Піщана вежа

І

У дощові дні вона любила танцювати. Її очі, що відображали безмежні блавати небес, усміхалися мені, і я відчував себе вдома. Так спокійно ставало на душі. Затишок асоціювався з ароматом її парфумів, що надавав її темним кучерям вишневого присмаку. Здавалось, я давно забув її ім’я. Та це шовкове наймення було назавжди висічено в моєму серці.

Моя Єва.

І як той Адам, я ганявся за її подихом, вишукував її очі в натовпі, підслуховував сміх, і танув, і дивувався з усмішки та легких рухів її танцю. Вона була неповторна.

Я знав її з дитинства. Вона народилася весняного дня, коли в повітрі панував аромат бузку. Вона була схожа на троянду, червону, наче кров, і шпичасту, немов сама доля. Вона зупинила світ, і моє життя відобразилося в її блаватних очах. Вона поглянула на мене, білого та зеленоокого, і я зомлів.

Вона любила мене. Як сонце навесні, обіймала, прочісувала волосся пальцями, немов теплий вітерець зелену травичку, і співала голосами всіх пташок світу. Як злива влітку, омивала мою втомлену душу, і шепотіла на вушко молитву, і вела у танок, як дощові краплі, що тривожать гладесеньке озерне плесо. Немов листя восени, зігрівала моє застуджене людьми серце, розділяла холод і пітьму тоненькою стрічечкою світла, осіннього золота, ніби кидала мені під ноги теплу сонячну ковдру. Як крига взимку, міцно в’їлася мені під шкіру, бігла кров’ю по венах, била джерелом живильної води в моєму тілі.

Я жив заради неї.

Я жив завдяки їй.

А потім вона зникла.

ІІ

Вона покинула мене в найбільш складний момент мого життя. Я ніби став егоїстом; звинувачував її, бився, як птаха в залізних путах клітки, як риба на спусковому гачку долі, як метелик у склянці, і мені марились її очі в небесах.

Моя Єва.

«Хто став тобі за змія-спокусника? Який заборонений плід виявився милішим за мене?» — кричав я до її волошкових очей у небесах, а потім падав від утоми в суху минулорічну траву.

Вона зникла, а я і не помітив, як на мене одягли кайдани. Двійко браслетів, об’єднаних залізним ланцюгом, таких важчезних і до крихкості в кістках прикрих. І я змирився, і десь у мені зруйнувалася та піщана вежа, виплекана та виплакана нею.

У цей осінній час ми часто зустрічалися на березі річки. Старий Донець грав свою мелодію, перешіптуючись із вітром голосами пожовклих вербових гілок. Вона стояла біля води, її босі ноги тонули в прохолодному піску, її чорняве волосся гралось із вітром у перегони. Над нею шуміли віковічні дуби, роняючи долілиць візерунчасте листя медового кольору, як її ніжна шкіра.

Я спостерігав за її мовчазною красою здаля. Немов ниткою, зв’язала нас мостова дорога, і я насолоджувався тишею старого Дінця і перешіптуваннями дерев під подихом осіннього вітру, і дякував за цю можливість їй. Вона витягала мене з моноліту дев’ятиповерхівок до природи, до вічної краси, якої так жадало моє серце.

Я дивився на неї та млів. Вона усміхалася, і я губив щось важливе глибоко всередині. Вона була моєю фортецею, міцною та незламною, і у ній я знаходив спокій. Вона захищала мене від отруйних вітрів, від зливи та вогню. Як розгнівана левиця, вона гарчала, відганяючи лихо. А потім втомлено озиралася та роняла на пісок закривавлену сталь. Вона боролася за мене, і я надихався її мужністю та хоробрістю.

Моя Єва.

Моє життя.

Якось вона покликала мене до берегів старого Дінця. Була зима. Білі шати відтінками сині прикрашали верхівки безлистих красунь. І вона була в білому, як сніг, її очі, як небо, волосся — гілляччя. Вона нахилилася до землі та зачерпнула рукою приховане під білосніжжям розсипчасте золото.

