СТЕЖКА ДО СРСР

Мій іржавий і старий автобус зупинився у розбитої зупинки, поросшої бур'янами. Це місце виглядало так, ніби я приїхав у Припять, погостювати серед радіації.

— Ну, що сидиш? — Крикнув водій, обертаючись до мене.

Я тільки-но зараз зрозумів, що у просторому салоні «Ікаруса» крім мене і водія, більше не душі. Хутко піднявшись і схопивши рюкзака, мої ноги повели мене на вихід. Зупинившись біля самісінького виходу я кинув погляд на водія і серйозно запитав:

— Перепрошую, а як тут ходить автобус назад, до Дніпра?

— Хлопче, — він стукнув по рулю, продовжуючи, — ці залізні змії сюди ходять, дай Боже, раз на місяць.

— А я як..? — Здивовано перепитав я.

— Тобі пощастило, що сьогодні моя зміна. Воно то в білеті написано, що це кінечна зупинка, а насправді сюди автобуси років пять точно не ходять, бо пасажирів нема.

— Та ну? Що, прям розвертаються перед цим містечком?

— Т-а-а-к! — Посміхнувшись, протянув він. — Що сюди їхати як пасажирів ніколи нема, останні встають в Гогольові. Та і бачив ти ту дорогу, краще з чортами навоз кидати!

— Еге-ж…а ви тоді чому автобуса гоняете?

— Мати старенька у мене в цьому місті, — видохнув водій, одразу змінившись у обличчі, — воно тута хоч і вимерло все, але провідати діло таке…

Ми ще з секунд п'ять помовчали, поки він не продовжив:

— Мене звісно не торкає нащо ти сюди приперся, просто, тобі колеса назад потрібні?

— Так, пішки уж точно не попруся, — посміхнувся я.

— Бери, — він протягнув відрізаний шматочок від упаковки чаю, на зворотній стороні якого був написаний телефоний номер, — як назад надумаєш, то домовивмося по датах і ціні.

— Дякую, — потиснув руку я і вийшов з автобуса.

У метрах ста від зупинки починалися перші хатини, а за ними вже п'ятиповерхове місто з цікавою назвою — Глухе. Виглядало все це не краще вже згаданої Прип'яті, у сумі з сірою вологою погодою і якоюсь дикою пустиністю.

Йшовши по вулиці між хат, я помітив, що процентів дев'яносто домівок залишено природі. А ті, що були більш-менш нормальні, теж, здавалося, пустували. Цю ділянку я пройшов доволі швидко, іноді кидаючи погляд на покошені паркани, тихі подвір'я, пусті собачі будки та темні пильні кімнати.

Далі було все цікавіше і, напевно, страшніше…

Місто зсередини здавалося мертвим. Зелень проривалася крізь старезний, побитий асфальт і вже поглинула декілька п'ятиповерхівок. А це ще тільки початок міста.

Я дістав телефон і направив об'єктив камери, щоб сфотографувати сірі бетонні споруди, але іржавий пікап, що виїхав із тих дворів, змусив мене сховати гаджета. Чесно, навіть не знаю чому. Мені на секунду здалося, що я порушую спокій цього місця, навіть стало соромно перед водієм. Чи може я злякався цієї автівки?

Я продовжив свій шлях, дивлячись на кинуті дитячі майданчики, зарослі бур'янами подвір'я, темні під'їзди і навіть інколи кинуті «Жигулі». Все це в котрий раз доводило, що життя тут зупинилося і продовження йому не буде. Це музей старих магазинів, домів, автівок, квартир і побуту людей. Тут не було мародерів, щоб все це нагло розтягнути по ломбардам. Все, цілком все тут забрала природа і час. Під шар пилу, іржі і зелені…

Потрібну вулицю я шукав довго. Людей майже не було, а якщо хтось і йшов, то так швидко, що я навіть наздогнати не встигав. Мені пощастило зустріти бабцю, вона годувала голубів зеленим від плісняви хлібом і дуже милосердно відреагувала на мою появу:

— То твій дім на краю, ось там, — бормоча, протягнула вона свою кістляву руку.

Пощастило ж мені отримати домівку на самому краю і так кинутого міста!

