ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Прадавня, славетна Ходосіївка на Київщині, кінець 0-их років. Від сільського цвинтаря на схід сонця – довгий, височенний горб. Кажуть, Зміїв вал. Один з багатьох тутешніх. На той час – широковідомий у вузьких колах київський пародром.

І я ж таки тут: прямую торним нешироким гребенем он туди, до гурту рейсерів – людей мовчазних і заклопотаних (вицвілі роби, потерті мотоциклетні шоломи). Де в кого вже повиростали за спинами стропчасті перевесла: ці позгиналися проти вітру – ловлять барвистими крилами висхідні потоки.

Чом це я раптом? А просто напередодні шукав у мережі, чим би себе розважити – неділя видавалася вільною від роботи й від родини – не горілкою ж заливати, правда?

Увагу привернув сюжет з Ю-Тьюба, де посеред змагань у відомого майстра, хорвата, на кілометровій вишині «згасло» крило. Пружне, стійке перевесло з написом «Кока-кола», склавшись навпіл, перетворилося на щось аморфне й несерйозне. Часу на останнє «гудбай» тисяча метрів дає не аж так багато, але секунд за двадцять, на якихось двох сотнях парапланерист відчув слушну нагоду – потужний висхідний потік. Потроху відпускаючи праву клеванту, він збільшив площу безформної ганчірки над головою. Далі перейшов на спіраль і, маневруючи лівою, робив ту спіраль усе менш крутою – я разів п’ять передивлявся. Іще за десять секунд ганчірка остаточно перетворилася на знайоме крило. Повноцінний рекламоносій.

До травички лишалося метрів, може, тридцять.

Слухайте, півхвилини людина спокійно дивилася у вічі безносій – чекала свого часу. Далі показала їй отак… і забрала приз. Життя. До наступного разу.

О, вирішив я, пароплан – це ідея. І вже за день знайомився із своїм симпатичним інструктором. Кандидат у майстри спорту Марина. Дуже приємно. Парний півгодинний політ – 80 грн. (нещасна тарзанка над Дніпром – 150!). Ну, поблажливо всміхається вона, пів години ніхто не витримує. Як тільки теє… бийте мене ліктем – я сідатиму.

Для чого ж ліктем, питаю, наші голови будуть на відстані п'ятнадцяти семе?

Та багатьох, буває, ціпить. Розумієте? Деякі верещать, що й вітру не чути… Всяке буває, сміється вона.

Нічого, кажу, ми – з Дунаю.

Як злітали, пам’ятаю невиразно: просто за три кроки ноги втратили земну твердь. Вітер спочатку трохи сердився, а далі почав бити мордяку чимось тугим, яка боцманова лайка. Світ навколо, втративши звичну масштабність, скидався тепер на макет самого себе. Але то – забавки, цікаве почалося хвилин за десять, коли Марина захотіла на землю. Точніше, вона захотіла, аби я цього захотів і запросився: ну, всьо, всьо, хватіт уже.

Але я проковтнув зрадницький ком на все горло й спокійно до неї: а що це ми нижче за інших? Дійсно, учасники польотів купкувалися того дня метрах на п’ятистах, а хто й вище. Ми ж із нею і трьохсот не сягнули.

Гаразд, вирішила моя строптива патронеса (це від слова «стропи», але й норову їй не позичати), хочеш екстриму, хлопче – буде тобі, матимеш.

Наступні сто п’ятдесят ми проскочили секунд за сорок, аж раптом вона спіймала якийсь геть навіжений вихор… О, це було нє по-дєтскі! Знову роздивлятися навколо я зміг хіба що хвилини за дві з половиною. Ми піднялися над усіма, краєвид остаточно перетворився на Гугл Еарс, на альтиметрі – вісімсот з гаком над рівнем моря. Але яке там море, коли вона шарпає мене за рукава. «Все?», питає.

Все, відповідаю – гайда. Чи, може… вище летимо? Ой, даремно я це сказав. Марина рвучким, безкомпромісним жестом опустила обидва леєри, зменшуючи площу глісади. До того ж, як потім з’ясувалося, ми «вискочили з висхідного».

Каменем. Цеглиною. Чавунним ядром – униз! І… так, крило над нами не витримує – «згасає».

…Не хочу згадувати. Нехай йому. Одне слово: якби за інструктора був чоловік – я, може, й не подужав би. Не стримав його судоми, дозволив би йому розпочати смертельний маневр. Але Марина виявилася значно слабкішою: сили мені вистачило секунд на п'ятнадцять, аж доки нас не розвернуло, як треба – обличчям до висхідного, коли я відпустив її праву руку з клевантою. А вже потім вона сама.

Сіли, короче, обертається до мене – на вустах винувата посмішка. Нічого, махаю рукою, таки буває. Всяке. Стихія – я розумію. А в неї погляд закляк, і, ще посмішка не зійшла з виду, а вже сльози. Не сльози – Ніагара просто у брудний шовк пароплана. І без жодного звуку, бо он де вже колеги біжать – самі бліді з переляку.

Що далі, питаєте? Та сунув їй до кишені чесно зароблені 80 грн,.. і живу собі.