— Збудуємо вежу? — запитала вона, і її усмішка нагадала про літнє сонце.

І ми виліпили цілий палац тут, на Сіверських пісках, із вітражами на вирізьблених вікнах, із баштами, прапорами та величезним годинником, що завмер тієї миті, як вона пішла.

ІІІ

Пісок — не цегла!

Я винив її у своїй самотності, у сірості та сирості, що панувала довкола. Моя душа чорніла, вибухала, розпадалася, відколи вона проміняла мене на когось іншого. Ніби невмілий маляр розлив чорну фарбу, заплямувавши моє біле тіло. Мої думки плуталися. Начебто хтось вколов мені під шкіру щось гіпнотично-нав’язливе, і я ковтав удари, образи та брехню. Мої очі не бачили, вуха не чули. Я боровся з чиїмись вітрами та вогнями, а вони прошибали наскрізь мене, і моє тіло, і мою душу. І ті хтось ніби стали мені за рідню, з якою я вічно проти.

Проти, проти, проти…

Зволений, зволений… Зневолений!

Моменти прозріння такі неспокійні. А потім знову хтось хапає за руки та саджає на ціпок.

«Мовчи!» — волають внутрішні голоси, а мене розриває, я плавлюсь і кригну.

Без неї.

Моєї Єви.

Відколи вона пішла Рай зачинив свою браму для мене. Мостовий асфальтний зв’язок між нами прорвався, червоною ниткою втонувши в старому Дінці, ніби кров моя, розлита на тьмяний посірілий сніг. Я немовби став не гідний, позбавлений права дихати, лежу на задвірках колишнього «я», подряпаний, знедолений, знекровлений.

А зі мною граються заточені леза та брехливі язики. Стежу за ними постійно стемнілими від попелу очима, немов ужалений кіт за осою.

А в думках вона.

Її шоколадне темне волосся, ніби кручене коріння дерев. Дерево — я, став дровами без неї, мого коріння.

Моєї Єви.

Пісок — не цегла.

Я в пустелі, що склалася з розбитих піщаних веж.

IV

У напівп’яному маренні я йду вулицею без імені. Будівлі без номерів утомлено зиркають на мене з-під вцілілих під’їзних козирків. Вікна без скла погрожують зжерти, втопити в темній безодні невідомого та покинутого. Мої ноги ледве гнуться, намагаючись повалити мене на задимлену, пропахлу смертю землю. І я так легко піддаюся моїй утомі.

Падаю.

Лежу.

Ані вітерцю довкола. Повітря, затхле, задимлене і здавлене, стискає легені отруйними подихами несправдженого літа та навмисне календарної осені… Жовтаві клени, ніби єдині живі тут створіння, на згарищі моєї душі, і тільки їм я можу довірити свою біду.

Я й досі живу весною, її останнім подарунком на День Народження.

Я пам’ятаю її травневий сміх. Сонце прорізало нитками воскреслі крони дерев, роняючи на травичку, що вже дізналася про смерть, свій безсмертний погляд. Ніби мудрий старець, байдужий до буденного, сонце мовчки спостерігало, як моє ім’я стирається з лиця землі. А вона тримала мене за руки, я засинав і прокидався під її молитву. Тиху, ледве чутну, ніби вітер отримав право говорити від її імені. Її шовкове волосся падало на мої рани, лікуючи їх. І я тримався на ногах четверть року, доки вона не зникла.

Це сталося раптово. Я немов утрапив у капкан, коли намагався наздогнати її, ухопити за сукню, зупинити. Не зміг, не встиг. Вона вислизнула, як пісок крізь пальці, засипавши дбайливо збудовану піщану вежу, мою душу, якою враз затупотіли чиїсь важчезні ноги. Я втонув у пітьмі, і здався на милість вітрам, і палкому сонцю календарного літа.

Пекло забрало мене до своїх обіймів, а Рай розчинився разом із її тихими кроками.

V

Я хотів утекти!