Цей десятихвилинний шлях я палив, не бажаючи дивитись на простір навколо мене. Тепер він якось нагоняв депресію, ніж цікавив. Що казати, тут навіть птахи не співали, котик не пробігав, бодай чорний. Все було мертве.

Сіра радянська панелька в п'ять поверхів, поодиноко стояча від останніх вулиць міста. Чи виглядало це дивно? Звісно. Чи хотілося мені туди заходити? Ні, звісно ж ні!

Навколо цієї сірої бетонної "фортеці" все заросло колючим бур'яном, але дорожка до під'їзду була викошена. Біля ступеней, що вели до дверей, стояв вже знайомий мені пікап. Не мегаполіс звісно, але те, що я вже не сам — мене цілком влаштовувало.

Я озирнувся на місто, що сірими бетонними коробками, пустими темними вікнами мовчазно дивиться у відповідь. Дороги назад немає, тільки уперед, у свою нову квартирку. Тому не поспішаючи я пішов до дверей, підтягуючи на плече свого рюкзака.

Під'їзд був на диво чистим і пофарбованим. Від такого сюрпризу я навіть посміхнувся і перестрибуючи одну-дві ступені, піднявся на четвертий поверх.

— Номер дванадцять, так-с-с…, — Шопотом проговорив я, оглядаючи всі старі дерев'яні двері на поверсі.

Моя була зліва. Тож я дістав ключа і збирався вже відкрити двері, як покрутивши його у замку, в моїх руках залишилося залізне вушко. Тобто, зламався і залишився прямісінько там.

— Ні! Грьобаний ти! — Проричав я, стукнувши кулаком по жовтому дереву дверей.

Тоді у мене було лише два варіанти: подзвонити свому новому знайомому, або якось відкрити ці прокляті двері.

Не довго думаючи, я виріш відкривати двері, а якщо вже не піде (чи не поскаче), то буду дзвонити водію автобуса. Але якщо він сьогодні не залишився тут, у місті, то здається мені буде горе.

Копався я з дверима довго. Що тільки туди не сував і як тільки їх не проклинав, поки не почув клацання і впевнені кроки сходами до мене. Я підскочив і збирався вже тікати сам не знаю чому, але на майданчику між четвертим та п'ятим поверхами я побачив старого мужика. Він міцно стискав у руках рушницю, поправляючи свого старомодного картуза.

— Добрий…, — невпевнено видавив із себе я.

— Даю тобі шанс біжати. Хутко! — Впевнено мовив дід, наставляючи зброю на мене.

— Це квартира моєї бабусі, я хотів…

— Ух ти сволота…да я як зараз! — Прицілився він, щоб вже прострілити мого гарбуза, але тоненький голос дівчини змусив його зупинитись:

— Антоне, це ти?

— Мар'яна? — Здивовано запитав я.

— Тьху ти! — Плюнув дід і повісив рушницю на плече. — Ти хоч би щось вякнув, а то стоїш як статуя. Хрін знає, мародер ти, чи хто!

Швидко стукаючи по ступенях до нас спустилася Мар'яна. Побачивши мене, вона майже не стрибнула у обійми. Ми не бачилися майже вісім років, і за цей час, вона, не приховуватиму, дуже…як це ж сказати? Вирісла!

За чашкою смачного чаю я розповідав причину свого візиту, здивування від мертвого міста і зламаного ключа. Ще у далекому минулому я приїжджав до бабусі у містечко і біг гуляти з Мар'яною на річку, або у ліс. Цей час був таким теплим, я і досі пам'ятаю свіже повітря біля води, високій ліс і багато зелені, і комашні.

Це місце завжди було таким пустим, але тоді у моїх "рожевих" окулярах це не бачилося. Так, сюди приїжджали невідомі люди у костюмах, щось дивились, ходили, записували, стрибали у чорні, як космос — автівки, і хутко їхали. Так, люди завжди по тридцять раз перевіряли, чи закриті двері на ніч. Так, навіть тоді я розумів, що все тут не як у інших містечках, однак бабуся мовчала і переводила тему.

З кожним роком приїжджав туди все рідше, потім вступив до університету і зовсім забув, що бабуся чекала мене кожне літо. Тоді і автобус бігав, і часу було достатньо, однак я віддавав перевагу тупим компашкам з пивом у гуртожитку.

