я й забула, як непитущою перед тим була.

От... Ну розпитав усе, а потім і каже: «Керівництво партійне доручає вам, товаришу Драпічко, вкрай відповідальне завдання». Довго все пояснювати... Та й не час тепер: десятки років ще пройдуть, як народу вся правда відкриється. Поки вже можна буде. Але в цілому таке: готується Брежнєву заміна. Нові діячі – молоді, прогресивні. Всі, як один – іще до 70-ти! А стара гвардія, сталінський розлив, непустити хочуть. Владу свою стережуть. От і збирають вони пленум їхній реакційний на початок наступного року. А головний серед усіх – Суслов, ясна річ, Міхал Андреєвіч. Другий секретар ЦК… той що з ідеології. Самий із них ретроградний, вражина! От би кого сковирнути з дороги, з путєй прогресу!

– А ви тут яким боком? – не витримував зазвичай хто-небудь. – Вам яке діло?

– А от нетерплячим – зайву чарку чачі! – супилася на це Ельвіра. – Прошу освіжити й іншим. Ота-а-к! Пояснюю: протистояти йому офіційно ніяк неможливо. Хто з молодих змовників голову підніме – з'їдять одразу! Адже саме проти них і пленум збирається. Полюють за вільнодумством. І треба, значить, діяти хитро: зі зворотного, наче, боку. У потрібний момент тінь на них навести. Просто на самого Суслова – з підозрами. От як тонко діємо! І діємо знизу, так би мовити, від імені партійних мас населення. І ти, товариш Драпічко, на вістрі удару, понімаєш, просто-таки застрельником усього діла вигулькнеш! Отак, братця мої! У такому, як то кажуть, розрізі!

Вона зазвичай приземляла ємність на стіл, вставала і починала нервово ходити по редакції, поки присутні сказане перетравлюють.

– А тому, каже, лишаєшся тут. Для подальшого вишколу і, каже, як носій тепер уже вкрай важливих партійно-державних таємниць!

Таким чином, помістили мене в окремій кімнатці просто при дачі партійній. Приставили знову ж таки двох співробітників. В тому ж цивільному… І мене тим часом готують. Вишкіл я проходжу – життю мене вчать... по-всякому.

– Що за вишкіл? – якась навіть іронія проглядала в очах практикантів.

– Спецпідготовку! Про це не поширюватимуся... молоді ви ще для того. Та й нашо воно вам? Але життя було… вже повірте… ой, повірте! Одне тільки зазначу: ніяк і подумати тоді не могла, що в нього, в «генерала» мого, може бути такий великий… значить, досвід життєвий. Навіть і не уявляла, щоб отакенний! Ну, в начальство ж не дарма людина поставлена. Не спроста, звісно…

Вона знову важко замовкала, суворо звівши брови по центру обличчя.

– Нелегко, чесно кажучи, довелося. Бо вже й так вчили мене, і сяк… по-різному. Ви то що, і половини всього не уявляєте. Одне скажу... та після тієї школи суворої я не тільки в райкомах секретарювати – та я в будь-якому міськкомі... та що там, навіть і в обкомі не пропала б! От які сили в собі відчула, от що в собі розгледіла! Але це вже потім, після всього. А тоді... по-різному траплялося. Інколи навіть думала, скільки ж це неподобство триватиме?

Ну, нарешті вирішили там, у верхах, що вже час. Заявляється мій наставник: «Як воно, Елько? Після вчорашніх групових… вправ?» Нічого, кажу, нормально. Готова я, так би мовити, «к труду і абаронє»! Груддю зустріну... й таке інше!

Той собі радіє. Отже, намічається, каже, наш грандіозний наступ. Давай, каже, з Богом, каже! Чекаємо на тебе звідти Героєм Соціалістичної Праці. Або навіть Ветераном партійно-державного будівництва! Тільки ж, дивись, не підкачай, як тільки він теє… так ти відразу – хлобись і просто в лоба йому, заразі!

Не підведу, відповідаю, товариші. Як він тільки це… так я тут-таки й той во… не прозіваю, не просплю! Будьте певні!

Так і рубала Ельвіра рукою сперте редакційне повітря, так і сікла антипартійну відсталість. Навіть деякі стаканчики на столі перекинувшись, калюжу під собою робили. Ось до чого доходило!

– Не казатиму вам, дорогі мої, як мене висували, як затверджували у делегати пленарні. Як проводили слізно і які накази давали від колективу редакції, від місцевого профспілкового комітету і від самого Управління справами партконтролю республіки. Тиждень проводжали – не просихали. Зрештою, провели!

І закинули мене урядовими способами прямісінько на початок пленуму. До самої колонної зали Будинку Спілок. У партер. Сиджу я там, сама – делегатом, мандатом обмахуюсь: у залі прохолодно, а мені дихать нема чим.

Перша доповідь – як у тумані, нічого не пам'ятаю. Тільки конспектую старанно – думаю, вже потім, вдома прочитаю, про що ішлося. Друга доповідь найкоротша – і нумо одразу голосувати. Я – мабуть, зі страху, чи що – двічі проголосувала: і «за», і «проти» теж. А втретє, за «утриматися», мене сусіда праворуч під руку вхопив: що це ви, мовляв, все активнічаєте з місця. Спасибі йому...