Думка про втечу з’явилася раптово, коли її шепіт почав ввижатися мені не лише вві сні, а й удень, коли я безцільно блукав спорожнілими вулицями. Ніби крихітні молоточки, забились у скронях зграї перелітних птахів, і їхній спів переказував мені її вітання. І я стрімголов помчав до Сіверських берегів, де на піску ще збереглися її впевнені кроки, де вона танцювала під дощем, де дуби роняли на неї медове осіннє листя, де старий Донець грав на сопілці хвилями. Я біг оскаженіло та вперто, не даючи чиїйсь примарній утомі звалити мене з ніг. Здавалося, вітер допомагає мені, передаючи звістки з Раю і заміняючи мені обрізані кимось крила.

І я летів до неї.

Моєї Єви.

Адреналін підігрівав мою кров і на мить повернув силу в утомлені руки. І я нарешті дав відсіч комусь!.. Злетіли до неба уламки міцної цегли, розітнувши навпіл лихе та добре. Я відчував лють у своїх очах, я вибухав, і сила в мені перетнула найвищу позначку!

А потім…

Утома накотила, як неспокійне море на цукровий пісок. Ніби хтось вколов мені її під шкіру, коли я майже воскрес, і знову змусив боротися з пітьмою сам на сам.

«Моя Єво, я намагався. Пробач…»

VІ

Мій тюремник добре знав, як я її люблю. І, немов собаку, він спустив мене з ціпка, дозволив відчути вітер, його аромат і дотик до пухнастої шерсті. І я біг так, як задумав цей хтось.

Підіймаю очі до неба — гримить застуджена осінь. Дерева страхітливо хитаються, ніби розбиті човни в морі. І вітер гудить, розгрібаючи своїми ногами пале листя, останню згадку про неї. Дощ тарабанить у примарні вікна, заливає засіяні склом килими й утерті попелом підвіконня. Будинки без номерів паморочать мені голову. Вони такі самі, як і я, порожні всередині, і я ледве волочу ногами, розпадаюсь і тану.

Цим проспектом ми гуляли колись із нею.

Моєю Євою.

Вона мала квіти у волоссі — троянди, білі, червоні та жовті, ніжні та вогнисті. Грала музика її голосом, вона крокувала танцювальними па. А я дивився на неї з-під окулярів, дарма, що не рожевих… Ми йшли вперед, туди, де майорів пломенистий захід Сонця. Туди, де вона вперше назвала своє ім’я, де почалася наша історія, де вона загула, де вона згасла.

Це не справедливо! Її відсутність розбивала мене, немов порцелянову ляльку. Тиша гнобила мою незламність. Щодень швидше я бліднув, згасав, утрачав віру, купався в розпачі… І не сподівався її зустріти. Її образ стирався з-під скронь, просипався крізь сито пам’яті піском. Піском, з якого була збудована наша найперша піщана вежа.

Аж раптом!

Ніби вогник звіддаля, її темне волосся з дубовим листям у нім замайоріло на вітру.

Ішов дощ. Вона танцювала.

Ніби все, як завжди! Ніби я проспав один нескінченний, жахливий, тривожний сон, і нарешті прокинувся! Тільки брязкіт кайданів на руках і ногах видавав гнітливу реальність, у якій я все ще існував, і марив нею, і бачив її примару звіддаля.

Вона була прекрасна.

Моя Єва.

Витончені руки злітали догори, роняючи шовкові пахощі з-під рукавів, і довга біла сукня шлейфом лягала мені на серце…

Я бачив її! Це не сон.

VІІ

Його Єва

Я шкодувала про це щодня. Як я могла залишити його, мого зеленоокого та мрійливого, на милість нелюдській жорстокості? Як я могла випустити його з обіймів, дозволити обірвати дроти мостового зв’язку? Як я могла, га? А він так дивився мені вслід, хапав руками повітря, забуваючи набрати його в легені. Я пішла, а він захлинувся. Я пішла, і вітри роз’ятрили мою рану — розбили нашу найпершу піщану вежу. Пісок засипав йому очі, і я побачила погляд тюремника, який натягнув на його білі руки кайданки. Ті безсоромні та брехливі очі…

Я вийшла на берег Дінця. Старий грав свою мелодію, не змінюючи акордів. Ніби тут, на його берегах, час зупинився, застиг і загубився в тумані наших мрій. А я волала раненою левицею, і з моїх рук крапала коралами кров.