— Завтра відкриєм двері, не хвилюйся, — облокотившись на спинку крісла, сказав дід, продовжуючи, — а сьогодні будеш у нас, Маря, ти ж не проти?

— Ні-ні, я тільки за, — посміхнулась вона і поставила на стіл тарілки з вечерею.

Пюре з котлетами я завжди любив, універсальна страва. А то, як її приготувала моя стара подруга, не зрівняється з жодним рестораном.

Кріпко повечерявши, я ще деякий час палив на балконі зі старим, і ось що він мені сказав:

— Антошка, ти вже хлопець он який, тому слухай уважно, — розпочав він, — ви з Маряю там на один одного поглядуєте…

— Ні, я нічого там не планував, — перебив я його.

— Циць! Дослухай ж! — Видихнув дим він. — Мені все одно, хоть зацілуйтеся там, я інше хочу сказати.

— То кажіть.

— Може я і дурень старий, але їхати звідси треба. Сдається тихе місце, напівкинуте, а воно тільки сдається. Бач сусіда мого, — тикнув він окурком униз на пікапа.

— Ну?

— Баранки гну, мутний він якийсь. Рік тому розказував мені, що їхав додому по дорозі лісній, ось по тій, — тикнув він тепер у бік лісу, але окурок злетів з пальців і полетів униз, минуючи усі чотири поверха, — ох-х…пальці не держать, вибила мені всю руку та сука.

— Хто? Сусід? — Здивовано запитав я.

— Та не кричи ти! — Підняв пальця до вуст дід. — Ні, дай ж закінчити. Їхав він по лісній дорозі, на могилу до діда, і серед дерев побачив чорну Волгу. Ну щоб ти розумів, з його слів, вона була ідеально чиста, а біля неї, мовляв, КДБ-шники тіла у яму скидали.

Я захоплено дивився на старого оповідача, поки мій шлунок від страху провалився до сраки. Мертва тиша і ні єдиного вуличного освітлення грали велику роль у його розказнях.

— Ви в це повірили? — Строячи з себе безстрашного героя, запитав я.

— Очевидно що ні, це ж було тут хрін знає коли, — він витер рукою зі свого лоба піт, і кинув погляд на ліс. — Тільки ось неділю назад з Марею збирали гриби і я побачив ту яму.

— І що там?! — Здивовано запитав я.

— Кістки і черепа!

— Та ну, як таке можливо?

Дід зітхнув, лице набуло гримаси нерозуміння, а плечи здійнялися доверху. З хвилину він мовчав, а потім відповів:

— Підозрюю, що колись там і справді КДБ тіла викидувала. Тільки ось скільки себе пам'ятаю, ніколи тієї ями там не було, це хтось викопав!

— А ви з сусідом розмовляли? — Запитав я.

— Так, прийшов до нього на слідуючий день, а він сам не свій, — відповів дід, подивлюючись у низ на пікапа, — очі тупі, посмішка дебільна, і сучара все заперечує. Мовляв, нічого він ніколи не казав, а я у лісі мухоморів нажерся…

У мене вирвався смішок, проте серйозне лице старого було напружене. Ці оповідання на балконі трохи налякали мене, але я відносився до цього з деякою недовірою. Треба було ще делікатно спитати Марю, вона вже точно скаже правду.

Постеливши мені у залі на дивані, старий ще перекинувся зі мною декількома словами і пішов у спальню. Маря також зайшла до мене на кілька слів, але я, дурень, не наважився запитати про цей проклятий ліс мухоморів. На кінець вона посміхнулася і поклавши руку на вимикач світла, запитала:

— Про що розмовляли?

— Та…за ліс ваш, а що?

— Краще не слухай його байки, — після цих слів її обличчя похмурилось. — На добраніч, засинай якнайшвидше.

Світло блимнуло і кімната занурилась у темряву. За десять хвилин я вже ледве про щось думав, а за п'ятнадцять впав у самий міцний сон за останні свої роки. Тепле простирадло і м'який диван просто закинули мене у чарівний світ теплих снів. Все у цьому світі, здавалося, зупинилося і спало.

