Потяг

Він мчав вперед, освітлюючи яскравим оком дві рівні лінії перед собою, нескінченно довгі, безкінечні. Раз-два-три. Раз-два-три. Стукіт коліс. Повз проносилися дерева, стовпи, і шпали швидко-швидко зникали під сталевим тілом. Все, що мало відчутні межі — зупинки з платформами, міста та села, де безліч чоловічків виходили з нього та заходили. Йому щоразу лоскотно, коли вони натовпом закочували свої візки по запорошених килимках. І хвилююче, до тремтіння по залізній шкірі, коли хтось важливий стукав по його великих колесах молотком.

Електричний голос невидимої жінки оголосив, що потяг "Київ-Краматорськ" вирушає за п'ять хвилин. Це ж про нього! Усередині все гордовито стиснулося, затремтіли підшипники і зашипіла гідравліка. Найголовніша, Своя людина зачинила двері кабіни.

«Пора в дорогу, старенький», — і лагідною міцною рукою погладив усередині.

Старенький запихкав. Холодно на вулиці, з усіх боків бликували замети, відбиваючи світло ліхтарів. Але гаряче серце забилось, загомоніло. Вага пасажирів помітно додалася.

«Не такий вже я і старий», — але з зусиллям потягнув вперед.

Стукіт коліс. Раз-два-три. Раз-два-три. Старенький тягнув за собою вагони, з натугом розганявся, ледь справлявся ще, і з ситим рокотом рухався вперед.

На самому горизонті засяяло іржаве сонце. Інших кольорів він не знав. Листя восени також іржаві. І іржавих він бачив собі подібних, здригався і намагався уваги не звертати. А ось небо… небо інше. У небі гарніше переливаються ніжні відтінки.

Зі Своєю людиною Старенький під'їзжав до чергового вокзалу, як цю саму чудову і прекрасну заграву розрізав страшний гул. А за гулом тремтіння, і нескінченні лінії зайшлися вібрацією не від нього, а від чогось більш потужного, страшного. Ревіння невидимого величезного звіра змусило залізну шкіру боягузливо стиснутися. Потім пролунало ще одне ревіння. І третє, і четверте. А коли все стихло, місто завило від болю. Вило протяжно, довго, плач його звучав високо, а потім стихав. Виття повторилося ще раз. Найголовніша людина, Своя людина, закопошилась, заговорила в мікрофон, щось кричала. Попереду здіймались чорні хмари, що клубилися. А коли настала тиша, з розмов вдалося розчути слово "війна". Старенький не знав, що таке війна, але якщо це той чорний монстр з диму, що стрясає землю — йому він вже не подобався.

Своя людина постукала по панелі лагідно, а в голосі причаїлася тривожність: «Доведеться нам попрацювати, старенький».

Залізна шкіра затремтіла, розганяючи холодок по тілу, стало зовсім не по собі. Але з думкою «не такий вже я і старий» він вирушив вперед.

У самого перона чекали люди. Багато людей, і всі, як один, налякані, схвильовані. Обличчя їх виблискували від сліз, як сніг від ліхтарів. Хто приїхали — вийшли не всі, як завжди траплялося. А хто чекали — ломилися всередину, під зав'язку. Туго і важко. Стискалися пружини, скрипіло черево. Він ніколи не відчував себе так набито. Тривожно пихкав, а Своя людина примовляла: «Ми для них остання надія, не підведи».

Серце забилося, загуло, всі двері зачинилися. І з ще більшим зусиллям Старенький потягнув вперед. Стукіт коліс. Раз-два-три. Раз-два-три. Вагони ледве зрушили, знадобилося більше сили. Він натягнувся весь, довго розганяючись. Але справлявся все ще, і з упертим гуркотом вирушив вперед.

Довгі лінії та шпали нескінченним потоком зникали під тілом, і начебто не змінювався світ, і ті ж дерева та стовпи. Але у кожного перона на них чекали налякані люди. І кожну хотілося забрати із собою. А гул наступав, переслідував прокляттям по п'ятах, за ним піднімалися димні монстри, вили міста, плакали села. У повітрі відчутною примарою лунав церковний дзвін.

Краматорськ, Слов'янськ, Святогірськ, Лозова, Орілька, Сахновщина, Красноград, Карлівка, Полтава, Лубни.

Навіть коли повернулися додому, схóдили в об'їзд зі знайомих ліній і далі-далі-далі. Він заколисував у своїх сталевих обіймах тих, хто шукав захисту, хто рятував рідних, хто прямував дорогою життя. І повертався назад, аби витягнути їх усіх із лап чорного монстра, забрати з виючих міст.

