Все було продумано до найменших дрібниць

Валя стояла у ванній кімнаті вже добрих дві години. Очима сканувала спершу плечі, маленькі груди, втоплений живіт, що так і прилипав до ребер. Опускалася нижче й нижче. Натрапила на худі коліна, а потім на короткі пальці ніг. Згадала, що зроду не робила педикюр. Бо терпіти не могла копирсання між пальцями, здирання п’ят й обмащування ніг дешевим кремом. Так, щоб ноги совгалися в капцях. Принаймні так розказували подруги.

Валя повернулася до обличчя: може, вколоти ботокс? Чи гіалуронову? Ніби двадцять п’ять, а на вигляд ще плюс років двадцять із гаком. Валя свою старість не уявляла. Хіба що, як показують у фільмах в кабріолеті та з не докучливим дідом. Отак випивати, курити цигарки, реготати, влаштовувати вечірки та просто кайфувати від життя. Фу! Вчорашні коктейлі постукали в голові — появився абсурдний гіркуватий присмак у роті. Вузьку кімнату наповнив не вивітрений запах нічного клубу з ламкого волосся: «Хіба що шампунь перевела, — ледь вище шепоту сказала Валя, — байдуже! Не мій».

Валя намацала роздутий прищ: червоний, болючий і геть посередині кінчика акуратного носа. Єдине, що подобалося цій жінці у своїй непримітній зовнішності — вдала пропорція носа з підборіддям. Це їй передалося від бабці.

— Отой прищ мені, як сраці фіранки, — мерзенно заговорила, ніби, крім неї тут ще хтось був. — Що там кажуть? Закохались? Знаємо, бачили, не треба.

Валя ковтнула слину. Але проковтнути спогади, чому вона опинилася в іншій країні, не вдалося. Наче з роздавленого мурашника розлізлися думки: швидко, безжально, в одну сторону. То було кілька років тому, коли вона вирішила вступити в медичний. Іспити склала, але за навчання довелося платити батькам. Мама інженер-технолог, як завжди, спокійна й задумана, а тато звичайний чорнороб у простому українському селі. Де зранку до заходу сонця закочував рукава зношеної сорочки, поправляв чепчик і перевозив перегній чи перекопану суху землю, не покладаючи рук. Переважно весною. А влітку ті ж руки обробляли гектари поля, травили жуків. Валя то все знала, а ще більше — цінувала. Але батькам ніколи цього не казала. Хіба щось нове купляла, дарувала, щось таке для смаку.

Мовчки ловила хвацькі чоловічі погляди, тримаючи невелику тацю в руках. Одурманені, п’яні очиська рвучко хотіли її, а вона хотіла лише забитися в мушлю десь на дні. Трохи далі від людей і, щоб ніхто її не смів торкатися. Не крутив пальцем біля скроні, мовляв, де таку дурепу ще влаштують. Хоч Валя себе дурепою не вважала. Вона чхати хотіла на чоловіків із повислими роздутими животами. У їхніх венах текло пиво, інколи віскі з льодом. А між вставними зубами застрягали куски лимона. Валя ніколи не сприймала їх серйозно. Як серйозно не могла сприймати сусіда з квартири навпроти: два метри росту, подовжене масне волосся і класичний чорний піджак із роду дев’яностих у вихідний.

І, як би ті роздуті писки не свистіли, але їхні чайові покривали оплату квартири, мінімальні закупи продуктів. Інколи вистарчало на нову сукню, але тоді два тижні доводилося давитися перловкою. Так протягнула сімсот тридцять днів, а вранці покинула медичний. Батькам сказала відправляють вчитися за кордон. Мама валізу сховала, а тато зрадів: “Дівчина молода, поки діти не плачуть, хай їде”. Валя тоді зніяковіла, ніби він щось знав. “Але все було продумано до найменших дрібниць”, - заспокоювала подумки себе. Але тато знав. Бачив, як вона зблідла й день у день не могла наїстися. Як ховалася, бо блювота підходила так різко й так часто. Чув, як посеред ночі сновигала з кімнати в кімнату, відпираючись, що не береться сон. Як втікала від місцевих хлопців, то відгаркуючись, то насміхаючись. І як повернувся замок у дверях, звідки різко зринув задушений дівочий стогін. Той стогін ховався в ніздрях, у вухах, відлунював у голові. І тим самим не квапливо зникав. А потім щось ніби хлюпнуло у воду: не важке, може, розміру макового зернятка. Не було крику, лише пискливі цівки сліз на дівочому тілі.

Валя ніколи про це не говорила. Ні з рідними, ні з цими чужими людьми, які так і не стали своїми. Відсторонене місто не охоче розкривало обійми. А вона не опиралася. Вона мала все, але немала до кого квапливо повертатися додому.