Посеред ночі мої віки раптом розплющилися. Переді мною та ж кімната, з радянською дерев'яною "стінкою", такими же старими шпалерами і хрустальною люстрою. Чому я це помітив тільки зараз? Можливо тому, що за секунду це все здалося мені вкрай не комфортним? Я піднявся, спускаючи ноги з дивану на прохолодний ковер. Ще ніколи не почував себе так…дивно? У кімнаті було настільки душно, що я ледве мав чим дихати. Тіло було мокрим від поту, а в голові пеклась якась каша в перемішку з кошмарами і реальністю.

Темним коридором я пішов до ванної кімнати аби вмитись прохолодною водою. Квартира тіснувата та старенька, тож заблукати треба було вміти, але коридор ніяк не закінчувався. Вузенький прохід чуть ширше моїх плеч, у якому я вже з хвилину не міг нащупати вмикач світла, чи хоча б двері. Після того як я пройшов метрів десять, то зрозумів, що відбувається щось не те…

— Антоне! — Почувся позаду голос діда.

— Га? — Обернувся я, але нікого крім темряви і двух паралельних стін не побачив.

— Вони прийшли за мною…, — ридав він, що аж в моєму серці все задубіло від страху.

— Що сталося, вам кошмар наснився? Де ви?

— Вони стоять над тобою, ти спиш, Антоне, вставай, бо вб'ють і тебе! Вставай! — Лунав його голос безкінечним коридором, поки я відчував як бісовий страх підіймається до горла.

— Що відбувається, де ви?!

Раптова тиша після мого запитання, поставила мене у глухий кут. Хоча ні, я чув…чув їх нерозбірливий шепіт. Він був божевільним, швидким і настільки страшним, що я відчув як мої ноги віднімаються, не в силах тримати тіло.

Я розплющив очі і озирнувся. Сон? Здається що так, але сердце божевільно било в груди. У кімнаті тиша, ні звуку. Я видихнув і піднявся, щоб відкрити вікно, але з жахом відступив від нього. Місто було живим, наповненим автівками і чистими будинками. Рідкими перехожими і радянськими прапорами. Ковер під ногами став м'якше, вікно новіше, а біла батарея під ним аж блищала у темряві.

Тільки посеред дитячого майданчику стояла сіра витягнута потвора з окровавленим мішком на голові.

***

Ніч була тяжкою і для мене, і для Марі. Мене атакували кошмари, а в неї померла єдина рідна людина, що кормила і оберегала її змалечку. Не описати, що я тоді відчував. Страх і горе з двох сторін кріпко тримали мене за яйця, да так, що я поворухнутися не міг. Збіг обставин, чи справжній жах? Не знаю. До того ж я залишився з Марею, бо без мене вона поїде дахом в цій квартирці…

Поховали діда за будинком, де і було кладовище усіх мешканців цієї бетонної "фортеці". Мою квартиру відкрили, ключик зробили і переїхали. Ремонт тут був краще, меблі подорожче, та і атмосфера полегче якось.

В голові все ще кружляли ті страшні сни. Кожен день своїми бридкими лапами вони лізли мені у голову, тому, проживши тут тиждень, я почав не фігово так пити. Не сказати щоб прям до білочки, но від Марі діставалося добре. Ще у тому маленькому магазинчику будь-який продукт коштував на двадцять, а то і на тридцять гривень дорожче ніж у супермаркетах, які були за десятки кілометрів звідси. Ох і сварила вона мене за гроші, і за перегар.

— Я думала, що ти нормальний чоловік! — Кричала вона в ту кляту ніч.

— Пробач, що я таке гівно, тільки прошу, помовч! — Відповів криком я, за що отримав пару точних ударів рушником.

Сил терпіти вже не було, тому бабацнувши дверима, я швидко спустився по сходах на вулицю.

Свіже повітря і запах болота вдарили в обличчя. Тут тиша і спокій, спів цвіркунів і жаб. Десь вдалині світилося не вимерше місто, а я, стоячи майже у повній темряві, дістав сигарету і запалив. Думки лізли одна на одну, жаби іноді перебивали їх своїм занадто гучним співом, поки в одну секунду в мою п'яну голову не прийшла геніальна ідея. Звучала вона якось так:

"Схожу-ка до лісу, хай поридає і пошукає мене! Не цінує, ось я і піду, за одно і мізки провітрю."