Змінювалися маршрути, не мінялись прямі лінії. Він пихкав і шкіра від страху скрипіла, коли гул перетворився на вибухи — так близько. Монстр полює на них? Ось чому вони об'їжджали звичні їм села, обирали інший маршрут? І більше не заїжджали так глибоко, як раніше. Зупинялися не в кінці, але збирали людей так само багато. І туго-туго крутилися колеса, облизуючи лінії, надривно гарчало серце, і шумно зітхала гідравліка. Під ним часто тремтіла земля, а Своя людина заспокійливо гладила і лагідно шепотіла: «Ти молодець, старенький».

Графік перетворився на шалений годинник: то гнав галопом нескінченними лініями, то змушував стояти по декілька годин, і в них Старенький перехоплював необхідний відпочинок, остигав, прогрівався і знову вирушав рятувати. Він їхав, поспішав, поки пустий. Стежив за нескінченними лініями і раптом так різко здригнувся! Задихнувся від жаху, заскрипіли гальма, а в лісі стривожено закаркали ворони. У сум'ятті Старенький озирнувся і дизельне серце пропустило удар довжиною в довгу болісну секунду — лінії обірвалися. Їх зруйнував монстр. Понівечений метал, шпали в тріски, а посередині зяяла чорна діра. Залізна шкіра затремтіла, потьмяніло скляне око. Якби він міг негайно поїхати, забути побачене і прикинутися, що ніколи не знав жорстокого кінця ліній…

Чому війна робить це? Чому намагається їх усіх зламати? Людей, міста та навіть… навіть лінії.

Своя людина розгублено заговорила у мікрофон, вибралася назовні. А невдовзі вони поїхали назад. Залізна шкіра ще тремтіла, по ній гуляли холодні мурашки, поскрипував каркас. Здригаючись, він сопів і дивився на безкінечні лінії в очікуванні, коли ті обірвуться.

«Все буде добре, старенький», — поплескала його Своя людина.

Шляхи ставали звивистими, довшими і важчими. Міста змінювалися, вили так само горісно. Навіть коли страшний монстр гудів зовсім близько, він обіймав людей і заколисував стукотом коліс. Раз-два-три. Раз-два-три. Не кричіть, заспокойтеся. Моя людина сказала, що все буде добре. Тоді, після гострих моментів, люди всередині заливалися сміхом, лоскотали його і він радісно пихкав. Люди співали пісні одну за одною. Від "Ще не вмерла" до "Ой у лузі". І реготали так завзято, навіть Своя людина крикнула тому монстрові щось явно образливе. Здається, вказала йому на найпопулярнійший напрямок! І він також підспівував у своєму улюбленому ритмі: «чух-чух-чух, чух-чух-чух».

Старенький погойдував синіми боками, несучись крізь густу ніч, як раптом згадався давній жарт Своєї людини.

Донька запитує у мами: «А потяги літають?»

«Ні», — відповіла мама.

«А чому в потягу не можна літати?» — знову питає донька.

«Чому ж не можна? Як зараз пам'ятаю свій перший політ. Була я маленька, спала в плацкарті на верхній полиці…»

Старенький не знав, що таке літак, але щоразу, коли хтось падав з верхніх полиць, то грузно хихотів, задоволено пихкав і уявляв себе цим дивним літаком, з якого всі падають. Люди такі кумедні. Як їх не оберігати?

Він мчав вперед, освітлюючи яскравим оком дві рівні лінії перед собою, цілі, блискучі. Раз-два-три. Раз-два-три. Тяжко стукали колеса. Повз проносилися дерева, стовпи, і від тяжкості шпали не так швидко зникали під сталевим тілом. Бликував сніг, сталь кулеметів. Перша куля прошила залізну шкіру як камінчик водну гладь. Дзан! Хвилі розповзлися по поверхні. Подряпалася синя фарба, здригнулася плоть. Він заревів від шоку, запихкав надривно-болісно. Мить не встигала за дійсністю. За першою кулею і друга, і двадцята, і по всьому тілу. Так боляче. До тремтіння. До скрипу болтів. Своя людина скомандувала: «Ходу, старенький, ходу!»

Гаряче серце гірко зашуміло, заглушаючи крики захованих у тісноті людей. Він обіймав їх і мчав вперед. Швидше-швидше-швидше! З ран-щілин текла іржа. Свистіло побите скло вагонів. А він мчав, не розбираючи шляху, нескінченно прямими лініями. Натягнувся весь. Але справлявся все ще, і з пекельним гуркотом рухався вперед. І обіймав їх усіх, маленьких таких, не забуваючи заколисувати крізь тихий плач. Шипів гідравлікою, забувши про рани. А боляче і зовні, і всередині... моя людина, це війна?

«Ти молодець, старенький. Ти молодець», — доїхали вони до наступної станції.

«Не такий вже… я і… старий…» — відповів тихо Старенький, доскрипів пофарбованими червоним гальмами. Раз-два-три. Раз. Два…