Третя доповідь – ось воно, те саме! Суслов особисто читає. Пам'ятаю, як тепер: «Про чистоту партійних рядів» озаглавлена! А я сиджу, ні жива, ні мертва, в руках терзаю великий пакет із головною нашою зброєю – листами трудящих. Його ще при вході хотіли відібрати. Та не дала я! Ну, нах, кажу, ви шо? Це ж партійці наші накази до центру представили. Особисто в руки товаришу Суслову! Листи, між іншим, справжні, у конвертах із марками та штампами поштовими. Від дійсних роботяг-верстатників! Добре тоді мене озброїли та й міцно проінструктували. Знаючі люди, розуміли, що чинили, на що йшли!

Ельвіра відверталася до вікна – плечі її дрібно здригалися. Руки її... та що там руки? Не буду про руки...

– І от виходить він. Сам за трибуну. Й читає! Про очищєніє рядов, значить, і вірність основам. Усі, ясна річ, слухаємо. Оплески тут-таки переходящі в овації. Здравиці на честь Рідної Партії та вірного її Політбюро. А далі й питання у зал: чи хто що має до доповідача? Уточнення, там, доповнення, можливо? Ось він, самий момент! Сама й мить! Аж струмом наче смикнуло! – Ельвіра розверталася геть від вікна – сльозами до присутніх. Була б тільняшка на грудях – рвонула б тільняшку! – Знаєте, як буває: все життя промайне перед тобою... Кха!.. Як у неположеному місці в останню мить у КАМАЗу з-під коліс вискочити!.. Не можу я!

– Ну? – за пару хвилин тихо просив хтось.

– Ой! Так і випалила з переляку, бліда, як крейда: про яку таку чистоту рядів, кажу, ви, кажу, товаришу Суслов, мову ведете, якщо власна дружина ваша, уроджена Котильова Єлизавета, 7 листопада 1903 року народження, згідно з Архів ІЦ ГУВС Ростовської області, всією родиною розкуркулена у 1923-му була? І вислана тоді ж на спецпоселення до Алтайського краю? А, товаришу Суслов? Ось де у мене запитів пачка! Стурбовані, трудящі люди. Договорити ще не встигла, а в залі вже тиша – гробова. І тільки серце так і рветься під горлом – калатає! – кричить вона криком. – Але я йому ще раз! Контрольно, так би мовити: «Га, товаришу Суслов? Що нам відповісти кореспондентському активу!!!?»

І тут замовкала вона, і головою – на груди.

– А він був готовий… Як завжди, на поготові… – розгойдуючись усім тілом, заглядаючи кудись усередину себе, повільно й трагічно шепотіла Ельвіра. – Тут-таки дістає Міхал Андрєєвич з нагрудної кишені і передає до президії довідку... Все. Про-ма-за-ли ми… Довідка з Центрального партійного архіву. З усіма штемпелями та печатками, які мають бути… Їх там – штук п'ять здається, не менше, відбитків усяких! – ніби все ще бачила вона того папірця перед собою. – «…Цим підтверджуємо… Суслова, у дівоцтві Котильова, Єлизавета Олександрівна, 1903-го року… народилася… круглою сиротою. І за паспортом у батьках ніхто ніколи не значився». О так-то. Круглою сиротою! А батьки її… «Батьки її, Олександр Єгорович і Марта Артеміївна, змалечку визнані безлошадними, несімейними та бездітними громадянами». Таке от, товариші. Цілих п'ять гербових круглих печаток – нічорта не заперечиш! З того часу й зневірилася я в наших високих ідеалах.

Усі мовчали. Слова ці настільки вражали присутніх, що й вимовити хоч що-небудь – незручно було б.

– Час уже вам. – тихо й трагічно нагадувала Ельвіра. Допивала просто з горла і йшла на балкон. Де й сиділа на самоті, змучена знову пережитим. Довго зітхала вона, шморгала носом і на останнє «прощавай» голови не повертала. Мабуть, боляче це – ідеали втрачати.

А як уже зовсім порожніла редакторська і по коридорах не чутно було технічок з відрами, то й бродила вона ще довго в зім'ятих почуттях по всьому комітету – цигарки стріляла. А стрільцем-то Ельвіра і справді була рідкісним.

Господи, неужели это был я? Такой молодой и единогласный? Такой политически гибкий и теоретически подкованный. Такой открытый всем тенденциям и веяниям текущего момента? Опирающийся на незыблемые основы, но не обходящий и отдельных недостатков? Такой противостоящий трудностям роста, единодушно одобряющий и категорически осуждающий, не читая? Да и где это можно было прочесть? И когда это было читать, если вот уже 25-й в преддверии, а я все еще 24-й недопроштудировал? Зато всей душой ежедневно и ежечасно болеющий за Анжелу Дэвис и Сальватора Альенде. А в зимнее время еще и за сборную по хоккею с шайбой.

Верните же, верните мне его – наше прошлое. Недообустроенное, недообеспеченное, недоснабженное прошлое. Тёмное, говорите? И пускай тёмное, зато оттуда, из темноты, так хорошо были видны контуры и очертания непременного, светлого всепланетного будущего. Такого прекрасного, что ради него легко приносилось в жертву мелкое, частное, индивидуальное настоящее. Потому-то из всей той далекой теперь эпохи – Эпохи Генеральных Целеуказаний – всего глубже и объемнее врезалось в память именно оно, наше прошлое будущее. Которого больше нет.