Я перетнув кордон між містом і лісом, докурюючи вже третю сигарету. У крові змішався алкоголь з нікотином, паралізуючі здоровий розсуд. Я минав мертві кістляві дерева і пишні хвої, однак зі стежки не сходив. Ні про що не думаючи, я збирався вже дістати четверту папіросу, але мене зупинило світло фар, що стрімко наближалось. Я підняв руку, аби закрити очі, та почувши звук мотору — майже не посидів.

Хто міг їхати у годину ночі по лісу? Може сусід? Та ні, бачив того тупого пікапа у дворі коли курив.

Я розгледів чорну Волгу. Вона, ніби голодний хижак, різко звернула в нетрі, вимикаючи фари. Засіла? Чекає поки я підійду ближче.

Гучно хлопнули двері і почулися голоси. Походу помітили мене. Протрезвівши на місці, я впав у найближчі кущі, вдивляючись у темряву поміж гілок.

— Що з ним?

— Експерименти ставили у лабораторії, — відповів басистий голос, і у темряві запалилась сигарета.

— Начебто мертве…то ж людина?

— Та діставай бистріше, тіки багажник від крови вимивали вчора! — Доєднався третій голос.

— У-х-х…тяжка сучара…де яма?

— Тобі повилазило? Смердить, аж блювати хочеться! Ото вона! — Відповів третій голос.

Звук глухого удару, хлопання рук після брудної праці дали знати, що тіло вбитого викинуто в яму. Тобто, зараз я попав у ту саму часову петлю про яку казав дід і той сусід. Звісно, може десь шляхом я надибав мухомора і поласував їм, та вже відбило пам'ять. Але факт є фактом, скоріше за всього переді мною совкове КДБ. Від цих думок мене почало трусити.

Тепер я навіть розчув рій мух над ямою. Це скільки ж там тіл?

— Так, — сказав другий голос, викинувши червоне світло окурка у траву, — зараз у кущі схожу і їдемо.

Мене кинуло вже в сьомий піт. Якщо мене знайдуть, то скоріше всього відправлять у ту яму. Ще страшніше, якщо почнуть катувати задля інформації щодо мого кущового шпигунства. Проте, сталося інше:

— Соколов! — Здивовано крикнув перший голос.

— Що ти ореш, дебіл? — Підходячи до моїх кущів, відповів він.

Фари Волги вмикнулись і переді мною постала картина, яку я запам'ятаю на все життя: сіра, висока потвора з кровавим мішком на голові вилазила з ями, обліплена вся мухами. На її голові був мішок. Може і краще, що я не міг побачити того обличчя.

Воно вп'ялося кігтями у того, що стояв біля ями, та розірвало пополам, кидаючи його шматки на Волгу, яка буксуючи по піску не могла виїхати. Соколов стрибнув до мене у кущі і ми удвох дивилися як потвора сідає на капот, відриває дах автомобіля, роблячи з нього кабріолет. Той КДБ-шник, що був у машині, зі страху прострелив собі лоба. Чи може випадково?

Соколов лежав у метрі від мене, поправляючи свою краватку і важко дихаючи. Його пістолет випав прямо перед кущами, але підібрати його він не міг.

Через декілька хвилин тварюка розчинилася у темряві, залишивши після себе мертве роздерте тіло у класичному костюмі, та жертву самогубства у синій рубашці. Все це виглядало огидно у жовтому світлі фар Волги.

Тим часом, жирний Соколов, піднявся і побіг до автівки, впав пузом на двері і схопив рацію, що була прикріплена біля руля.

— Алло! Це Соколов, третя група! — Напівголоса кричав він, поки не помітив, що рація видерта з корінням. — Чорт!

Він замахнувся і кинув її якнайдалі у темряву. А потім зігнувся від страху, що міг влучити у потвору. Всередині нього вирував страх, тому не знайшовши нічого кращого, він почав викидати тіла своїх товаришів у ту яму. Чому? Може обісрався, що подумають на нього.

Підійшовши до роздертого тіла, його знудило. Мене знудило теж, бо він протягнув тіло біля фар і я побачив усю ту анатомію…

Наважившись, я підібрав пістолета і тихими кроками наближався до його власника. Соколов позбавився тіл і закуривши пачку «Львів», намагався знову зрушити з місця «Волгу».

