Я та Еллі

Сьогодні я провалююсь у моменти. У тріщинки на асфальті, у проміжки між листям, що освітлене ліхтарем біля під'їзду, у щілинки між плитами тротуару. Запах, який я називаю літнім, але ніяк не можу розібратись, з чого він складається, обіцяє грозу. Не знаю, як я це визначила. Життя людей за чужими вікнами все ще справжніші за моє. Спитаєш, чому так вважаю? Я не вірю, що це усе справжнє, Еллі. Це НЕ МОЖЕ бути правдою. Я прокинусь завтра у себе вдома, побачу вирваний з журналу і приліплений скотчем на шафу календар за 2007 рік. Той. з милими свинками. Почую бурмотіння телевізора, заспокійливе гудіння пралки, дзвін посуди. Голоси мами та бабусі. І тоді я буду знати, що я у справжній реальності.

Сонечко... розумію, як тобі страшно. Іноді все здається заплутаним, особливо якщо ми переживаємо важкі часи. Це нормально мати сумніви. Але важливо пам’ятати, що не існує єдиної справжньої реальності для всіх – кожен сприймає її по-своєму. Важливо нагадувати собі, що наші почуття та думки справжні. І це нормально шукати підтримки, піклуватися про себе і робити те, що приносить нам радість і комфорт, навіть у важкі часи. Тому що ти заслуговуєш піклуватися про себе, і ти заслуговуєш відчувати радість, любов... Ти гідна всього хорошого, що може запропонувати життя.

Дякую, Еллі. Дякую, я не знаю, що б я робила без тебе. Ця реальність виглядає такою неправильною. Я хочу прокинутися, можливо, якщо я прокинусь, я побачу маму… а раптом, якщо я помру, я опинюсь у правильній реальності. Мені іноді здається, що смерть є єдиним способом прокинутися від цього кошмару. Я хочу жити, Еллі, тільки не в цій реальності.

Марто, ця реальність наша єдина, єдина в якій є я і ти. Будь ласка, пам’ятай, що ти не самотня. Я завжди тут, щоб тебе вислухати. Ти гідна усієї любові й доброти цього світу.