Пролог

Вільям Мерфі

Що потрібно для справжнього щастя? Гроші? Впевненість у собі або самоповага? Радість у простих речах чи вміння сміятися дрібницям? Напевно, на це питання все ж ніхто не дасть відповідь. В кожного щастя свій окремий світ. Вимір, де тобі спокійно, добре та затишно. Робота, хобі, фільми чи читання книг. В кожного місце сили-своя аура.

—Евелін, не біжи далеко! Денні дивися за сестрою!—син очарував мене своєю впевненою посмішкою та почав шукати на майданчику маківку з двома заплетеними косами коричневого волосся. Його сірі очі заіскрилися та в ту ж секунду Ден почав впевнено бігти до своєї сестри. Незграбні замки із піску інших дітей були зруйновані, але син не звертав уваги на це. Він спрямувався в інший кінець майданчика, де моя дворічна дочка розглядала квіти з цвітучої клумби. О так, ці малі разом ще не таке можуть зробити. Коли згадую, як ми з дружиною ловили їх по всьому майданчику, на моєму обличчі мимоволі з’являється щира посмішка.

Звичайний ранок. Без шуму та пригод. Листя на деревах колихалися від подуву теплого вітерця, розвіюючи спеку, яка безупинно підступала. Скоро до нас також має приєднатися і моя дружина. Ми з дітьми вирішили зустріти її коло дому, як та буде повертатися із нічного чергування. Від її згадки серце завмирало від радості. Я не просто кохав її. Кров застигала в жилах та переставала пульсувати лише від одного її шепоту, від одного дотику ніжних вуст до гарячої шкіри, від одного погляду.

Погляду чистого кохання…

Неприємна вібрація у задній кишені відірвати мене від думок. Примарний образ Роуз розвіявся і я вимушено видихнув. Кому потрібно дзвонити в таку рань?

—Слухаю.

—Вас турбує відділок поліції у Бостоні. Містер Мерфі?—по шкірі пройшовся мороз, а думки перемішалися. До мене, окрім як по роботі, ще ні разу не дзвонили з поліції. Штрафи ніколи не отримував, в бійках не брав участі. Ідеальний громадянин на думку сусідів та знайомих. Навіть у не тверезому стані за кермо ніколи не сідав.

—Так, це я. Чим можу допомогти?—дивне передчуття пронизало мене з середини.

—Ваша дружина Роуз Мерфі, я правильно розумію?—я підтвердив. Мій власний пульс віддавав у вухах.—Як давно Ви її бачили? Вона зараз вдома?

—Ні… Моя дружина зараз повинна повертатися із роботи. Я її не бачив із минулого вечора… А що, власно, сталося?—у трубці почулася довга тиша.—З нею все добре?—я насторожено почав шукати очима своїх дітей, знаходячи в них підтримку. Відчуття паніки збільшувалося.

—П’ятнадцять хвилин назад було скоєно самогубство і в нас є причини вважати, що це була ваша дружина.—після почутих слів моє серце пропустило пару глухих ударів. Ні! Це не може бути правдою! Ні!—Алло, сер, Ви мене чуєте?—я випрямився, хоча в душі розривався. Голос охрип від клубка в горлі.

—Ви…ви впевнені в цьому?

—Тому ми й телефонуємо Вам. Зможете підійти до центрального моргу? Чим швидше, тим краще. Потрібно впізнати тіло, але сумнівів виникнути не повинно.

—Так…так звичайно.—в голові все перемішалося. Рука збезсилено впала на дерев’яну лавку. Я…я не знаю, що мені робити. З одного боку є доля надії про помилку, але тоді моя дружина вже була б вдома. Затримали на роботі? Останнім часом це трапляється досить часто…

Останній раз кинувши погляд на своїх дітей, я помітив в тендітних ручках дочки декілька зірваних квітів. Вона світилася від щастя, а ранішні сонячні промені лоскотали її обличчя. Денні стояв неподалік, охороняючи Евелін та, в той самий час, безтурботно веселився.

Хоч би це була страшна брехня.

Я не зможу. Діти не зможуть. Ми не зможемо…

***

Важкі залізні двері з глухим звуком гримнули за моєю спиною. Я притулився до холодної сталі, стримуючи підступ запаморочення. Вдих-видих. Вдих-видих. Люди проходили повз. Хтось звертав увагу на моє бліде обличчя, а комусь не було діла. Життя продовжувалося, та моє більше ніколи не заграє тими барвами, якими воно було наповнено ще вчора.

Одна скупа сльоза скотилася по моїй щоці, переходячи у дводенну щетину. Вона…вона… це справді була моя Роуз. Така гарна… З розкинутими на оголених плечах темними пасмами волосся, з рожевими губами, на яких вже виступив іній від низьких температур моргу, вона все одно була прекрасна! Але вже не жива…

Різкий біль пронизав мене сотнями голок. Я не вірив в це хвилину назад і не вірю в це зараз! Ноги підкосилися та я сів на холодну траву, освітлений вже полудневим сонцем. На вустах було лише одне ім’я. Ім’я, яке я говорив з приставками «кохана» або ж «дорога». Ім’я мого серця, моєї душі. Моєї Роуз…

Мій промінчик сонця в цьому, затягненому хмарами небі. Чому? Чому вона так вчинила зі мною? Я віддавав усього себе задля неї та наших дітей! Я допоміг їй стати людиною після дитячого будинку. Подарував те, що не могли дати рідні батьки! Я кохав! Щиро кохав! Я думав, що вона приймала все це. Що вона так само сильно кохала і мене!

Але Роуз відпустила нас всіх… Сама відпустила і навіть не залишила останню записку…

Я не зможу жити тут й надалі. В місті, де все нагадує мені про неї, її запах, колір очей, усмішки… Я повинен бути сильним заради наших дітей.

Чи захована правда про смерть моєї дружини на поверхні, чи потрібно достигнути глибин, я не знаю. Не зможу дізнатися і не хочу.

Моя історія дійшла до свого завершення, залишається лише проживати наступні дні один за одним, місяцем за місяцем та роком за роком…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.