"Саветская" техніка ніяк не слухалася. Як там він би не стирчав біля капоту, не сував руками в двигун, не бив кожаним черевиком по бамперу - все одно двигун не робив.

Я повільно йшов у темряві, пропалюючи поглядом Соколова. Мені спало на думку: чому ж я просто не повернувся у місто? Пішов би назад, та…що? Що б було? Повернувся назад у двадцять третій? Навряд чи. Зараз у мене просто немає вибору. Або я, або вони.

— Зараз тихо піднімаєш руки і заводиш за голову, — пошепки наказав я, притуляючі холодне дуло до його спітнілої шиї.

—Довго ж ти шльопав. Я вже зачекався, — поклавши руки на свій затилок, відповів він.

— Пояснюй усе що знаєш…

— Ти бачив ту тварюку? — Запитав він, неочікувано сміючись.

— Тобі смішно?

— Ні…не смішно. Нерви, — сказав він, хлопаючи капотом так, що мене трухнуло. — Я не знаю хто ти, нащо ти тут, але якщо ми зараз не поїдемо звідси, то будемо гнити біля тих трупів у ямі.

— Що в біса відбувається?! — Не втримавшись, вигукнув я.

— Відбувається кінець цього міста, — спокійно відповів він.

Десь далеко почувся дикий рик тварюки. Протяжний і голодний. Скориставшись цим моментом, Соколов спробував вибити зброю з моїх рук. Ми почали боротися. Вдало підставлена моя нога змусила його жирне тіло впасти на пісок.

— Ти не розумієш! — Рикнув він, тягнучись до пістолета, який випав при бійці.

Постріл.

***

Уперше в житті мене везли зв'язаним у багажнику. Куля зачепила лише вухо, але мені вистачило і цього, щоб втратити свідомість. Кидало мене там хвилин тридцять, поки ми не зупинились. Соколов відкрив багажник і мені в обличчя вдарило світло від вуличного фонаря.

— Жити хочеш?

— Угу…, — відповів я з ганчіркою у роті.

Витягнувши мене з багажника і посадивши на асфальт, я побачив, що ми знаходимося на сільській дорозі. З одного боку старі хатини, а з іншого ліс. Тримаючи мене у приціли Макарова та витягнувши ганчірку, він почав:

— Як сюди попав?

— Я з міста, звичайний хлопак.

— Ага, а в паспорті написано щось інше.

— А ти усіляким бумажкам довіряешь? — Єхидно усміхнувся я.

— Да я б тебе тут би і стратив, бо ти бандерівець з майбутнього! — Тикаючи на обкладинку УПА мого паспорту, шипів він.

Так, це, напевно, не найкраща покупка з Аліекспрес для подорожі у сімдесяті.

— Зайшов у ліс, а вийшов вже у вашому саветскому саюзе!

— Ти мене за дурня тримаєш?

— Совка не буде, розумієш? — Сказав я і кинув носом на паспорт. — Ти там хоч натяк на нього побачив? Це тільки мала частина всього, що я можу тобі розповісти.

Він змінився в обличчі. Мабуть вірив. З його лоба стікав піт, неначе на вулиці було сорок градусів спеки.

— Звідки ти оце узяв? — Кинув переді мною він мій паспорт.

— Як де? — Здивовано подивився я. — В Україні отримав.

— В новій Україні? — Спитав він.

— Так, біля пам'ятника Бандери роздавали.

Дивлячись на мою одежу, татуювання та паспорт, він не витримав і розв'язав мені руки. Закрив багажника і я побачив, що ми приїхали на тому кабріолеті, що до цієї ночі був звичайним седаном.

— Сідай в машину, — наказав він.

Сіли.

— Мені наказали взяти тих хлопців, що ти бачив у лісі. Вони були невигідні уряду. З іншого боку, я як керівник групи на сто непростих людей — мав завдання.

— Що…?

— Все тобі розповісти я не встигну. Те, що ти бачив у лісі — накачана чим попало людина, схрещена з мавпою та Бог зна що там ще. Місто це — не потрібно нікому, заводи не працюють, люди їздять на заробітки. Ось і прийшов наказ випустити тварюку в місто і подивитися, як вона себе там покаже.