«Пісок — не цегла», — сказав він, коли здогадався про мій задум збудувати оборонну фортецю біля кордонів його тривожного сну.

Я так хотіла, щоб він жив. А він передчував, знав, що колись знову загубиться в тенетах чужого страху, люті та брехні.

— Пісок не цегла, — прошепотіла я, рахуючи крапельки крові на піску.

Він був у думках щомиті, постійно! Усе нагадувало про нього. І моє власне обличчя зберігало його риси: сині очі — небо, волосся — коріння дерев, шкіра — золотистий пісок Сіверських берегів, сукня — сніг пропахлої смертю зими, а плащ — танці під травневим дощем. Я не хотіла забувати його, ці зелені втомлені очі, що грались у піддавки з Усесвітом. Я не могла жити без нього, із думкою, що він у полоні пітьми, що його світ осипається, тане, немов крига під безжальним сонцем, байдужим до буденного.

Тому одного дня я відкинула страх у куток спустілої кімнати. Встала, дістала з кишені сміливість, із шафи — сукню, а з голови стягнула ганебну хустку.

«Я йду. Твоя Єва!» — прошепотіла я вітрові, і нескорений поніс слова в далечінь. Йому.

Єва.

Це ймення він вигадав для мене того дня, коли я відчайдушно намагалася зберегти його життя, коли збудувала чергову піщану вежу. Я так боялася його втратити. А коли тюремник закріпив на його зап’ясті двійко браслетів, він вигукував це ім’я мені вслід.

«Єва!» — життя…

Дорога до нього була висічена в мене під шкірою. Шляхи вен і руда кров у них вели мене вперед, до нього.

Уперед!

Пожовклі вогні осені такі рідні, такі манливі.

Уперед!

Я над ними, як небо над землею, лечу, перестрибуючи повалені мости.

Він зовсім близько. Я навіть чую його серцебиття. Чи то гарматний крик відлуннями вражає мою чутливість?

Зупиняюся. Човгаю повільніше. Забуваю, як дихати. Його рани такі болючі. Чорні, димоточать… Я падаю на коліна перед його втомою. Ненависть рве мені душу. Сльози линуть з очей осіннім дощем… Я розпадаюся на тисячі уламків скла при дорозі. Гину його болем!..

Я простояла на колінах до вечора, аж поки сутінки з грохотом грому не впали на мої руки. Встаю, іду далі. Ноги не гнуться, з горла вириваються крики. Мені боляче, я йду іржавими шипами зів’ялих троянд, якими він так любив застилати цей проспект.

У дощовій імлі погано видно, та я намагаюся розгледіти бодай щось і бачу його. Він вглядається вдалечінь, намагаючись збагнути, чи справжня я, чи намальована його переламаною уявою. На ньому залізні ланцюги, позаду — перебиті війною крила. Кров змастила його білу, вкриту попелом шкіру. Чорний, замурзаний, він стоїть і дивиться крізь пітьму.

Ми не маємо права говорити. Між нами примарна свобода, що лусне, як кулька, щойно він зробить крок. І я хочу крикнути, і змовчати, бігти і стояти, допоки меч правосуддя не відітне всі голови багатоликого тюремника.

А поки я здіймаю руки над головою. Крокую ліворуч. Обертаюсь. І ховаю сльози під дощем.

VІІІ

Я простояв тут до ранку, милувався її німим танцем.

Та щойно сонце торкнулося мерзлої землі, її примара зникла. Стала калюжею на асфальті. Я підійшов ближче та побачив її акуратний почерк. Слова накреслені чи то слізьми, чи то дощовою водою:

«Чекай на мене, Місто. Твоя Воля!»

19 жовтня 2022