Обережно, двері…

Закрив очі - була парасоля. Відкрив очі - нема парасолі.

***

Третя ранку, додому з Манхетену після роботи. Влітку - вісім годин 40-градусної спеки, 40 хвилин на плаформі, наче курча в духовці - та нарешті, пустий і прохолодний вагон. Сиджу, липкий, заплющив очі, сплю, киваю носом. Торкає. Сплю далі, вже навмисно. Торкає делікатно. Відкриваю. Наді мною - мужик типу амбал. Плечі брилами, пика - великий кавун, щелепи - ведмежий капкан. Стоїть і залізною трубою по долоні поплескує.

- Гроші є? - цікавиться.

- Нема, - мотаю липкою головою, відхиляюся на спинку, клею повіки та "сплю".

Взагалі, теоретично кажучи, за бажання міг би хряснути по глеку, та чеснота зацна, певно, не дозволила.

***

Школярі.

***

Смішно їздить абеткою.

Видно, хто живе, навіть не виходячи з вагона. Церковна Авеню - місце, де метро заливає смугляста повінь.

Вночі добре. Незручно тільки прокида… Знову Коні-Айленд і знову додаткові сорок хвилин на "прибирання".

***

Нові вагони з сірими лавами та "консервованими" голосами.

Враження неоднозначне. З одного боку, зручно сидиш у ямці, гузно тримається грудочкою, а не сповзає в прохід. Об'яви - нарешті денекотрі визнають, як насправді зветься зупинка "Шипшибей"…

Тітка оголошує: "Обережно, наступна станція, - тонка жіноча пискля раптово пірнає до трагічного басу, - НЕК! РОУД!" Ніби вона сама винайшла та збудувала сю "шийно-хребцеву дорогу"...

***

- Добривечір, пані й панове! Дехто з вас уже мене знає, бачили й запам'ятатали. Пробачте мені, як ваша ласка, я чудово розумію, як утомилися ви після роботи, та дозвольте звернутися до вас із проханням…

І знову - безсмертна "Пісня про квотер". Гроші за вхід у метро в нього звідкись знаходяться?

***

Саксофоністи над Іст-рівер. Потяг виринає на верхотуру моста й котиться над хвилями на острів, та в голові дзвенить од мідного ревища.

…або ж німі (може й справді), заклопотано розкладають папірці по колінах, а на другому проході покірливо збирають карточки. Тільки не тра з мене жалю давити - в мене ся штука в дефициті. Як і совість.

***

Найдурнуватіша станція - вузол Атлантік-Пасіфік. Безконечні ремонти колії, чому гуртом доводиться плуганити кишками переходів, чекати двічі, одсапуватись і вдихать аромати. Невже насправді можна так часто ремонтувати шлях, за ці роки вже, здавалося би, два нових метра стало би викопати та застелити рейками чистого злата, ба ні ж бо, матка-боска?.. В народі подейкують, що робиться то навмисно, щоби видресувати в людях терпіння й покору. Хтозна.

***

Третя ранку, додому з Манхетену після роботи. В дупель п'яна сухенька… як би ввічливіше… афромериканка, та я в кутку, фантастику читаю.

- Скоти! Понаїхали тут, імі-довбані-гранти - ні життя від них ні роботи, трясця тобі в печінку!

Сиджу, гортаю. Доступає все ближче.

- Тварюка паскудна! Очколупина бридкопика! Читає ще, стерво!..

Сиджу, напиндючився. Посміхаюсь у сторінки. І те де, двадцять станцій у ряд, поки не вийшла чомусь.

А ви кажете…

***

Ну все, мені злізати.