— Наперед скажу, що від міста мало що залишилося до самого двадцять третього, — відповів я.

— Ну, значить у війні з Європою ми маємо щось покраще танків і піхоти, — посміхнувся Соколов, — а це я ще забув мішка з його голови зняти!

Тепер мені стало зрозуміло чому бабуся завжди мовчала на запитання про місто. Вона знала, або пережила це сама. Що там творилося, я навіть уявити не можу.

— Я хочу до вас. Ти сам розумієш, що мене в майбутньому вб'ють, або посадять.

— А що зі мною? Як бути мені?

— Покажи, де у лісі ти вийшов на нас? — Відповів він, тримаючи пістолета дулом до мене.

— Ну…заводи машину.

***

Ми зупинились, вимикаючи фари. Холодно і сиро, страшно і некомфортно — це лише частина того, що тоді я відчував.

— То ти йшов цією стежкою і…?

— І побачив вас.

Він відкрив двері і вийшов з машини, вдивляючись у суцільну темряву. Постоявши так з хвилину, він обернувся до мене і сказав:

— Веди мене.

— А може воно тебе і не пропустить? — Відповів я.

— Тоді я тебе вб'ю.

Вибору у мене не було, тому відкривши двері, я встав біля Соколова і теж вдивлявся у темряву.

— Ідем?

— Стій, — шльопнув по плечу мене він і обернувся до машини, що стояла у метрі позаду нас. — Чуєш?

Я теж обернувся і побачив, що до нас під'їжджають дві чорні «Волги».

— Хто це? — Збираючись тікати, спитав я.

— Наші, наші це, тихо! — Відповів Соколов і заховав пістолет за спину.

З автомобілів вискочили люди у строгих костюмах і зброєю напоготові.

— Як операція пройшла? — Спитав один із них, напевно головний.

— Добре пройшла, Володимирович, а що? — Відповів йому Соколов, підходячи до своєї «Волги», начебто, щоб використовувати її як укриття.

— Та нічого, — посміхнувся той головний. — Ти що біля порталу робиш, сука, а?!

І тут у мене аж ноги підкосилися.

— Який портал? — Усміхнувся у відповідь Соколов. — Ти що, книжок фантастичних начитався?

У той час, я повільно крокував спиною по стежці, віддаляючись від Соколова.

— Ти заарештований! Випуск секретного об'єкта у місто! Піднімай руки і на коліна! — Крикнув Володимирович і його хлопці рушили до Соколова.

— Добре, — спокійно відповів той і витяг пістолета.

Перемовини перервала тварюка, яка стрибнула з крон дерев прямісінько на цього головного. Сотні пострілів, рик сірого мутанта, та повна темрява, після неточних пострілів Соколова по фарах автівок.

— Стій! — Заволав він, побачивши, що я тікаю.

Нікого в живих з підїхавшої групи вже не було. Воно плямкало свіжим м'ясом, обертаючись у сторону Соколова.

Мішка на голові мутанта не було, тому він вдерся у темряву кущів де сховався Соколов. Я чув, як воно відриває його ноги, або руки, яка різниця?

Біжав я так, що кросівки ледь не злетіли. Нічого перед собою не бачив. Біжав пів години, поки назустріч мені пікап сусідський…

Заспокоїв мене, посадив у машину, та давай горілкою поїти і розпитувати:

— Ти шо тут посеред ночі забув?

— Розвертай машину, бо нас вб'ють! — Кричав я між ковтками з бутилки.

— Добре, не ори тільки, — відповів він, розвертаючи свою махіну. — Я до діда на могилу хотів заїхати перед роботою, до речі мене Ромка звуть.

— Я Антон, — видихнув я, а потім з підозрою, — А у діда яка фамілія? Може я проходив його могилку.

— Соколов він був…

4 червня.

Пишу це, а сам не знаю, що і робити. Тримаю у руках номер того водія автобуса, про якого вам розповів ще у початку, та й думаю — їхати, ні? Нікому ні про що не розповідав, бо боюся. Маря чекає на моє рішення.

5 червня.

Ніч. Під моїм будинком чорна Волга. У під'їзді чийсь шепіт. Мені страшно…